Українські релігійні стереотипи та їх вплив на процеси культурної ідентифікації сучасних українців: європейський та альтернативний вектори

Будь-який процес культурної ідентифікації пов’язаний із формуванням і функціонуванням стереотипів, які, з одного боку, систематизують та узагальнюють уявлення про світ, допомагаючи людині адекватно сприймати та інтерпретувати буття, а з іншого – консервують ці уявлення, що іноді заважає людині вписатися в нові умови життя. Історія породила чимало релігійних стереотипів, завдяки яким відбулося конституювання і збереження етносів, націй, релігійних спільнот, конфесій. Разом з тим неконтрольоване панування, а особливо використання цих стереотипів в теорії і практиці суспільного та індивідуального буття, призвело до ускладнень у функціонуванні етнорелігійних спільнот, до їх боротьби, та навіть руйнації, в результаті чого зникли одні й з’явилися інші етноси, нації, релігії і церкви.

Реальність суспільства, в якому ми живемо, наповнена безліччю стереотипів — етнічних, політичних, гендерних, вікових, культурних, мовних, релігійних, які заважають набуттю новітньої ідентичності як колективним, так й індивідуальним суб’єктам. Стереотипи виникають, закріплюються, функціонують, знищуються, відроджуються і на буденному, і на теоретичному рівнях. Вони тісно пов’язані із міфами, і не тільки історичними, але й сучасними (соціальними, культурними, етнічними, релігійними тощо). На відміну від останніх, які є колективною формою узагальненого відображення дійсності у вигляді чуттєво-конкретних персоніфікацій і олюднених істот, що існують у свідомості як абсолютно реальні, стереотипи, будучи своєрідним способом уявлення про інших людей та їх оцінки у фіксованих і негнучких термінах, базуються на певних характеристиках тих чи інших груп людей, певним чином сприйнятих особливостей останніх, виходячи з вузьких припущень про їхнє походження, національність, расу, темперамент, здатність до мислення чи праці тощо [Див.: Pickering, Michael. Stereotyping and Stereotypes // Blackwell Encyclopedia of Sociology. Ritzer, George (ed). Blackwell Publishing, 2007 // // «Два різні добра. Уявлення про добро: східна та західна перспектива».

Навіть поверхове знайомство із деякими джерелами дає можливість узагальнити стереотипові уявлення про Ватикан і Католицьку церкву. Ватикан звинувачують в тому, що він вважає весь світ місіонерським полем для католицької церкви, що він не рахується із тим, що існують території, які традиційно складають юрисдикцію помісних православних церков. Заявляється, що католицька експансія і прозелітизм – суть східної політики Ватикану, направленої проти православних народів. Вважається, що Ватикан розмиває кордони канонічної території православ’я. І тепер претендує утвердитися на Сході, духовно підпорядкувати собі потенційних віруючих православних християн. Ватикан, говорять, конкурує на чужих територіях із автохтонними християнськими церквами, а головно з православними.

Переважну більшість українців переконують в тому, що католицький Захід вороже налаштований щодо православного Сходу, а отже будь-які ініціативи переговорів, діалогу, екуменічні заходи сприймаються громадською думкою як єресь, яку поширюють католики, що хочуть під своє крило зібрати всіх християн і стати над ними.

Безумовно, завдяки присутності РКЦ в незалежній Україні, зростанню кількості її громад, діяльності католицьких орденів і священиків думка про католицизм істотно змінилася. Ті, які уважно спостерігають за релігійним життям в державі, відзначають руйнування багатьох стереотипів, особливо на Заході України, де налагоджена солідарна співпраця різних конфесійних громад. Схід, зокрема Дніпропетровськ, Харків, частково південь, зокрема Одеса, зустрілися із складнощами у повернені культових споруд, що історично належали РКЦ. Не останню роль у конфліктах зіграли соціальні установки тих, хто знаходяться в полоні певних стереотипів щодо РКЦ і перебуває при владі. Тут панує думка про генетичну чужість католицизму духовності народу всупереч зростанню кількості віруючих-католиків і появі все нових католицьких громад.

В українському суспільстві особливо популярними є антигреко-католицькі стереотипи. Греко-католикам дістається і за те, що вони надто релігійні, і за те, що виразно національні. «Уніат», як і «бандера», до сьогодні в окремих регіонах України звучить як образа. Уніатство тривалий час вважалося ганебним дітищем Ватикану, змовою польських панів проти українського народу, засобом окатоличення і ополячення українців. Уніати подавалися слугами австрійського та польського магнатства, духовними наставниками українських буржуазних націоналістів. Персональним нападкам піддавалися митрополит Андрей Шептицький і патріарх Йосип Сліпий за їхні антирадянські настрої. Вкрай негативні стереотипи щодо греко-католиків поширені переважно в незахідних областях України. Ще й нині в друкованих ЗМІ, і в Інтернеті, особливо московсько-православних, можна віднайти тисячі провокативних висловлювань, подібних тим, які живуть в інтернет-форумах та коментарях: «цель униатов — полное уничтожения Православия. Поэтому срочно нужно топить всех униатов в Днепре» (Валерий), «Украина должна быть православной, поэтому всех католиков, псевдо, греко и пр. – чемодан, вокзал, Магадан» (Игорь).

Процес подолання стереотипів – надто складний і тривалий. Найскоріше звільнитися від негативного сприйняття греко-католиків, незважаючи на масштабну пропаганду радянської влади, вдалося Галичині, де за життя одного покоління (1946-1989) радянська влада сформувала проти уніатів як впливову православну громаду, так і вільнодумчий альянс інтелігенції. Після виходу з підпілля УГКЦ за ці 20 років повністю відродила свою структуру, інституції, парафії. Збереглися складнощі в утвердженні греко-католиків в центральних, південних і східних областях України. Можна як анекдот згадувати питання представників Севастопольської міської ради: «А греко-католики – це християни?» чи невирішеність питання про надання дозволу побудови греко-католицьких храмів в Луганській, Харківській областях. В умовах державного визнання принципу свободи совісті та віросповідань останнє виглядає надто дивним. Нічим іншим як засиллям застарілих релігійних стереотипів такі речі пояснити не можна. На відміну від Галичини, де антиуніати використовують конфесійні та історичні аргументи в захисті своїх релігійних прав, східні борці проти унії оперують ідеологічними і політичними важелями, які були в ходу ще в тоталітарні часи.

Важко в свідомість сучасного українця вживається поняття «український католик». Ще важче – поняття «український протестант». І це насамперед із-за того, що масово протестанти в Україні вважаються неукраїнським явищем. Більшість звичайних українців переконані, що протестанти виживають лише завдяки західним фінансовим потокам. Непоодинокими звучать думки про те, що протестанти — це чужинці, які хоча й мають право на існування, але без права представлять українську релігійність, не кажучи вже про якесь домінування в духовній сфері. Один «ліберал» пише: «Ну навіть я не можу спокійно дивитись на очевидну антидержавну позицію деякий протестантських течій, ну не сприймаю я (І НЕ ЗВИНУВАЧУЙТЕ МЕНЕ У ВІДСУТНОСТІ ХРИТИЯНСЬКОЇ ЛЮБОВІ) злочинних методик, котрі вони практикують...Душогуби...». Інший доповнює: «Не будьте наївними... Вони — зайди на нашій землі...». Відповідаючи на запитання про перспективи примирення між конфесіями, порозуміння між церквами, цей «християнин» пише: «ПРИМИРЕННЯ НЕ БУДЕ!!!!! І СЛАВА БОГУ!!!». А ось реакція іншого пересічного християнина на заклики протестантського лідера про піст і молитву: «…вони (заклики — ЛФ) мають виходити від духовних лідерів України, а не від протестантських лідерів, які вільні від знань традицій, духовності, передань нашого українського народу. Ці цінності відстоювались кров’ю і життям наших пращурів. А тут приходить якийсь Паночко і рветься „порулити” духовним життям нашої нації. Не ведіться на призиви чужинців з чужою ідеологією, які б гарні ці призиви не були. Нам потрібно відроджувати свою (православну) віру і духовність. Іменно віру, а не релігійність, яка випробувана часом».

«Украина стала государством только благодаря Православию, а протестанты — это чужеземцы, которые имеют право на существование, но не имеют право доминировать в духовной жизни, — переконаний ще один учасник форуму. — Иисус Христос сам исполнял все законы Моисея и сказал, что ни одна иота не прейдет из Закона. Поэтому без Православия спасения невозможно. Да здравствует каноническая Украинская Православная Церковь и Митрополит Владимир!!!». Мова та стилістика викладеного свідчать про те, що подібний фанатизм формується не українськими по духу церквами, характерною ознакою яких загалом була певна конфесійна терпимість.

Не вільні від стереотипного сприйняття і православні. Найпопулярнішим стереотипом є уява про Україну як православну державу. Хоч жодний законодавчий акт і не фіксує державний статус православної церкви, остання прагнула поводити себе як надбудовний духовний елемент держави. Сама Церква не заявляє про те, що православ’я є державною релігією, але деякі добровільні ідеологи і партійні лідери, що підтримують православну церкву, озвучують такі думки. Ініціативи вищої світської влади щодо встановлення помісної православної церкви тільки підсилюють стереотип державності православ’я. Православ’я подається як виключно позитивна сила в історії народу, з відродженням якої пов’язують духовне майбутнє України. Православність автоматично сприймається як українськість і навпаки. Для самоідентифікації українців, яких 70 років переконували в їхніх генетичній безвірності, сама думка про дотичність до християнської, зокрема православної, ойкумени видалася чи не найреволюційнішою з усіх демократичних гасел післягорбачовської перебудови. В процесі віднайдення своєї тожсамості, коли потрібно було повертати вкрадені іншими державами історію, мову, культуру, цінності, майбутнє, ця ідея виявилася конструктивною, оскільки допомогла багатьом добудувати, а для деяких і наново вибудувати свою культурну ідентичність, де релігія відігравала роль ядра, навколо якого утворювалася вся культура українців. В усвідомленні історичності і духовності українського народу цей стереотип, який пережив декілька етапів у своєму формуванні, врешті вписався у запропоноване зовсім національно не орієнтованого Л.Кучми гасло «Україна – не Росія». Але такого рівня усвідомлення замало для повноцінної культурної ідентичності. У конфесійних вимірах тожсамість України врешті концептуалізувалася у формулу: самостійна частина спільного православного простору. Як складова Вселенського православ’я, Українська Православна Церква все ще шукає своє історичне лоно, з якого народилася і Київська церква, і Київська митрополія, і Московський патріархат, і Київський патріархат. В православній свідомості переважно на буденному її рівні панують уявлення про канонічність тільки того православ’я, що знаходиться в євхаристійній єдності із РПЦ, а відтак всі інші православні – не благодатні і розкольники. І ці стереотипи здолати православній свідомості навіть складніше, ніж католикам, протестантам та віруючим інших віросповідань.

Основний дискурс в сучасних ідентифікаційних пошуках-дискусіях в Україні – це жорстка, нав’язлива, мрійливо-романтизована демаркація християнського Сходу і Заходу. Переважна більшість дискутантів переконана, що Православний Схід протистоїть агресивному Заходу, а отже католикам і протестантам. «Західна безбожна й антилюдяна духовна отрута заливає східні простори…». «Явище папізму з його зовсім необмеженою владою не йде з московитами ні в яке порівняння!» [http://pravoslavye.org.ua/index.php?action=fullinfo&r_type=&id=8487]. Чи не єдиною церквою в Україні, яка прагне здолати цей розподіл, є греко-католики, які живляться вірою в свою особливу роль в об’єднанні християнського Сходу і Заходу.

В пошуках своєї ідентичності населення України сьогодні продукує переважно ексклюзивістські стереотипи, які виключають певну спільноту з устабілізованих культурних ареалів. В умовах ослаблення власної традиції, занепаду аж до відсутності стійких навиків вироблення своєї культури, мови, духовності більш оптимальними видаються інклюзивістські стереотипи, які б замість непродуктивного виокремлення і унезалежнення від усіх і вся були замінені креативним ототожненням себе із історично успадкованими і відомими релігійними системами, якщо останні гармонійно включають особистість і спільноту до космосу людської культури. Але різнополюсна орієнтація певних регіонів, в залежності від їх розташування та конфесійних пріоритетів фактично спрямована на розхитування релігійної геополітичної ситуації. Традиційна карта розміщення послідовників тих чи інших релігій або конфесій піддається істотному перегляду, що не вирішує, а скоріше ускладнює проблему ідентифікаційної належності України.

(Доповідь на Міжнародну філософську конференцію «Європа: об’єднавчі процеси і християнські цінності», Львів, 27-28 лютого 2009 р.)

Матеріал підготовлено в рамках виконання проекту "Трансформації релігійної свідомості пострадянського віруючого у міському й сільському середовищі (український і російський контекст)"