Україна в часи Голокосту. Історичні факти

26.09.2021, 10:26

Фото з експозиції Музею «Пам'ять єврейського народу та Голокост в Україні». Дніпро

Часи німецької окупації України у Другій світовій війні, коли відбувався Голокост на її території, є одні з найбільш досліджених істориками. Пропри це, в медійному просторі не обходиться без міфів і спекуляцій, у той час, як багато фактів, цифр та історій, які за ними стоять, залишаються невідомими широкому загалу, або ж вони вирвані з загального контексту. У цій статті, що базується на наукових публікаціях, зібрані дані, про які існує консенсус серед українських та закордонних науковців.

Джерело: Радіо Свобода

Марія Щур

Через тиждень після підписання Угоди про ненапад між сталінським СРСР та гітлерівською Німеччиною, відомої як пакт Молотова-Ріббентропа, почалася Друга світова війна. 1 вересня 1939 року Німеччина напала на Польщу, а через два тижні, 17 вересня, зі сходу польський кордон перейшли радянські війська.

Угода, або Пакт Молотова-Ріббентропа підписана у Москві міністром МЗС Німеччини Йоахімом фон Ріббентропом (в центрі) та Головою Ради народних комісарів, народним комісаром закордонних справ СРСР В'ячеславом Молотовим (ліворуч) у присутності члена Політбюро ЦК ВКП(б), секретаря ЦК ВКП(б), члена Виконавчого комітету Комінтерну Йосипа Сталіна та посла Німеччини Вернера фон дер Шуленбурга.

З часів пізнього Середньовіччя значну кількість населення на цих землях становили євреї. Приєднавши частини територій Польщі та (через рік) Румунії, сталінський режим збільшив єврейське населення підрадянської України. На момент нападу Німеччини на СРСР Україна мала найбільше єврейське населення в Європі – 2,7 мільйона осіб.

Синагога «Бейт Хасідім» на розі вулиць Лазенної та Божничей у Львові, спалена поляками на помсту євреям, які, на їхню думку, під час листопадових боїв 1918 року активно допомагали українцям. 1918 рік

Німецьке вторгнення до СРСР, що розпочалося 22 червня 1941 року, було настільки блискавичним, що до листопада вся підрадянська Україна потрапила під німецький і частково румунський та угорський контроль. Частину населення – 3,8 мільйона, серед них 900 тисяч євреїв, радянській владі вдалося евакуювати на схід.

За принципом расової диференціації, яким Німеччина керувалася від 1933 року, українців, як і решту слов’ян, було визнано «недолюдьми» (Untermenschen), які мали служити арійцям (Herrenvölker), а євреї, цигани/роми, хворі люди з психічними розладами, неповносправні мали бути винищені.

З перших днів окупації у десятках українських населених пунктів нацисти відбирали і розстрілювали єврейських чоловіків. Жінок і дітей зганяли до новостворених ґетто – кварталів на околиці міста, оточених колючим дротом. Вилучивши у євреїв усі цінності у вигляді податків, нацисти згодом знищували мешканців ґетто. Німецька адміністрація під страхом смерті заборонила годувати, переховувати і в будь-який інший спосіб допомагати євреям.

Маніпулюючи міфом про «жидокомуну», який пов’язував євреїв і комуністів та грав на релігійних та етнічних упередженнях місцевого населення, нацисти таврували євреїв як більшовицьких агентів, яких пов’язували з масовими сталінськими репресіями у 1930-х роках.

Чоловік дивиться на антисемітську карикатуру, виставлену у вікні офісу антиєврейської газети Der Stuermer під час вторгнення нацистів у «вільне місто» Данциг, Польща, 10 липня 1939 року

Хто знищував євреїв в Україні?

До винищення євреїв в Україні нацисти залучали свої сили – поліцію безпеки (SIPO) та охоронну поліцію (ОRPO), спеціальні винищувальні загони – айнзацгрупи (Einsatzgruppe), регулярні війська – Вермахт (Wehrmacht), а також українську допоміжну поліцію (Ukrainische Hifspolizei), яких набирали переважно з радянських військовополонених.

Одна з перших акцій масового розстрілу відбулася у Кам’янці-Подільському в серпні 1941 року, коли нацисти знищили 23 600 євреїв з числа місцевих жителів та доправлених сюди із Закарпаття угорських євреїв.

Такої ж тактики дотримувалася спочатку і румунська влада – євреїв Буковини і Бессарабії депортували на схід до смуги між Дністром та Південним Бугом, де вони, якщо не були розстріляні, то помирали від хвороб і холоду.

До січня 1942 року нацисти, часто за допомогою місцевих поліцейських підрозділів, зганяли і розстрілювали на околиці міст єврейських мешканців найбільших міст та навколишніх сіл.

У Рівному розстріляли близько 17 000;
у Вінниці – 15 000;
у Хмільнику – 8 000;
у Проскурові (Хмельницькому) – 7 000;
в Острозі – 5 500.
У Бердичеві мешканців ґетто спочатку морили голодом, а потім вивезли на аеродром і розстріляли, поки в місті відбувався організований німцями музичний фестиваль. Так загинуло 15 000 євреїв;
У Луцьку в серпні розстріляли 14 700. На сході України картина винищення євреїв була схожою;
У Сталіно (Донецьку) загинуло 20 000 євреїв;
12 000 знайшли свою смерть у Дробицькому Яру поблизу Харкова.

Розстріли у Бабиному Яру

Окремою трагічною сторінкою Голокосту в Україні стало винищення столичних євреїв у вересні 1941 року.

Увійшовши до Києва, німецьке командування наказало всім євреям зібратися на Лук’янівці з усіма речами і цінностями. Звиклі коритися наказам влади, відірвані від джерел інформації та обдурені пропагандою, євреї прийшли, очікуючи, що їх депортують. Натомість у них відібрали одяг і речі, вишикували над урвищем Бабиного Яру та впритул розстріляли з автоматів.

Цю фотографію вилучили при огляді тіла загиблого німецького офіцера. На ній німецькі військові здійснюють розстріл цивільних осіб у Бабиному Яру. Київ, 1942 рік

Кожен німецький стрілець мав помічника, який приносив патрони. Щоп’ятнадцять хвилин солдати, які стріляли, чергувалися. Були випадки, коли офіцери відмовлялися брати участь у стратах, тоді їх переводили в охорону, але не карали.

Німецький вартовий у Києві, 19 вересня 1941 року

За два дні розстрілів, 29–30 вересня 1941 року, було вбито 33 771 людину. Протягом двох років окупації до Бабиного Яру було привезено і знищено ще приблизно стільки ж. До війни єврейське населення Києва складало понад 200 тисяч євреїв. З початком військових дій на території СРСР дехто зміг евакуюватися на схід, частина пішла на фронт, а більшу частину тих, хто залишився в місті, розстріляли. У Бабиному Яру продовжували розстрілювати і після 30 вересня.

Серед жертв були роми, члени українського націоналістичного підпілля, пацієнти психіатричної лікарні, комуністи-підпільники, радянські військовополонені. Розстріли були вже не такими масовими, але проводилися послідовно аж до повернення в місто радянської армії.

Бабин Яр. Радянські військовополонені закопують тіла розстріляних під наглядом солдатів СС. Фото з архіву Українського інституту національної пам’яті (УІНП)

Першими 27 вересня 1941 року нацисти вбили 752 пацієнтів психіатричної лікарні імені Івана Павлова, розташованої поблизу Бабиного Яру. У жовтні вбили понад 17 тисяч осіб, серед них – ромів, православних священників, радянських підпільників, військовополонених. У Сирецькому концентраційному таборі, що прилягає до Бабиного Яру, загинули щонайменше 25 тисяч осіб.

У 1942 році начисти вбили, за твердженням деяких українських дослідників, понад 600 членів Організації українських націоналістів (ОУН), серед яких поетеса Олена Теліга та інші представники української інтелігенції.

Олена Теліга у Подєбрадах, 1920-і роки

У серпні-вересні 1943 року, відступаючи з Києва, нацисти намагалися приховати масштаби своїх злочинів, спаливши десятки тисяч тіл. На привезених із Німеччини спеціальних машинах перемелювалися кістки, розсипаючи попіл околицями Бабиного Яру.

Попри всю ефективність конвеєру винищення євреїв в Україні, – за пів року було вбито щонайменше пів мільйона людей, – нацисти зрозуміли, що їхніх потужностей не вистачає для того, щоб перетворити всю територію Європи на Judenfrei – «вільну від євреїв». До того ж залучення військових до масових розстрілів погано впливало на бойовий дух армії. Один з організаторів розстрілів у Бабиному Яру, Курт Вернер, поставши перед судом в Нюрнберзі, розповідав, що виконувати таку «брудну роботу» коштувало «чималих нервів» німецьким офіцерам.

Тому на Ванзейській конференції у січні 1942 року розробили механізм «остаточного розв’язання» єврейського питання шляхом створення таборів смерті на території окупованої Польщі – Аушвіц-Біркенау, Белжец, Треблінка, куди відправили і сотні тисяч євреїв Галичини. Але більшість євреїв на сході вирішили продовжувати знищувати на місці.

Нові в'язні з Угорщини, привезені в Аушвіц-Біркенау в травні-червні 1944 року

Голокост в Україні відрізнявся від Голокосту в Європі тим, що на українських землях більшість єврейського населення загинуло від куль в ярах та ямах на краю поселень, де вони жили.

Голокост в окупаційних зонах Румунії та Угорщини

На територіях нинішньої України, які перебували під окупацією Румунії, євреїв було знищено протягом перших кількох тижнів – 15 000 у Північній Буковині і приблизно стільки ж у Бессарабії.

У Чернівцях у жовтні організували ґетто для пересилки євреїв далі на схід та до щойно окупованої Трансністрії (Придністров’я), куди на початок літа 1942 року перевезли 90 тисяч євреїв Буковини і 75 тисяч Бессарабії.

Близько 130 тисяч євреїв самої Трансністрії румунська окупаційна влада або розстріляла, або довела до смерті утриманням у тимчасових таборах. Особливо жорстокою була розправа в Одесі, яка перед війною майже на третину складалася з єврейського населення. У відповідь на вибух радіокерованої бомби в комендатурі, румунські та німецькі військові розстріляли і спалили живцем на площі 19 тисяч євреїв протягом кількох днів.

Чернівці. Стара синагога. Фреска «Єрусалим»

Чернівецьким євреям – близько 20 тисяч – пощастило не бути депортованими і розстріляними. Їх румунський мер Траян Попович оголосив «незамінними» для економіки міста. Мешканці сіл такого статусу не отримали і щонайменше 4 000 з них були вбиті німецькими та румунськими військовими.

У Закарпатті багато хто вітав прихід угорської влади після розподілу Чехословаччини у 1938 році, коли Угорщина анексувала територію Підкарпатської Русі або ж Карпатської України. Але з 1942 року угорський уряд Міклоша Горті почав конфіскацію земель, крамниць, будинків та іншої власності євреїв. У серпні 1941 року місцева угорська адміністрація депортувала на схід – в окуповану Україну на вірну загибель близько 20 тисяч єврейських біженців, переважно з Польщі, які знайшли притулок у Закарпатті.

Місцевих закарпатських євреїв не чіпали до того моменту, коли німецькі війська окупували Угорщину, включно з Закарпаттям навесні 1944 року. Тоді з середини травня до середини червня влада депортувала практично все єврейське населення – близько 116 тисяч осіб до табору Аушвіц-Біркенау.

Колаборація з нацистами місцевого населення

На будь-кого, хто переховував євреїв, чи допомагав їм в інший спосіб, чекала розправа – смертна кара.

Нацистам вдалося забезпечити співучасть місцевого населення у переслідуванні євреїв ще тим, що вони дозволяли грабувати ліквідовані ґетто, злочини проти євреїв – погроми, вбивства, зґвалтування не каралися, а навпаки, заохочувалися окупаційною владою. У містах, які були приречені нацистами на вимирання з голоду, здобуті в такий спосіб цінності могли допомогти вижити на окупованій території – їх можна було обміняти на продукти харчування.

На окупованій території нацисти створювали місцеві адміністрації, де на найнижчому рівні дозволяли служити місцевим мешканцям. На додаток до колишніх радянських військовополонених, місцевих заохочували йти до української допоміжної поліції (Ukrainische Hifspolizei), до якої брали не за етнічною, а за територіальною ознакою – набирали з місцевого населення, яке складалося з українців, росіян, поляків, румунів, угорців.

До обов’язків допоміжної поліції належало конвоювання під час перевезення євреїв до місць масових страт, охорона ґетто, логістична підтримка загонів знищення – айнзацгруп. Оскільки назва допоміжної поліції включала слово «українська», єврейські жертви і ті, кому пощастило вижити, пов’язували її діяльність виключно з етнічними українцями, незважаючи на дійсний етнічний склад груп нацистських колаборантів.

Оркестр Янівського табору смерті (відоміший як «Танго смерті») – табірний оркестр, створений у Янівському концентраційному таборі у Львові нацистською окупаційною адміністрацією. Це фото використовувалося як ілюстрація нацистських злочинів на Нюрнберзькому судовому процесі

Співпраця з нацистами часто не мала ідеологічного характеру. Мотивація могла бути різною – від можливості збагатитися чи здобути засоби для виживання, до бажання застосувати досвід роботи «в органах» вже при новій владі. Дехто таким способом намагався уникнути депортації до Німеччини на примусові роботи – щонайменше 2,3 мільйона українців стали остарбайтерами (Ostarbeiter), або не потрапити в табори для військовополонених, де під час війни від голоду, холоду і хвороб загинуло близько 3 мільйонів радянських солдатів.

Історики наголошують, що якщо німецький солдат чи офіцер, який відмовлявся розстрілювати євреїв, ризикував втратити відпустку чи премію, то українець, якого завербували в охоронці чи в допоміжну поліцію, був би тут же ж розстріляний разом з євреями.

Щодо питання колаборації, то історики говорять, що в різних формах у співпраці з нацистським режимом брало участь не більше як 1-2% з тодішнього 28,5-мільйонного етнічно українського населення підрадянської України і Польщі за станом на початок Другої світової війни. Це не більше, ніж було в інших окупованих країнах Європи, хоч масштаб репресій проти місцевого населення у Нідерландах чи Франції не міг порівнятися з українським.

Також у лавах лише радянської армії проти нацистської Німеччини воювало близько 4,5 мільйонів українців, що в 8-9 разів перевищувало кількість можливих колаборантів. Тож з огляду на ці цифри і їхнє співвідношення, історики радять обережно використовувати термін «колаборація», коли йдеться про етнічних українців у Другій світовій війні.

ОУН і євреї

Невеликі загони Організації українських націоналістів (мельниківського та бандерівського крила) вступили на територію підрадянської України наприкінці червня 1941 року вслід за німецькими військами. Нацистський уряд толерував діяльність ОУН на теренах Центральної та Східної Європи до 30 червня 1941 року, коли активісти бандерівського крила під проводом Ярослава Стецька проголосили у Львові «відновлення Української держави».

Публікація Акту проголошення Української держави. Газета «Самостійна Україна». 10 липня 1941 року

Цей акт не мав жодних юридичних наслідків, але лідерів ОУН було заарештовано, включно зі Стецьком та Степаном Бандерою, якого було заарештовано в Кракові і відправлено до нацистського концтабору Заксенгаузен, де він сидів до осені 1944 року. 25 вересня 1944 року його привезли до Берліна і запропонували співпрацю. Бандера поставив умову – визнання «Акту про відновлення незалежності». Нацисти відмовилися, але Бандера залишився на волі на території Німеччини до свого вбивства радянським агентом у 1959 році.

Посвідчення Степана Бандери на ім'я Степана Попеля, яке було представлено на документальній виставці «Степан Бандера: документи свідчать» у Національному музеї історії України. У Мюнхені Степан Бандера провів останні роки життя, проживаючи під паспортом на ім'я Штефан Попель. Київ, 16 жовтня 2009 року

Ідеологія ОУН на початку війни мала на меті позбавити Україну етнічних меншин, передусім російської, польської та єврейської. Історики кажуть, що загони ОУН залучалися до єврейських погромів до того, як нацисти розформували їх у серпні 1941 року. Тоді ж нацистський режим почав переслідування членів ОУН та представників галицької інтелігенції, які не були пов’язані з організацією.

Є дані про те, що ОУН намагалася інфільтрувати своїх членів до української допоміжної поліції, але не завжди їм це вдавалося. Головними ідеологічними ворогами члени ОУН вважали московський більшовицький режим. Євреї і росіяни вважалися ворожими настільки, наскільки в них вбачали провідників цього режиму.

Дивізія СС «Галичина»

Коли німецька армія почала відступ з території Східної України, навесні 1943 року, нацистська влада створила формування добровільного військового підрозділу, дивізії Ваффен СС «Галичина». Дивізія підпорядковувалася німецькому командуванню, а добровольці, переважно етнічні українці, сподівалися, що за допомогою німців їм вдасться зупинити наступ радянської армії, здобувши зброю і вишкіл для війни з СРСР.

Оголошення про набір добровольців у дивізію Ваффен СС «Галичина»,1943 рік

Через послаблення німецьких позицій вони сподівалися, що зможуть створити на території України незалежну державу. Хоча деякі члени української допоміжної поліції також стали добровольцями у новому військовому підрозділі, їхньою метою було не знищення євреїв, а боротьба з радянською владою.

Рятівники євреїв

Попри те, що допомога євреям каралася смертю, українці є серед тих, хто найбільше в Європі рятував єврейських життів. Відома історія православного священника Олексія Глаголєва, який разом з родиною допомагав багатьом євреям в окупованому Києві, надав їм прихисток і забезпечив фальшивими документами.

Першою серед українців, хто отримав звання «Праведник народів світу», стала Олена Вітер (ігуменя Йосифа), настоятелька греко-католицького монастиря, яка переховувала від нацистів єврейських дітей, які під час окупації були під її опікою у львівському сиротинці. Ігуменя Йосифа належала до Організації Українських Націоналістів (ОУН), за що її неодноразово ув'язнювала радянська влада. Представники України, імена яких вносили до почесного списку праведників, були і до неї, але їх записували громадянами Польщі або СРСР. Вона ж, отримуючи почесне звання у 1976 році, наполягла на тому, щоб саме Україна була зазначена як її батьківщина.

Багатьом рятівникам євреїв їхній вчинок коштував життя. У селі Самари на Волині до Другої світової війни мешкало понад 60 єврейських родин. 31 жовтня 1942 року нацисти розстріляли 74 євреїв та 6 місцевих мешканців-українців, котрі надали у себе притулок єврейці. Було встановлено і вказано на пам’ятнику імена 35 євреїв. З української родини були розстріляні чоловік, дружина, троє їхніх дітей. Один син зміг втекти, а одного відпустив з розстрілу поліцай.

Найвизначнішою постаттю, яка докладала великих зусиль для порятунку євреїв, був глава Української греко-католицької церкви митрополит Андрей Шептицький. Він разом зі священниками і монахами, ризикуючи своїм життям, врятував 150 єврейських дітей, зокрема майбутнього рабина Військово-повітряних сил Ізраїлю Давида Кагане. Попри те, що брат митрополита Андрея, Климентій, настоятель Унівського монастиря, отримав звання Праведника за порятунок єврейських дітей, дискусії точаться навколо присвоєння цього звання і самому митрополиту Андрею.

Брати Шептицькі. Митрополит УГКЦ Андрей (ліворуч) і архимандрит УГКЦ Климентій Шептицький

Ізраїльський Національний меморіал Голокосту і героїзму «Яд Вашем» посилається на те, що «він вітав німецьких окупантів у 1941 році, і заохочував українців вступати в їхні війська», що українські історики вважають «міфами радянської доби». Справа триває.

За даними «Яд Вашем», документально підтверджено, що 2 659 українців рятували євреїв під час Другої світової війни. Більше було тільки поляків (7112), нідерландців (5851) і французів (4130). Щоправда, українці-праведники, які були внесені до списку до проголошення незалежності України, були переважно записані громадянами Польщі або СРСР.

Втрати України у Другій світовій війні

Історики говорять, що в Голокості Україна втратила:

1,5 мільйони євреїв, а загалом за роки Другої світової війни Україна втратила 5 мільйонів цивільного населення,
ще 3-4 мільйони військових, що воювали в різних арміях,
28 тисяч сіл і 700 міст було зруйновано.

Друга світова війна повністю змінила етнічне обличчя українського суспільства. З України також практично зникли такі національні меншини, як німці та поляки, яких на початку 20-го століття було 2,1% та 4,2% відповідно.

Якщо на 1900 рік євреїв і росіян на території сучасної України було приблизно порівну

росіян – 9%,
євреїв – 8,7%,

то після Голокосту це співвідношення різко змінилось. За переписом 1959 року

євреї становили 840 тисяч (2,0%),
кількість росіян з довоєнних 4 мільйонів за перше повоєнне десятиліття зросла до 7 мільйонів осіб (16,9%).

Понад 60% українських євреїв було знищено. Врятуватися під владою нацистів вдалося близько 100 тисячам осіб. Приблизно 900 тисячам євреїв, переважно з центральної та східної частин України, вдалося втекти, або вчасно евакуюватися. Натомість єврейські громади Галичини, Поділля та Волині були знищені майже повністю.

Підготовлено за матеріалами Українського інституту національної пам’яті, Українського інституту вивчення Голокосту «Ткума», Українського центру вивчення історії Голокосту та видання «Євреї та Українці. Тисячоліття співіснування». Павло-Роберт Маґочій, Йоханан Петровський-Штерн. Ужгород, Видавнцтво Валерія Падяка. 2016, Олександр Лисенко, Олександр Перехрест. Демографічні втрати України у роки Другої світової війни. 2015.