«Усе, чого тільки бажаєте, щоб чинили вам люди,
те саме чиніть їм і ви.
Бо в цьому Закон і Пророки»
(Матвія 7:12).

Трагічні події в до того спокійній Білорусі не залишили нікого байдужим. Російська Церква в цій країні теж була вимушена висловити хоч якусь свою реакцію на безпрецедентне насильство колишнього президента Олександра Лукашенка, який внаслідок виборів втратив необмежену владу і пішов на нечувані фальсифікації. І ця реакція, що зовсім не дивно, дуже нагадала меседжі, обіграні українською філією РПЦ в 2014 році під час Революції Гідності, анексії Криму та окупації Донбасу Російською Федерацією. Таке враження, що і там, і там, церковні керманичі діяли за однією методичкою. Але те, що свого часу вийшло у УПЦ МП, раптом не спрацювало в Білорусі.

Упереджений нейтралітет

Офіційно БПЦ оприлюднила звернення, в якому, з одного боку, закликала владу припинити насилля та засудити тих, хто це насилля застосовував до мирних демонстрантів. З іншого боку, демонстранти та їхні кривдники повинні простити один одного та згуртуватись любов’ю до Бога та ближнього. В уяві церковного керівництва «брат повстав на брата», «смута й розділення прийшли в спільний дім». Досі не зрозуміло, кого вони мали на увазі під братом, який повстав. Виходячи з логіки – це мирні демонстранти. А насильство каральних силових органів над народом – це смута та розділення. І взагалі – «ми поза політикою, не пропагуємо жодні політичні партії або лідерів»…

Позиція окремих представників БПЦ дуже схожа на те, що говорила УПЦ МП в 2014 році: «і там, і там – люди», «закликаємо простити один одного», «не все так однозначно», «ОМОНівці – теж постраждалі, вони чиїсь діти», «ми за мир та спокій, а демонстранти – за війну та розруху», «за протестами стоять провокатори», «ситуацію розхитують зовнішні сили»… Деякі підключили страшилки про «забісовлення» та «русофобію» протестуючих.

Тут хочеться наївно спитати, а які вихідні позиції протибочих сторін, щоб адекватно оцінити перспективи примирення та прощення. З одного боку, втрата безмежної влади однією людиною, в чиїй психічній адекватності є підстави сумніватись. З іншого боку — розриви внутрішніх органів мирних демонстрантів через гвалтування гумовими кийками представниками силових органів, зламані кістки, вибиті очі… Перебування затриманих в пекельних умовах на підлозі один на одному в кілька шарів, або стоячи тісно без можливості поворухнутись, без їжі, води, повітря та доступу до санвузла протягом дня-двох. Хворим не давали ліків. Діабетики не мали доступу до інсуліну. При цьому бранців примушували співати гімн Білорусі та «Отче наш». За поганий спів – кийками по ногах. Якби єпископи поцікавились, що таке «розтяжка», вони б задумались, наскільки адекватні їхні заклики до прощення та примирення.

Чомусь я глибоко впевнена, що в ті страшні хвилини з бранцями СІЗО був Христос. А от чи була з ними білоруська філія Російської Церкви? Ні, вона, як вбачається, була і з тими, у кого розірвані внутрішні органи, і з тими, хто кийками ті органи відбивав та розривав. Тобто, «поза політикою».

Де знаходиться «поза політикою»?

І тут доведеться в який раз поговорити про церковні хитрощі. «Поза політикою», «ми не судимо, де добро і зло» — дуже зручна позиція вибіркового нейтралітету, яку взяли на озброєння філії Російської Церкви, коли суспільні події починають йди не за планом. А щоб виглядати при цьому духовно та пристойно, застосовується груба підміна понять. Найпопулярніші «перевертні» — «мир», «єдність», примирення», «патріотизм», і, безсумнівно, «політика». Чого тільки не доводить чути від церковних керманичів. Наприклад, очільник УПЦ МП митрополит Онуфрій втовкмачує українцям, що справжній патріотизм – це любов до свого батька. Інший спікер цієї Церкви – митрополит Запорізький Лука – дає настанову, як правильно розуміти державну незалежність: це, виявляється, незалежність громадян країни від гріха та влади диявола. Але найулюбленіший ворог Церкви – «політика», від якої духовним людям треба бігти як від дідька.

Та ніхто не пояснює, від якої саме політики треба бігти. Віруючих легко дезорієнтувати жонглюванням слів, які в оригіналі мають декілька значень. Так, наприклад, політика – це «діяльність органів державної влади та їх посадових осіб; а також питання і події суспільного життя, пов'язані з функціонуванням держави». Коли це Церква була поза органами державної влади та цуралась послуг посадових осіб? А ще політика – це, наприклад, вибір зовнішнього курсу держави. І тут УПЦ МП теж не може похвалитись своєю аполітичністю, адже її члени брали і беруть активну участь в агітації проти вступу України до НАТО та ЄС.

А ще церковні спікери люблять відносити до «політики», наприклад, сферу суспільного права. Вимога проведення чесних виборів – це якраз правовий аспект, а не політичний. Штучне прирівнювання соціального або правового виміру суспільного життя до «політики» дуже зручно виправдовує відмову «духовних пастирів» надати свою моральну оцінку суспільним катаклізмам, якщо є загроза їх власному комфорту або це не входить в їх завдання.

Барикади проти окопів

Як і очікувалось, білоруська ситуація викликала зливу словоблуддя керманичів УПЦ МП. Керуючий справами УПЦ МП, митроподит Бориспільський Антоній висловив власну позицію, чому його церкві «нині саме час помовчати»: «віруючим не пристало брати участь в чужому конфлікті і тим більше посилювати його, навіть з найкращими намірами». В іншій своїй промові митрополит Антоній пояснює, чому Церква «не кличе на барикади». Ось його аргументи: «Церква вища, ширша і глибша за будь яку миттєву політичну акцію», «діти Церкви є серед всіх — і по одну, і по іншу сторону барикад», «якщо Церква кличе на барикади — це вірний маркер того, що це вже не Церква, а політична організація в церковних шатах», «учасник протистояння радикалізується, втрачає тверезість та розсудливість міркування, демонізує опонентів, а це вже крок до кровопролиття»…

Але проблема такого вибіркового (тобто, упередженого) нейтралітету церковних спікерів в тому, що їхня адекватність та послідовність легко перевіряється. В українців надто добра пам’ять, щоб забути, як РПЦ гібридно або безпосредньо підтримувала анексію Криму та окупацію Донбасу, як її священники відверто благословляли росіян на «визвольну боротьбу» їхати «бити фашистську сволоту». Зауважу: для росіян Україна – чужа країна, а війну на Донбасі в РПЦ вперто називають «внутрішнім українським конфліктом». Що не зупинило її «вірних чад» воювати на одному боці «конфлікту», тим самим «підсилюючи його».

Цим благословенням хвалились і «народний губернатор» Донецької області Павло Губарев, і вікопомний терорист Ігор Гіркін-Стрелков. Останній неодноразово згадував про аналогічне благословення, отримане в Святогірській лаврі.

На події в Білорусі випустив своє повчання настоятель храма Христа Спасителя на Тайвані священник Кирил Шкарбуль. За його словами, християнам краще займатись справами духовними, і не повставати проти окупаційної влади, як це робив Іуда Галилеянин, відомий за часів Христа екстреміст-зелот. Мовляв, навіть якщо ОМОНівці діють надто жорстко, навіть якщо мітингарі виборюють свої права, християни не мають виходити з позиції якоїсь там справедливості… Нагадав про галилеян, які повстали проти римської окупації, і кров яких Понтій Пілат змішав з кров’ю їхніх жертвоприношень…

Виглядає дуже переконливо та патетично. А ось що цей священник казав у 2014 р., коли незаконно, через КПП «Ізваріно» потрапив до окупованої частини Луганської області у супроводі «добровольців». Його дуже вразила духовність «ополченців»:

«Вони бачать ситуацію глибше, ніж багато політиків: для бійців те, що відбувається на Україні – це не просто зіткнення військових чи економічних інтересів, боротьба олігархічних кланів або слідування командам з Вашингтона. Це, перш за все, спокуса силами зла, спокуса хибним, масове запаморочення, яке охопило не тільки політичний клас України, але і в значній частині саме суспільство. На їхніх очах розігрується трагедія духу, матеріалізована смертями і каліцтвами, пожежами і руйнуваннями, вбивствами і злочинами».

Як бачите, жодних умовлянь «ополченців» не повставати проти «зла», яке начебто йде від України, жодних закликів до покаяння...

І таких свідчень «нейтральної позиції» Російської Церкви та її церковних провінцій – тисячі. Питання: так де вони були щирі? Відповідь проста: а ніде.

Офіційне російське православ’я, презентуючи себе чимось трансцендентним до політики, по факту виявляється в її епіцентрі, колихаючись разом з лінією вигідної партії. Це те, що називається «реал політік» в її маккіавеліанському сенсі, яка базується не на ідеалах суспільної моралі, а на банальному законі виживання. Як казав капелан батальйону «Восток» протоієрей Борис Хліпітько: я благословляю ополченців не на вбивство, а на захист рідної землі. «Вчасно зрадити – це не зрадити, а передбачити». Відчуйте різницю.

А чи могло бути інакше?

Вибіркова апатія церковних діячів – це насправді інша сторона екстремізму, адже в більшості випадків мовчання щодо страждань жертв провокує нападника на ще більшу агресію. При цьому одним з найчастіших питань, яке віруючі та невіруючі задають священникам: де був Бог, коли у мене сталось горе? І найчастіше ж відповідь така: до чого тут Бог, ви самі винні, все через ваші гріхи.

У церковного політичного віктімблейдингу дуже давня історія. Як тут не згадати настанови російських архипастирів перед Жовтневим переворотом 1917 р.:

Вибачте, але чи не цих авторів книгами напхані церковні лавки РПЦ? За її уявою, церковна вертикаль відображає саме монархію, де народжені плазувати літати не можуть. Чому ми тоді дивуємося, що терен груш не родить? Але от раптом білоруси показали здатність організовано протестувати без лідерів. Це означає одне: чого-чого, а монархічної (як і анархічної) свідомості у цього народу немає. Це погана новина для РПЦ.

Церковна карта бита?

Розуміючи, що не спрацьовує навіть ставка на трудові колективи держпідприємств, Лукашенко вирішив розіграти церковну карту. Мовляв, готується проголошення автокефалії Православної Церкви. Як показали події в Україні, релігійна конфронтація має дуже широкий спектр ураження. Хто б що не говорив про автокефалію Білоруської Церкви, але ця ідея ще не може похвалитись ані кількістю палких прихильників, ані історією автокефального руху. В принципі, в демократичній державі можна обговорювати будь-які проекти, в тому числі можливість надання білорусам автокефалії – це право на свободу слова. Але під боком – та сама «майданна» Україна, яка таки отримала томос для своєї Церкви попри весь скептицизм та спротив. Тому чому б не помахати перед білоруським екзархатом РПЦ жупелом автокефалії, і таким чином мобілізувати і віруючих, і священство, і переляканий єпископат на свою власну підтримку? Адже очевидно, що після виборів в БПЦ МП настрої радикально розійшлись (на відміну від України, де УПЦ МП майже монолітно злетіла над політикою).

Для Російської Церкви автокефалія її «провінцій» — страшний сон, і заради недопущення власного розпаду вона готова дмухати на воду, втрачаючи адекватність в оцінці загроз. Як російські ОМОНівці хапають мітингувальників за кинутий в них пластиковий стаканчик, так і РПЦ судомно відслідковує будь-яке криве слово, сказане в її бік. Неадекватна оцінка загроз породжує неадекватні засоби захисту, які, своєю чергою, породжують вже реальні проблеми.

Битий небитого везе

А тепер згадаємо заяви спікерів УПЦ МП, що на них відбуваються гоніння, порівняні з 1937 роком, хоча мова йде про перехід громад в іншу юрисдикцію та майнові конфлікти. При цьому у «гонимих» є всі можливості спамити суди та прокуратуру заявами про порушення прав віруючих та розпалення ворожнечі. На відміну від скалічених білорусів. Що ж, воістину: у кого суп на воді, у когось перли рідкуваті. Що це, як не верх цинізму та розпаду християнської особистості?

На яку підтримку розраховує «гонима» Церква, яка не відчуває жодного співчуття до людей, які за участь у мирному протесті були піддані тортурам? Мабуть, тому, що майнові інтереси УПЦ МП – найголовніша її проблема? Або тому, що народ, який намагається у мирний спосіб змінити владу, бо не хоче «быць скотом» — люди другого сорту? Тому що худобою легше керувати?

УПЦ МП можна зрозуміти: відкриту підтримку Лукашенка не приймуть в Україні, а співчуття протестуючим – в Росії. Найвищою цінністю сучасного церковного керівництва є стабільне положення власної структури, причому неважливо, яка влада цю стабільність забезпечує, і в яку ціну цей бенкет обходиться громадянам.

Здається, вперше Білоруський екзархат РПЦ опинився в стані турбулентності. І ймовірно, його чекатиме доля УПЦ МП, у якої сценарій симфонії з українською владою не склався. Коли Москва відверто підтримувала Януковича – «єдина канонічна церква» теж підтримувала саме його. Коли Москва стала відверто хейтити Порошенка, УПЦ МП почала судомно шукати приводи скласти опозицію «Петру-відступнику». Але перебрали лишку: 90% цих «приводів» суспільством вже сприймається як неконтрольована істерія, а сутяжництво за відновлення своїх з усіх боків порушених прав – як кверулянтство (один з проявів психопатії). Що робити з нинішньою українською владою – Церква не розуміє. Адже новий президент завів на вищі щаблі надто строкату за ідеологією та релігійністю публіку. Надія на реванш «гнаної» церкви зникає з кожним днем. А значить, у випадку конфлікту суспільства з владою доведеться або робити важкий вибір, або знов включати «глушилку».

Виглядає так, що на пострадянському просторі філії РПЦ виконують місію «охранителів» тих політичних режимів, які вигідні керівництву Росії. «Нейтральна» риторика, на думку РПЦ, дає право у випадку перемоги «неправильної» сторони оголосити саме себе єдиною примирювальною силою, яка послідовно була «над сутичкою».

***

Але віруючим білорусам таки вдалось налякати як Лукашенка, так і РПЦ. Миряни, священники та навіть один єпископ БПЦ принципово піднесли свій голос за опонентів «православного атеїста» Лукашенка. Саме вони опинились поза політикою – церковною. Їхній голос влився в струм голосів представників інших конфесій. Та і сам очільник БПЦ митрополит Павло припустився фатальної слабкості, то привітавши Лукашенка з сумнівною перемогою, то відкликавши привітання, то спростувавши відкликання, то відвідавши побитих демонстрантів. І це не на жарт розгнівало Олександра Лукашенка, який вирішив публічно поставити на місце неслухняних пастирів та пригрозити їм санкціями з боку держави. Тому Священний Синод РПЦ вирішив не чекати посилення фронди та поспіхом замінив її керівника. На його місце призначено єпископа, який ментально та адміністративно схожий на його українського колегу – митрополита Онуфрія. Людину, що називається, «з російським світом в голові». Це означає лише одне: Путін та патріарх Кирил зробили ставку на Лукашенка. А це означає лише одне: у випадку зміни влади БПЦ чекатиме доля УПЦ МП.