УГКЦ в підпіллі: спогади о. Івана Барабаша
1946 рік, березень. Львів. Катедральний собор святого Юрія. Українська Греко-Католицька Церква начебто оголосила «про розрив з Ватиканом та про воз’єднання з Руською Православною Церквою», що означало ліквідацію УГКЦ. Собор був неканонічним, оскільки жодного єпископа УГКЦ на ньому не було. Але з тієї страшної дати розпочалися переслідування греко-католиків, Церква пішла у підпілля на 40 років. Сьогодні, оглядаючись назад, захоплюємося силою віри та незламністю підпільних священників, вірян, які приймали душпастирів у своїх домівках. Такою була і сім’я Барабашів у с. Труханів, що на Сколівщині. Парох церкви Всіх святих українського народу о. мітрат Іван Барабаш знає ціну вільного проповідування, тож ділиться цінним, що у нього є – спогадами, які нині є особливою для Церкви історією.
Дитинство
Дмитро та Юрія Барабаш, батьки о. Івана, до Православної Церкви не ходили, але завжди збирали до храму дітей, щоб діти не втратили зв’язок із Богом, з храмом. Тож свою розповідь о. Іван розпочинає саме зі спогадів про Православну Церкву. Перший – про те, як трирічним хлопчиком щиро заплакав у храмі. Другий – як пані Юрія, мама о. Івана Барабаша, казала: «Йдіть до церкви», а сама залишилась і ліпила пироги. Тоді діти молились у храмі, але думали про обід. Того часу в місцевій Православній церкві правив о. Еліяшевський, який перейшов з УГКЦ до православ’я. Імовірно, він брав участь у псевдособорі у 1946 році, відчував, що вчинив зле.
«Отець Еліяшевський завжди зупинявся біля нашої хати, коли проходив повз, і казав до мами: «Ну, пані Барабашка, дайте води попити» (була криниця дуже близько до нашої дороги). І тоді він питав, як там наші священники з підпілля. І одного разу мама каже: «Все, ми йдемо до Бубнища» (5-6 км від нашого села). Це була Греко-Католицька церква, офіційно закрита до 1980 року, але люди її відкривали насправді, коли хотіли. Кожну неділю: 5 км туди – 5 км назад. Зима, літо – не має значення. І в мороз, і в спеку. Мама несла черевички, щоб ми перед церквою перезулися, щоб зайшли до церкви чистими. А ґумаки залишали під церквою. І ми завжди були перші в храмі», – пригадує о. Іван.
У той час рідна сестра пані Юрії, Маргарета Трембач, привела до рідної хати греко-католицького священника – професора о. Тимчука, а згодом і в дім Барабашів. До іншого кінця села ( у будинок сестри-близнючки Маргарети), приїжджав правити о. Василій Мендрунь.
о. Іван розповідає:
«Отець Мендрунь зачіпався до хлопців, питав, хто хоче бути священником, всі ніяковіли. І тоді звертався до мене: «Ти, Івасю, хоч бути священником?». Я не знав, що казати, але відповідав стверджувально».
Священників із Тишівниці до села привозив батько о. Івана Барабаша, який був добрим фірманом, перевозив партійних діячів. Саме тому ніхто ніколи не наважувався зупинити пана Дмитра, запитати, кого він везе. Тож батько користувався становищем, допомагав священникам. А перед підводою, з ліхтариком у руках часто біг малий Іван, який освітлював дорогу коням. Такими були перші кроки до священства.
Виховання у сім’ї Барабашів
«Я підростав, і мама більшу увагу звертала на мене. «Може би ти щось молився, більше читав?». Давала мені молитовничок, я швиденько молився, бо хочу дуріти, скакати, – розповідає отець-мітрат. – Мама бачила, що я зашвидко помолився, і тоді казала: «Ще раз помолися, дитино». Другий раз молився помаліше. «Іване, ще раз помолися». Я вже бачив, що до хлопців не встигаю, але сідав і молився, щоразу повільніше…».
Мама в сім’ї Барабашів мала дуже великий вплив на дітей, була авторитетом. У родині панувала любов. Коли Марія, старша сестра, приїжджала з навчання, з Івано-Франківська, то брати не давали їй нічого робити, так були навчені шанувати. Крім любові та поваги, пані Юрія привчила дітей до християнських практик. Усі знали, що до Барабашки треба вітатися: «Слава Ісусу Христу!». Якщо хтось прийшов додому і вітався: «Добрий день», – то пані Юрія відповідала: «Слава на віки, прошу йти». Якщо хтось заходив до хати, а Барабашка молиться з дітьми, всі знали: не перебивати. Бо вона буде молитися так довго, що ви змучитеся чекати і забудете, чого прийшли.
«То було святе, мама все побудувала на молитві. Так формувалася християнська свідомість у нас, дітей. Крім віри, дуже багато говорилося вдома про УПА, – пригадує о. Іван. У нас в селі було 7 криївок, чекісти постійно шастали туди-назад. Мама розповідала, що було тоді три фронти. Червоноармійці були дуже безкультурні, вигрібали з дому абсолютно все. Діти могли залишитися голодними. Натомість німці були культурними. Кожній дитині в сім’ї давали по шоколадці. Для простих людей тоді така поведінка була особливим піднесенням. А вночі стукали наші, повстанці: «Мамо, принесіть їсти. Ви знаєте куди». І моя мама, мале дівчатко, несла вночі босоніж той пакунок, знала куди потрібно йти. Так і жили, на три фронти», – розповідає о. Іван.
Пані Юрія навчала дітей: хто зі священників іде по дорозі – піди, побіжи і поцілуй його руку. Бо це священник, він тримає у руках Христа. Особливо жінка заохочувала дітей до молитви, кожен день була Вервиця, а під час Великого Посту щодня – Хресна Дорога.
«Знаєте, я будую життя на основі своєї мами. Мені є з кого брати приклад. Люди дуже тішаться, що ти говориш прості і потрібні речі. Не треба виховувати дітей, треба з ними молитися. Те, що робила моя мама».
«Ми ж християни» Про порятунок червоноармійця
Не менш теплі спогади в о. Івана – про дідуся й бабусю, батьків пані Юрії.
«Одного разу ішов фронт, і залишив пораненого солдата (на прізвище Білик) у лісі. Той лежить, просить: «Мамаша, мамаша… Помогите». Баба думає: що робити? Вдома 5 діточок. Як візьмуть того солдата до хати, а зайдуть бандерівці – вб’ють його. Німці теж точно розстріляють, ще й хату спалять. Тоді дідо сказав «Але ми християни». Пішов уночі, взяв того солдата на плечі, приніс. Вони його відмили, перемотали ногу, і в сіні заховали».
Через деякий час ішов радянський фронт. Бабуся о. Івана сказала, щоб дідо відніс того воїна назад до дороги, до болота. За тогочасними законами важалось: якщо ти залишився живий, а фронт пройшов, то ти або співпрацював із ворогами, або схитрував, тому, не розбираючись, вбивали. Білик розповів командиру про свій порятунок місцевими. Командир наказав розстріляти, але раптом передумав, так солдата забрали з собою. А він запам’ятав ту хату, і повернувся після закінчення війни, у 1945 році.
«Війна закінчилася, 1945 рік, він прийшов, попросив помити руки. Баба бачить, що хтось знайомий вроді, але спитати не наважується. Тоді він сказав: «Я той солдат, що ви мене спасли». Для сім’ї то був великий плюс у радянський час, бо родина могла прикритися порятунком солдата у випадку потреби. До хати, в якій виросла моя мама, через той вчинок ніхто з чекістів не наважувався прийти. Професор Тимчук, а потім отці Каваців, Мендрунь, Єсип проводили там реколекції тижнями. Тижнями, уявіть собі! І ніхто не наважувався спитати, що в тій хаті таке робиться».
Гоніння греко-католиків
Усе було тихо-мирно, поки не прийшов служити до Труханова о. Юрій Еліяшевський. Із собою він приніс дух страху. До того все було спокійно, місцеві знали, що Барабашка приймає священників, аж раптом почалося страшне гоніння. То була остання хвиля переслідувань уніатської церкви.
«Уявіть собі: вдома був стіл, шухляда в ньому. Шухляда служила кивотом. Приходить до нас кадебіст із району, гримає кулаком по столі і кричить: «Тут гніздо уніатської церкви!». Але він не догадувався, що там є Святі Тайни. Якби знав, то потоптав би. То були варвари, вони мали вислужитися перед владою, любили її, тому що боялися. Але зі страху любиш до певного часу. І власне таке гоніння почалося за о. Юрія. Але зараз у нас дуже добрі стосунки», – пригадує о. Іван.
Коли пані Юрія Барабаш померла, о. Юрій Еліяшевський казав: «Якби я не прийшов і не брав панахиду за тою жінкою Юрією, я би не гідний бути в тому селі священником. Я мусів відправити панахиду і сказати, що це була велика людина».
Пригадує о. Іван, як колядували в о. Юрія, коли наша Церква вийшла з підпілля. Тоді дружина о. Юрія Еліяшевського дуже хворіла, і сам священнослужитель був дуже розчулений, що його не оминули католицькі священники.То був особливий момент і для отця Івана Барабаша.
Підпільна семінарія
У 1977 році, закінчивши 8 клас, о. Іван вступає в училище на слюсара. Наставником був о. Роман Єсип, який сказав: «Запам’ятай: я твій вуйко. Без мого дозволу ти нічого не робиш. Навіть якщо хочеш піти в кіно з хлопцями, ти мені дзвониш. А я подумаю, чи тебе пустити». Це мало мене привчити молодого хлопця до послуху, який є особливо важливим у священстві. Офіційно Іван Барабаш навчався на слюсара, а насправді – готувався на підпільного священника.
Тоді семінаристів було 10. Хлопці збиралися кожного тижня на науки о. Романа Єсипа та о. Йосафата Каваціва. Для зустрічей були 3 точки: смт. Рудно, Львів, Зимна Вода. Знання черпали з трьох томів «Шпіраго». Якщо ти вивчив «Шпіраго», це означало, що тебе будуть висвячувати. Отець давав завдання, наприклад, здати І частину Шпіраго. Семінаристи сиділи, переписували «Шпіраго». І мріяли, що одного дня прйдуть в училище у підрясниках.
«Найважливішим для тодішніх семінаристів був екзамен зі сповіді. Наприклад, Кир Павло Василик міг брати двох священників. Я – сповідник, а він – пінітент (тобто той, хто прийшов до сповіді). Придумували різні гріхи, а я мав дати досконалу відповідь тій особі. І коли я робив помилку, то одразу зупиняли і пояснювали її. Тоді мені вклали в голову: нехай прийшов найбільший грішник – це найкраща в Божих очах, у твоїх очах людина. Тому в мене лагідність до людини. Також були екзамени з історії Церкви», – розповідає о. Іван.
«У 1979 році мене затримують з о. Романом Єсипом у Завадові, – пригадує сьогодні о. Іван. – Я чітко написав, що навчаюся на греко-католицького священника, думав, що так має бути. Це було за 2 місяці до мого повноліття, отже, за законодавством Союзу, на о. Романа чекав арешт – 25 років, бо вся католицька ідеологія була проти радянської машини. 52 стаття говорила, що вони мали визнавати будь-яку релігію, але нас це не стосувалося, бо уніатська Церква підривала всю систему СРСР. Отже, я написав, що навчаюся на українського греко-католицького священника. о. Роман у іншому кабінеті пише, що ми просто друзі. Я не знаю, як той кегебіст не взяв обидва листи до купи. Це було Боже провидіння. І коли нас затримали, весь Завадів приїхав під міліцію, маса людей. Нас відпустили, кегебісти відвезли на машині на вокзал, і тоді о. Роман перепитав, що я написав, і пошепки мені сказав: «Ти зробив дуже зле. Цей лист буде свідчити проти мене». Але Бог має інший план. Тому на сьогодні маємо такий живий приклад, свідчення, як тоді було семінаристам».
У 1980 році арештували Каваціва і Єсипа. До квартири отців на науки часто приходили семінаристи, іноді було 20 молодих осіб. На щастя, того дня нікого не було, лише Оля Вдович. Бо інакше всіх би затримали. То був дуже складний і темний час.
Великдень і Різдво у час підпілля
«Ми слухали Службу Божу по радіо «Ватикан». Мама пече паску, в суботу викладає перед радіо. Думаю: що то буде, хто буде посвячувати? А священники вчили, що владика Марусин буде правити з Риму Службу Божу, після того будуть молитви на освячення. Жінки, чоловіки в підпіллі тримали кропило, свячену воду. І на словах: «Благословляється і освячується паска…» вже мали кропити. Все, освячено. Я знав, що маю чемно стояти перед радіо. Мама ще потім питала, що я взяв із тієї проповіді. Таким був Великдень. А Різдво, як ми колядували… То було і важко, і весело», – пригадує о. Іван.
І ніщо не могло зламати той дух! У районі видавалася газета «Бойківська думка», де писали про село Труханів. Мешканців його назвали «сухе гілля»: нібито зсохли, бо не підтримували радянську ідеологію. Але людей це ще більше гуртувало. Єдність – ось важлива риса підпілля, на думку о.Івана, якої нам дуже потрібно і сьогодні.
Часи підпілля минулися. Нині, слухаючи історії пережиття того важкого часу, навіть складно уявити більшість ситуацій, бо маємо можливість відкрито брати участь у Літургіях, відвідувати реколекції, долучатися до прощ. Але ніколи не повинні забувати, якою ціною. І надихатися прикладами тих людей, які розуміли небезпеку, та все ж не зрадили Греко-Католицьку Церкву.
Розмовляла Оля Богославська
Фото – з особистого архіву о. Івана Барабаша
Світлини для публікації підготувала Марія Ванкевич
