Українська Іудаїка
“...Цього року тут, наступного — в Єрусалимі”. Вже друге тисячоліття лунають над Україною ці слова з традиційної пасхальної Агади іудеїв. У південних степах і поліських лісах, на Поділлі і в Галичині плакали вони за Палестиною, але день за днем, століттями вкладали в українську цю землю свій розум, силу і працю.
Найдавніші згадки про євреїв та їх релігію в Україні датуються І ст. н. е. Вони прийшли до Криму і на Північне узбережжя Чорного моря задовго до появи тут християнства і лишили нащадкам численні написи давньоєврейською мовою. Найбільш рання з них, так звана анапська, датується 41 роком н. е.
З Криму і Кавказу євреї йшли в низів’я Волги і Дону, де тюркські племена створили Хазарський каганат. Унаслідок активної місіонерської діяльності євреїв у VIII ст. іудаїзм стає державною релігією каганату.
У VII—Х ст. з’являються згадки про єврейських купців, що відвідують слов’янські землі. У хроніках XII—XIII ст. вже знаходимо відомості про тих, “хто йшов у Русь” (голхей Рус’я),— єврейських комерсантів, які, перетнувши пів-Європи, доходили до Києва. Про Київ розповідали знані європейські мандрівники Веніамін з Тудели (1160 р.) та Псах’я з Регензбурга.
Широко відома літописна оповідь про пропозицію хазарських послів князеві Володимиру навернутись до іудаїзму. І хоча пропозицію було відхилено, вже сам факт присутності іудаїстів при дворі князя, їх становище, що прирівнювалось до статусу християн з Візантії і Риму, свідчать про вплив іудаїзму в Україні-Русі, повагу до його вірних.
Скорше за все і та полеміка, що її вів київський митрополит Іларіон з прихильниками іудейської релігії,— про це також згадує літопис,— була цілком толерантною.
У XI—XIII ст. в Україні-Русі жили відомі талмудисти і дослідники кабали Мойсей Київський, Іса Чернігівський, Ісаак Руський. З хазарських євреїв походив, вірогідно, воєначальник київського князя Святополка Іванко Захарич.
Збереглися також свідчення про єврейський квартал у Києві (XI—XII ст.) Євреї займались переважно торгівлею та фінансами, можливо, виконували певні адміністративні функції — в усякому разі, відомо про прихильність до них з боку князя Святополка.
Цікаво, що деякі історики вважають, ніби в цей період євреї не відрізнялись від загальної маси населення ні мовою, ані одягом. Відмінності з’явилися лише після початку міграції в країну євреїв Західної Європи. Втім, ця проблема має свою історію та літературу й потребує окремого розгляду.
Помітні позиції мали євреї у Галицько-волинському князівстві — Данило Галицький використовував їх у процесі розбудови своєї держави. Відомий красномовний переказ тих часів: євреї краю сумували з приводу смерті князя Володимира (1288 р.) так само гірко, “як оплакували руйнацію Храму”.
Після того, як Правобережна Україна потрапила під владу Литовської держави, єврейські громади не втратили своєї ролі в торгівлі й фінансах. Вони отримують цілу низку фіксованих у законодавстві привілеїв.
З кінця XIV ст. в Україну через Польщу починають прибувати євреї з Німеччини. Особливо інтенсивним переселення стає наприкінці XV ст., коли Польсько-Литовська держава приймає до себе євреїв, гнаних німецьким імператором Максиміліаном І. В єврейських громадах України запанував ідиш, з’являються гетто. Вже 1387 р. у Львові існувала вулиця, де мешкали виключно євреї; згодом формується друге гетто — Краківське передмістя. Відрубні місця поселення євреїв з’являються в передмістях Дрогобича, Самбора, інших міст Галичини.
Євреї того часу вже носять одяг, який відрізняє їх від християнського населення. Чоловіки — довгополі жупани, шовкові халати, шуби, ярмулки й лисячі шапки (штраймел). Заміжні жінки голили голову й носили перуку. Проте на відміну, скажімо, від Німеччини, вони не мали якогось спеціального позначення своєї належності до народу Ізраїлю. Кардинал Комедоні писав про євреїв України, що “вони не мають ніякого знаку, котрий би відрізняв їх від християн; їм навіть дозволено носити шаблю й ходити озброєними”.
Чоловіки носили довгі пейси — волосся на скронях, котре Біблія забороняє знищувати під час гоління (що ж стосується використання в цьому випадку ножиць, то між талмудичними трактатами існує певне протиріччя). Додамо, що пейси безборонне прикрашали обличчя євреїв українських губерній Російської імперії аж до 1853 р., коли в Петербурзі було ухвалено, що “забороняється євреям ходити з пейсами, а також лишати на скронях, замість пейсів, довше волосся й підкручувати його...” У побожних євреїв це викликало дуже бурхливу негативну реакцію. Врешті-решт, з певними застереженнями й уточненнями пейсам було надано можливість помирати природною смертю. Але й нині чимало хасидів США, Ізраїлю, інших країн безкомпромісно виконують біблійний наказ, лишаючи свої скроні нестриженими.
Життя євреїв у середньовічній Україні протікало в кагалі — специфічній спільності зі своїм самоврядуванням і судом.
Кагал мав виключні функції нагляду за релігійним побутом, виконанням обрядів, а також право піддавати порушників різним екзекуціям, а в декотрих місцевостях — навіть карати на горло. Керівники кагалу просочувалися в кожну, без перебільшення, шпарину єврейського життя. Вони перевіряли, як саме витягуються жили із зарізаної худоби і чи не потрапила у міський колодязь кішка, слідкували за чистотою у ритуальних лазнях, де жінки позбавляються гріха, заподіяного природним щомісячним циклом, і опікували бідних наречених, що не мали посагу. Втім, з часом податне ярмо й визиски з боку кагальної верхівки стали нестерпними. Єврейські джерела розповідають про користолюбство кагальних, яке вони завуальовували нескінченною псевдорелігійною демагогією, про корупцію серед еліти, її облудність. Все це, звичайно, не дозволяє ідеалізувати єврейські старожитності, так само, втім, як і історію будь-якого народу.
Після Люблінської унії (1569р.) присутність євреїв в Україні ще більше розширюється. Наприкінці XVI ст. вони заснували тут уже 79 міст.
Проте інтеграція єврейського населення у систему латифундистського землеволодіння і шляхетського панування поволі перетворює його на заложника антагонізму між польськими панами й українським селянством. Саме євреї опинились на перехресті найгостріших суспільно-економічних, національних, політичних, релігійних, соціально-психологічних конфліктів.
У своєму листі з приводу вміщених петербурзьким часописом “Иллюстрация” статей антисемітського характеру Т. Шевченко, М. Вовчок, М. Костомаров, П. Куліш писали у 1858 р.: “Цей народ (український — В. Є.) не міг утямити причину лиха, що полягала не в євреях, а в релігійному і цивільному устрої Польщі. Він помщався на них із таким наївним усвідомленням праведності кровопролить, що навіть оспівав свої страшні подвиги у своїх істинно поетичних піснях”.
Вістря протиріч між поміщиками і селянами, православними і католиками, козаками і шляхтою, Польщею і Московською державою буквально розкраяло на шмаття колись квітучі єврейські громади України. Від ста до ста вісімдесяти тисяч євреїв (за різними джерелами) загинуло під час війни під проводом Б. Хмельницького в середині XVII ст. Від п’ятдесяти до шістдесяти тисяч — через століття, в добу гайдамаччини.
І якщо наші сьогоденні заклики про нагальну необхідність утвердження національної гідності кожного народу, наголошення на значущості цього процесу — це цілком серйозно, а не балаканина “в дусі часу”, то конче важливо визнати невід’ємне право народу на власну оцінку тієї чи іншої історичної події чи особи. Щонайменше нетактовно вимагати однаково шанобливого ставлення, скажімо, до Петра І з боку росіянина, у свідомості якого постать царя пов’язана з величними реформами і “вікном в Європу”, та українця, чия пам’ять ніколи не пробачить Петрові тієї руйнації, що и він завдав Україні. Блюзнірством було б і ображатися на єврея, котрий не бажає затягти пісню про славнозвісного гайдамаку, який, між іншим, вирізав десятки єврейських містечок. Тож попри наукові дискусії та мітингові суперечки щодо Переяславської угоди, євреї мають свій рахунок пам’яті до Його Ясновельможності гетьмана Богдана Зіновія Михайловича Хмельницького, який назавжди увійшов до історії єврейського мучеництва як “Хміль-Злодій”. До речі, під час святкування 300-річчя возз’єднання України з Росією у 1954 р. відповідними органами було зафіксовано “нездорові розмови” щодо цих історичних подій серед частини парафіян Київської синагоги. “Винуватців” було суворо застережено про неприпустимість подібних поглядів.
У польських, українських, російських офіційних документах середньовіччя й пізнішого часу, аж до XIX століття, євреїв називають “жиди”, “жидове”, “жидовини”. Це є не що інше, як слов’янська форма латинського “judaes” і дуже давня назва єврея у багатьох слов’янських народів. У народних піснях та поемах збереглися постаті велетнів-жидовинів; у болгарському фольклорі —це перші люди на світі, котрі вийшли з-під землі, наче гриби. Але з часом у фольклорі починають превалювати інші мотиви. Їх формують економічне суперництво, нерівний правовий стан євреїв. Заборона євреям володіти землею, мешкати у певних місцевостях і навіть торгувати деякими товарами, примушувала їх займатися непопулярними, ганебними в очах християн професіями. Упередженому ставленню до них сприяв і споконвічний забобон про “кров Христову” на євреях, який спричинив до численних трагедій. Поступово вимальовується. постать хитрої, підступної, лицемірної людини, а сама назва “жид” набирає образливого змісту, перевантажується, як кажуть соціологи, негативним компонентом. На Правобережній Україні цьому, без сумніву, величезною мірою сприяло те, що євреї орендували у польської шляхти різні промисли, і селянське обурення суспільно-економічним станом персоніфікується гранично чітко.
У Московській державі, як вважають деякі дослідники, юдофобським детонатором стала безжальна боротьба проти так званої “єресі жидовствуючих”, яка, зрештою, вразила не тільки єретиків, але і євреїв.
У цьому контексті треба згадати, що і Україна, як, втім, і вся Європа, знала звинувачення євреїв у кривавих злочинах проти християн із ритуальною метою. Ці звинувачення полягали у поширеному уявлені, ніби великоднього тижня євреї крадуть християнську дитину й розпинають її подібно до Христа; або знущаються над християнськими реліквіями; або ж убивають християнську дитину й замішують на її крові мацу (межи шляхтою ходило: “Як наша вольність неможлива без Liberum veto, так і маца неможлива без християнської крові”). У середні віки криваві наклепи призводили до спалення єврейських гетто, винищення цілих громад. У XVIII ст. в Україні пройшла ціла низка процесів, де євреїв звинувачували у кривавих злочинах: у Дунаївцях (1748), Ямполі (1756), Житомирі (1753).
Останній з таких процесів — всесвітньо-відома справа київського єврея Бейліса, якого 1911 року звинуватили у вбивстві хлопчика Андрія Ющинського. Через два роки (весь цей час звинуваченого тримали у в’язниці) Бейліса було виправдано. На його захист встала вся прогресивна громадськість Російської імперії і навіть за її межами. Виправдальний вирок не тільки врятував Бейліса і багатотисячне київське єврейство, на яке за інакшої розв’язки справи чекав безжальний, на зразок 1905 року, погром, а й мав величезний політичний резонанс. На думку багатьох істориків, справа Бейліса наблизила революційні події.
Трагедія XVII—XVIII ст. залишила глибокий карб на долі українського єврейства, його історичній пам’яті й релігійній свідомості. Хасидизм — ця могутня парость стародавнього дерева іудаїки — величезною мірою виріс також і з драми євреїв України того часу. Власне, саме поняття “хасидизм” народилось не на Україні, як іноді помилково вважають. Ще у XII—XIII ст. у деяких громадах Німеччини створювались невеликі групи людей, яких називали “хасидами”, тобто “благочестивими”. Зануреність в етичні проблеми, погляд на земні блага як джерело доброчинності та милосердя, визнання потойбічного “небесного закону” вищим, аніж учення Тори,— ось ті погляди, що були притаманні ашкеназійським хасидам.
Багато із цих прагнень були успадковані й новими хасидами — послідовниками Ізраїл бен Елієзер БЕШТа (БЕШТ — абревіатура слів “Баал Шем-Тов” — “той, що має добре ім’я”). Біографія БЕШТа (близько 1700—1760 рр.), його духовний зріст і релігійна творчість нероздільно пов’язані з Україною, її розшматованими і стражденними єврейськими громадами. Трагічні криваві події викликали могутні й водночас болючі духовні пошуки у середовищі українського єврейства. Месіанський рух під проводом Сабатая Цві (XVII ст.) величезною мірою посилив їх. Хоча епіцентром руху була Туреччина, але Сабатай Цві, що видавав себе за Месію, був добре знаний серед українських євреїв,— сам львівський рабин послав до нього із привітанням зятя та сина.
Водночас українському єврейству стає тісно й незатишно в суворій талмудичній дисципліні. Розсіяні на величезних просторах, втягнуті в орендне землекористування, вони гостро відчувають необхідність релігійної реформи. Посилюється невдоволеність і розчарування діяльністю вчених рабинів-талмудистів. Останні були відірвані від повсякчасних турбот і тривог своєї пастви. Знавці і коментатори Тори й Талмуду зеволюціонували у напрямку суспільної та інтелектуальної аристократії, котра разом з багатими євреями формувала еліту громади. Крім того, простому євреєві був потрібний не стільки талмудист, здатний розтлумачити двозначність котрогось із фрагментів священної книги, скільки релігійний і громадський авторитет, лідер, який би розділив з тобою життєвий тягар і дав надію на краще життя.
***
БЕШТ кидає виклик еліті: нерівність, що існує в цьому світі, вчить він, зовсім не впливає на відносини між людиною і Богом. Проста людина, наділена справжнім благочестям, безумовно вища за тих, хто пишається надмірною вченістю. Справжнім праведником є не той, хто просиджує весь час за книгами, а той, хто піклується про людей. Слугувати ж Богові треба радісно, навіть спокута має стати не скорботою про минуле, а радістю віднаходження гармонії душі. Молитва, під час якої людина зливається з Богом,— ось головне знаряддя проникнення у найвищу таїну.
Демократизм нового вчення, його релігійний темперамент, що впали на добре підготований грунт, сприяли широкому і швидкому розповсюдженню хасидизму в єврейських масах.
Водночас треба зауважити, що в Україні співпраця між офіційними головами єврейських громад і керівниками хасидів була поширеним явищем,— на відміну від Білорусії та Литви, де протиборство набрало величезної напруги. Навіть після херема у Бродах — перша відома нам заборона хасидизму, що була оголошена 1722 р. бродівською громадою,— спільні акції по визволенню орендарів, яких було кинуто у в’язницю, тривають.
Хоча суперечки між хасидами та їх опонентами — міснагдім — були тривалими й запеклими, вплив хасидизму на світосприймання українського єврейства, його релігійні уявлення, синагогальне життя неможливо переоцінити. Він відчутно позначився на свідомості навіть тих віруючих, які вважають себе безумовними й несхитними послідовниками ортодоксального іудаїзму.
Релігійні дискусії точаться на тлі поступового перетворення України у наймогутніший резервуар світового єврейства. Хоча процес цей не був прямолінійним, особливо на Лівобережжі, де у першій половині XVIII ст. постійно приймались ухвали про остаточне вигнання євреїв. Відомі універсали гетьманів Орлика (1710 р.), Скоропадського (1721 р.), Апостола (1731 р.), резолюція кабінету міністрів Росії (1740 р.) про негайне виселення євреїв з Лівобережної України. Та попри все єврейське населення, хоча і в невеликій кількості, таки “обрітається” там. А 1764 р. в клопотанні про відновлення старовинних прав Малоросії, що було подано Катерині II від імені гетьманів та старшини, містилось прохання дозволити приїзд на Лівобережну Україну євреям, аби ті сприяли розвиткові економіки, “покупая малороссийские товары гораздо большею, а заграничныя меньшею против нынешней ценою”. Своїм Указом 1769 р. Катерина II запрошує євреїв оселитися на півдні України, в Новоросійській губернії, а Указ 1785 р. надає їм у цьому краї рівні з християнами права.
Та релігійне життя спливає в талмудичних вправах, складанні різних повчань, коментарів до священних книг, коментарів до коментарів тощо. Численні знавці Тори й Талмуду цілковито замикаються у світі цих стародавніх книг. У їхніх повчаннях неможливо знайти найменшого світського впливу, навіть дискусія між хасидами та міснагдім ніяк не відбивається на релігійних писаннях. Ніщо, ані пожежа, ані повінь, ані податкові визиски, що зростають з року в рік, не в змозі відірвати вчених, котрі вдруге, втретє студіюють увесь Талмуд.
Переповідають, що деякі талмудисти знали священні книги “на голку”. Тобто бере мудрець стародавній трактат і навмання встромляє голку в першу сторінку. “Літера самех” — повідомляють учні, що вкотре вже мають нагоду спостерігати тріумф свого ребе. “Літера аїн на другій сторінці, далі — гимель, алеф, ламед, цафе”,— оголошує талмудист. І так аж доти, доки не скінчиться фоліант.
Проте єврейським громадам в Україні набагато меншою мірою був притаманний той дух схоластики, що широко розлився по білорусько-литовських єшивах. Хоча й Волинь, і Поділля, й Галичина знали мужів учених, котрі, полишивши на жінок турботи про хліб насущний, цілодобово сиділи за Торою, все ж тут вони користувались меншим впливом, аніж на північно-західних окраїнах Російської імперії і в Царстві Польському.
З іншого ж боку, нині, коли з таких понять, як “національний характер”, “генофонд етносу” та інших, знімається тавро “псевдонауковості”, доречно порозмірковувати: чи не у виснажливих студіях товстелезних релігійних трактатів вигартовувалась надзвичайна повага до вченості, книжкової мудрості, інтелектуальних парадоксів, які ще послугують світовому єврейству? Коли зруйнуються мури гетто, коли Тора й Талмуд перестануть бути єдиним об’єктом пізнання, коли врешті-решт, рятуючись від погромів, сотні тисяч євреїв перетнуть океан і почнуть влаштовуватись у Новому світі, століттями накопичена жадоба до знань, особлива повага до освіти, спрямує тисячі й тисячі євреїв до університетських кафедр та інститутських лабораторій, зробить їх найосвіченішою з усіх етнічних груп, що складають північноамериканську націю — націю емігрантів. (Лише останніми роками з ними зрівнялись у цьому американці японського походження).
У XIX ст. дуже багато обрядових законів іудаїзму приходять у суперечність з розвитком суспільства і стають певною мірою гальмом на шляху соціально-економічної й культурницької діяльності українського єврейства. Дедалі більшу популярність у масах набирають не несхитні рабини-ортодокси, ладні краще потрапити на вогнище, аніж дозволити оминути найменшу старозавітну пересторогу, а законовчителі, які спрямовують увесь свій інтелектуальний потенціал і релігійну освіченість на пом’якшення тягаря міцвот (заповідей).
Вже з 50-х років XIX ст. закон про суботній спокій виконується дедалі ліберальніше. Набувають поширення започатковані ще за стародавніх часів обрядові фікції, що мають на меті “перехитрувати” ту чи ту старозавітно-талмудичну ухвалу, важкоприйнятну в добу пари й електрики, активної комерційної діяльності.
Скажімо, не можна порушувати настанови: “Хай ніхто не виходить із свого місця в день сьомий” (Вих. 16, 29). Традиція тлумачить “місце” як місто, по якому можна ходити по суботах. До міської смуги належить також відстань у 2000 ліктів на всі боки від міста, що зветься “суботньою прикордонною смугою”. Далі цього дня пересуватись не можна. Але якщо конче необхідно поїхати тульчинському, скажімо, комерсантові в Козятин, то він ще у четвер посилає туди прикажчика, і той лишає в місті шматок хліба, що належить хазяїнові. Це символізує перенесення житла. І тепер купець може відвідати не тільки Козятин, а й смугу в 2000 ліктів навсібіч нього. Таких хитрощів було (і є нині) декілька.
Поступово, в досить опосередкованій формі, на Україну через Одесу й Галичину проникають із Західної Європи ідеї реформи іудаїзму. В 1840 р. в Одесі відкривається перша в Росії хоральна синагога, у 50-х роках така ж з’являється в Бердичеві. В побуті єврейського населення великих міст, насамперед інтелігенції, з’являються неймовірні раніше послаблення ортодоксально-релігійної поведінки. Посилюються критика рабинського обскурантизму, секулярні тенденції.
Відомий єврейський історик С. Дубнов і його прихильники, які відбивали погляди значної частини єврейської інтелігенції, досить гостро висловлювались як проти равінізму, так і проти Талмуду, що “без усякої потреби ускладнив і навіть довів до абсурду Мойсееве законодавство”. “Внутрішня релігійно-побутова реформа,— писав С. Дубнов,— складає кричущу необхідність”.
Суперечки між прогресистами і ортодоксами розщеплювали парафії, призводили до закріплення за кожною із фракцій своїх синагог. Перед тут вела Одеса, до того ж у місті було що ділити: на кінець XIX ст. в ньому нараховувалось сім синагог і сорок дев’ять молитовень. Мешканці маленьких містечок (клейн-штетл) з жахом переповідали одне одному, що в “безбожній Одесі” євреї працюють по суботах і навіть палять цигарки просто біля синагог.
Однак, без сумніву, в житті переважної частини більш ніж 2,8 мільйона євреїв України (1941187 євреїв за переписом 1897 р. жили в 9 українських губерніях Російської імперії, більш ніж 800 тисяч на початку XX століття — в Галичині, ще 96 тисяч у 1900 р. — на Буковині) релігія виконувала виняткову роль. Вона привносила у злидарський світ простого трудівника (а більшість мешканців смуги осілості жила таки в страшенних нестатках) величезну духовну напругу, давала йому надію на щасливе майбуття не лише собі, а й усьому народові. Кожен день і все життя єврея були перейняті ідеями й символічними діями, що народились на кам’янистих землях Палестини.
Прокидаючись уранці, єврей прославляв Бога за те, що не створив його язичником, рабом, жінкою. Він одягав на себе арбат-канфот (розпашна, з двох піл, безрукавка), покривав себе талесом (чотирикутне біле покривало з блакитними смугами по краях), надягав спочатку на руку, а потім на чоло шкіряні коробки зі священними текстами (тфілін), бо так вчить Закон, так робили його батько, і дід, і прадід. Він одягав все це саме так і в такій саме послідовності (кожний наступний предмет святіший за попередній), як і тисячу років тому. І молився так само: “Слухай, Ізраїль! Господь Бог наш, є Господь Єдиний!”
І хоча з оповідань Шолома-Алейхема нам більш відомий інший єврей — безтурботний, здатний крізь сльози сміятись над своїми злиднями й підначувати зарозумілих рабинів, а заразом і всю талмудистську вченість, усе ж занесення Тори до синагоги було святом для всього містечка. А коли Тора падала з амвону, знову ж таки все містечко тримало тривалий піст. І як у давнину, по містечках майже ніколи не ховали небіжчика в труні, а після заходу сонця мешканці готувались зустрічати Царицю Суботу.
І нове покоління, покоління, якому доведеться жити в страшному XX столітті, вчили й виховували так само, як дідів і прадідів. Більшість єврейських хлопчаків (на Волині і Київщині, наприклад,— 70%) здобували виключно релігійну освіту в хедерах. На початку XX ст. у 56% хедерів учили лише читати молитви та писати, у 26% до цього ще додавали читання П’ятикнижжя і Пророків, у 7% — вивчення Талмуду. Учні перебували в хедері з 9-ої ранку до 5-ої, а то й 7—8-ої години вечора. Ґвалт, за переказами очевидців, стояв страшенний: діти товкли текст, не заглиблюючись у його зміст і намагаючись перекричати одне одне. Іноді у вчителя — меламеда, на чиїй кухні, до речі, досить часто й відбувалася шкільна наука,— уривався терпець, і він шмагав учнів різками. Золотушна худосочність, короткозорість, викривлення хребта — звичайні супутники учнів старого хедеру, проти якого виступала прогресивна єврейська інтелігенція. Чи не тому у післяреволюційні 20-ті роки, коли по містах України було розклеєно суворі листівки з вимогою негайно закрити підпільні хедери, єврейські діти охоче виказували їх представникам Наркомату освіти?
1917 рік до самих підвалин струсонув сталу атмосферу єврейських містечок. Радикально орієнтована єврейська молодь, яка особливо болісно відчувала ганебність смуги осілості, процентної норми для “підданих іудейського віровизнання”, поліцейські притиски тощо, взяла якнайактивнішу участь у руйнації всього того, що асоціювалось із недавніми приниженнями. Стрімкому зламові було піддано традиції та звичаї, освячені релігією. Цей злам прибирав досить специфічних, притаманних першим пожовтневим рокам, форм: антирабинські кампанії, демонстративно-визивні виходи на роботу по суботах і в дні найбільш шанованих свят, влаштування в синагогах і молитовнях робітничих клубів та світських шкіл.
Комсомольці організовують показові суди над релігією, дефілюють по вулицях на пасху з опудалами рабинів, з ентузіазмом переробляють на новий кшталт стародавні свята. Ось як святкувався в містечку Хабно на Київщині свій, “комсомольський седер” (традиційна пасхальна трапеза). “Були рабами ми в капіталу,— виголошував ведучий, перефразовуючи текст тисячолітньої Агади,— поки не прийшов Жовтень і не вивів нас з країни експлуатації. Цього року революція тут, наступного — революція світова”.
Треба зазначити, що загострене прагнення покласти край минулому відзначало не лише євреїв, які знаходились під впливом більшовиків. Сіоністи соціалістичної орієнтації також бачили своє майбутнє і майбутнє свого народу на шляхах розриву із нашаруваннями, що склалися у галуті (вигнанні), і повернення до здорової землеробської праці, розбудови справедливого суспільства в Палестині (хоча, як відомо, були також інші географічні координати майбутньої єврейської держави). Доречно згадати, що батько сіонізму Теодор Герцль, котрому іноді приписують трохи не клерикальні настрої, писав у своїй відомій книзі “Єврейська держава”: “То може, нарешті, в нас буде теократичне правління? На це, припустимо, можна відповісти негативно... Ми не дамо навіть виникнути безсилим бажанням нашого духовенства. Надавши їм наші храми, як надаємо нашій міліції казарми, ми настільки приділяємо їм прав та поваги, наскільки цього заслуговують і вимагають обов’язки того та іншого”.
Звичайно, громадянська війна, яка супроводжувалась жахливими погромами і жертвами, не могла не загострити релігійного почуття. Однак у 20-і роки секулярні тенденції все ж починають домінувати в духовному світі українського єврейства.
Величезне значення тут мав розпад ізоляційної системи, що пригнічувала єврейське населення Російської імперії. Євреї дістають право селитися в тих великих містах, де раніше їх проживання було заборонене. Наслідки позначаються дуже швидко: якщо 1897 р. у 21 великому місті України мешкало 415 тис. євреїв, то 1923 р. — 764 тис., тобто половина єврейського населення України. Набувають поширення змішані шлюби — явище до революції виключне. Досить зазначити, що до Жовтня вимога Закону, згідно з яким по жінці, яка вийшла заміж за нееврея, справляли поминальний обряд як за померлою, виконувався неухильно. Тепер же кількість змішаних шлюбів зростає: 1925 р. вони складали 4,2% всіх шлюбних союзів, у які вступали чоловіки-євреї і 4,7% — у жінок-єврейок; а вже через два роки — відповідно 5,0 та 5,5%. У великих промислових центрах питома вага змішаних шлюбів, звичайно, була набагато вищою.
Життєва перспектива більшості містечкових жителів, безвихідно замкнена куцим переліком “єврейських професій”, перестає бути фатальною. В середині 20-х років дуже суттєво зростає питома вага робітників та службовців, 150 тис. євреїв України й Білорусії отримують змогу стати до землеробської праці. З’являються єврейські сільськогосподарські поселення у Північному Криму, поблизу Кривого Рога та Херсона, в інших районах України. Між 1924—30 рр. 9526 єврейських родин заснували 162 аграрних поселення.
Дуже важливим секуляризуючим чинником, що справив украй складний і суперечливий вплив на світогляд українського єврейства, стало вельми й вельми активне втягнення євреїв у партійно-державний апарат. У 1925 р. вони складали, наприклад, чверть усіх партійних та державних функціонерів України, ще більшим було їх представництво в економічних та фінансових органах. Для того, щоб осягнути всі виміри цього явища, прослідкувати його витоки та наслідки, знадобиться ціла низка монографічних досліджень. Але зауважимо, що в науці, культурі, мистецтві представництво євреїв було ще більшим.
На противагу культурному архетипові, що викристалізувався в лоні старозавітно-талмудичної традиції, активно розвивається світська єврейська культура. Паралельно з українізацією деякий час провадиться і менш відомий нині процес ідишізації єврейського населення. Відкриваються культурно-освітні заклади та єврейські школи, створюються національні райони. У Бердичеві навіть діє суд із діловодством єврейською мовою.
У 1924/25 навчальному році в Україні працювало 342 школи з єврейською мовою навчання, у 1929/30 рр. — 786. Водночас дуже жорстко викорінюються традиційні осередки єврейського виховання та навчання — хедери, талмуд-тори, не кажучи вже про приватні училища й гімназії.
Ставлення партійно-державних структур до іудаїзму в той час було досить складним. Виявляючи деякий час певну толерантність до конфесій, що їх сповідували представники національних меншин, керівні партійні органи надавали змогу секціям нацменшостей у КП(б)У енергійно боротися зі “своїми клерикалами, які отруюють свідомість мас”. Треба визнати, що та боротьба, яку провадили єврейські секції (євсекції), була особливо завзятою. Але того погрому, якого зазнає заразом із православними церквами та костьолами синагога у 30-ті та подальші роки, по-жовтневе десятиліття, звичайно, не знало.
У 1924 р., за даними НКВС УСРР, у республіці було зареєстровано 1026 іудейських громад, що об’єднували 138583 віруючих. Таким чином, трохи більше 9% єврейського населення України входило до офіційних релігійних об’єднань. Звичайно, ці цифри дають досить приблизне уявлення про релігійність єврейського населення, навіть якщо ми зазначимо, що стосовно лише дорослого населення цей показник, природно, буде відчутно вищим. Викликає сумнів і сама можливість вирахувати із такою точністю кількість прихильників іудаїзму. Скорше за все, до офіційного паперу потрапили лише фундатори та найбільш активні члени громад. В усякому випадку, обстеження, що провадилися етнографами 1923 року в колишній смузі осілості, дало такі результати: 28,4% від загальної кількості опитаних вважали себе релігійними, 18,6% — напіврелігійними та 52,7% — нерелігійними. Цікаво, що разом з тим лише для 8,7% днем відпочинку була неділя, для всіх інших субота.
Зазнаючи могутнього секулярного впливу, відчуваючи руйнівні імпульси, що їх невідпорне продукує будь-який революційний переустрій, синагога драматично шукає відповіді на виклик часу. Суспільні реалії вкрай складно опосередковуються національною та релігійною свідомістю і формують несподівані погляди на тисячолітні традиції. “Радянські службовці — ті ж самі солдати,— вчив один із рабинів.— Як із останніх Всевишній не стягне за вжиток трефної (забороненої Законом.— В. Є.) їжі із солдатського казана, так і з перших за порушення святості суботнього дня”. Парафіяни однієї із синагог приймають ухвалу: “1) Скасувати плювок під час олейну (молитва.— В. Є) — бо це шовіністична справа; 2) скасувати стрибок під час кодеш (молитва.— В. Є.); 3) зняти завісу із галереї для жінок, бо це дикунство; 4) не цілувати Тору та циціс (китиці згаданого вище арбат-канфот.— В. Є), бо це негігієнічно...”
Та наприкінці 20-х років, як відомо, ставлення партійно-державного керівництва до релігійних організацій стрімко змінюється, стає все більш жорстким, а потім і репресивним. Нова політика майже у рівній мірі завдала удару і по церкві, і по синагозі. Осередки іудаїзму було піддано розгрому, а протягом другої половини 30-х він поширився і на світську єврейську культуру, освіту, національні райони.
Катастрофа європейського єврейства у роки другої світової війни практично повністю знищила містечка, де компактно мешкали євреї; у війні загинула половина єврейського населення СРСР. Гітлерівський “юденрайт” винищив ті вияви єврейського національного життя, у тому числі й релігійного, які не встиг зліквідувати сталінський режим на возз’єднаних західноукраїнських землях до війни. Такі визначні центри єврейської культури й релігії, як Львів і Чернівці, було розгромлено.
Катастрофа майже цілком винищила самобутню єврейську етнолінгвічну групу — кримчаків. Не виключено, що саме вони є нащадками тих самих євреїв, які з’явились у Криму на світанку нашої ери. Кримчаки створили свій особливий релігійний ритуал (т. зв. “кримський ритуал”), багатий фольклор. Перед другою світовою війною кількість кримчаків наближалась до 10 тисяч. Німці не були впевнені, чи зараховувати кримчаків до “єврейської раси”. Запитали Берлін — там відповіли, що кримчаків має бути винищено. Після війни їх у СРСР лишилось не більше 1,5 тисячі, а в Криму — 700—750 чоловік.
Потепління, що далося взнаки у державно-церковних відносинах наприкінці війни, мало невелике значення стосовно іудаїзму. Закриття після війни єврейських культурно-освітніх закладів, страта членів Єврейського антифашистського комітету, насамкінець боротьба з “космополітами”, що набрала в Україні особливо лютих форм, нагадували справжнє полювання на відьом і мали неприховану антисемітську спрямованість, робили будь-який зв’язок із іудаїзмом досить небезпечною справою. Навіть гідно, відповідно до традиції поховати жертви гітлерізму виявилось неможливим. Безжально тавруючи “безрідних космополітів”, влада водночас категорично забороняла навіть натяк на національне стосовно євреїв. По ярах і братніх могилах лежали анонімні “радянські громадяни”, знищені лише тому, що були євреями. Категорично заборонялось вибивати на пам’ятниках Маген-Давид — Щит Давида — стародавній єврейський символ. Там, де родичі спромоглись це зробити, було наказано відбити шостий, “зайвий” кут шестикутної зірки. По Україні й нині є немало надгробків зі спотвореним символом — уособлення розтрощеної національної гідності, глуму над убитими й апогею “ура-патріотизму”.
Всілякі просторікування про “непримиренність до проявів сіонізму” тут ні до чого. Бо найдавніше відоме нам зображення Маген-Давида викарбуване на печатці VII ст. до н. е. Його зображення знайдені під час археологічних розкопок і в Південній Італії, і в Палестині. Маген-Давид прикрашав і прикрашає численні чохли, що оберігають від пошкоджень і забруднення сувої Тори.
Походження цього символу достеменно не з’ясоване. Деякі теологи вважають, що сторони шестикутної зірки наділені містичними значеннями: дві тріади філософського теологічного синтезу створюють два трикутника (Бог — світ — людина та творення — одкровення — спасіння), які у взаємодії складають символічну зірку — маяк месіанського іудейського царства.
Деякі джерела подають шестикутну зірку із зазначенням дванадцяти ізраїльських племен на дванадцяти сторонах зірки, припускаючи, що саме в такому порядку племена рушали з пустелі в землю обітовану.
Етнографи — фахівці первісного суспільства на грунті дослідження та порівняння археологічних знахідок висувають і таку версію: з’єднані трикутники, що утворюють зірку, є стилізованими зображеннями чоловіка й жінки, які поєднались між собою для продовження роду. Графічні зображення, що наводяться на доказ цього припущення, досить переконливі. Отже, поява “Зірки Давида” сягає світанку цивілізації.
Повернімося однак у середину XX століття: кампанія боротьби з “космополітами”, а в Україні також з “єврейськими буржуазними націоналістами”, тими, хто нібито “милувався іудаїзмом та архаїкою”, була далеко не останнім випробуванням, що випало на долю іудейської релігії. Наступна хвиля мала “цільове призначення” — з другої половини 50-х років у країні набирає сили боротьба з інституалізованою релігійністю. На сторінках республіканської преси з’являються дописи, що “розвінчують” синагогальний актив як зажерливих, облудних лицемірів, котрі виношують підступні плани і мають ганебні зв’язки із закордоном. Сумної слави набула по всьому світі книга Т. К. Кичка “Іудаїзм без прикрас” (Київ, 1963), де глумливий текст супроводжувався ілюстраціями геббельсівського кшталту. Під приводом “систематичного порушення законодавства про релігійні культи” було закрито синагоги у Львові, Миколаєві, Херсоні, інших містах України. Після згортання антирелігійної кампанії у республіці діяло лише 14 синагог — їх кількість лишалась незмінною до кінця 80-х років.
Водночас у 1964 р. апарат уповноваженого у справах релігійних культів при Раді Міністрів СРСР по Україні оцінював кількість прихильників іудаїзму приблизно у 30 тисяч чоловік. Природно, що наявних синагог було недостатньо. У республіці, однак, паралельно діяли десятки міньянів (міньян — буквально — кворум, необхідний для колективної молитви за Законом, тобто не менш як десять повнолітніх, старших 13 років, чоловіків; у даному випадку міньян — група віруючих, які більш-менш регулярно збираються для богослужіння). Офіційний статус міньянів влада не оформлювала: це могло зіпсувати картину ідеологічних досягнень і сприяти активізації релігійного життя. Втім, більшість міньянів і не домагались офіційного визнання: частина розуміла приреченість будь-яких клопотань, інші, засновані старими людьми, просто були не в силі пройти всі кола бюрократичного пекла, що були неминучими у справі реєстрації релігійної громади.
До керівництва ж офіційними синагогами стають літні люди, в абсолютній більшості лояльні щодо системи й цілком контрольовані місцевими органами влади. Релігійно-громадська активність для них — це можливість реалізації свого ще значного соціального потенціалу, нерідко — суто адміністративного або просто життєвого досвіду. Багато хто з них мав досить поверхові уявлення про іудаїзм, що відзначали як закордонні, так і вітчизняні спостерігачі. Наприклад, серед інтерв’юйованих у середині 80-х років автором синагогальних активістів майже третина до виходу на пенсію взагалі не відвідувала синагогу, більше ніж половина робила це лише у дні релігійних свят і тільки кожний десятий — щосуботи й частіше.
Найбільш поширеним типом парафіянина синагоги стає чоловік похилого віку, який гостро відчуває потребу в розширенні вкрай звужених соціальних зв’язків, а також — у віковому та етнічному спілкуванні.
Видається доречним навести майже дослівно фрагменти інтерв’ю, яке взяв автор у двох парафіян саме такого типу.
“У дитячі роки я відвідував хедер, потім була революція, громадянська війна. Коли був молодим, багато працював, було не до молитов, про них якось і не згадував. Після виходу на пенсію ще якийсь час підтримував зв’язки із своїм підприємством, колишніми колегами, потім вони урвалися. Одного разу старий приятель запросив мене до синагоги. Цю синагогу я пам’ятаю з дитинства, це була синагога кравців, бував там ще хлопчиськом. Знаєте, щось у мене в душі ворухнулось. Зустрів там знайомих, згадали тих, кого вже давно немає. Тепер буваю тут часто”. (Чоловік 83-х років, Київ).
“Я майже п’ятнадцять років жив навпроти синагоги, але ніколи її не відвідував — часу не було, та й не бажав. Щоправда, “йорцайт” (щорічна поминальна молитва. — В. Є.) замовляв, але завжди через сусіда. Коли став пенсіонером, завітав до синагоги, хоча тепер мешкаю далеченько від неї. А хто, спитайте, там сидить? Такі ж самі, як я, пенсіонери, у минулому робітники та службовці. Першого разу я не молився, молитви добре-таки підзабув. Та якось мені зателефонували додому: дев’ять чоловіків зібралось у синагозі і їм потрібний десятий, щоб розпочати моління. Бачите, я їм потрібний, і вони мені потрібні”. (Чоловік 85-ти років, Сімферополь) .
Життя абсолютної більшості таких парафіян піддавалось глибокій ломці. Переїзд із маленького містечка у велике місто, праця на промисловому підприємстві, громадська активність, могутній вплив ідеологічної машини на свідомість; фронт або евакуація під час війни, загибель рідних та близьких — тією чи іншою мірою все це пережив кожен з них. Вони болісно відновлюють ті фрагменти єврейського виховання, що були закладені в їх свідомість родиною та напівпідпільними вже в роки їх дитинства меламедами. Оцінка головного рабина Московської хоральної синагоги А. Шаєвича (“навіть старі, ті, кому, припустимо, зараз сімдесят, інколи знають лише ази іудаїзму, а іноді й ще менше”) цілком прийнятна і стосовно парафіян українських синагог.
Виняток складають євреї на тих українських землях, що були приєднані до СРСР протягом 1939—40 та 1945 років. Тут прихильність до національних та релігійних традицій не було піддано випробуванням 20—30-х років. Євреї, яким пощастило пережити жахи катастрофи, бандитського терору, зберегли багато в чому традиційний спосіб життя і драматичні його моменти незмінне освячували за допомогою синагоги. Особливо це стосується Закарпаття: єврейство краю (на жаль, від нього лишилась якась жменька) має п’ять синагог, з якими так або інакше зв’язана кожна родина.
Щоправда, подекуди і на Волині та Поділлі десять-п’ятнадцять років тому і навіть нині можна зустріти типові клейн-штетл (ідиш-містечко), що зберігають рештки колишнього колориту. От, наприклад, квартал районного містечка Бершадь на Вінниччині, знаний місцевими мешканцями як “Єршалимка”. Тут сконцентрована значна частина двохтисячного єврейського населення міста. У центрі кварталу — двоповерхова синагога, повсюди чути єврейську мову: старі розмовляють тільки на ідиш. Багато хто пам’ятає, що їхня мала батьківщина дала особливе відгалуження хасидизму, біля витоків якого стояв учень рабі Пінхаса з Корця — рабі Рафаель з Бершаді. Та все ж і релігійне життя, і предмети матеріальної культури, і напівзотлілі старовинні фоліанти полишають у спостерігача, за словами київської газети “Возрождение”, почуття археолога, котрий наткнувся на сліди блискучої, але давно загиблої цивілізації.
Протягом 70-х і до кінця 80-х релігійне життя з року в рік занепадало. Проповіді в синагогах України практично не виголошувались, богослужіння обмежувались читанням Тори, причому далеко не в усіх синагогах навіть по суботах збирався міньян. Навіть найбільша з українських синагог — київська — не відзначалась інтенсивним релігійним життям. Хоча тут діяли пекарня для приготування маци, птахорізка, міква (басейн для ритуального омовіння), не переводились численні закордонні відвідувачі, а всі місця було продано постійним парафіянам, однак попри все це в синагозі довго не було рабина, присутні не діставали настанов з питань віровчення, синагогальної та побутової обрядовості. Приблизно такою ж була ситуація в Одесі. Дніпропетровську, Сімферополі, Вінниці, а в багатьох невеличких містах України синагоги відвідували тільки старі люди, релігійне життя ледь жевріло.
Слід зазначити, що в усіх синагогах України не здійснювався дуже важливий з точку зору іудаїзму шлюбний обряд, дуже рідко — обрізання і бар-міцво (здійснюється над 13-річним підлітком, котрий, за Законом, вже стає повнолітнім). Набагато послідовніше виконувались обряди, пов’язані з поховально-поминальним циклом, хоча їх редакція була досить далекою від ортодоксальної (все це, звичайно, стосується не лише минулого десятиліття).
Проте, хоч як це парадоксально, синагога в цей час стає інституцією більш універсальною, ніж будь-коли. Бо ані театрів та клубів, ані шкіл, ані засобів масової інформації єврейське населення України не мало. Національна ідентифікація офіційно могла здійснюватися лише через синагогу. Тому в дні найбільш шанованих традицією свят синагоги Києва та Одеси, прилеглі до них вулиці були повні люду, який хоча й не мав у масі своїй елементарних уявлень про прадідівську релігію, але рушив сюди продемонструвати національну гідність і пам’ять. Синагога в силу своєї унікальності, як єдиний осередок єврейства, виконувала різноманітні функції: тут обговорювали специфічно етнічні проблеми, намічали шлюби, зав’язували знайомства, тут ішов обмін літературою та інформацією.
Але атмосфера підконтрольності, що тяжіла над парафіянами синагоги, температура духовного життя, склад парафіян задовольняли далеко не всіх. Стан синагоги, невдоволеність змістом та динамікою її буття викликає до життя в іудаїзмі паралельні офіційним структури. У 70—80-х роках в Україні, так само, як і в Росії, триває створення міньянів, гуртків єврейського виховання, вивчення івриту тощо. Їх засновує інтелігенція, переважно — технічна; багато хто має вчені ступені й відомий у наукових колах.
Спектр культурних переваг, рівнів національної свідомості, релігійності доволі широкий: від людей, що хворобливо усвідомлюють свою відірваність від національного кореня і прагнуть подолати такий стан речей, до глибоко, майже фанатично віруючих, котрі ладні півсуботи простояти перед дверима, але так і не натиснути на дзвоник, аби не порушити заборони користуватися у цей святий день електрикою; від тих, хто просто бажає спілкуватися мовою прадідів, до активних учасників правозахисного руху, дисидентів, за плечима яких і табори, і світова відомість; від послідовних прихильників культурно-національної автономії до непохитних сіоністів. Причому спостереження за єврейським правозахисним рухом свідчить про досить стрімкі зрушення — від трохи не суцільного релігійного індиферентизму активістів 70-х до глибокої, усвідомленої релігійності активістів 80-х років,
У Києві та Одесі з’являються невеликі групи молодих євреїв, які намагаються ретельно дотримуватися кошеру, тобто вживати лише дозволену Законом їжу (що за наших умов досить важко), святкувати суботу, релігійні свята. Вони не приховують своїх переконань і почуттів, носять на грудях Маген-Давид і не знімають капелюхів і кашкетів. Для того, щоб піти на це, треба вже перейти майже фізично відчутну межу — демонстрація релігійності поза храмовою огорожею у недавньому минулому була ділом, яке викликало не лише осуд, а й цілком реальні неприємності. Але переслідування ще більше згуртовують релігійних активістів (відомий єврейський правозахисник, фізик А. Воронель відзначав, що вони набагато згуртованіші, ніж їх секуляризовані однодумці), спонукає до захисту своїх, проголошених Конституцією, прав. Таким чином ті, хто й на думці не мав викривати режим, ставали до лав правозахисників.
Учасники гуртків і міньянів у великих містах контактують з іноземними кореспондентами, туристами, представниками різних закордонних єврейських центрів і організацій, що, як правило, призводить до “охоронних” акцій з боку влади.
У структурах, що їх ми розглядаємо, досить відчутною, якщо не сказати більше, була питома вага “відмовників” (“отказник”, “рефьюзник” — неологізми, що увійшли до багатьох мов і відомі усім, хто хоч трохи обізнаний із проблемами радянського єврейства). Їх не лякала конфронтація з владою, багато хто з них зазнавав “профілактики” досить регулярно. Отже, політичний елемент у діяльності таких гуртків, що були засновані як суто релігійно-просвітницькі, виявлявся цілком виразно.
Певну частину парафіян синагоги і членів релігійних гуртків складали (і складають) євреї, що розглядають своє прилучення до релігії як знаряддя адаптації до умов життя в Ізраїлі і США, куди вони планують емігрувати. Втім, такий соціально-психологічний тип вельми рухливий і нестабільний. Прагматизм, що не спирається на духовну потребу та ідейний пошук, досить швидко призводить до охолодження щодо релігії, яка накладає на своїх вірних дуже суворі моральні та ритуальні обов’язки, силу-силенну обмежень. (“Чи важко бути євреєм у Радянському Союзі?” — запитали під час однієї прес-конференції керівника одеської синагоги. “Бути євреєм важко всюди”,— не без витонченості відповів той). Однак якась частина євреїв, що звернулась до синагоги із досить скромними культурологічними або й навіть прагматичними запитами, глибоко перейнялася фундаментальними принципами іудаїзму, цінностями, що сформувалися в його лоні, і, не ставши релігійними у повному розумінні цього поняття, прийняли іудейську релігію як історико-культурний феномен.
Початок перебудови дуже виразно висвітлив усі проблеми іудейської релігії та й усієї єврейської культури. Пробудження від летаргійного сну було драматичним, насиченим різновекторними пориваннями і дуже відповідало змістові й навіть лексиці старозавітного: “Стороже, яка пора ночі? Стороже, яка пора ночі?” А сторож відказав: “Настав ранок, а все ж іще ніч” (Ісаї, 21; 11, 12).
Культурно-національне й релігійне відродження українського єврейства невідворотно висуває на порядок денний необхідність відновлення та гідного збереження матеріальних пам’яток народу. Насамперед у ганебному стані перебувають могили сотень, якщо не тисяч праведників, що розкидані по всій Україні. Лише незначну частину їх доглядають і відвідують прочани. Серед тих, що збереглися,— могила БЕШТа у Меджибожі, ребе Нахмана в Умані, “ребе Алтера” — Шнеура Залмана — в Гадячі, рабі Леві Іцхака — у Бердичеві, декотрі інші. У збереженні та організації паломництва до них беруть участь міжнародні єврейські організації. Проте на Закарпатті й Волині, Поліссі й Поділлі, Галичині й Буковині гинуть у забутті могили знаних ревнителів іудаїзму.
Треба, нарешті, згадати, що в Україні написана й збережена досить значна кількість сувоїв Тори. Не треба глибоко занурюватись в іудаїку, аби збагнути місце, що його посідає Тора в єврейській культурі взагалі й релігії зокрема. Відповідним було ставлення до оздоблення її сувоїв — воно часом сягало рівня мистецьких шедеврів. Верхівки двох палиць, на які намотується сувій і які вже самі по собі нерідко були високохудожнім витвором, увінчані коронами. Єврейська культурна традиція нагадує нам про три корони — Тори, священства та царства. У вигнанні євреям лишилася одна корона — корона Тори, і весь релігійний темперамент, все духовне завзяття, мистецький потенціал, уся розкіш були віддані саме їй.
До того ж, перед присутніми у синагозі Тора поставала у вбранні, пишнота і художній рівень якого залежали від матеріальних статків громади. Коштовне каміння й дорогоцінні метали декорували оксамит, що оберігав пергамент Тори від “брудних рук”, золоті леви полювали на срібних оленів по багато витканому гобеленовому полотну, а смарагдові орли дивились з ніколи не бачених талановитими майстрами палестинських пагорбів.
Та навіть позбавлений найменшої оздоби сувій Тори має не лише духовну, а й значну історико-культурну цінність і досить високо поціновується серед колекціонерів, збирачів старовини, усіх тих державних, суспільних інституцій, приватних осіб, котрі цікавляться гебраїстикою. Все це спричинило наприкінці 70-х — на початку 80-х років хвилю крадіжок сувоїв із синагог Києва, Вінниці, Могилів-Подільського, багатьох білоруських синагог. Нині просто необхідно хоча б полічити, оцінити і зберегти те, що лишилось. Адже навіть під час другої світової війни євреї рятували спершу сувої Тори, а тоді вже своє життя.
На початок 90-х років в Україні було офіційно зареєстровано 23 іудейські громади. Це приблизно 17% від числа усіх таких об’єднань, що діють у СРСР. Іншими словами, питома вага релігійних громад, створених євреями України, майже вдвічі нижча, аніж їх питома вага в усій масі єврейського населення країни. Навряд чи це має дивувати: українських євреїв набагато більшою мірою відчужено від релігії, ніж, скажімо, грузинських або північнокавказьких. У середовищі останніх досить стало зберігаються й передаються наступним поколінням релігійні традиції, прихильність до свят і обрядів.
Проте, очевидно, релігійне відродження радянського єврейства ініціюється все ж таки ашкеназійськими громадами найбільших міст європейської частини країни. Тут дедалі більшої ваги набувають люди, котрі, по суті, отримали безрелігійне виховання і практично не знали того, що в Ізраїлі та США розуміють під єврейським вихованням. Прийшовши до релігії та єврейської культури у досить зрілому віці, вони часом поєднують у собі значний інтелектуальний потенціал із притаманною неофітам спрагою в надбанні релігійного досвіду, поміркованість і лагідність інтелігента із палкістю, нетерпимістю нещодавно наверненого до віри. Ці віруючі здатні вже найближчим часом змінити загальну атмосферу затухаючої української синагоги. Проте, безумовно, цей процес не стане безпроблемним, навіть якщо ми абстрагуємося від загальнополітичного фону й еміграції єврейського населення, що невпинно зростає.
Та все ж, попри наявні проблеми, єврейське релігійне життя в Україні розвивається по висхідній. Засновані товариства єврейської культури діяльно сприяють цьому. Бо вивчення єврейської історії та культури з необхідністю передбачає також надбання хоча б загальних уявлень про іудаїзм, осмислення його місця в єврейському бутті.
У деяких містах України прилучення до іудаїзму відбувається в недиференційованій, умовно кажучи, формі — в культурних і культурно-просвітницьких центрах і товариствах. Але, скажімо, в Києві при синагозі вже діє недільна школа, яку відвідують хлопчики семи-десяти років. Релігійна школа для людей різного віку відкривається в Харківській синагозі, що повернена єврейській громаді міста в серпні 1990 р.
Досить помітним явищем єврейського релігійного життя в Україні стало оформлення тут хабадського руху. На його становлення дуже сильний вплив справляють закордонні, насамперед північноамериканські центри іудаїзму. Позиції послідовників цієї течії у США вельми міцні: за деякими даними, там їх нараховується близько 200 тисяч. Хабад (абревіатура єврейських слів “хахма” — мудрість, “біна” — осягнення та “даат” — знання) — відгалуження хасидизму, особливий метод проникнення у світ іудейської релігії. Взагалі хабад вважається литовсько-білоруським шляхом хасидизму. Але доречно згадати, що саме в Україні, на Полтавщині, спочиває прах його засновника — Алтер ребе (старого ребе) — Шнеур Залмана (1745—1813), вчення якого можна схарактеризувати як хасидизм розуму. Хоча Шнеур Залман свої перші знання про хасидизм здобув у гуртку учнів магида (праведного) із Межиріча Дов Бера — спадкоємця БЕШТа, він принципово по-новому підійшов до вчення своїх духовних батьків. Старий ребе прагнув поєднати в хасидизмі віру й пізнання і, на відміну від БЕШТа, який проповідував щиросерду віру, не обтяжену мудруванням, збагатив хасидизм елементами рабинської філософії.
Вплив хабад на Україні особливо відчутний був у громадах Волині, Полісся. Однак нитка релігійного спадку урвалася, і сучасні прихильники цієї течії навряд чи спроможні відродити його без закордонної допомоги. Не випадково найбільш активна хабадська громада у Києві, де допомога іноземних центрів іудаїзму особливо відчутна. З 1990 року рабином київської синагоги служить Янкель Блейх, який приїхав сюди за направленням Карлінстоллінської іудейської громади Нью-Йорка. Природно, що між двома релігійними громадами підтримується тісний зв’язок.
Хоч би як склалася у майбутньому доля українського єврейства (а прогнози існують полярні: від упевненості в динамічному відродженні єврейської культури й релігії вже найближчим часом до твердження, нібито через два-три роки товариствам єврейської культури ні з ким буде працювати),— все ж Україна назавжди залишиться у серцях мільйонів євреїв. Тут коріння найвідоміших хасидських родин США, тут коріння і 250 тисяч громадян держави Ізраїль. Євреї вклали у цю землю силу-силенну праці, інтелекту, рясно окропили її своєю кров’ю. І варто згадати, що видатний релігійний мислитель рабі Нахман з Брацлава, який ще 1799 року спромігся відвідати землю Ізраїлю, все ж заповідав поховати його в Умані.
Людина і світ. - 1991. - №5. - С. 53-56; №6. – С. 39-48.
Віктор ЄЛЕНСЬКИЙ,
оглядач журналу “Людина і світ”, кандидат філософських наук