УПЦ не взяла і не збирається брати курс на повне розірвання з МП, — о. Олександр Колб, голова “Софійського братства”

Ми продовжуємо спілкуватися з представниками УПЦ МП і ПЦУ, щоби краще зрозуміти, які процеси відбуваються у стосунках між ними і в самій УПЦ МП.

Місяць тому у Києві відбулися Установчі збори громадської організації “Софійське братство”, яке поєднало клір і мирян різних православних юрисдикцій. Учасники зібрання обрали головою Братства протоєрея Олександра Колба, настоятеля громади св. Марії-Магдалини ПЦУ у Луцьку.

1 жовтня 2023 року парафіяльні збори цієї громад прийняли рішення змінити юрисдикцію, вийти з УПЦ МП та доєднатися до ПЦУ. Можна сказати, що поштовхом до цього рішення стало засудження о. Олександра Колба за те, що нещодавно перед тим він співслужив екзарху Вселенського Патріарха в Україні.

Отець коротко пояснює чому пішов на такий крок: “Вийшов з УПЦ тому, що вона МП”.

— Отче Олександре, коли було засновано “Софійське братство”, у соцмережах була серед інших поширена думка, що не потрібно ніякого порозуміння, діалогу, а потрібно переводити громади УПЦ МП до ПЦУ, та не зважати на настоятелів і вірян, які це не підтримують. У вас у Братстві є й такі священнослужителі УПЦ, в яких вже відібрали одну з громад, якими вони опікувалися. Але вони і далі виступають за діалог та порозуміння.

Отже, чому дійсно потрібен цей діалог, чи не було б швидше та ефективніше фізично провести збори у громадах і перевести їх до ПЦУ?

— Відповім словами зі Святого Писання: “Блаженні миротворці, бо вони синами Божими назвуться” (Мф.5:9). Так заповідає нам Господь наш Ісус Христос. А оскільки сьогодні для більшості з нас миротворець – це людина в камуфляжі, бронежилеті, касці і з автоматом у руках, тому необхідно зауважити, хто такі миротворці в Євангельському розумінні. Миротворці — це люди, які прагнуть миру у власній душі, бажають перебувати в мирі з Богом і несуть цей мир іншим людям.

Ідея заснування “Софійського братства” виникла давно, а саме тоді, коли відбулось перше спілкування між священиками УПЦ та ПЦУ. Ось тоді і стало зрозумілим наскільки важливий діалог. Тільки так можна почути один одного.

А що стосується священнослужителів УПЦ, в яких відібрали одну з громад, якими вони опікувалися, але вони і далі виступають за діалог та порозуміння. Можна сказати, що це справжні пастирі Христової Церкви, які дбають про мир і про кожну ввірену йому Богом душу.

— Ви не були учасником ні перших, ні других зборів духовенства двох православних юрисдикцій. Як Ви опинилися на третіх і як так сталося, що Вам довірили очолити новостворене Братство?

— Так, на зборах не був, але я був в числі підписантів. А також підписувався під декларацією порозуміння, яка була прийнята на других зборах.

Чому саме мені довірили очолити правління братства, відповісти не зможу. Можливо просто довірили, а можливо тому, що серед братчиків з однієї і з другої сторони є мої колишні учні, у яких я викладав у Волинській духовній семінарії.

— Як Ви могли самі спостерігати, у тих самих соціальних мережах, що зараз діалог УПЦ і ПЦУ не так популярний. Натомість щиро вітаються переходи чи переведення громад УПЦ в ПЦУ будь-якими способами. Чи є якісь ідеї як змінити суспільну думку або запропонувати інший шлях вирішення проблеми впливу МП в Україні?

— Шлях один — повний і остаточний вихід УПЦ з підпорядкування МП. Відновлення євхаристійного спілкування з Вселенським Патріархатом. Далі наперед забігати не варто. Потрібен перший крок, але на жаль до цього кроку ні Предстоятель, ні єпископи УПЦ поки не готові зробити. Тому Софійське братство і намагається, так би мовити, підштовхнути обидві сторони до діалогу.

Днями прочитав такі слова голови Державної служби України з етнополітики та свободи совісті Віктора Єленського: “Українська держава не вимагає від УПЦ МП зрадити православ’я, змінити літургійні звичаї, мову чи календар. Ми не закликаємо їх стати частиною іншої Церкви. Головне, що вимагає держава – це розірвати зв’язок з РПЦ” — на мою думку це цілком вірно і справедливо.

— Тобто якщо УПЦ МП перестане таки бути частиною МП, як цього вимагатиме закон, який наразі є лише проектом, то і простіше стане вести діалог. Але народжена в МП — нею і залишиться — і це дійсно керівництво УПЦ МП яскраво підтверджує. Тому й реакція людей є така: ніякого діалогу, громади до ПЦУ, а клір, який чинитиме опір — іде на обмін полонених. Таку “пропозицію” бачив у соцмережах. Люди не хочуть чекати, а хочуть вже вирішення питання УПЦ МП — соціологічні дослідження це підтверджують. Що з цими тенденціями робити?

— Ого яке серйозне питання. В першу чергу не гарячкувати. Так, ми дійсно не вміємо і не хочемо чекати. Але в таких серйозних релігійних питаннях поспішати — означає наробити ще більше помилок. А це недопустимо.

Маємо визнати, що справді часу в нас немає, в країні війна і вона вносить свої корективи і вимоги. Тому необхідно робити вибір і приймати рішення.

Що робити з тенденціями? Пропозиції від людей в соцмережах самі різноманітні, але суперечливі і неконструктивні. Намагатись щось комусь доказати чи переконати не вийде. Отже, на мою думку потрібен Мойсей, тобто духовний лідер, якого люди почують і за яким підуть. Скликання Собору УПЦ з обов'язковою участю активних мирян, священиків з проукраїнським настроєм, справжніх духівників з усіх монастирів УПЦ і з присутністю всіх єпископів УПЦ — можливо це принесе правильне рішення і позитивний результат.

— Враховуючи актуальні політичні тенденції, настрої влади, а також методи діяльності проводу УПЦ МП, якщо буде прийнято згаданий закон про заборону діяльності релігійних організацій, пов’язаних з країною-агресором, в УПЦ МП знову проведуть щось подібне до зібрання у Феофанії два роки тому, будуть імітувати відокремлення від МП.

— Впевнений, другої Феофанії не буде, якщо Собор буде проведений з дотриманням всіх правил. Маю на увазі, коли делегатів на Собор вибирають люди, а не призначає архиєрей “своїх”. Саме так тоді були делеговані учасники на Собор у Феофанію. Проблема в тому, що єпископат УПЦ безпідставно відмовляється проводити Собор. Мотивація — війна, але, як показує історія, це не є причиною не скликати Собор.

— Але як вони можуть зробити щось таке, що може їх відірвати від МП, на що вони у своїй більшості піти не можуть і, напевно, не хочуть… Можливо і не потрібно дивитися на владик, їх пропагандистські загони та активісток, які не підуть на реальне відокремлення від Москви, з якою вони тісно перепов’язані серцем і душею? Ну не можуть вони, дослівно, розірвати пуповину МП, то може від них і не потрібно нічого очікувати?

— В структурі УПЦ я прослужив священником 34 роки. Певний період був секретарем Волинської єпархії. Тому з впевненістю хочу сказати: Вірю, що серед єпископів УПЦ є адекватні і притомні люди. Потрібно тільки подолати страх перед Москвою і не боятись нікчемних заборон в служінні від Москви. Я сам це пережив. Наскільки багато притомних єпископів в УПЦ — рахувати не берусь, але вони точно є. Про інших мова не йде. Це ж саме стосується і вірян. У когось “зазомбованість” можна вилікувати, а у когось ні. Що ж, вони мають доживати на прив'язі з пуповиною, такий їхній вибір.

— А що має статися, що вони подолають цей страх? І хто їх має спонукати до того, що вони почнуть розуміти, що далі так як було не буде? Чи потенційний закон зрушить щось у цій справі і не лише щодо єпископату?

— Вже сталось! Хіба ще може бути щось страшніше, чим війна? Ні в якому разі не звинувачую УПЦ в причинах початку війни. Не буду нікого ні викривати, ні звинувачувати у виправданні російської агресії чи колаборації, це все теж є і всім відоме. Але, як бачимо, майже нічого не міняється. Що ж, надіємось на Божу допомогу.

В Старому Завіті ми бачимо історію єврейського народу. Не один раз Юдею завойовували гнобителі, але потрапляючи в полон, в майже безвихідне становище, вони молились, каялись і просили в Бога допомоги. Не виправдовувались перед Богом і перед людьми, що мовляв ми робили все правильно і тому проти нас воюють, а саме каялись.

До речі, зараз вся Церква готується до початку Великого посту і в підготовчі неділі: про блудного сина, м’ясопусну і сиропусну, на Ранній відправі на полієлеї співається 136 псалом “На річках Вавилонських”. В цьому псалмі звучать такі слова: “Якщо я забуду тебе, Єрусалиме, нехай забуде мене правиця моя!” Попри все люди мають вірити в перемогу і надіятись на Божу допомогу. Дай Боже, щоб всі так вірили, а не чекали “асвабадітєля”. Можливо я відійшов від відповіді, але що ще має статись, щоб відбулись релігійні переміни та свідомість єпископів і людей змінилась назавжди — я не знаю.

— Ви вдало згадали про Великий піст. Власне, неділя перед ним є днем, коли християни мають просити вибачення, примирятися між собою. Можливо зараз якраз бракує відчуття потреби покаяння за те, що були частиною “русского міра”, що були носіями “совєтського православія”, що були і є частиною Церкви, яка є учасником агресії Росії проти України? Так, звісно, хтось скаже, що він тут не причому, що він особисто ні в чому не винен, але …

Можливо у цьому і є проблема, що бракує відчуття гріховності бути приналежним до “русского міра”, бо він не виник 24 лютого 2022 р., вже у 2009 році Патріарх Кирил у войовничій формі його проповідував і говорив про “примус до миру” в Києві. І ця пропаганда все більше, і навіть не тільки історикам, нагадує пропаганду нацизму, носії якої також до останнього не розуміли в чому її злочинність і в чому вони особисто винні.

Тобто, для того, щоби дійсно змінитися, потрібно покаятися і тоді цілком по-християнськи має відбутися примирення? Як це виглядає при таїнстві сповіді. Бо можна провести і собор, і вийти формально з МП, але і далі бути носієм єресі “русского міра” зі всіма її елементами, які хтось захоче українізувати.

— “Покаяння відкрий мені двері, Життєдавче…” — це ще один піснеспів підготовчих і всіх подальших неділь Великого посту. Хто нас навчить каятись, як не Сам Господь Бог? Саме в методичках “совєтського православія” було прописано в яких гріхах і як каятись, тому не будемо користуватись цими наративами. А ще варто підняти церковні архіви МП часів СССР, де Патріарх дає розпорядження причащатися мирянам не більше, як два рази на рік, а можна і раз. То про яке покаяння ми можемо говорити? До справжнього покаяння нам ще йти і йти. Не тільки за часів СССР писали в яких гріхах каятись, ще зовсім недавно люди з методичками від МП приходили і каялись в тому, що “винні в убієнії царя імпєратора Ніколая”. Прости мені, Господи, я не відкриваю таємницю сповіді, бо це не є сповідь, а скоріше наруга над таїнством сповіді.

Що торкається прощення і взаємного примирення, тут знову виникне більше питань, ніж відповідей. Хто з нас по-справжньому просив прощення і прощав? Напевно тільки зовнішньо, так би мовити офіційно, задля звичаю і задля галочки. Я особисто не можу простити вбивць наших українських дітей. Я не можу любити ворога-окупанта. Це моя публічна сповідь. Покаяння — це процес всього нашого земного життя, а не однієї сповіді.

Початок примирення і покаяння мають подати наші духовні лідери. Ось це справить саме яскраве і діюче враження для всіх людей. Але поки що ми бачимо все абсолютне протилежне. До покаяння відноситься ще й гріх не осуджувати, а я вже засуджую, а значить подаю поганий приклад.

Правильно кажуть, що можна вийти з “русского міра”, але “русскій мір” з людини вийти не може. Це наші реалії. Все ж, не все так безнадійно, з Божою допомогою можна все.

— Так, сподіватися на їх покаяння нереально оптимістично. Але часом потрібно вірити в чудо. Отже, поки верхи не хочуть, низи не можуть сидіти і чекати. Така революційна ситуація в УПЦ МП ще не дійшла до такого стану, щоби відбувався масовий вихід з МП саме кліру, і не поодиноких осіб, а групами. Чи відчули Ви зі середини, коли ще були в УПЦ МП, що там вже назріває вибух небажаючих і надалі бути в цій структурі? Бо якби її представники не хотіли оминати МП у назві, але вона нею є і щодня це своїми діями доводить.

— Не знаю чи буде правильно з моєї сторони виносити брудну білизну про ту структуру, в якій я пробув 34 роки. Тому висвітлю лише одну проблему, чому до сих пір не назрів вибух з середини — це відсутність згуртованості священнослужителів. Звісно, десь вона є, але в переважній більшості зі сторони правлячих робиться все, щоб священики між собою не дружили. Кожен сам за себе.

— Що спонукало Вас самим вийти з УПЦ МП? Коли Ви пішли на співслужіння з архиєпископом Вселенського Патріархату, Ви напевно розуміли, що це може викликати негативну реакцію в УПЦ МП. Чи Ви таким чином не перевіряли позицію свого тодішнього керівництва?

— Вийшов з УПЦ тому, що вона МП, це якщо коротко і конкретно. На співслужіння з Екзархом Вселенського Патріарха пішов свідомо, і чітко розумів, у що це виллється. Мені було важливо цим співслужінням ще і ще раз показати всім і собі, що УПЦ, на превеликий жаль, немає навіть наміру відновлювати Євхаристійне спілкування з Вселенським Патріархом. А значить УПЦ курс на повне розірвання з МП так і не взяла, і брати не збирається.

А ще були певні передумови, коли я чітко зрозумів, що мені готують “пастку”, щоб відправити в заборону. Це було тоді, як заборонили в служінні протоєрея Андрія Пінчука. Подібний “сценарій” хотіли розіграти і по відношенню до мене. Було офіційне запрошення до митрополита Нафанаїла, щоб той благословив мені прийняти участь у “Пастирському воркшопі”, який проводився у сусідній єпархії. До останнього дня трималося в секреті, що благословіння немає. Я мав по своїй простоті поїхати на воркшоп, а звідти вже повернутися в забороні. Схема не спрацювала, я сам зателефонував до митрополита Нафанаїла і вислухав від нього цілу істеричну промову і погрози про заборону. На воркшоп не поїхав і зрозумів: “сезон полювання розпочато”.

— Свого часу Волинська єпархія УПЦ МП мала реноме проукраїнської завдяки позиції митрополита Ніфонта. Що сталося, що вона стала такою як є? Чи може попереднє реноме було насамперед щодо самого владики?

— Покійний митрополит Ніфонт, як відомо, був авторитетним і впливовим архиєреєм. Його поважали люди, священики, єпископи і державні керівники. Для священнослужителів Волинської єпархії від митрополита Ніфонта було офіційне благословення: “Якщо люди на парафії просять проводити богослужіння українською — священик зобов'язаний виконати їхнє прохання”. А ще клірикам єпархії було наполегливо рекомендовано на богослужіннях не поминати Московського Патріарха. Таким чином Волинська єпархія отримала реноме проукраїнської.

Зі зовсім іншим настроєм і підходом розпочав своє служіння у Волинській єпархії митрополит Нафанаїл. Тепер маємо те, що маємо.

— Щодо нього і його поглядів багато було сказано, у т.ч. і у нас. Це не поодинокий випадок, коли на, здається, проукраїнські єпархії дають проросійських владик. Новини з Черкаської єпархії зараз це підтверджують.

Тобто в єпархіях, де є такі погляди, де є тиск на священнослужителів, де ось такі нездорові стосунки, все одно мізер настоятелів зі своїми громадами переходять до ПЦУ. Вони настільки настрашені, налаштовані проти чи навчені, що так нормально? Чи є можливість говорити з ними загалом?

— В цілому духовні отці Волинської єпархії УПЦ це досить тихі, прості і незарозумілі священнослужителі. Вони йдуть слідом за своїм архиєреєм, бо дійсно так навчені. Ні загалом, ні по одинці з ними говорити не вдасться, та й не потрібно. Тут агітації бути не може, це ж не на вибори потрібно йти. Кожен має свій розум, свобідну волю і своє бачення. З власного досвіду знаю, яке воно служіння і в простому селі, і у великому місті. Тому нехай кожен священнослужитель робить свій крок і свій вибір. Тут я нікого не осуджую і не переконую. Можу сказати лишень одне: і в УПЦ, і в ПЦУ є хороші священнослужителі, всі ми віримо в Єдиного Бога і всі ми є православні. Так чи інакше, але ми всі співслужимо один з одним.

— Тобто переконати їх важко, якщо вони йдуть за своїм архиєреєм, навіть якщо він твердо не хоче виходити з русского міра. А якщо паства захоче вийти з МП, то чи багато з них підуть за паствою? Маємо свіжий випадок на півночі Волині, коли священик на чолі громади перейшов до ПЦУ.

— Як я вже казав вище, ніхто нікого не повинен переконувати. Всі запитання і претензії повинні бути адресовані до архиєреїв, а не до простих священиків. Моя така пропозиція, щоб люди йшли до правлячого і заявляли про свій вибір. Місцеві батюшки і так знають настрої своєї пастви, а єпископи живуть в “небесах” і для людей вони недоступні. Хай спробують тиснути на людей, хай почують голос народу. Але, знову таки, на превеликий жаль, так не станеться — люди ще більше за священиків бояться своїх архиєреїв. Така правда.

— Тобто це навіть не замкнуте коло, це кріпацтво, коли парафіяни і отці бояться владиці слово сказати. А владики не бояться публічно говорити таке, що проти них може свідчити, про їх рівень і культуру спілкування з людьми. І навіть знаючи, що їх можуть зняти на відео — це їх не лякає і не стримує.

І як вирватися з цього стану? Чи їм це все підходить?

— Можна це назвати по-різному — кріпацтво або рабство, але воно справді є. Як кажуть: “Царя робить свита”. Ми самі “обожествили” єпископів, дали їм право чинити з нами як з рабами і багатьом це підходить, а навіть подобається. На жаль, це вже діагноз. Мало хто бачив справжнього архиєрея і співслужив з таким. Слава Богу, мені довелось бачити і служити з такими єпископами, відчути справжню православну службу і свободу. Це було в Греції.

— Серед кліру УПЦ є певно сотні осіб, які вже пішли на перший публічний крок, підписавшись під зверненнями до керівництва своєї Церкви. Дехто з них є серед учасників зустрічей-діалогів і тепер Братства. Чи є шанс, що вони зможуть достукатися до своїх колег, щоби спонукати їх виходити з “інформаційних бульбашок”?

— “Шанси мають бути завжди, навіть тоді, коли їх немає. Зроби все можливе і все що від тебе залежить” — таким принципом керуються прогресивні отці УПЦ, які не хочуть і не можуть бути так званими “ждунами”. Кажу так, бо сам такий.

— Наостанок, отче, Ви себе вважаєте оптимістом чи песимістом щодо майбутнього міжправославного діалогу в Україні? Аргументуйте чому.

— Нажаль в даному випадку песиміст. Наразі зараз не бачу можливості міжправославного діалогу. Представники і лідери різних конфесій замкнені в собі і в своїй правоті та ще не готові почути один одного. Але вірю, що духовенство і миряни обох юрисдикцій спільними зусиллями зіштовхнуть це питання з мертвої точки. І в цьому напрямку “Софійське братство” має стати мотиватором.