УГКЦ, сіль і фермент Католицької церкви

24 листопада, 08:30
УГКЦ, сіль і фермент Католицької церкви - фото 1
Завершився візит Глави УГКЦ у Ватикан – перший після 24 лютого. Блаженніший Святослав зустрівся з Папою Франциском і навіть з Папою-емеритом Бенедиктом XVI. Цей візит патріарха до Риму розпочався на дев'ятому місяці широкомасштабної війни Росії проти України, а точніше на її 256-й день.

Джерело: Збруч

Тетяна Шпайхер

Папі не довелося визволяти Главу УГКЦ від росіян, як свого часу це сталося з одним із його попередників, патріархом Йосифом Сліпим, – завдяки ЗСУ теперішній Отець українських греко-католиків вільно прибув до Ватикану. Водночас перебування Блаженнішого Святослава у Римі може і має дати плоди не менші, ніж свого часу діяльність переслідуваного патріарха. Майже 60 років потому в очільника УГКЦ і єпископату нашої Церкви є багато причин для того, щоб “повернутися” до Риму і мати там принаймні постійне представництво Глави УГКЦ.

УГКЦ, сіль і фермент Католицької церкви - фото 103172

Спостерігаючи за інтенсивністю важливих греко-католицьких подій у Римі протягом останнього тижня, можна впевнено сказати, що цей візит Блаженнішого до Ватикану добре і довго готувався, і не випадково відбувся саме тепер. Крім зустрічей Блаженнішого з Папами Франциском та Бенедиктом XVI, відбулося відкриття ювілейного року 400-річчя мучеництва священномученика Йосафата у соборі Св. Петра, Міжнародна асамблея вищих настоятелів монаших чинів і згромаджень УГКЦ та зустріч греко-католицького монашества з понтифіком, привітання зі 125-річчям від заснування Папської української колегії св. Йосафата і священничі свячення – вперше у побудованій патріархом Йосифом Сліпим базиліці Св. Софії – випускника Київської Трьохсвятительської семінарії. Усі ці події наче підкреслюють той факт, що УГКЦ давно є частиною католицького світу і саме з Римом пов'язує своє майбутнє.

Крім Глави УГКЦ, до Ватикану прибули також Філадельфійський митрополит Борис Ґудзяк, апостольський екзарх у Німеччині та Скандинавії владика Богдан Дзюрах та екзарх УГКЦ в Одесі владика Михайло Бубній. Тобто принаймні на короткий час УГКЦ суттєво підсилила свою присутність у Римі. Рим для УГКЦ сьогодні – це передусім місто, в якому є осідок глави всієї Католицької церкви, навчальні заклади для греко-католицького духовенства та теологів і столиця країни, в якій проживають десятки тисяч українських греко-католиків. А колись, у часи патріарха Йосифа Сліпого, Рим був ще й містом, у якому жив і мав свій фактичний осідок український греко-католицький патріарх. Після тридцяти років української Незалежності російська окупація України, тобто її невдала спроба, знову спонукала приїхати до “вічного міста” вже іншого очільника УГКЦ, осідок якого, на щастя, залишається у Києві на лівому березі Дніпра, що об'єднує “один народ Божий у краї на Київських горах”.

УГКЦ, сіль і фермент Католицької церкви - фото 103173

Але сьогодні знову, як і шістдесят років тому, УГКЦ має вагомі причини, щоб на рівні постійного представництва глави Церкви повернутися до Риму. У Ватикані поки діє лише Секретаріат Глави УГКЦ при Святому Престолі, і це хороший початок для розбудови більш потужної структури, яка щоденно проактивно працюватиме у Римі на благо нашої церкви і народу. Наша Церква вже понад чотириста років є членом великої католицької родини, і це достатньо поважний вік для того, щоб не соромитися і сісти за цей великий спільний родинний стіл. І ми маємо що запропонувати своїй католицькій родині. Всю другу половину ХХ ст. і на початку ХХІ ст. Католицька церква з різним успіхом шукає формулу досягнення миру для збереження мільйонів життів у різних країнах світу, а теперішня російська війна в Україні це питання кардинально актуалізувала. Злочини в окупованих Росією українських містечках показали, що агресори окуповують нашу землю, щоби здійснювати геноцид українців, – а отже переконливо довели, що основою миру не може бути ані відмова від опору агресору, ані раніше пропонована вселенською Церквою концепція ненасильницького спротиву. Що більше, відмову від опору загарбнику Папа прирівнює тепер до самогубства – смертельного гріха в християнстві. Церква зобов'язана долучитися до народного чину виборювання свободи і пройти непрості випробування разом зі своїм народом. І найкращим прикладом такої Церкви безсумнівно є УГКЦ. Як твердив колись патріарх Йосиф Сліпий, а потім повторював Блаженніший Любомир Гузар, – потрібно лишень бути Церквою, бути собою, бути зі своїм народом і разом із ним переборювати ті труднощі, які цей народ переживає. УГКЦ дуже добре засвоїла такий навик і тепер може допомогти отримати цей skill всьому католицькому світі. Тобто якщо існує вакцина свободи для протистояння насильству у світі, для справжнього миробудування, то вона точно є в українських греко-католиків.

Бо останні століття розвитку УГКЦ переконливо довели, що через усі історичні потрясіння наша Церква проходить разом зі своїм народом, навіть якщо для цього патріарху Йосифу довелося їхати в табори на Сибір, а Омеляну Ковчу – загинути у концтаборі Майданек. У різних політичних обставинах УГКЦ змогла залишитися правдивою Церквою і щоразу адекватно відповідати на ті виклики, які поставали перед нею й українським суспільством загалом. Минуле століття – це час, коли УГКЦ остаточно відбулася як народна Церква, і час, коли вона допомогла відбутися українській нації. За цей практичний навик бути “народною Церквою”, а насправді просто бути Церквою, УГКЦ заплатила ліквідацією на псевдособорі 1946 р., мучеництвом духовенства і вірних, засланням до Сибіру і майже п’ятдесятирічним перебуванням у підпіллі в СРСР.

Подальші історичні події показали, що не йшлося про якусь одноразову реакцію Церкви на російську агресію у ХХ ст., а про сталу здатність бути саме народною Церквою і реагувати як Церква “здорової людини” або Церква вільних людей. Мова йде і про вихід УГКЦ з підпілля та відновлення української незалежності, і про Помаранчеву революцію та Революцію Гідності, початок російської війни проти України у 2014 р. і широкомасштабне російське вторгнення 24 лютого.

Колись ранньохристиянський письменник Тертуліан писав, що кров мучеників – насіння Церкви. І в УГКЦ це насіння дало рясні плоди, перетворивши її з Церкви, головно зосередженої у Галичині, на Церкву всеукраїнську і глобальну, із представництвом на всіх населених континентах. І ця глобальна народна Церква покликана навчити своїх навиків усю католицьку Церкву, ставши у ній і для неї голосом правди і свободи, ставши “закваскою” для майбутніх перетворень.

УГКЦ, сіль і фермент Католицької церкви - фото 103174

Сьогодні у світі проживають понад 1,3 млрд католиків – майже п'ята частина населення планети. У час, коли відбувається визначальна битва за подальший розвиток людства, битва за перемогу демократій над диктатурами, не завадило б, щоби цих майже 16% землян опинилися на боці демократій. Зробити це, звісно, непросто, беручи до уваги найперше особисті пацифістські переконання теперішнього Папи і закінчуючи тим, що католики становлять більшість у багатьох далеко не демократичних країнах Африки чи Латинської Америки – та й навіть у деяких католицьких країнах Європи є чимало голосів на підтримку Росії. Але хіба сьогодні у католицькому світі, крім глобальної УГКЦ, є якась інша католицька Церква, якій “вдалося” відбутися як народній Церкві й Церкві вільних, підтримавши у суспільстві прагнення свободи, яке згодом зробило його спільнотою вільних людей? І водночас сьогодні УГКЦ безпосередньо зацікавлена в тому, щоби світ знав правду про російську війну в Україні та про українську боротьбу проти поневолення, щоби світ Україну підтримав. Ми як Церква могли би долучитися до того, щоб на різних міжнародних майданчиках Україну підтримали ті країни, які є переважно католицькими і які нас досі ще не підтримали. Добрим прикладом можуть бути голосування за резолюції ООН: наприклад, резолюцію на підтримку територіальної цілісності України (2014 р.) не підтримали такі великі католицькі країни, як Аргентина чи Бразилія, а проєкт резолюції про необхідність виплати Росією репарацій Україні (2022 р.) не підтримала велика католицька країна Бразилія. Є ще ряд інших менших католицьких країн, які голосують не на нашу користь, але для яких ми були би зрозумілі як ті, хто бореться за свободу від російської колоніальної агресії. Тож кому, як не українським греко-католикам, донести до них це розуміння, стати свідками правди у католицькому світі, тими, хто розкаже найбільшій кількості католиків про війну Росії проти України і про геноцид українського народу?

На перший погляд це питання не виглядає риторичним. За багаторічними опитуваннями, в Україні є лише приблизно 8% греко-католиків, а у світі УГКЦ – це тільки одна з понад двох десятків католицьких Церков. Кількість єпископів УГКЦ становить менш ніж 1% від загальної кількості католицьких єпископів світу. Проте, по-перше, за даними опитувань (проведених у 2013–2015 рр.), кількість греко-католиків серед практикуючих християн в Україні становить не менше 33%, а по-друге, “для хліба закваски багато не треба”, як і солі у стравах. Якщо християни – сіль землі, то українські греко-католики мають стати “сіллю” Католицької церкви.

Як уже сотню років УГКЦ є народною Церквою, так і Католицька церква має бути на боці поневолених народів, які заслужили жити у вільних суспільствах. І як би дивно це не звучало, але у цій всесвітній боротьбі за майбутнє між демократіями та диктатурами теократична держава Ватикан мусить стати на бік демократій, а УГКЦ як частина католицького світу і його голос свободи та правди має і може все для цього зробити. Перший візит після 24 лютого Блаженнішого Святослава до Риму міг би стати початком такої діяльності.

Примітно, що перший же день візиту Блаженнішого Святослава до Риму, 6 листопада, співпав із черговим невдалим висловлюванням Папи Франциска про війну Росії проти України. Понтифік говорив про великий російський народ, який, як йому хочеться думати, має мало спільного зі злочинами російських “найманців” в Україні, що йдуть на війну, як на пригоду. Як і слід було очікувати, ці слова понтифіка вельми обурили українців, а серед греко-католиків викликали суперечки про те, чи взагалі варто було їхати з візитом до цього Папи після усіх його суперечливих висловлювань щодо війни Росії проти України. З іншого боку навпаки лунали думки, що Блаженніший Святослав запізно поїхав до Риму. Природно, що реакції на всі неоднозначні висловлювання Папи вірні УГКЦ найперше чекають від духовенства власної Церкви, яка є частиною католицького світу.

УГКЦ, сіль і фермент Католицької церкви - фото 103175

Коли 7 листопада, на наступний день після недоречних висловлювань Папи, з ним зустрівся Блаженніший Святослав, то подарував понтифіку шматок міни, яка знищила фасад греко-католицького храму у звільненому від росіян Ірпені на Київщині.

“... подібні фрагменти російських мін, бомб та ракет ми щоденно витягуємо з тіл військових, цивільних і навіть невинних дітей”, – сказав Блаженніший Папі Франциску. Згодом Глава УГКЦ під час зустрічі з Папою-емеритом Бенедиктом XVI подякував йому за молитву за Україну і розповів про геноцид українського народу, який Росія вчиняє, втілюючи так званий “план денацифікації”.

Відтак 13 листопада у базиліці Св. Софії Блаженніший Святослав звернувся до українських греко-католиків Італії з проханням свідчити серед італійців правду про російську війну в Україні, бо саме це і є сьогодні їхнім фронтом. Як відомо, Італія – одна з тих країн, де є велика потреба відкривати правду про війну в Україні і водночас одна з держав, де роками працюють сотні тисяч українців, не враховуючи тих, хто приїхав після 24 лютого. Пояснюючи євангельський уривок 23-ої неділі після Зіслання Святого Духа (за чинним в італійській спільноті УГКЦ григоріанським календарем) про зцілення біснуватого чоловіка і стадо свиней, що кинулося у воду, Блаженніший підкреслив, що де присутній Господь – там падають кайдани. “Вчора і позавчора ми почули про звільнення нашої Миколаївщини і славного Херсона. Що цікаво, мешканці Херсона бачили, як „легіон“ топиться у водах Дніпра. Жахлива річ! Вони бачили, як ті демони, легіони нищать тих, у кому оселяються, як вони нищать те військо, яке прийшло на нашу землю, щоб красти, вбивати, вигублювати. Всі вони виявилися безсилими перед народом, який сказав „ні” рабству”, – промовив Глава УГКЦ.

Власне УГКЦ, що є найбільшою східною католицькою Церквою, має достатньо свободи, щоби стати голосом свободи всієї Католицької церкви, ферментом автентичного християнства – яке, попри все, приречене стояти на боці правди у цьому новому світі, боротьба за який ще триває.

І для цього, по-перше, потрібно щонайменше посилити присутність УГКЦ в Римі, інституційно повернутися до вічного міста. Колись греко-католицький священник о.Степан Чміль став духовним наставником майбутнього Папи Франциска – тепер УГКЦ має показати понтифіку і всьому католицькому світу ад геноциду, який росіяни вчиняли в українських містах.

І для цього, по-друге, треба посилити контакти нашої Церкви з католицькими Церквами у всіх, де тільки можна, країнах світу. Тоді, крім страждань українського народу, католицький світ побачить ще мужність українських військових капеланів, жертовність українських волонтерів, віру українських духовенства і мирян, і силу Божу в дії.

Це має стати актуальною місією нашої Церкви, її внеском в нашу перемогу.