Українська автокефалія. Двадцять років по тому…

5-6 червня виповнилось 20 років з часу проведення Собору Української Автокефальної Православної Церкви, на якому формально проголосили відродження української автокефалії та обрали першого Патріарха – Мстислава Скрипника. Про 20-літню історію, сьогодення та майбутнє українського автокефального руху розповідає РІСУ релігієзнавець, кандидат політичних наук та безпосередній учасник Собору 1990 року Андрій ЮРАШ.

«Тоді, напевне, був період не перспектив, а лише намаганням засвоїти минуле»

— Пане Андрію, поділіться, будь ласка, враженнями від Собору УАПЦ 5-6 червня 1990 року, адже Ви були його безпосереднім учасником.

— У багатьох аспектах цей Собор виглядав і фактично був такою собі церковною революцією. І це всі розуміли та однозначно так і сприймали. Відверто кажучи, в той час багато хто ще не до кінця усвідомлював і розумів суть, значення автокефалії як церковного явища та перспективи її для України. Але було однозначним те, що об’єднувало дуже багатьох, хто брав участь в тому Соборі, чи навіть абсолютну більшість – це бажання продемонструвати в церковній площині ту волю до кардинальних зрушень і змін, які вже витали в повітрі, які вже так чи інакше реалізовувались в політичній сфері, коли впливи комуністичної партії суттєво послабились. Коли в політичній площині почав діяти Народний рух, культурологічні організації — в своїй площині, то і в церковній сфері також розпочалися рухи, пов‘язані з Автокефальною і Греко-Католицькою Церквами. Це все були протестні структури, рух проти тієї системи, яка ще продовжувала функціонувати, але вже було очевидно, що це її останні роки, а можливо, й місяці.

Собор фактично став довершенням тих кількамісячних інтенсивних зусиль з уконституювання автокефальної Церкви.

Собор, який відбувався в київському Будинку кіно, був доволі успішним, дієвим, динамічним і чисельним. У ньому взяли участь 7 єпископів вже нової генерації, яка постала, починаючи з осені 1989 року. З кількох причин не зміг взяти участь в Соборі сам номінант на Патріаршу кафедру, тодішній Глава Української Православної Церкви в Америці, Митрополит Мстислав, якого Собор обрав Патріархом. Фактично, як і в кожній революції, – це була ера ейфорії і піднесення. Це була ера віри в блискавичну перемогу, у швидке однозначне осягнення всіх ідеалів, які з‘явилися і заволоділи значною частиною громади.

Але це не була перша масова акція, зокрема і в Києві. Уже до цього, в травні, відбувся чисельний похід вулицями Києва від пам’ятника Святому Володимиру. І це була більш масова акція.

На Соборі були вже представники від єпархій, хоча однозначним було те, що в рамках цього Собору і в рамках цілого автокефального руху безперечно домінували саме західноукраїнські, я б навіть сказав, галицькі представники. Галичина була в авангарді. Тут же і була проголошена автокефалія.

На Східній Україні рух тільки починався, радше тільки-но почала з‘являтися сама ідея. Її носіями там були буквально поодинокі громади, переважно в містах. На сільському рівні це було виняткове явище. А в Галичині на той час УАПЦ мала вже сотні парафій. Думаю, що на той час їх було вже більше тисячі, можливо, навіть півтори тисячі. Хоча тоді державні органи не хотіли перереєстровувати громади з РПЦ на УАПЦ. І тому достеменно важко сказати їх точку кількість.

Окрім того, ще до 1992 року існувало явище, коли громади не до кінця були впевнені в своїй конфесійній орієнтованості і могли мігрувати з однієї Церкви в іншу дуже швидко, навіть кожного тижня. Я пригадую такі випадки, коли, приходячи до якоїсь парафії, ти ніколи не був упевнений, в структурі якої Церкви вона перебуває. Священики дуже часто взагалі нікого не поминали, а якщо поминали, то могли в одну неділю поминати одного єрарха, а в іншу — вже іншого. Я особисто пам‘ятаю в Трускавці, навіть після 1992 року, місцевий священик, який був до того часу в РПЦ, поминав і єрархію Московського Патріархату, і Київського.

Ще один феномен полягав у тому, що громада могла взагалі не знати, до якої Церкви належить їхній священик. А він радився з представниками різних юрисдикцій, визначав, де йому буде зручніше і вигідніше… Тому, справді, будь-яка статистика того періоду є дуже умовною. Але приблизно, я думаю, на середину 1990-го року в УАПЦ було півтори тисячі галицьких парафій. Це вже було досить суттєво. На цей факт не можна було не зважати. Тому й не було принципових перешкод в проведенні Собору. Але він все-таки мав більш символічне, легітимізуюче, формальне значення, аніж сутнісне. Адже структура, як така, вже діяла впродовж багатьох місяців.

— Логічно виникає наступне запитання: а як бачили своє майбутнє соборяни? Чи вони взагалі про це думали, чи це не було більш емоційне, аніж прагматичне засідання?

— Я думаю, що якоїсь спеціальної, аж надто довгострокової стратегії не існувало. Тут треба виходити з обставин. Усього лише за кілька місяців перед Собором виникла ідея. Ідея захопила велику кількість людей. Це не нова ідея, але в Україні після десятків років панування атеїзму і панівного становища Російської Православної Церкви ця ідея була абсолютно новою практично для 98% учасників руху. Тут же не було спадкової єдності із автокефалією 40-х років. Цього практично не могло бути. Якісь, можливо, одиниці вірян зберігали традиційну спадковість, а духовенства такого, за винятком одного-двох священиків, я думаю, взагалі не було.

Активні діячі автокефалії 1940-х років під час війни виїхали за кордон. Тобто, в Україні наприкінці 1980-х років народився новий рух, який до сьогодні пройшов величезну еволюцію. У будь-якому разі собор відбувався на хвилі небаченого піднесення і захоплення новою концепцією. Здавалося, що оцим собором усі проблеми й завершаться.

Я думаю, що глибоких еклезіологічних завдань Собор не ставив. Основне завдання Собору було дати впевненість тим спільнотам і конкретним делегатам, які брали в ньому участь; зробити правильний вибір; сформувати структуру, яка отримала найпочесніший в Православ’ї статус — патріарший. І, задавалось, це вже все, цього достатньо. Питання правосильності єпископських хіротоній чи стратегії розвитку на той час не стояли так гостро. Це, як сніжна куля: вона накотилася, захопила і просто рухалася далі за своєю власною інерцією. Зупинити цей рух в той час було уже неможливо.

Я вже сказав, що на початку 1990-х років існувало понад тисячу автокефальних парафій, і цим парафіям треба було дати певний орієнтир, впевненість в тому, що вони не схизматичні, що вони не є якимись протестантами, не вийшли за поле православної ойкумени. У цьому власне і було завдання Собору. Я думаю, що панівною серед його учасників була думка, що рух тільки починається і набирає обертів, а тому немає сумнівів, що за декілька років ця ідея переможе в Україні. Вважалося, що все складається на користь ідеї автокефалії. Це вже зараз, через 20 років, можна дивитися і оцінювати, наскільки така думка була реалістичною.

Я б тут зробив не наукову чи експертну, а суто емоційну, навіть поетичну паралель. Коли молода людина закохана – вона «без пам‘яті». Вона ніколи не застосовує розум і не намагається предмет своєї любові оцінювати зі всіх, тим більше — раціональних боків, або думати, що буде з часом, через 10 чи 20 років: як буде житися, який у неї буде будинок, які там будуть вікна – дерев’яні чи пластикові. Ніхто такого завдання не ставить. От і автокефальний рух в цей час перебував в такому стані — первісної, безумної закоханості, зачарованості самою ідеєю. Як не можна від закоханих вимагати якоїсь прагматики, так само її не можна очікувати від автокефального руху на початку 1990-х. А з іншого боку, якби не було цього зрушення, цього емоційного і безрозсудного діяння, то, можливо, не було б і автокефалії, і взагалі нічого не трапилось би. Тому що розум би блокував багато рішень.

На цій же хвилі був ще один взагалі забутий факт, про який треба говорити. Я маю на увазі похід православних віруючих 1 липня 1990 року у Львові, присвячений черговій річниці заснування українського козацтва. Це було виняткове, небачене ні до того, ні після того дійство. За оцінками тільки правоохоронців, було 70 тисяч людей. Самі учасники і організатори вважали, що тоді зібралося 100 чи навіть 150 тисяч прихильників ідеї автокефалії. Прибули сотні автобусів зі всіх парафій Львівщини. Очолював службу і все дійство митрополит Іоан (Боднарчук). Було богослужіння на Високому замку, а потім походом всі йшли до собору Святого Юра, який ще був в руках Російської Православної Церкви і був забарикадований при вході до нього від площі Святого Юра. І от наскільки сильним був вплив цього походу на львівську громаду, що в інтерв‘ю газеті «Христос наша сила» Юрій Шухевич сказав, що тільки тоді греко-католики в серпні вирішили однозначно наважитися на перебрання собору Святого Юра, коли побачили, яку силу становить автокефальний рух. Спробую своїми словами передати зміст тієї цитати. В ній йшлося, що якби УАПЦ заволоділа собором, то, напевно, греко-католикам не вдалося б його повернути, як не змогли повернути жодну з церков Львова, які перейшли до автокефальної Церкви: Успенську, Миколаївську, П’ятницьку, Петро-Павлівську, Святої Анни на Голоско тощо.

Що ж стосується перспектив… Тоді був період, напевно, не перспектив, а лише намагання засвоїти минуле. Тоді всі зачитувалися коротесенькою книгою Олександра Воронина «Українська автокефалія». Це буквально 20 сторінок, в яких конспективно переказана історія Української Церкви. Кожен її абзац насправді був величезним відкриттям. А про якісь потужні томи, які б з‘ясовували суть феномену автокефалії, її нюанси, не йшлося: тоді, очевидно, ніхто до цього ще не наближався.

— Неодноразово звучали висловлювання, що американська гілка УАПЦ і сам Митрополит Мстислав дивилися на ці події з обережністю. І тому свої кроки він робив із запізнення. Мабуть, він не розділяв тієї ейфорії, яка панувала в Україні?

— Думаю, що тут є певний сенс. Діаспора завжди з певним упередженням дивилась на те, що відбувається в Україні. Таке ставлення має місце й досі. Окрім того, православна українська діаспора, яка не є наскільки потужною, впливовою і фінансово забезпеченою, як греко-католицька, вираховувала свої сили, потребу і взагалі можливості для втручання в українську ситуацію. Оскільки на той час вже Греко-Православна Церква в Канаді і Православна Церква в Америці починали задумуватись, або вже починали переговори з Константинополем щодо свого входження в юрисдикцію Вселенської Патріархії. Це могло також впливати на рішення єпископату. Гадаю, що обережність діаспори початку 90-х - кінця 80-х простежується досі.

Якщо ми бачимо дуже близьку, органічну, генетично зумовлену співпрацю між єпископами Греко-Католицької Церкви в діаспорі і в Україні, вражаючий рівень порозуміння і співпраці між ними, то між православними діаспорними структурами і українськими незалежними православними структурами практично жодного дієвого контакту не налагоджено. В Україні існувало велике бажання до порозуміння і об‘єднання, але, я б сказав, що це кохання не було взаємним. І діаспорне духовенство, насамперед американське та канадське, не відповіло на сподівання з українського боку. Цілком очевидним і зрозумілим це стало після того, коли обидві ці впливові структури увійшли до складу Константинопольського Патріархату. Я не кажу, що потім взагалі не було контактів. Очевидно, що контакти були. Були поїздки, було бажання зрозуміти ситуацію, але ніколи не було бажання втрутитися в ситуацію, стати частиною цієї ситуації і застосувати весь свій потенціал для того, щоб налагодити цю кризову, тупикову внутрішню українську ситуацію.

Мені здається, що тут спрацювали два фактори. Першим стала психологічно-емоційна втома єпископату і духовенства американської і канадської Церков, які багато десятиліть несли хрест — статус «неканонічності» і невизнаності. А тут з’явилась нагода швидко і однозначно покінчити зі своїм неврегульованим статусом. Другим моментом стали суто меркантильні і прагматичні речі, коли не надто потужна церковна структура не захотіла брати на себе відповідальність, навіть частково, та допомагати в організації структур, єпархій, які починали утворюватись в Україні. Але з часом, коли автокефальний рух набрав обертів, коли до нього приєдналось вже більше парафій, ця матеріальна допомога, можливо, вже й не була б суттєвою. А от її моральне, емоційне значення, напевне, було б дуже важливим.

Хоча не треба забувати ще про одну важливу річ, яка, безперечно, далася взнаки: православна діаспора в Америці і Канаді — це здебільшого вихідці з Центральної і Східної України. А автокефалія, яка зародилась в кінці 80-х - на поч. 90-х, була переважно галицькою. Можливо, дали знати про себе традиційні внутрішньоукраїнські непорозуміння, які в діаспорі майже знівелювались, але в глобальному контексті ці упередження та комплекси себе проявили.

Для мене завжди було загадкою, чому співпраця існувала лише на рівні висилання книг та взаємних привітань, чому вона не переросла в жодну форму організаційної співпраці. Наприклад, єрархія американської Церкви могла навіть очолити УАПЦ після 1993 року, коли остання опинилася в повній кризі. Вони могли влитися в той самий Київський Патріархат на достатньо поважних правах, як ми це бачимо на прикладі Російської Православної Церкви за кордоном і РПЦ, коли навіть після злиття з Московським Патріархатом єпископат РПЦЗ зайняв особливе, надзвичайно поважне становище. Тобто, такі форми можна було шукати. От, до прикладу, російська єпархія, я не кажу в Калузі, а, наприклад, тут, в Україні – Хмельницька, яка має понад 600 парафій. Яке значення цього правлячого архиєрея в глобальному контексті порівняно з єпископом Марком (Арндтом), який очолює кілька десятків парафій РПЦЗ в Німеччині? Статус єпископа Марка незрівнянно вищий.

До цих 2-3 причин, які я вже називав, я б додав ще й особистісний фактор. А саме: невміння знайти порозуміння на персональному рівні з чільними представниками в Україні. Наприклад, в останні роки Мстислав (Скрипник) мав дуже добрі контакти з о. Володимиром Яремою, проте категорично не хотів контактувати з тоді ще митрополитом Філаретом. Давалася в знаки хвороба міжособистісної неприязні і упередженості.

«Нарешті всі хто хоче автокефалії в Україні об‘єднались»

— Яка ж головна причина краху об‘єднання УАПЦ з частиною УПЦ під проводом митрополита Філарета в 1992 році? На мій погляд, це об‘єднання мало б надати емоційному до того автокефальному руху більшого прагматизму та структурованості. Чи це об‘єднання не було щирим, чи все-таки головною причиною стала особа митрополита Філарета або й всієї структури УПЦ?

— Знову ж таки, згадаймо факти. В об‘єднавчому Соборі взяли участь всі єпископи УАПЦ і кілька єпископів УПЦ. Брав участь особисто і о. Володимир Ярема. На Соборі він не заявив нічого категоричного щодо його об’єднавчої концепції. І, фактично, до кінця 1992 року УАПЦ, яка згідно з рішеннями цього Собору була об‘єднана з частиною УПЦ (МП), більше не існувало. Натомість утворилася єдина автокефальну за статусом, але без вживання в назві, Українська Православна Церква Київського Патріархату. Щоправда, незадоволені були відразу, зокрема Львівське братство апостола Андрія Первозванного. Відразу почався пошук причин того, на основі чого можна уневажнити рішення Собору. Звичайно, Собор провели поспіхом, це не був представницький Собор, який би рівноправно і пропорційно відображав всі «де-факто» автокефальні структури. Це знову ж таки було дуже емоційне і дуже швидке рішення. Я переконаний, то було знову надзвичайно сильне емоційне піднесення. Так само, як 1990 року. Лозунг був такий: «Нарешті всі, хто хоче автокефалії в Україні, об‘єднались». Нарешті автокефалія, звинувачена у неканонічній висвяті єпископів, отримує повністю канонічних єпископів. Отримує владик Філарета, Якова і Андрія (Горака). Але там були й інші прізвища, наприклад, тоді ще архиєпископ Лазар (Швець), теперішній митрополит Кримський УПЦ (МП), який дуже підтримував автокефалію, за що був вигнаний з Одеси. Це була виняткова ейфорія. Звісно, вона була лімітована у просторі і часі, був жаль, що це став всезагальний потужний рух, однак треба було діяти швидко і однозначно, бо була загроза, що Митрополита Філарета позбавлять всіх впливів.

Тут треба наголосити, що ніколи в історії нічого одновимірного не буває. Була величезна ейфорія, я це говорю із впевненістю. Більшість симпатиків автокефалії вітали це об’єднання. Ті, хто не згоджувався і «надував губи», був в меншості. Я маю на увазі окремих діячів і групи в УАПЦ. В об’єднавчому процесі брав участь і тодішній архиєпископ Львівський УАПЦ Петро (Петрусь), який першим залишив Київський Патріархат. Але, я думаю, його переконали чи навіть примусили це зробити братчики і о. Володимир Ярема. Загальне відчуття все ж було таким: «Нарешті ми об’єднуємось в єдину потужну впливову силу, яка зможе гідно протистояти московським впливам в Україні»…

З іншого боку, було і державне стимулювання. Очевидно! Держава була зацікавлена у прогресі консолідаційного процесу і надавала йому організаційну допомогу, зокрема в оформленні юридичних моментів.

Але у будь-яких подій чи процесів обов’язково з‘являються протестувальники, опозиціонери. Я думаю, що в ліберальному суспільстві не знайдемо жодного явища, яке б не викликало альтернативних настроїв. Так сталося і щодо об’єднавчого руху, який призвів до утворення УПЦ КП. З цього приводу мені завжди хочеться пригадати одну думку, можливо, дещо категоричну, але справедливу: якщо б зараз прийшов Христос і сказав, що чи УАПЦ, чи УПЦ КП, чи Московський Патріархат є єдиною канонічною Церквою, і всім треба навколо цієї Церкви об’єднатися, то, я переконаний, що обов’язково знайшлися б незгодні з Христом, які б сказали: «Ні, а ми вважаємо інакше». Так само і в цій ситуації утворилася група протестувальників, почалося нуртування, листування, збори підписів. До кінця року той рух більш-менш оформився. Його ідеологи примусили владику Петра вийти з УПЦ КП. Він очолив цей рух. І тоді розпочався пошук нових кандидатів, з‘явився вікарний єпископ Уманський Михаїл (Дуткевич), який не мав жодної парафії (навіть не знаю, якою є його доля сьогодні). Ці два владики починають святити, поставляти нову, альтернативну до УПЦ КП генерацію єпископів — і так далі, і так далі…

Тут були як зовнішні сили, які діяли на розбиття єдиної у 1992-му році автокефальної структури – УПЦ КП, так і особистісні причини. Отець Володимир Ярема «де-факто» задекларував, що тільки його версія автокефалії є єдино чистою, істиною, непорушною, а все інше – це спадщина тоталітарної Церкви, яку «ганебний і корумпований» митрополит Філарет, нещодавній «душитель» автокефалії, хоче втілити і нав’язати, закувати в кайдани синодального російського підфарбованого православ’я. Тобто, знову була нав’язана боротьба, ідеологічне протистояння. І ніхто навіть не думав про перспективи, про знаходження порозуміння чи важелів впливу на того ж Митрополита Філарета, щоб його змінити чи використати весь його дуже потужний прагматичний потенціал.

Опозиціонери до УПЦ КП вирішили, що тільки у них істина, і тому треба боротися. Так само, я думаю, ця бацила винятковості, ексклюзивізму і зараз заражає, впливає на окремих єпископів в середовищі УАПЦ. Але в нашій роз’єднаній, фрагментованій Україні не можна побудувати партію чи Церкву на одній лише голій, навіть найкрасивішій ідеї. Потрібно проявляти величезний рівень поваги до інших ідей. Тому той, хто ставить за принцип: «Я не сприймаю ідеї, я не сприймаю особу», власне і потрапляє у власну пастку саморуйнування і самознищення. Тому, зрештою, і було скільки звинувачень на адресу о. В. Яреми, що він проголосив автокефалію на противагу і під час відродження Греко-Католицької Церкви.

— Дивлячись на історію, можна констатувати, що українську автокефалію просто переслідують якісь фатальні речі. Жодна з інших Церков, які домагались автокефального статусу, мабуть, і близько не пройшла таких випробувань. У чому головні причини такої ситуації, чи, можливо, головні помилки?

— Помилки були в минулому і є зараз. І очевидно, що їх треба усвідомлювати. Якщо говорити в глобальному вимірі про причини відсутності блискавичного успіху, то я особисто бачу три головні точки.

Перша — це те, в чому є корінь взагалі всіх українських проблем. Це те, що в нас ніколи не було і немає якоїсь національної осі, об’єднуючої ідеї. Маємо зовсім різні культуральні перспективи, різні бачення, світоглядні парадигми. Чому Галичина так швидко прийняла ідею автокефалії та відродила ідею греко-католицизму? Тому що вона завжди десь підсвідомо вважала радянську дійсність окупаційною. Натомість на зрусифікованому Сході і Центрі та навіть на Волині і Поділлі духовенство впродовж кількох століть виховане виключно на російських культуральних зразках. І для них все українське є відверто ворожим, немовби частиною іншонаціональної традиції…

— Або хуторянське…

— Або хуторянське. Або незрозуміле. Або маргінальне, в найкращому випадку, якщо не вороже взагалі, як я казав вище. Я думаю, що не помилюсь, коли скажу, що дуже багато навіть етнічних українців саме в Українській Церкві як самостійному феномені бачать головного особистого еклезіологічного ворога. Щоправда, на цьому умовному фронті впродовж останніх десятиліть також окреслилися позитивні зрушення. До продуктивних ідей починають доходити і в УПЦ (МП). Найвагомішою декларацією, що довгий час вселяла оптимізм, була заява Митрополита Володимира (Сабодана) під час Архиєрейського собору в Москві 2007 року. Він тоді наголосив, що не можна все в Українському Православ’ї зводити суто до особистих мотивів, як це традиційно робилося з боку РПЦ. І це було революційне висловлювання. Він озвучив, що Україна вихована в різних історичних традиціях, а тому поділ в Православ’ї відображає культурне і навіть цивілізаційне розділення суспільства.

Мислячи тверезо, я розумію, що цей фактор, є глобальною причиною, яка і в майбутньому, в жодній перспективі нам не дасть можливості говорити про ЄДИНУ помісну Православну Церкву. Я вже кілька років стверджую, що ця культуральна різноманітність виключає утворення однієї структури, чи то Московського Патріархату, чи автокефальної Церкви. Ми приречені так жити: є одна частина церковної громади, яка не хоче бути під Москвою, а інша не бачить свого майбутнього поза нею. Знайти між ними організаційне порозуміння можна тільки силою. Когось загнати або туди, або туди, чого, я сподіваюсь, не станеться.

Друга причина — це також абсолютно традиційна, українська – особистості. Це те, що було завжди. Кожен себе бачить лідером. І кожен вважає, що тільки він має єдиноправильну і істинну лінію поведінки. Це в усіх випадках спрацьовує у негативному контексті. Наприклад, абсолютна більшість єрархів УПЦ (МП) саме несприйняттям Митрополита Філарета, формально таким «особистісним» фактором, обґрунтовували своє небажання підтримати його рух до унезалежнення. В листопаді 1991 року, нібито під тиском, усі єпископи підписали звернення за автокефалію. Потім з‘явилися три перших незадоволених, які написали лист незгоди. З часом вже абсолютна більшість духовенства підтримала Харківський собор і виступила проти митрополита Філарета, який хотів перехопити ідею автокефальної Церкви. Потім, нібито цей сам фактор спрацював у стосунках між неформальним лідером автокефального руху до 1992 року о. Володимиром Яремою і Митрополитом Філаретом, який до цього руху приєднався. І таких прикладів можна наводити багато. Наприклад, чому сьогодні розвалюється і тріщить УАПЦ? Бо кожен себе бачить винятковим, і тільки власну позицію бачать правильною і Митрополит Мефодій, і архиєпископ Ігор. І на цьому все замикається.

А третє – це зовнішнє втручання і стимулювання. Я переконаний, що настільки, наскільки було втручання з боку української держави, яка намагалася сприяти незалежницьким рухам, зокрема за часів Л. Кравчука, настільки ж потужною була дія російських спецслужб, які стимулювали, м’яко кажучи, а я думаю – використовуючи власні методи, примусово забороняли єпископам підтримувати Митрополита Філарета. Переконаний: те, що потім розгорнули масову кампанію очорнення Митрополита Філарета, це все було інспіровано із-за кордону. Кампанія навіть розпочалася не в Україні, хоча її й підтримали такі класики «пера і хреста», як Васілій Анісімов, який всю свою карколомну кар’єру журналіста-погромника побудував на антифіларетівській пропаганді і ненависті до всього українського.

Подивіться, яким був єпископат УПЦ (МП) в той час. Це були владики, за 1-2 винятками, новохіротонізовані, висвячені в період 70-х – 80-х років. Тобто, всі мали справу з генерацією єпископів, що вийшли з радянської системи координат, а радянська система, і тут немає жодних сумнівів, на кожного з них мала досьє. Де ці досьє були? Очевидно, їх зберігали у Москві. Не викликає сумнівів, що ця зовнішня сила вплинула, примусила, переконала, зобов’язала чи налякала більшість єпископів, що були змушені відректися від співпраці з Митрополитом Філаретом.

Отож, в підсумку ми бачимо, що ці зовнішні і внутрішні, світоглядні і культуральні, суб’єктивні та об’єктивні причини і розшматували українське Православ’я.

2000 рік – нові сподівання

— Після остаточного оформлення розділення між УПЦ КП і УАПЦ ці структури існували порізно аж до 2000 року, коли з‘явилась надія на порозуміння і навіть знайшлись прихильники такого сценарію в Константинопольському Патріархаті. Дві українські автокефальні структури розпочали переговори із врегулювання свого статусу в світовому Православ’ї. Але знову нічого не вийшло. У чому полягала причина цього разу?

— Після роз‘єднання ще було кілька відомих випадків, коли єпископи перебігали з однієї Церкви в іншу. З цього приводу можна цілу книгу написати, писати і малювати десятки схем, хто куди ходив і де опинився. Однак більшість з тих, хто метався між юрисдикціями у другій половині 1990-х років, зараз взагалі невідомо де, точніше – ніде. Тобто, вони явно були маргінальними в усіх структурах.

Фактом є інше: саме в цей час — від 1993 року до 1995-96 років — остаточно викристалізувалась ситуація, яка в головних рисах залишилася незмінною досі. Це — принципово важливо. Стало зрозуміло, що УАПЦ все-таки є вторинною, підрядною структурою в незалежницькому автокефальному таборі. Тут я абсолютно об’єктивно дивлюся на речі! Структурою, яка законсервувалася в усіх своїх вимірах – статистичному, організаційному і регіональному. Беззаперечний факт: як вона мала близько 1000 парафій у середині 1990-х років, так є і до сьогодні. Натомість Київський Патріархат став лідером автокефального руху з поступовим, але неухильним збільшенням кількості громад в Центрі, на Сході і навіть на Півдні України. Московський Патріархат завжди був найчисельніший, другою за чисельністю громад була УГКЦ, але через орієнтовно 10 років від часу заснування Київський Патріархат вийшов на друге місце за кількістю громад і впевнено демонструє своє зміцнення й надалі.

До констатованих Вами подій на зламі тисячоліть, коли з‘явився так званий «константинопольський фактор», якого до того часу не було або він був однозначно промосковський, ніхто в сторону Фанару не дивився. Проте тут слід зауважити, що друга половина 90-х років – це період найбільшого загострення стосунків між Москвою і Константинополем через «естонське» питання. Між ними взагалі доходило до повного розриву євхаристійного єднання. Друга половина 1990-х років — це період надзвичайного напруження і конфліктів між двома найвпливовішими православними Патріархіями світу.

Тому Константинополь сам шукав будь-яких союзників, щоб мати важелі впливу на Московський Патріархат. Зі свого боку, українські Церкви також активізувалися. Отож, головним мотивом Константинополя був пошук союзника. Якщо говорити про українців, то, по-перше: УАПЦ поступово розвалювалась, не знаходячи внутрішньої опори. Вона вичерпала всі ресурси для власного розвитку — розшматована, без будь-якої політичної підтримки, без прямого зв’язку із діаспорою, на що вона дуже сподівалася, з безперервними конфліктами в середині єпископату. Вона маргіналізувалася у порівнянні з двома іншими Церквами. І їй нічого не залишалося, як заявляти і демонструвати, що вона робить досі, прагнення увійти під омофор Константинополя.

Активізація з боку УАПЦ примусила і Патріарха Філарета робити кроки з метою пошуку шляхів врегулювання свого власного статусу і становища очолюваної ним Церкви – УПЦ КП. Говорили навіть про те, що Константинополь готовий робити доволі оптимістичні заяви щодо анафеми, накинутої РПЦ на бунтівного Київського митрополита, теперішнього Патріарха. Мовляв, Константинополь ніколи не ставив під сумнів чинність цієї анафеми, але й формально не підтверджував її. А коли Патріарха Варфоломія члени українських делегацій прямо з цього приводу запитували, то звучала візантійська дипломатична відповідь: «А це питання було розглянуте на загальноправославному суді?». Отже, відповідь можна було тлумачити так, як хто того бажав. У такий спосіб Константинополь завжди собі лишав можливість бути осторонь цієї проблеми, а, якщо буде потрібно, міг поставити під сумнів цю анафему.

Таким чином, у «константинопольському векторі» збігалися інтереси якщо не всіх, то, принаймні, багатьох «гравців». Тому й почалися на початку 2000-го року дуже інтенсивні переговори. Десятки разів українські делегації відвідували Стамбул. Константинопольські єрархи приїжджали в Україну. Відбувались їхні зустрічі з представниками влади. Тоді ж прем’єр Ющенко підписав відомий лист Патріарху Варфоломію. Усе виглядало надзвичайно оптимістично. Наскільки я знаю (хоча, можливо, це була ще одна витівка візантійської дипломатії), була поставлена умова: «Об‘єднайтеся між собою, і ми вас визнаємо». Чи це був міф та єзуїтська витівка, а чи — реальність і щире бажання бачити Українська Православ’я об’єднаним, я не можу судити. Так мені розповідали безпосередні учасники зустрічей. Коли Патріарх сидів в центрі, а делегації від УПЦ КП та УАПЦ — по два боки від нього, він сказав: «Примиріться, я вам даю місяць-два, приїжджайте вже в складі об’єднаної Церкви, і будемо вас визнавати».

Розмови, переговори почалися навіть на парафіяльному рівні. І знову ми стали свідками чергового періоду натхнення, нової ейфорії, нових перспектив. Але на заваді реалізації блискавичного, такого, здавалося б, очевидного і перспективного плану знову стала традиційна українська ганебно-банальна річ – особисті амбіції: два декани в одному районі, ніхто ж не поступиться… Дві святі семінарії в одному місті – знову ж не поступляться! Два єпископи на одній кафедрі! Два Предстоятелі…

Розумієте, я не можу сказати, що цей процес (визнання Українського Православ’я) поховав Константинополь. Я б сказав по-іншому: українські Церкви самі дали підставу Вселенському Патріарху з формальних позицій відсунути це питання, зняти його з порядку денного. Вони – українські Церкви, як ніхто, були зацікавлені, щоб дійти до порозуміння і визнання. І вони ради цього не захотіли нічим пожертвувати — ні особистими амбіціями, ні формальними статусами. Чи можна, а тим більше духовенству, сумніватися, що Церква, віра і духовність — це постійна самопожертва.

«Якою мірою міряєте, такою буде і вам відміряно». І якщо міряти виключно гординею, небажанням слухати іншого, то це і отримаєш у відповідь.

— Опоненти звинувачують саме Патріарха Філарета в такій непоступливості…

— Опоненти Патріарха Філарета скажуть, що винен саме Філарет. Я не стверджую, що все сказане вище не стосується і Глави УПЦ КП. Я говорив узагальнююче.

У той час почались навіть наради і обговорення щодо передсоборних нарад, принципів і умов скликання об’єднавчого собору. УАПЦ наполягали — тільки вибір жеребом або делегатами собору, яких має бути 50 на 50, тобто обидві Церкви мали би брати участь у процесі на паритетних засадах. Натомість УПЦ КП наполягала: «Ні. Наша Церква більша, а тому об’єднавчий процес має відбуватися на принципах пропорційності. Якщо вибір Предстоятеля делегатами, то знову ж таки — на засадах пропорційності. Наприклад, наших долей щонайменше три, а ваша – одна, тобто 25%». Це все було, це все вже історія…

Звичайно, згодом було піднесення, пов’язане з обранням Ющенка Президентом і з візитом Патріарха Варфоломія в Україну 2008 року. Але й ці останні в хронологічному вимірі оптимістичні сподівання, як мені здається, теж вже похоронені.

А які були ілюзії, який був переляк в Московського Патріархату!

«Однозначних, різких кроків, які б остаточно поховали амбіції Вселенського Патріархату щодо України, не зроблено»

— Якщо ми починаємо говорити про 2008 рік, то зараз виглядає, що це був останній шанс, який повернути практично неможливо. Зараз вся Православна спільнота дивиться в напрямку Всеправославного Собору. А для Патріарха Варфоломія це взагалі виглядає ціллю номер один, і він зміг погодити це з Патріархом Кирилом.

— Боюсь, що я з Вами в більшості згоден. Але й трагедії тут також не можна робити. Трагедія не в тому, що ми втратили шанс. Трагедія в тому, що українці не змінилися. Події останніх 20-ти років їх нічого не навчили. Причини, які зумовлюють сьогоднішню ситуацію нікуди не ділись, вони залишились. І ці обставини не сприяють вирішенню задавнених проблем. Ці обставини маринують існуючу ситуації, поглиблюють проблему. Українське духовенство й надалі демонструє вражаючий ступінь розділення.

У світовому масштабі маємо, наприклад, ще один випадок невизнаної, але проголошеної автокефалії, випадок також задавнений, але принципово відмінний від українського — Македонська Православна Церква. Щодо автокефалії, то там є опоненти на рівні 1-2 єпископів і кількох священиків. Тобто, якщо взяти суспільне тло, то супротивників церковної незалежності — мізерно малий відсоток. Без жодного замаху на істину можемо стверджувати, що там існує об’єднана суспільна думка з цього питання.

Натомість, що ми маємо в Україні? Повна роз’єднаність. А відсутність єдності дозволяє кожній стороні тлумачити ситуацію, як вона сама того бажає. Приїжджає Патріарх Кирил минулого року — відбувається низка акцій. І це показує нам, наскільке виняткове торжество Московського Патріархату. Хоч я сам проводив підрахунки: ну, 100 тисяч вірних взяло участь в усіх заходах разом. І це максимум! У порівнянні з кількістю населення України — це мінімальний, навіть принизливий відсоток. Це, вибачте, трохи більше, ніж Свідки Єгови збирають на свій всеукраїнський конгрес. Тобто, якщо взяти формальний показник, відвідини вірними молитовно-демонстраційних заходів, то Московський Патріархат виглядає всього лиш трохи ліпше, аніж Організація Свідків Єгови. Але, знову ж, треба враховувати одну принципову обставину: Свідки Єгови на свій щорічний конгрес збираються в одній точці один раз, а Патріарх Кирил 10 днів їздив Україною, провівши два десятки публічних зустрічей та богослужінь. Отож, з формальної точки зору, ситуація з Московським Патріархатом виглядає ще гірше, аніж може здатися з першого погляду.

Тобто, ми маємо розпорошене суспільство. У цьому зв’язку нам слід було вже давно відмовитись від концепції нав’язування універсалістської моделі розвитку. Ситуація показує, що безальтернативної моделі немає — ще немає і, напевне, не може бути.

Одеська семінарія Московського Патріархату вже десятиліттями виховує переконаних борців не просто з автокефалією, а взагалі з українською свідомістю. І більшості її випускникам ви ніколи не доведете потребу утворення в Україні автокефальної Церкви. Семінарії і академії Київського Патріархату готують кадри, які переконані в тому, що подальше існування під юрисдикцією Москви не є можливим. Тобто, виховані вже цілі генерації священнослужителів, які існують поза будь-яким ідеологічним контактом між собою. Ідеологічне розділення між православними юрисдикціями, тобто внутрішньоконфесійне розділення, є більш глибоке, аніж власне міжконфесійне розмежування в Україні. Священики Київського Патріархату і Греко-Католицької Церкви не бачать між собою ідеологічних перешкод, щоб відслужити спільний молебень чи в селі, чи в столиці. А спробуйте звести священиків УПЦ КП і УПЦ (МП). Це неможливо.

Отже, треба розуміти, що ми є свідками поглиблення очевидної світоглядно-цивілізаційної тріщини. І Московський Патріархат робить все можливе, щоб цю тріщину поглибити. Зробити її такою, яку не можна перейти. Щоб тих, хто є її вірними зараз, назавжди зберегти у лоні своєї ідеології і свідомості.

Статистика останніх 7-8 років показує однозначно постійне зростання кількості тих, хто декларує належність до Київського Патріархату як до української Церкви. Можливо, вони не відносять себе до Київського Патріархату як до конкретної існуючої структури, але пов’язують себе з Київським Патріархатом як символом києвоцентричної свідомості. Спрацьовує банальна, але однозначна схема — є незалежна Україна, і в ній має бути незалежна українська Церква. Не знаю, які будуть наслідки подій останніх місяців, але до цього періоду статистика фіксувала перманентне зростання саме таких настроїв у суспільстві.

І парадокс полягає в тому, що більш чисельна за кількістю парафій УПЦ (МП) програє Київському Патріархатові в цьому вимірі.

— Останні заяви Вселенського Патріарха щодо України, зроблені ним під час візиту в Москву, вкотре збурили гострі дискусії про долю українського Православ‘я та ролі Константинополя в розв’язанні конфліктної ситуації. Попри заяви з боку прес-служби УПЦ КП, що Патріарх Варфоломій говорив не те, що подали російські ЗМІ, все ж можна ствердити, що він дав зрозуміти про свої сьогоднішні пріоритети. Він надав перевагу глобальним пріоритетам над локальними. І в цьому сенсі між Москвою і Константинополем явно існують певні домовленості. Чи це означає остаточне дистанціювання Константинополя від України?

— Давайте подивимось на все тверезо, наскільки це можливо. Я думаю, що Константинополь спробував зіграти «українську партію» в світовому Православ’ї. І що він побачив? Чи варто йому опиратися на так званих «українських» союзників?

По-перше: ці різнофракційні та різноюрисдикційні «союзники» ніяк не можуть полагодити між собою та дійти хоча б якоїсь згоди. Є три впливові частини в Українському Православ’ї: Київський Патріархат, УАПЦ і УПЦ на чолі з Митрополитом Володимиром. Останній не демонструє бажання поривати з Москвою на користь Константинополя, Патріарх Філарет не демонструє жодної поступливості, наприклад, готовності стати єпархіальним владикою чи напівавтономним митрополитом Константинопольського Патріархату. УАПЦ ж – це шматки окремих єпархій. Кому вони взагалі потрібні, і чи вони хоч на щось впливають в Україні? Так, уламки УАПЦ – найбільш проконстантинопольські, але що Вселенський Патріархат зможе змінити чи як зміцнитися, прийнявши їх? Це означатиме посваритися зі всім православним світом і нічого фактично не здобути. Поза процесом залишиться Київський Патріархат, а Москва, в будь-якому випадку, буде опонувати. Це перше.

По-друге: немає не тільки єдності церковної, але й політичної. Немає консолідованої волі влади підтримати, умовно кажучи, «константинопольський вектор». Особливо зараз. Влада постійно демонструвала різне бачення такого сценарію. Адже навіть в часи президентства Ющенка була впливова опозиція, була створена в Верховній Раді група із захисту так званого «канонічного» православ’я. Її представники їздили на Фанар і доводили, що втручання Константинопольського Патріархату небажане. Усе це відбувалося не просто на рівні окремих владик (згадаймо хоча б, до прикладу, одіозні заяви Агафангела і його духовенства), але і на рівні політикуму вищого ешелону. Однозначно, що це був дуже сильний фактор, якого Фанар не міг не враховувати.

Однак Константинополь все ж спробував зіграти українську партію. І побачив, що він з неї отримає менше дивідендів, аніж можна очікувати. І тоді був зроблений хід в іншому напрямку. Прагматичний, як завжди. Патріарх Варфоломій вирішив поторгуватися з Москвою і зробити взаємно вигідний обмін: він обмінює підтвердження з боку другого за впливовістю гравця — Московської Патріархії — свого унікального і першого за честю статусу в світовому Православ’ї, як міжправославного судді і першого в єпископських конференціях, на невтручання у так звану «канонічну територію» Московського Патріархату. Боюся, що вже існують серйозні домовленості з цього приводу між Москвою та Фанаром. Але вони були зініційовані не вчора і не сьогодні. Я це говорив ще 2008 року. Гадаю, мій висновок був справедливий: ще під час візиту Патріарха Варфоломія до України було домовлено про приїзд вже немічного і хворого Патріарха Алексія ІІ на всеправославну нараду до Стамбулу (цього не відбувалося десятки років перед тим), чим було «де-факто» підтверджено з боку Москви роль Константинопольських першоєрархів як арбітрів і лідерів світового Православ’я, в обмін за обіцянку, що Константинополь утримається від різких кроків в «українському напрямку».

Влітку 2008 року ми стали свідками відвертого і прагматичного торгу, обміну. Україну «залишили» Російській Церкві, але натомість підтвердили гонорове константинопольське місце в світі, вплив на православну діаспору, можливість контролювати процеси в інших Церквах і уникли неминучого розколу між Москвою та Константинополем, який би відбувся за умови втручання останнього в українську ситуацію.

Однак, на мій погляд, Константинополь ще не палить мости. Домовленості є, але однозначних, різких кроків, які б остаточно поховали амбіції Вселенського Патріархату щодо України, не зроблено. Ми стали свідками відвертого реверансу в бік Митрополита Володимира (Сабодана) — висловлення бажання, щоб подолання розколу в Українському Православ’ї відбулося ще за його життя… Але повороту до риторики початку 90-х років немає.

Я думаю, те, що ми спостерігаємо, можна назвати спокійним рухом в конкретному напрямку, в конкретних обставинах і з відповідною метою. Заяви були зроблені у Москві при найвищому представницькому рівні. Україна в часи Ющенка показала, як можна приймати Патріарха, і Росія відповіла таким же чином чи, можливо, навіть організувала прийом ще вищого рівня. Були зустрічі з Лужковим, Медведєвим. І в тих обставинах він, очевидно, співав ту пісню, яку від нього хотіли почути. Не треба забувати про давню традицію: Константинопольські та інші східні Патріархи неодноразово в минулому приїжджали до багатої та впливової Москви за милостинею, і це була чергова поїздка за милостинею. Невже можна було сподіватися, що під час такої поїздки, після служби в Ісаакіївському соборі, який мабуть в разів 200 більший від його храму св. Георгія на Фанарі, після всієї влаштованої величі, Патріарх Варфоломій міг хоч якимось чином суперечити тій лінії, яку від нього очікували?

На мій погляд, в цьому випадку не можна однозначно та беззаперечно засуджувати Константинополь, що він погано ставиться до українців. Але скажіть, будь-ласка: заради чого він має йти на конфлікт з Москвою, жертвувати своїми зв’язками, впливами і ще одним, я думаю, дуже суттєвим фактором – фінансовим? До речі, не сумніваюсь, що банківські рахунки Вселенської Патріархії поповнились принципово після поїздки до Москви. Це не питання для таких людей, як Лужков чи Медведєв, перекинути пару мільйонів доларів на певні швейцарські рахунки.

— Повертаючись до питання Всеправославного Собору, до якого впевнено рухається православний світ, виникає запитання, а чи може на ньому зазвучати «українське питання»?

— Виключати цього не можна. Але на теперішньому етапі я не бачу такої перспективи. Теоретично це можливо, і, напевне, це було б логічно. Але, якщо повториться конфігурація сьогоднішнього моменту, цього не станеться. Щоб воно виникло, необхідна воля насамперед з боку українців. Потрібна воля головного «гравця», яким очевидно зараз знов стає Митрополит Володимир (Сабодан). І тут необхідна його однозначна декларація: «Ми хочемо заради мільйонів наших братів, які не мають літургічного зв’язку з канонічним Православ’ям, піти на жертву, поборовши власні амбіції, свою гординю і знехтувавши амбіціями та ультиматумами Москви. Ми бачимо, що є різні шляхи вирішення проблеми, і заради спасіння розкольників ми готові піти на жертви». Але ж поки що нічого подібного ні Митрополит Володимир, ні його оточення не демонструють. Навпаки, вони потроху відмовляються від оптимістичної і, здавалося б, все більш наближеної до реалій риторики 2007-2008 років.

Ми бачимо повне згортання всіх об’єднавчих ініціатив. Комісія з підготовки діалогу між УПЦ (МП) та УПЦ КП фактично припинила своє існування, ніяких практичних кроків до порозуміння не зроблено.

«Москва, і зокрема Патріарх Кирил, не є прихильником жодних моделей, які б передбачали поступки, порозуміння, а тим більше діалог»

— Як діяти українським Автокефальним Церквам: УПЦ КП і УАПЦ в ситуації, яка склалась на сьогодні?

— По-перше: тверезо оцінити ситуацію. Далі — подумати над двома моделями розвитку — реалістичною і утопічною. Перша — жити, як живеться, не наступаючи на горло власній пісні, сприймаючи сьогоднішню ситуацію як даність і не розігруючи жодних трагедій як з одного, так і з іншого боку. Отож, є частина православних, які мислять себе тільки в рамках автокефальних структур, є інша частина, що бачить себе під Москвою. Треба залишити ілюзії про швидке і безболісне соборне об‘єднання двох частин, а прагнути, як мінімум, до повного порозуміння і сутнісного об‘єднання в кожному з таборів. Дві ідеологічно-цивілізаційні частини українського православного світу існуватимуть і далі, борючись за впливи і власне утвердження в українському суспільстві.

Друга модель розвитку — ідеалістична. Вона може, наприклад, передбачати скликання Всеукраїнського собору з усіх єпископів, представників усіх Церков для обговорення і пошуку об’єднавчої схеми. Але цей шлях неприйнятний для Москви, яка зараз реально починає все міцніше контролювати найголовнішого українського «гравця» — УПЦ.

Переконаний, Москва, і зокрема Патріарх Кирил, не є прихильником жодних моделей, які б передбачали поступки, порозуміння, а тим більше діалог. Взята стратегія на перемогу, на виснаження ворога, дискредитацію і знищення. Тому РПЦ пропонуватиме жорстку модель приєднання, як максимум — локальних точкових ударів по автокефальному рухові у формі ініціювання індивідуальних переходів до Московського Патріархату. І, я думаю, багато хто піде на це. Я не кажу, що більшість, але якась частина перейде.

— Ви вважаєте, що в найближчі роки можливі переходи навіть на рівні єпархій?

— Переходи можливі навіть на рівні єпархій. Передбачити це неважко. Відбудеться те, що сталося раніше в УПЦ в Америці та Канаді. Маю на увазі втому від боротьби за те, що називається канонічним статусом. Бо тут така ситуація: або ти вже проголошуєш себе протестантом в православних ризах і тобі байдуже визнання інших православних Церков — тебе бачить Єдиний Бог, і Він тобі Єдиний Суддя, тобі не потрібно нічийого визнання, тобто перемагає протестантська точка зору. Або ж торжествує православна свідомість, яка диктує прагнення єдності, прагнення до канонічного спілкування з іншими православними єпископами і Церквами. Цей пресинг є доволі сильним для певної частину духовенства. І заради реалізації своєї «канонічної» еклезіальної свідомості вони можуть виявитися готовими до залишення «неканонічного» автокефального табору.

З боку ж Українських Автокефальних Церков, якщо вони все-таки хочуть вижити, а тим більше — поглиблювати свою експансію в рамках українського суспільства, їм треба забувати про амбіції, позбуватися комплексів і шукати порозуміння. Беззаперечно, що головний троянський кінь українського автокефального руху — це Митрополит Мефодій, якого можуть тримати й далі в такій же ж ролі – ролі тіні й альтернативи до всього, що робить УПЦ КП та її Предстоятель. Але якщо б владика Мефодій по-справжньому вболівав за майбутнє незалежного українського Православ’я, то мав би піти на кроки порозуміння і в середині УАПЦ, і прийти до порозуміння з УПЦ КП, де б він міг зайняти доволі почесне становище, як, наприклад, глави напівавтономної структури у складі Київського Патріархату.

Розмовляв Анатолій БАБИНСЬКИЙ

Львів, червень 2010