Українська релігійність Олександра Солженіцина
Однак Солженіцин, як і деякі інші “стовпи” російської літератури, зокрема, Микола Гоголь й Федір Достоєвський, належить до “ментальних українців”, в жилах яких текла українська кров.
Щодо Солженіцина, то він у своїй роботі “Як нам облаштувати Росію?” писав: “Сам я – ледь не на половину українець, і в ранні роки зростав при звуках української мови”. Справді, народився він на Північному Кавказі, де проживало чимало українців. Батько його вважався росіянином, але мати, Таїсія Щербак, була українкою, походила з багатих кубанських козаків. Саме мати й виховувала Солженіцина – батько його загинув ще до народження сина. Жили вони в Ростові-на-Дону, де теж було багато українців. Тому, закономірно, що Солженіцин “зростав при звуках української мови”. Письменник прагнув правильно писати російською мовою. Але іноді в нього та й проривалися українізми. Наприклад, у “Архіпелазі Гулазі”, фактично, головному творі Солженіцина, говорячи про сталінську пропаганду, він для її характеристики використовує українське слово “брехня”, а не російське – “ложь”. Очевидно, цей українізм звучав для нього більш сильно.
Ставлення Гоголя, Достоєвського й Солженіцина до України можна простежити за схемою гегелівської тріади. Гоголь – теза. Він у своїх творах чимало пише про Україну. Хоча складається враження, що для нього Україна, особливо це видно у першій частині “Вечорів на хуторі біля Диканьки”, це така собі екзотика, з допомогою якої він прагнув розважити російського читача й стати популярним. А звернення до українського минулого, як це бачимо в повісті “Тарас Бульбі”, потрібне йому було для озвучення імперських, зокрема антипольських, ідеологем. Хоча, насправді, не все так просто. Й “Тараса Бульбу” використовували представники українського національного руху. Гоголь, як зазначалося, був проти використання української мови в сфері “високої літератури”. Тому не сприймав творчості Тараса Шевченка.
Достоєвський – антитеза. Він не визнає ніякої України – принаймні в сенсі політичному. Противник “українського сепаратизму”. З неприязню ставиться до Шевченка. Адже той був його конкурентом серед петербурзької публіки – до того ж конкурентом більш успішним.
Солженіцин – синтез. Він, попри своє замилування “істинною Росією”, пише про Україну й українців. З симпатією говорить про бандерівців-західноукраїнців. Саме вони для нього, а не російські «івани денисовичі», є справжніми героями. Хоча Солженіцин остерігається цих героїв. Письменник готовий визнати право українців на незалежність, про що пише в “Архіпелазі Гулазі”. Але водночас застерігає, що в них будуть проблеми з росіянами. Як у воду дивився! У згаданій роботі “Як облаштувати росію?” Солженіцин же схиляється до думки, що українцям разом з росіянами й білорусами краще бути разом у одній “союзній державі”. Показове ставлення Солженіцина до Шевченка. Так, у “Архіпелазі Гулазі” він переважно апелює до творчості двох авторів – Достоєвського й Шевченка. Звісно, не випадково. Вони йому близькі. При цьому простежується, що все таки ближчим для нього є Шевченко.
У трьох цих письменників – своєрідне ставлення до росії. Їм хочеться бути “правильними росіянами”, російськими імперцями, підносити росію. Й водночас вони цього не можуть. Стають жорсткими критиками росії й російських порядків. У кожного з них є чимало “антиросійських” творів. У Гоголя це – петербурзькі повісті, де він представляє в неблаговидному вигляді імперську столицю, “Ревізор”, “Мертві душі”. У Достоєвського критичні моменти щодо росії зустрічаються в багатьох творах “післякаторжного” періоду, а своєрідною вершиною його “антиросійськості” можна вважати роман “Біси”. В особі Солженіцина маємо одного з найбільш сильних критиків радянської системи – системи, яка, за великим рахунком, була породженням російської культури й ментальності. В останньому Солженіцин не хотів признатися. Але, читаючи його “Архіпелаг ГУЛАГ”, бачиш, що це саме так. Росіяни звикли коритися деспотичній владі. Й це Солженіцин показує. Водночас показує, що деспотизму не хочуть коритися українці – особливо західні. Останні, опинившись у сталінських таборах, здійснили тут “революцію”. Вони поставили на місце “блатних”, які гнобили політичних. Росіяни ж й радянізовані та русифіковані українці-східняки, які абсолютно переважали в сталінських таборах у міжвоєнний та воєнний період, не спроможні були це зробити. Також українці-західняки, потрапивши до сталінських таборів, почали організовувати повстання. Росіяни цього не робили. Для них характерне пристосування. І це російське пристосування чи не найкраще показане в добре відомій Солженіцинській повісті “Один день Івана Денисовича”, якою дебютував письменник і яка зараз вивчається на уроках літератури в російських школах.
Для Гоголя, Достоєвського й Солженіцина також притаманний “високий градус” релігійності. Всі вони були православними. Високо цінували православну церкву. Достоєвський навіть ладний був говорити про особливу місію православ’я в світі. Але ця їхня релігійність не була російською, радше, це була релігійність, що мала українські корені. Якщо для російської релігійності на першому плані стоїть обрядовірство, а то й часто забобонність, то для релігійності української важливою є релігійність внутрішня.
В останні роки життя Гоголь, як відомо, почав демонструвати “високий градус” релігійності, що, зокрема, знайшло вияв у його творі “Вибрані місця з переписки з друзями”. Цей твір був негативно сприйнятий серед представників російської “прогресивної” інтелігенції. Їхньою реакцією на зазначений твір можна вважати відомий лист Віссаріона Бєлінського до Гоголя (1847). У ньому автор відкидав глибоку релігійність, вважаючи, що вона є завадою на шляху прогресивного розвитку. При цьому Бєлінський вказував (і цілком справедливо), що релігійність росіян має формальний, зовнішній характер, а сам російський народ є атеїстичним. Він, зокрема, писав, що православних священнослужителів зневажає російське суспільство: “Про кого російський народ розповідає паскудну казку? Про попа, попадю, попову доньку та попова працівника. Кого російський народ називає: дурна порода, пузаті жеребці? Попів... Чи не є піп на Русі для всіх російських представник обжерливості, скнарості, низькопоклонництва, безсоромності?” Дискутуючи з Гоголем, Бєлінський заявляє: “На вашу думку, російський народ найрелігійніший у світі: брехня! Основою релігійності є пієтизм, благоговіння, страх божий. А російська людина вимовляє ім'я боже, чухаючи собі... Вона говорить про образ: годиться – молитися, а не годиться – горщики покривати”. Бєлінський вважає, що російський народ зовсім не релігійний. “Придивіться уважніше, – говорить він Гоголю, – і ви побачите, що це за вдачею глибоко атеїстичний народ. У ньому ще багато забобонів, але немає і сліду релігійності. Забобони проходять із успіхами цивілізації, але релігійність часто уживається з ними; живий приклад Франція, де і тепер багато щирих католиків між людьми освіченими та освіченими, і де багато хто, відклавшись від християнства, все ще завзято стоять за якогось бога. Російський народ не такий; містична екзальтація не в його натурі; у нього занадто багато для цього здорового глузду, ясності та позитивності в умі, і ось у цьому, можливо, величезність історичних доль його в майбутньому. Релігійність не прищеплювалася в ньому навіть до духовенства, бо кілька окремих виняткових особистостей, що відрізняються холодною аскетичною свідомістю, нічого не доводять. Більшість же нашого духовенства завжди відрізнялася лише товстими черевами, схоластичним педантством та диким невіглаством. Його гріх звинувачувати у релігійній нетерпимості та фанатизмі, його, радше, можна похвалити за зразковий індиферентизм у справі віри». В принципі, Бєлінський правий. У майбутньому росіяни, підтримавши більшовиків, підтримали й прагнення цих революціонерів відмовитися від релігії як “опіуму народу” та будувати в Радянському Союзі “атеїстичне суспільство”.
Достоєвський же в своїх художніх творах пізнього періоду постійно виступав проти атеїзму російських нігілістів, особливо це простежується в його “п’ятикнижжі” – найбільш відомих романах письменника. В низці творів Достоєвського спостерігаємо протиставлення української релігійності релігійності російській. Письменник не лише критикує атеїзм російських нігілістів, а й насміхається над обрядовірством росіян. Особливо ці моменти простежуються в останньому романі Достоєвського “Брати Карамазови”. У ньому, зокрема, протиставляється старчество, яке, виявляється, в царській Росії йде від українця Паїсія Величковського, російському шануванню обрядів та забобонам.
У Солженіцина, попри його “ідейне русофільство”, теж маємо схожі моменти. Він – православний. Не раз у своїх творах, “Архіпелазі Гулазі” зокрема, однозначно виступає на захист репресованої православної церкви в Росії. На початку цього твору письменник багато пише про Соловецький монастир, про те, як виникла й функціонувала ця обитель. Згадує він й про останнього кошового отамана Запорізької Січі Петра Калнишевського, якого ув’язнили в цьому монастирі й де він доживав останні роки. Солженіцин показує, як за часів радянської влади цю святиню перетворили в табір, з якої й “виріс” Гулаг. Він це вважає великим злочином. Хоча й не замислюється, що такий злочин став можливим у Росії, де переважна кількість населення не переймалася релігійними цінностями й де релігійність мала “зовнішній”, обрядовий характер.
Солженіцин же зорієнтований на релігійність внутрішню. У згаданому “Архіпелазі Гулазі” письменник не раз симпатизує протестантам, бо в них саме внутрішня віра, яка дозволяє її зберігати у важких умовах табору. Релігійними віру в таборі, показує він, зберігають й українці – особливо із Західної України. Правда, не так, як протестанти. Чого й близько не скажеш про росіян. Останні в таборі швидко забувають навіть хреститися.
Про це, зокрема, говориться в “Останньому дні Івана Денисовича”. Ось невелика побутова замальовка з цього твору:
Перед їжею “...молодий хлопець хреститься. Бандерівець, значить, і то новенький: старі бандерівці, в таборі поживши, від хреста відстали.
А росіяни – навіть якою рукою хреститися, забули”.
У цій же повісті маємо яскраву дискусію баптиста Альоши (він же й представляє внутрішню релігійність) з головним героєм твору – “істинним” росіянином Іваном Денисовичем. Ось уривок з цієї дискусії:
“Почув Альошка, як Шухов вголос Бога похвалив, і обернувся:
– Адже так, Іване Денисовичу, душа-то ваша просить Богу молитися. Чому ж ви їй волі не даєте, га?
Косо глянув Шухов на Альошку. Очі, наче свічки, теплом пломеніють. Зітхнув.
– Тому, Альошка, що молитви ті, як заяви, або не доходять, або “в скарзі відмовити”.
Для Івана Денисовича молитва – це щось у Бога випросити. Зовсім по-іншому міркує баптист Альоша. Коли ж останній цитує слова з молитви “Отче наш...”: “Хліб наш щоденний дай нам сьогодні”, Іван Денисович на ці слова реагує вкрай примітивно й приземлено. “Пайку, значить?” – питає він. Альоша ж відповідає йому: “Іване Денисовичу! Молитися не про те треба, щоб посилку прислали або щоб зайва порція баланди. Що високо в людей, то мерзота перед Богом! Молитися треба про духовне: щоб Господь з нашого серця накип злий знімав...” Однак Іван Денисович переводить мову на інше – на духовенство. Говорить, що священнослужителі ведуть недостойний спосіб життя. Зокрема, розповідає про спосіб життя священника зі свого приходу: “В Поломні, приході нашому, нема багатше людини за попа. Ось, скажімо, звуть дах покривати, то з людей по тридцять п’ять рублів за день беремо, а з попа – сто. Й хоч би щось сказав. Він, піп поломенський, трьом бабам у три міста аліменти платить, із четвертою сім’єю живе. І архієрей обласний у нього на гачку, лапу жирну наш піп архієрею дає. І всіх других попів, скільки їх не присилали, виживає, ні з ким ділитися не хоче...” Тут якраз маємо своєрідний антиклерикалізм росіян, який став одним із головних чинників “боротьби з релігією” за радянських часів. Щоправда, Солженіцин не робить таких висновків. Та все ж мимоволі звертає увагу на такі моменти.
Іноді в Солженіцина проривається ще більша “крамола”. Він показує, що віра росіян у своїй основі не зовсім християнська, радше язичницька. Наприклад, це бачимо в його оповідання “Матрьонин двір”, яке має автобіографічний характер. Письменник у цьому творі спробував ідилічно змалювати життя “справжньої” російської глибинки. Дія оповідання відбувається в забутому Богом російському селі. Щоправда, змальована в оповіданні ідилія не дуже ідилічна, навіть трагічна. Бо якось трагічно абсурдно закінчується оповідання загибеллю героїні. Солженіцин же з симпатією змальовує її. Також говорить про релігійність Матрьони. Однак зазначає таке: “Не можна сказати, що Матрьона сильно вірила. Радше, була язичницею, вгору в неї брали марновірства: що на Івана Пісного на огород йти не можна – на наступний рік урожаю не буде; якщо хуртовина мете – значить хтось вдавився, а двері ногу защемлять – бути гостеві. Скільки жив у неї – ніколи не бачив, щоб вона молилась, ні щоб вона хоч раз перехрестилася. А будь-яку справу розпочинала “з Богом!” і мені кожен раз “з Богом!” говорила, коли я йшов до школи. Може, вона й молилася, але не показувала...”
Все, що писав Солженіцин про релігійність росіян, так чи інакше перекликається із міркуваннями Бєлінського у вищезгаданому листі до Гоголя. Але різниця в тому, що Бєлінський, як росіянин, таку релігійність вітає, Солженіцин же її прийняти не може. І це пов’язано з тим, що в даному випадку в ньому давала знати про себе українська ментальність.
