… Коли до Ісуса приходили хворі, немічні, прокажені… Він не питав у них, хто їхні батьки і які гріхи вони робили. Він не відправляв їх розплачуватись за ці гріхи (мовляв, щоб іншим була наука). Він зцілював їх. Те саме повинні робити й ми: зцілювати любов’ю, турботою, розумінням, співчуттям і милосердям.

… Коли дитина народжується інвалідом, Господь продовжує її любити. Він її не відкидає. Тому й ми, які віримо в Господа, не можемо перечити Йому і робити протилежне.

… Зрештою, в цьому світі нічого не відбувається без Божого дозволу, або поза його очима. Кожен, хто з’явився на світ – запланований Богом. Запланований Творцем до найменшої дрібниці. І яким він народиться – знає тільки Він. І для чого ця дитина народжується з вадами – теж відомо лише Йому. Він знає, чиє життя ця дитина повинна змінити, чию душу повинна вилікувати, кому повинна подарувати НОВЕ ЖИТТЯ! (Адже після зустрічі з ТАКИМИ ДІТЬМИ ми, зазвичай, починаємо жити по-новому, по-справжньому, в нашому житті змінюються пріоритети і наголоси).

… Невиліковно хворі діти щодня страждають від самотності, приреченості, хвороби, болю, порожнечі. Я вже не кажу про незручність пересування, споживання їжі, неможливість навчатися, подорожувати… словом, смакувати життя так, як це щодня робимо ми. І я б не зрозуміла Бога, який би дозволив їм з’явитися на світ такими лише для фізичного вияву гріховності, або ж як приклад розплати когось за гріхи. Це було б надто жорстоко для Бога, в якого я вірю. І надто не далекоглядно…

… ВОНИ Є не просто так. ВОНИ виконують особливу, неповторну, непід’ємну для більшості ЗДОРОВИХ людей, МІСІЮ. Лише однією своєю присутністю ВОНИ вчать нас, змінюють, і перевіряють нас. Точніше, через НИХ, нас перевіряє Бог. Якщо ми кажемо, що віримо в Бога, то ми повинні виконувати Його заповіді. Наше ставлення до ТАКИХ людей й показує, чи готові ми любити так, як Бог нам заповідав? Чи готові прощати, бути милосердними, співчувати своєму ближньому? І не лише братові, доньці, дружині, батькам. А тому ближньому, який не бачить, не чує, не може ходити, вважається розумово неповносправним; який є брудним, хворим, неприємним ззовні, іноді навіть потворним. В якого з рота неконтрольовано тече слина, від якого неприємно пахне, в якого під час сміху м’язи на обличчі так спотворюються, що стає не смішно… До цього ми готові? Болить нам за такого ближнього? Накочуються на очі сльози безвиході, коли бачимо такого ближнього? Хочеться віддати трохи свого здоров’я такому ближньому? Чи нам байдуже і ми просто відвертаємось і йдемо, мовляв, у нас і своїх проблем вистачає…

Звісно, любити того, хто тобі приємний, милий і навіть вигідний; розуміти того, хто розуміє тебе; співчувати тому, хто тобі близький… – для цього, вибачте, але вірити в Бога не обов’язково.

Зрештою, люди з особливими потребами є для суспільства таким собі каталізатором розвитку. ВОНИ є своєрідним подразником, який спонукає діяти, змінювати себе, змінювати світ, замислитись, пробачити, відпустити, очиститись, зрозуміти, впустити в своє життя Бога, милосердя, розуміння, любов, чуйність, зрештою, подякувати Йому.

… І останнє: нам не варто говорити лише про причини чогось. Треба знайти вихід, альтернативу, дати відповідь на запитання: «А що ж робити?». А зробити потрібно багато: довести зневіреним, що вкінці тунелю Є світло. Побачити у буденному Божий задум. Зрештою, прийняти від Бога найцінніший урок милосердя, чуйності і любові.