Україна між Ostpolitik Ватикану і Westpolitik Москви

18 липня, 11:00
Репортажі
Зустріч у Гавані - фото 1
Зустріч у Гавані
Джерело фото: DW
1 липня 2022 року з ініціативи Інституту історії Церкви в приміщенні Центру Шептицького УКУ відбувся семінар-дискусія на тему «Ватиканська Ostpolitik: історичні передумови та сучасні виклики».

Поряд з актуальністю самої теми, особливістю заходу стало те, що його головними промовцями були троє колишніх послів східноєвропейських країн при Апостольському Престолі: Ірена Вайшвіляйте (Литва), Тамара Ґрдзелідзе (Грузія) та Тетяна Іжевська (Україна), а також колишній голова представництва Європейського Союзу у Ватикані – Ян Томбінський. В ролі дискутантів участь в семінарі взяли Мирослав Маринович, проректор, президент Інституту релігії та суспільства УКУ, та о. Юрій Аввакумов, професор історії богослов’я та християнства Університету Нотр-Дам (США), член Ватиканської міжнародної богословської комісії.

Анатолій Бабинський - фото 96590
Анатолій Бабинський
Джерело фото: УКУ

Як зазначив на початку модератор заходу Анатолій Бабинський, ватиканська Ostpolitik – це багатоликий феномен і впродовж історії вона отримувала різні оцінки: як позитивні, так і критичні. Нова хвиля обговорення цього явища, за його словами, розпочалася після початку російської агресії проти України у 2014 році, а також в контексті підписання тимчасової угоди між Ватиканом і Китаєм у 2018 році, поновлення дії якої очікується восени цього року. Відкриваючи саму дискусію, модератор переповів історію з періоду «холодної війни», коли до Польщі завітав високопоставлений ватиканський чиновник і під час приватної зустрічі з групою польських мирян та духовенства один чоловік поставив йому запитання: «Коли ви дивитесь на вежу Загорська, чи ви також бачите вежу Ченстохови?» «Я не знаю якою була відповідь, – продовжив Анатолій Бабинський, – але, гадаю, що ми можемо розширити цей список і запитати також про дзвіницю Святої Софії в Києві, Остробрамську каплицю у Вільнюсі чи купол собору Цмінда Самеба в Тбілісі».

Розпочинаючи свій виступ, Ірена Вайшвіляйте, історик мистецтва та Церкви, яка представляла Литву у Ватикані в 2012-2017 роках, зауважила, що з перспективи самого Апостольського Престолу термін «Ostpolitik» є оманливим: «Східної політики Ватикану, як такої, ніколи не існувало. Цей термін був створений журналістами та політиками і ним описували політику ФРН і Західної Європи загалом у стосунку до СРСР з кінця 1960-х років. Її інколи називали ще Realpolitik». І, на думку проф. Вайшвіляйте, для окреслення підходів Ватикану до східноєвропейських справ не годиться жоден із цих термінів.

Ірена Вайшвіляйте - фото 96591
Ірена Вайшвіляйте
Джерело фото: УКУ

За словами литовської дослідниці та дипломатки, ватиканське ставлення до європейського Сходу у першій половині ХХ століття можна було б охарактеризувати як «Russicum policy». У центрі цієї політики було прагнення зберегти віру перед лицем наступу безбожного більшовизму. Задля цього в Римі шукали можливості відправити на територію СРСР священиків, які б могли послужити людям, забезпечити їм доступ до святих Таїнств, служити їм в їхньому обряді. Натомість у повоєнний період, у процесі підготовки до Другого Ватиканського собору, Апостольський Престол прагнув забезпечити присутність на ньому єпископів зі Східної Європи. А щоб досягнути цього, змушений був налагодити контакти з Радянським Союзом та країнами Варшавського блоку, і саме це вважається початком так званої ватиканської Ostpolitik.

«Коли ж до цього процесу увійшла власне “політика”»? – запитала Ірена Вайшвіляйте. На її думку, папа Іван ХХІІІ зламав політичну і дипломатичну риторику «холодної війни», виступивши на підтримку руху за мир. «Такі ж заклики, – продовжує дослідниця, – виходили і з «червоного» боку. І ось на хвилі цього розпочались контакти. В Москві гадали, що, можливо, Ватикан є по їхньому боці. І в цей же час радянські органи безпеки посилено працювали, щоб якомога ближче підібратись до папи, оскільки дуже переживали щодо можливих рішень Другого Ватиканського собору. Це все стало явним тепер, коли в різних країнах розпочалася робота з таємними архівами і ми побачили, що вся праця спецслужб у країнах Варшавського блоку напередодні та під час собору координувалася з Москви. У Ватикані не були свідомі цього. Візьмімо кардинала Аґостіно Казароллі, якого називають архітектором Ostpolitik. Сьогодні ми знаємо, що він не був таким, як його малюють – хитрим і підступним. Казароллі насамперед був глибоко віруючою людиною, дуже духовною особою. Коли він вів перемовини з чехословацьким урядом, то не знав, що вони мали інструкції провадити їх, але ніколи не доходити до укладення угоди. Він також не знав, що люди, з якими він говорив, мали фальшиві імена та були офіцерами спецслужб, а не держслужбовцями. Він помер, так і не дізнавшись правди. Але він не був оst-політиком».

Аґостіно Касароллі - фото 96585
Аґостіно Казароллі
Джерело фото: Dick Loek, Toronto Public Library

Підсумовуючи свій виступ, колишня дипломатка зазначила, що їй відомий лише один випадок, коли Апостольська Столиця безпосередньо втрутилася в міжнародну політику: «Це був початок новітніх Балканських війн. Кардинал Анджело Содано, за згодою Папи Івана Павла ІІ, запросив представників європейських країн до Ватикану, де у відкритій формі закликав їх визнати незалежність Хорватії та Словенії».

На думку Тамари Ґрдзелідзе, яка була послом Грузії при Апостольському Престолі у 2014-2018 роках, вживання терміну Ostpolitik виправдане, оскільки воно описує певний комплекс явищ і вже увійшло в широкий вжиток, у тому числі науковий. Свій виступ колишня грузинська дипломатка, яка також є відомою фахівчинею з православного богослов’я, розпочала з розповіді про власний досвід роботи у Ватикані. Буквально відразу після вручення вірчих грамот Папі Франциску, вона мала зустріч з тодішнім держсекретарем, з яким обговорила політичну ситуацію в регіоні. «Під час розмови він сказав, що Росія не зречеться своїх історичних інтересів і буде проти євроатлантичного вибору Грузії. На що я зауважила, що це вибір грузинського народу. Проте він залишився при своїй думці і протягом моєї каденції, це неодноразово підтверджувалось», – поділилася спогадами проф. Ґрдзелідзе. Водночас, за її словами, і Папа Бенедикт XVI, і Папа Франциск відстоювали непорушність територіальної цілісності Грузії, а пізніше України, хоч, відповідно до правил ватиканської дипломатії, не називали країну, яка цю цілісність порушила.

Тамара Ґрдзелідзе - фото 96592
Тамара Ґрдзелідзе
Джерело фото: УКУ

Другу частину свого виступу грузинська доповідачка, присвятила взаєминам між Ватиканом і Російською Православною Церквою. На її думку, в контексті російської агресії проти України, стратегією РПЦ є намагання представити позицію Ватикану, як ідентичну до позиції Московської патріархії. Маніпулюючи висловлюваннями представників Католицької Церкви, в Москві прагнуть подати ситуацію таким чином, ніби обидві Церкви знаходяться «понад конфліктом» і спільно шукають мирного вирішення «української кризи». Водночас вона звернула увагу на те, що РПЦ демонструє слабку зацікавленість у суто міжцерковних відносинах із Католицькою Церквою, звужуючи тематику контактів до політичних питань. Також, на думку проф. Ґрдзелідзе, Ватикан уділяє надто багато уваги взаєминам із РПЦ у порівняні з іншими Православними Церквами і це може мати негативні наслідки для католицько-православного діалогу загалом.

Колишній голова делегації Європейського Союзу при Апостольському Престолі у 2016-2020 роках Ян Томбінський запропонував розширити контекст обговорюваної теми і поглянути на пріоритети нинішнього понтифікату у глобальному вимірі. Реагуючи на слова Тамари Ґрдзелідзе стосовно репліки кардинала Пʼєтро Пароліна про «історичні інтереси Росії», польський дипломат, розповів про свою прощальну зустрічі з Папою Франциском у червні 2020 року, який наголосив на необхідності нарощувати зусилля для подальшої європейської інтеграції, оскільки нова «імперія загрожує Європі – Османська імперія». «Я відповів йому, – продовжив амбасадор, – що є ще інша імперія – Російська, яка також загрожує Європі». Але Папа знову, і з натиском, сказав: «Османська імперія – і я знаю, про що я говорю!»

Ян Томбінський - фото 96594
Ян Томбінський
Джерело фото: УКУ

Як признався Ян Томбінський, для нього ці слова були несподіванкою і він багато міркував над ними опісля. На його думку, така позиція Папи може пролити світло на взаємини Ватикану з Росією і з Російською Православною Церквою. Щоб краще зрозуміти нинішній вектор міжнародної діяльності Апостольського Престолу, вважає польський і європейський дипломат, варто взяти до уваги низку довготривалих тенденцій, які простежуються упродовж понтифікату Папи Франциска. Перш за все, це діалог з ліберальним крилом мусульманського світу, який можна відслідкувати на прикладі взаємин Папи з імамом Аль-Азхара Ахмадом ат-Таїбом. Амбасадор Томбінський пригадав декларацію, підписану теперішнім понтифіком в Абу-Дабі у 2019 році, окремі формулювання якої зазнали гострої критики аж до закидів у відході від християнського вчення. Подібні дискусійні акценти містить також енцикліка «Fratelli Tutti». На думку дипломата, ці тенденції, окрім релігійного аспекту, мають ще й політичну складову, а саме – виразний анти-західний ресентимент. «Ми неодноразово чули в різних промовах Папи Франциска критику Заходу – світу, який зосереджений на споживацтві, який покинув цінності братерства, цінності ділення з тими, хто знаходиться в потребі, світу, який негативно ставиться до мігрантів тощо. В усіх цих моментах відчувається сильний анти-західний тон», – констатував Ян Томбінський.

Цей тон помітний ще в одному аспекті зовнішньої політики теперішнього вселенського архиєрея – у діалозі з Китаєм. На думку дипломата, всередині Ватикану це доволі контроверсійна тема, оскільки існують побоювання щодо того, як далеко Апостольська Столиця може йти на компроміси в діалозі з комуністичним китайським режимом. Водночас існує думка, що з часом Китай може стати найбільшою християнською країною. Прикладом тут є Індія, де єзуїтська провінція сьогодні є найчисельнішою у світі, хоч ще 50 років тому ніхто не міг сподіватися такого. Тому Азія стала однієї з центральних тем цього понтифікату.

«Наостанок, – продовжив промовець, – ще одна лінія – діалог із православним світом. Це найбільш комплексне питання, оскільки в цьому діалозі задіяно багато акторів». За словами дипломата, стосунки Ватикану з Константинопольським патріархатом є «фантастичними» і в останні роки було зроблено багато яскравих взаємних кроків і жестів назустріч один одному. Проте дивує логіка, з якою ведеться діалог із РПЦ. Найбільше вражає, що в процесі цих взаємин голову «вселенської» Католицької Церкви ставлять на один рівень з головою Церкви «національної», сказав Ян Томбінський, пригадавши при цьому Гаванську декларацію, підписану Папою Франциском і Патріархом Кірілом у 2016 році, яка легітимізувала роль Росії та Російської Церкви як захисників християн на Близькому Сході. «Я був здивований цим, – продовжив дипломат, – оскільки захист християн ніколи не був реальною причиною втручання Росії у війну в Сирії. За її діями стояли цілком інші мотивації військового й геополітичного характеру, а не захист одновірців. Бомби не розрізняють християн, мусульман чи невіруючих. Ці дії (росіян – ред.) не мають нічого спільного із захистом християн. Але інтерпретація, яку пропонує Гаванська декларація, дає Росії та Російській Церкві право їх захищати. Захищати від кого? Знову ж таки – від інтервенції Заходу».

Кард. П'єтро Паролін зі своїм кремлівським колегою - фото 96608
Кард. П'єтро Паролін зі своїм кремлівським колегою
Джерело фото: АР

Під кінець свого виступу Ян Томбінський поділився також спогадами про завершальний період свого перебування на посаді голови представництва ЄС в Україні у 2016 році. У цей час відбувся візит до Києва кардинала Пʼєтро Пароліна. «Нунціатура організувала спільний обід для кількох послів разом із кардиналом-держсекретарем, під час якого відбулось обговорення ситуації в Україні. Нунцій розпочав цю дискусію, сказавши, що головна проблема України – проблема гуманітарна. Не більше й не менше. Ми, всі зібрані там, заперечили, зауваживши, що питання полягає не лише в необхідності гуманітарної допомоги. Деякі державні структури є слабкі і не дають ради зі всім, але головна проблема – це російська агресія. Ми говорили, що всі слабкості держави проявились через цю агресію, а не навпаки, вживаючи досить чіткі й гострі вирази, щоб пояснити контекст конфлікту. І пізніше, в своїх розмовах у Ватикані, – продовжив Ян Томбінський, – я постійно пояснював, що російська інтервенція на Донбасі та в Криму – це постколоніальна війна у Європі. Якщо ми вважаємо, що британський, французький, італійський чи португальський колоніалізми не сумісні з сучасністю і не повинні знову стати реальністю, то навіщо давати Росії право вести постколоніальні війни в Європі? Дехто був шокований такою постановкою питання, бо вони ніколи не думали про цю війну з такої перспективи. Зараз ясно, що Європі загрожує не Османська, а Російська імперія. І ця імперія інструменталізує релігію, оскільки йдеться не про захист цінностей, а про використання псевдо-християнських ідей задля підтримки імперської політики».

Тетяна Іжевська - фото 96595
Тетяна Іжевська
Джерело фото: УКУ

Розпочинаючи свій виступ, колишня посол України при Апостольському Престолі у 2009-2018 роках Тетяна Іжевська, подякувала всім присутнім колегам-амбасадорам за підтримку, яку українське посольство отримало від їхніх представництв у 2014 році, коли Росія розпочала вторгнення на територію України. Тоді дипломатка зосередила увагу на порівнянні окремих аспектів ватиканської зовнішньої політики за часів Папи Бенедикта XVI та після вступу на римську кафедру Папи Франциска. За її словами, за попереднього понтифікату позиція Держсекретаріату, який тоді очолював кардинал Тарчізіо Бертоне, була сильнішою. «Коли у 2014 розпочалась російська інтервенція, я зустрілася з польським послом Пьотром Новіна-Конопкою і ми обговорили з ним, що можна було б зробити. Він запропонував організувати щось на кшталт того, як це було в часи «Солідарності» за Івана Павла ІІ. Ми вирішили запропонувати, щоб під час молитви «Ангел Господній» поставити запалену свічку і помолитись за Україну. Це отримало схвалення і підтримку з боку Держсекретаріату, але врешті-решт ми не отримали позитивної відповіді. Я не знаю, в чому була причина, чи це було повʼязано з нейтралітетом, бажанням бути над конфліктом… Не знаю», – поділилась спогадами Тетяна Іжевська. Водночас вона зауважила, що спостерігачі від Ватикану при ООН у цей період у своїх виступах активно підтримували Україну.

Митрополит Іларіон і Папа Франциск - фото 96589
Митрополит Іларіон і Папа Франциск
Джерело фото: Asia News

З іншого боку, за словами дипломатки, починаючи з 2013 року у Ватикані все частіше почав зʼявлятися митрополит Іларіон Алфєєв, тоді ще голова ВЗЦЗ РПЦ, який неодноразово мав аудієнції з Папою Франциском. Що стосується Гаванської декларації, то Держсекретаріат Ватикану не брав участі в підготовці цього документа і його там отримали усього за два дні до зустрічі на Кубі. І хоч у ватиканській адміністрації, за її свідченням, до тексту хотіли внести деякі виправлення, зробити це вже було неможливо.

Завершуючи своє представлення теми, Тетяна Іжевська зазначила, що «Папа Франциск зробив багато для України. Варто згадати його заклик про збір гуманітарної допомоги, його молитви, його відвідини собору св. Софії в Римі. Але в цей момент ми потребуємо сильнішого голосу і називання того, що біле – білим, а що чорне – чорним, без червоних шапочок і сірого вовка».

Реагуючи на виступи основних промовців, нотр-дамський професор і греко-католицький священик Юрій Аввакумов, зазначив, що він, як і дехто з учасників, вважає реакцію Ватикану на російську агресію невідповідною і навіть хибною, а причини цих помилок, на думку відомого богослова, росіянина за походженням, криються у самому підході Римського Апостольського Престолу до взаємин з Росією, не лише за останніх сто років, але ще починаючи з ХІХ століття.

о. Юрій Аввакумов - фото 96598
о. Юрій Аввакумов
Джерело фото: УКУ

«Я багато років веду [в своєму універистеті] курс про російську релігійну думку. І коли я сьогодні читаю тексти цих мислителів, багато з яких є дуже шанованими також і в Україні, то я думаю: Боже мій, що це за міфологія – російський цар обʼєднає всі словʼянські народи і тоді станеться унія з Римом. Візьміть того ж Володимира Соловйова, якого я любив усе своє життя, його книгу «Росія і Вселенська Церква». Ця російська міфологія ХІХ століття, включно з Достоєвським та іншими, серйозно впливала на те, як Ватикан розвивав взаємини з Російською імперією. У них перед очима картинка Росії як сильної держави, яка прагне єдності: цар і папа зустрінуться і об’єднають людство. Я не кажу, що всі ці мрії присутні сьогодні в тій самій формі, як це було у ХІХ столітті, – продовжив о. Аввакумов, – але вони продовжують впливати».

Одним із проявів цього впливу проф. Аввакумов вважає постійне повернення до теми Фатімських обʼявлень: «Я тут не виношу жодного судження, але хочу сказати ясно, що Фатімське обʼявлення нині неактуальне. Воно стосується колишньої Російської імперії, і тільки якщо ми вважаємо, що ця імперія досі існує і повинна продовжувати існувати, ми можемо повертати цю тему з минулого».

За словами коментатора сам термін «Російська імперія» є дещо оманливим, оскільки він не відображає поліетнічного та багатонаціонального характеру цієї держави. Тому більш відповідним для неї було б означення «імперія Романових» за іменем правлячої династії. «Ми не повинні редукувати цю державу до однієї нації, бо це не була національна держава. Це була колоніальна імперія Романових, як Османська імперія, імперія Габсбургів ХІХ століття. Ця імперія зазнала краху у 1917 році, але парадоксальним чином продовжила своє існування в Радянському Союзі. І я маю враження, – наголосив вчений-богослов, що й досі живе ідея, буцімто ця імперія, але у якійсь іншій формі, одного дня дасть шанс на об’єднання християнства».

І на завершення своєї рефлексії, реагуючи на питання модератора, проф. Аввакумов, зазначив, що на його думку, у Ватикані бачать і вежу Святої Софії, але ще багато людей там вважає, що це і є Росія.

Мирослав Маринович - фото 96597
Мирослав Маринович
Джерело фото: УКУ

Коментуючи виступи доповідачів, зокрема Яна Томбінського, проректор УКУ Мирослав Маринович зауважив, що Російська Православна Церква також вважає себе вселенською: «Ви всі знаєте концепцію “третього Риму”. Починаючи з Середніх віків, ми спостерігаємо за феноменом мімезису, оскільки Рим став для Москви рольовою моделлю. Тому вона й претендує на вселенський статус. Але Ви цілком праві, що по суті РПЦ є Церквою «національною». І те, що патріарх Кіріл не сказав жодного прихильного українцям слова, вкотре підтверджує це».

Свій коментар колишній дисидент і політв’язень продовжив розповіддю про нещодавню зустріч з Папою Франциском. За його словами, під час приватної аудієнції він торкався зокрема й питання Ostpolitik та сказав понтифіку, що з погляду українців, ватиканське ставлення до України залишається похідним від політики стосовно Росії. І що з початком російської агресії ця інерція стала нестерпною, а тому закликав Його Святість змінити цей підхід і не дивитись на Україну через російські окуляри. Дискутант також зауважив, що Папи ніколи не позбавлені залежності від того культурного середовища, з якого вони вийшли, і цілком можливо, що нинішній Папа має певні упередження стосовно англосаксонського світу, а Росію сприймає як противагу впливові США.

За словами Мирослава Мариновича, інерція старої ватиканської Ostpolitik проявляється сьогодні і в підходах до ситуації в українському православ’ї. На його думку, бажання Ватикану тримати дистанцію по відношенню до УПЦ КП і УАПЦ можна було ще хоч якось розуміти, поки статус цих юрисдикцій був невизначений. Проте після того як Константинополь надав автокефалію ПЦУ, відсутність контактів з цією українською Церквою виглядає незрозумілою.

Після виступів коментаторів, дискусія змістилася з питань, повʼязаних із Ostpolitik Ватикану, на проблему “Westpolitik” Москви, оскільки, на думку учасників семінару, як і в часи «холодної війни» Кремль не полишає спроб впливати на позицію Римського Апостольського Престолу.

Україна між Ostpolitik Ватикану і Westpolitik Москви - фото 96599

За словами Ірени Вайшвіляйте, їй неодноразово доводилось чути від ватиканських чиновників, що український Майдан 2013-2014 був організований американцями, проте ніхто не міг пояснити, на яких доказах базовані ці твердження. Тому можна лише здогадуватися, звідки такі думки походять. Доповідачка звернула увагу, що Москва впливає на Ватикан двома способами: через світську і церковну дипломатію. Щодо першої, то, за її спостереженнями, майже кожного тижня до Рима прибували різноманітні делегації з Росії, а російський посол при Апостольському Престолі Алєксандр Авдєєв особисто відвідував усіх кардиналів, які проживають в Італії. Не менш важливим був і церковний напрямок, який курував митрополит Іларіон Алфєєв. За словами колишньої литовської дипломатки, сам митрополит був частим гостем не лише у Ватикані, але читав лекції для католицьких семінаристів та різних чернечих і мирянських спільнот. А основним меседжем цих промов була ідея захисту «традиційних цінностей», яка стала частиною ідеології путінської Росії. На думку Ірени Вайшвіляйте, сама ця концепція родом з СРСР, оскільки її випрацювали ще радянські юристи, як противагу західній концепції «прав людини», задля мобілізації довкола неї країн з правлячими авторитарними режимами. За словами амбасадорки, РПЦ почала використовувати ці меседжі ще за понтифікату Бенедикта XVI, представляючи Росію як альтернативну Заходові цивілізацію, оперту на «традиційних цінностях». Коментуючи тезу про «антизахідний» тон понтифікату Папи Франциска, дослідниця поставила питання: що доходить до вух і серця Папи Франциска в тих краях, які він зазвичай відвідує? На її думку, важливо розуміти, що від представників африканських країн він постійно чує, що вони знову зазнають дискримінації через різні фінансові зобовʼязання перед Заходом та інші подібні труднощі.

Завершуючи свою рефлексію, проф. Вайшвіляйте вказала ще на один дискурс, який митрополит Іларіон активно поширював у різних католицьких середовищах: «Росія хотіла б руками Ватикану розвалити ЄС, її політика спрямована проти ЄС, і Іларіон, куди б не поїхав, говорив, про те, що ЄС — це суперавторитарне утворення, яке жорстко контролює своїх членів, їх звичаї. І кардинали та єпископи в тих країнах мовчки сиділи і слухали його. І до певної міри він мав успіх. Бодай в тому, що посіяв там поважні сумніви та підозри [щодо європейської солідарності та ідентичності]. І є чимало католиків, які поділяють ці погляди, різні pro-life середовища, консервативні групи семінаристів тощо».

Україна між Ostpolitik Ватикану і Westpolitik Москви - фото 96601

Реагуючи на цю репліку, Ян Томбінський погодився, що потрібно враховувати, які саме країни відвідує Папа Франциск. За його словами, дуже часто люди, близькі до Римської курії, називають цей понтифікат «sguardo di Magellano» (погляд Магелана), тобто погляд з периферії на центр. «Сам Папа говорить, що проблеми центру краще помітні з периферії. Ми можемо з цим сперечатись, і ми часто сперечались з цим підходом у розмовах з представниками курії та різних дикастерій. Але це те, що він зробив генеральною лінією свого понтифікату», – зауважив дипломат, додаючи, що з часу свого обрання на престол св. Петра Франциск офіційно не відвідав жодної історично католицької країни поза Італією.

«Він відвідував окремі урочистості в деяких країнах, але це не були візити до цих держав. Натомість, – продовжив Ян Томбінський, – Папа відвідував ті країни, які є радше на периферії відносно того, що в минулому становило ядро християнської цивілізації. Це дуже впливало на нього. І я можу собі уявити, які меседжі він там чув. Це були в основному антианглосаксонські, антизахідні меседжі. Вони жалілись йому на т. зв. «Global West». І якраз на противагу цьому «глобальному Заходу» Кремль намагається розвивати ідею «Global Russia». І часом люди у Ватикані потрапляють в цю пастку і гадають, що ця “Global Russia”, “русскій мір”, захищає справжні цінності».

Оцінюючи ватиканський напрям російської політики, польський дипломат зауважив: «Росія як держава є доволі традиційною та передбачуваною і не важко зрозуміти, якою траєкторією вона рухається». На думку Томбінського, в Москві вважають, що за понтифікату Івана Павла ІІ Ватикан відіграв вагому роль у розвалі СРСР, а тому вони зосередились на нейтралізації тієї загрози, яку Апостольська Столиця може становити для проекту «русского міра», і навіть пробують за допомогою Ватикану відіграти ситуацію назад, до моменту розпаду СРСР. І це, за словами дипломата, є головною причиною, чому російська держава прагне через РПЦ впливати на Ватикан.

Продовжуючи цю думку, Тамара Ґрдзелідзе також зауважила, що і російська влада, і провід РПЦ мало зацікавлені в екуменічних стосунках із Римом, натомість превалює чисто політичний інтерес. Незважаючи на це, у Ватикані намагаються зберігати взаємини з Москвою: «Чи це певний розрахунок, чи навпаки – прорахунок, – продовжила колишня грузинська дипломатка, – але вони вважають, що через Москву лежить стежка до обʼєднання з православним світом». За її словами, Гаванська декларація насправді готувалася не Державним секретаріатом, а Папською радою зі сприяння єдності християн, і вона як представниця Грузії, для якої розвиток католицько-православних відносин також важливий, кілька разів мала розмови з кардиналом Куртом Кохом на цю тему. Однак підписання декларації насправді було особливим і особистим успіхом митрополита Іларіона Алфеєва при активному сприянні окремих співпрацівників цієї ради. Та все ж, перебільшувати його здобутки на ватиканському напрямку також не варто, оскільки йому не вдалося повністю досягти поставлених перед ним завдань. І головним із них було розколоти Західний світ, створивши видимість, що через діалог із Ватиканом Московський патріархат має добрі стосунки з «конструктивною» частиною глобального Заходу.

Україна між Ostpolitik Ватикану і Westpolitik Москви - фото 96605

Назагал тепер, після початку повномасштабної війни Росії проти України, позиція Ватикану не є такою, на яку розраховували у Москві. Навіть кардинал Кох, який безпосередньо відповідав за діалог з РПЦ і завжди висловлювався досить обережно, гостро засудив риторику Патріарха Кіріла, назвавши виправдання ним російської агресії єрессю. Тож можна ствердити, що навіть у традиційно прихильних до Росії ватиканських колах відбуваються зміни і там починають реально розглядати ситуацію такою, якою вона є насправді, а не крізь призму накиненої Москвою міфології. Тож провал зусиль митрополита Алфєєва очевидний і «це стосується не лише Ватикану, але й України, зокрема визнання автокефалії ПЦУ. Він зробив низку помилок і тепер його відправили в Угорщину. Я думаю, що йому дали новий шанс, щоб він зробив щось, щоб послабити санкції, наприклад», – підсумувала проф. Ґрдзелідзе.

Під кінець семінару учасники повернулись до обговорення ватиканської дипломатії та її здатності адекватно реагувати на ті виклики, які сьогодні постали перед світом. За словами Яна Томбінського, ця війна стала свого роду «game changer». І хоч на сьогодні ще не відомо, чим все закінчиться, світ вже не буде таким, як був раніше. З іншого боку – тривають серйозні тектонічні зміни в православному світі і ватиканські достойники часто губляться в цій ситуації. «Я не в захопленні від теперішнього рівня дипломатії Ватикану, а особливо від спроможності обробляти інформацію, яка туди надходить. Знання про реальне становище там можливо є, але що робити з цим знанням, то цілком інша історія… Всередині такої автократичної структури як Ватикан ви можете мати людей, дуже добре поінформованих про специфіку кожної країни і комплекс проблем у ній. Але коли Папа щось сказав публічно, то ці люди зобов’язані мовчати і дотримуватися заданої лінії чи, щонайменше, не суперечити їй. І це особливо стосується нинішнього понтифікату, бо за Папи Бенедикта XVI чи св. Івана Павла ІІ такого не було», – підсумував свої міркування Ян Томбінський.

Україна між Ostpolitik Ватикану і Westpolitik Москви - фото 96602

З ним погодилася й Ірена Вайшвіляйте, яка зауважила, що Ватикан отримує неймовірний обсяг інформації, оскільки нунціатури, на відміну від звичайних посольств, мають можливість збирати необхідні дані також і через розгалужену мережу католицьких еклезіальних структур у кожній країні. Проте, на думку доповідачки, у Римі не завжди знають, як скористатись цієї інформацією.

На питання о. Юрія Аввакумова, чи не здається учасникам, що Апостольський Престол з його централізованою єрархічною структурою природньо тяжіє до співпраці з автократичними режимами, і Ян Томбінський, і Ірена Вайшвіляйте зауважили, що сучасний Ватикан вже далеко не є тією інституцією, якою була Папська держава у ХІХ столітті. За словами колишньої литовської дипломатки: «Сьогодні Римська курія є інтернаціональною, Державний секретаріат також, там задіяні люди з різних куточків світу і більшість з них – із демократичних країн. У Ватикані тепер працюють не лише чоловіки, але й жінки. Cитуація, коли куріальними співпрацівниками ставали в основному представники італійських знатних родів, чи люди, виховані в певних школах, відійшла в минуле. Ця тенденція вже незворотна. А ще ми маємо «синодальний шлях». Навіть у консервативній Литві, де здавалося б для цієї ідеї нема жодних шансів, вона спрацьовує. Все змінюється. Зрештою, Дух Святий діє і в святій Римській апостольській Церкві. І Папу, ми віримо, обирають за Його діянням»! Ці міркування доповнила Тетяна Іжевська, яка пригадала, що нещодавно заступником секретаря відділу з міжнародних відносин з державами було призначено жінку – Франческу Ді Джованні. На думку Яна Томбінського, Ватикан вже далеко відійшов від часів Григорія ХVI, який засудив польське повстання 1830 року, оскільки повстанці поставили під сумнів легітимність царського «Божого помазаника». Але ще багато реформ, які були анонсовані на початку служіння Папи Франциска, не вдалося реалізувати. Зокрема – реформу курії. Він зробив багато кроків у цьому напрямку, але вони так і не увінчалися створенням нової зрозумілої структури. Тож, за словами польського дипломата, Апостольська Столиця і Католицька Церква загалом переживають сьогодні складний період: «Є відчуття, що всі вже очікують, хто буде наступним… Це природньо для такої інституції і це вже помітно». Але таке очікування, за словами дипломата, до певної міри паралізує реалізацію важливих ініціатив.

Україна між Ostpolitik Ватикану і Westpolitik Москви - фото 96606

Як своєрідний підсумок обговорень і, водночас, завдання на перспективу прозвучали слова Мирослава Мариновича про те, що українці сьогодні дуже великою ціною стараються повернути (чи здобути) Україні субʼєктність, героїчно чинячи спротив російським агресорам та їхнім намірам знищити нашу державність і зруйнувати світовий порядок. І Рим мусить взяти це до уваги. Оптика Ostpolitik завжди розглядала Україну та її Церкви як troublemakers (порушників спокою), бо наша суб’єктність не вписувалася в москвоцентричні моделі, оскільки Росія не визнавала цієї суб’єктності. Як тільки у Ватикані зрозуміють, що замість задивленої на Загорськ східної політики необхідно виробити власну й адекватну «українську політику», то відразу ж там зможуть побачити ще й досі не виявлені можливості, які напевно допоможуть розв’язати багато проблем в сучасному екуменічному русі, в християнській Ойкумені та в цілому глобалізованому і, водночас, такому крихкому й неспокійному світі.