Учітеся … Думайте … Свого не цурайтеся!
Вчора я не міг написати ані речення. Мені потрібно було часу, щоб все переосмислити, потрібно було перебути у мовчанні. Навіть для мене, священника, який щоденно стикається з людською бідою, людськими хрестами, вістка про смерть Ігора Скочиляса постала як грім серед ясного неба. Я знав, що він хворий, ще минулого тижня ми спілкували телефоном, коли він був в лікарні. Розумів, що хвороба підступна, але надія на те, що все вийде на добро, була більшою понад усякий сумнів.
Серед тих людських хрестів найбільшою таємницею і водночас неминучою стежиною на дорозі спасіння є смерть. І хоча у житті ми дуже добре розуміємо цю істину, то, однак, коли вона стається на наших очах, ми досить часто завмираємо. І без віри і довіри до Бога цю безодню смерті неможливо перейти.
Вчора і сьогодні я прочитав дуже багато чудових споминів про Ігора від колег по науковій діяльності, студентів, громадських діячів, церковних ієрархів і звичайних пересічних людей. Тих споминів виявилося так багато, що, читаючи їх, складається враження, що коло тих, хто пише про Ігора Скочиляса охоплює майже усі сфери життя Церкви і суспільства. І все це говорить про нього – він був Людиною!
Чому я пишу ось цих кілька рядків ? Тому, що так мені велить моє сумління! Я дуже вдячний Богу за те, що у моєму житті перетнувся з Ігорем Скочилясом. А було це дуже давно – 1995 рік, коли в Уніській Лаврі, яка тільки підносилася з руїн, організовувалася перша Літня богословська школа. Щоправда, ми зустрічалися кілька разів і раніше при Студитському Монастирі св. Обручника Йосифа (вул. Винниченка, 22), де на той час розміщувався Інститут Історії Церкви, але тільки вітаючись християнським привітом. Але в Уневі, в часі Літньої богословської школи Ігора Скочиляса неможливо було не зауважити – його постійна усмішка і щира любов до Бога були прикметами, які можна було прочитати і на його обличчі, і у його поведінці. Таким я його собі тоді запам’ятав.
Минали роки, життя кожного учасника першої Унівської Літньої богословської школи розкидало по різних закутках. Ми час від часу перетиналися, але то були спорадичні зустрічі за кавою.
Коли розпочався Майдан, ми з Ігорем знову зустрілися. Та цього разу почали дійсно співпрацювати. Але не про це, хочу розповідати. Я хочу звернути увагу на те, що було закладено Ігорем Скочилясом як науковцем і що переломило хід історії Церкви в Україні. На даний час це видно тільки для дослідників і науковців, але згодом це стане видимим і для багатьох людей, необізнаних у темі.
Мова йде про наукову серію «Київське християнство», автором та ідейником якої був саме Ігор Скочиляс. Неодноразово я чув від нього, як він говорив, що без знання джерельних документів та солідних наукових опрацювань пов’язаних з Київським християнством не слід очікувати ані патріархату, ані так бажаної єдності Київської Церкви. Зрештою, ці терміни, які вживаю є термінами його авторства.
Хто брав участь у міжнародних наукових конгресах, присвячених Київській Русі і її спадщині, міг легко зауважити, що головним рупором виступали постійно російські вчені, які дуже часто інтерпретували давні літературні джерела у ідеологічному світлі.
Ігор Скочиляс зламав цілковито цей науковий монополізм російських вчених (дуже часто з радянським минулим), заявивши відважно, що ми самі можемо і маємо про себе говорити! Ба більше, ми можемо про себе сказати набагато більше, ніж ті, які про нас говорять без нас. Він справді був одним з тих, яких у науковому світі зламав гордий хребет «русского мира», який віками намагався і намагається дальше стерти пам'ять про Українців і Україну з лиця землі.
І ще одне. Якщо колись наступить (а я в це вірю без застережень) бажана єдність Київської Церкви, серед людей, які торували дорогу до цієї єдності ім’я Ігора Скочиляса буде вписане золотими літерами. Бо започаткована ним серія «Київське християнство» є вже готовою на майбутнє платформою, яка покаже нам, на чому слід відновлювати єдність Київської Церкви.
Уявляю собі, якби я ці слова сказав Ігореві просто у вічі. Він би усміхнувся з притаманною йому покорою, сказавши: «Отче, понизьте обороти, не перебільшуйте!» Але справді я переконаний у цьому, що зараз пишу.
Я прекрасно знаю, скільки нервів, труду і терпінь йому довелося пережити від чужих і своїх, але він мужньо вистояв! Він дуже нагадував мені митрополита Андрея Шептицького, особливо у вмінні прийняти і нести свого і чужого хреста. Він добіг до кінця, зберіг віру, а тепер прийняв вінець, що йому приготовив Господь!
Ігор Скочиляс залишив нам як свого часу Тарас Шевченко свій заповіт, яким закликає вчитися, досліджувати своє і свого не цуратися, але ним гордитися!
Ким для мене у пам’яті залишиться Ігор Скочиляс ? Ревним християнином, великим патріотом України, неперевершеним дослідником історії, промоутером єдності українського суспільства і Української Церкви!
Боже, дякую Тобі, що ставиш таких чудових друзів на моїй життєвій дорозі!
Прийми душу вірного раба Твого, Ігора, з праведними і святими!
Вічная пам’ять!
єромонах Юстин (Бойко)
