• Головна
  • Моніторинг
  • Усі наші кроки, навіть мініатюрні, намагаються спотворити в УПЦ МП, – Кипріан Лозинський (ПЦУ)...

Усі наші кроки, навіть мініатюрні, намагаються спотворити в УПЦ МП, – Кипріан Лозинський (ПЦУ)

04 червня, 08:45
єромонах Кипріан (Лозинський) - фото 1
єромонах Кипріан (Лозинський)
Якби мене попросили скласти книжку афоризмів українського духовенства, то першим священником, до якого б я звернулася, був би ієромонах Кипріан, декан богословського факультету Львівської православної богословської академії.

Його короткі статті у львівських медіа мені запам’ятовуються не лише тим, що вони на вістрі проблеми, а й цікавими дотепними словечками, глибокими думками. Ще й вельми афористичними. Наприклад?

“Десь-таки наша мамця згрішили з далеким орком, бо щось дуже вже “старший” брат не по-братськи чинить”.

“Ми діти Отця, друзі Сина і вмістилище Духа”.

“Бізнес відповідає на запити. Ніхто ж не заставляє практикуючого християнина пропадати в супермаркетах перед святами, ніхто не нав’язує нам цього. Рекламують? Так. І це закони бізнесу. Але ж не заставляють. Пропозиція є там, де є попит. Сакральні почуття секуляризуємо і комерціалізуємо ми самі”.

“Сповідь не перепустка для Причастя”.

Одним словом, Релігійна правда вирішила поставити свої запитання одному із найзатребуваніших для медіа Львова співрозмовників.

– Отче Кипріане, мені досі хочеться назвати вас о. Назарій, бо все ще не звикла до вашого нового монашого імені і монашого одягу. Ви були безсімейним священником, а стали монахом. Чому? І в якому монастирі у Львові ви живете?

– Я й сам ще не зовсім звик до нового імені і нового стану. Все ж 38 років я був Назарієм. Зрештою, родина та знайомі за інерцією називають мене попереднім ім’ям. Зміни ніколи не відбуваються миттєво. Це процес. Так само зі “звиканням” до нового життя, імені та одягу.

Майже 9 років тому я став безсімейним священником. Цей вибір був абсолютно свідомим. Не буду лукавити, що про це я мріяв змалку (маю на увазі життя без сім’ї), я довго вагався. Зрештою, як кожна людина, мав стосунки і почуття. Але, коли тобі тридцять, то вибір зробити легше, ніж тоді, коли вирують гормони. Дуже люблю чесність, поважаю тих, хто говорить правду, тож і сам намагаюсь бути відвертим. Тому скажу відверто: у моєму виборі була велика частка егоїзму. Я змалку в Церкві, від двох років, тому мав можливість бачити життя багатьох священничих сімей. Священник, добрий священник, не має жодної хвилини часу для себе. А я мусів його мати. Така моя душевна конституція: я повинен мати час, щоб почитати, щоб подумати, щоб помолитись, щоб підготуватись до лекцій і т.д. Погодьтеся, що в сім’ї – це дуже складно.

Одружений священник несе зовсім інше служіння і воно, я впевнений у цьому, важче, ніж монаше. Тож я обрав легший для себе шлях. Так мені тоді здавалось і так вірю досі. Зрештою, Господь готує для кожного той шлях, який людина може пройти і де може принести більше користі. Тому тепер я насельник єдиного у Львові монастиря ПЦУ – Свято-Іоано-Золотоустівського, який розміщений у тому ж будинку (тільки в іншому крилі), що й Львівська православна богословська академія.

– Чим монастир кращий за простий целібат?

– Наразі не можу сказати, бо лиш місяць тому перейшов з одного стану в інший. Просто інститут целібату для Православної Церкви не властивий. Це поодинокі випадки. І священник, який обирає неодружений стан, повинен прийняти монаший постриг. Я й так довго пробув у цьому стані – майже 9 років. Проте, чи щось особливо для мене змінилося? Не можу так сказати. Звісно, що нове ім’я, новий одяг – це видимі зміни. А щодо невидимих, то стало більше молитви і більше самоконтролю. От і все. Все інше й так було мені притаманне давно.

Я, наприклад, більше люблю слово “монах”, аніж чернець. Бо стан самості, одинокості, любові до самоти був властивий мені завжди. Чесно скажу, що найкомфортніше мені було, коли заходив у свою кімнату вдома і зачиняв за собою двері. А тепер – за дверима келії.

– Львівське релігійне життя має свою специфіку. Тут практично нема розділень по лінії консерватори-ліберали, але тут кілька християнських церков. Православних та греко-католиків один московський спостерігач назвав потенційним мінним полем. Як вам живеться разом? Чи відчувається конкуренція?

– Львів – це особливе місто і ви про це знаєте. Тут поліетнічність, полікультурність і поліконфесійність. Так історично склалось. І люди так сприймають світ – багатообразно. Тому особливих міжконфесійних проблем немає. Проте, насправді, консерватори і ортодокси є всюди. На жаль. Там, де їх трохи більше, без тертя не обходиться. Але це поодинокі випадки.

Насправді конкуренція тут не носить прозелітичного характеру, бо досить сильно стерті конфесійні межі. Люди обирають не конфесію, як би це дивно не звучало, а духовний комфорт: гарний хор, доглянутий храм, позитивну атмосферу і, напевно, найголовніше – доброго священника. Особливо це стосується проповідей. Сучасна людина тут в Галичині хоче доброго пастирського слова.

А щодо “мінного поля”, то це надто перебільшено. Закономірно, що Греко-Католицька Церква тут у більшості (хоча не абсолютній), тому і до неї прислухаються більше, і преференцій у неї більше. Але це не створює для православних надзвичайного дискомфорту. Насправді, всі конфесії живуть досить дружно, у чому велика заслуга місцевої влади, ми часто зустрічаємося офіційно на спільних заходах і неофіційно за горнятком львівської кави.

Усі наші кроки, навіть мініатюрні, намагаються спотворити в УПЦ МП, – Кипріан Лозинський (ПЦУ) - фото 73395

– Чи закриті та проговорені історичні суперечки?

– Питання історичних суперечок завжди релятивні і тому дуже драстичні. Тож багато з них відкриті, але так склалось, що їх просто воліють не торкатись. І так уникаємо конфліктів. Думаю, час прийде для конструктивного обґрунтованого їх обговорення.

– Які складаються відносини із колишньою УАПЦ? Вам доводиться разом служити?

– Тут, у Львові, ми й до Об’єднавчого Собору жили досить мирно і дружно, спільно служили завжди, особливо на рівні парафіяльних священників. Нічого не змінилося. Заради справедливості скажу, що нічого не змінилось в жоден бік, маю на увазі більше зближення…

— Свого часу Московський Патріархат у Львові виглядав, як таке собі гетто. З одного боку, в храмі на вулиці Короленка було духовне життя, з іншого – повне несприйняття українського, а надто Київського Патріархату. Щось змінилося? Ви комунікуєте з кимось із МП?

– Скажу парадоксальну, хоча дещо закономірну річ: до Собору комунікація у нас була кращою. Таке враження, що представники МП у Львові, вважаючи нас раніше “безблагодатними” і “неканонічними”, навіть шукали спілкування із нами. По крайній мірі, я часто спілкувався за кавою з багатьма священниками (і не лише священниками). Після Собору в них настала якась самоізоляція. Вони не йдуть на контакт, а ми і не наполягаємо. Хоча зараз я можу говорити лише про себе. Може, з іншими священниками ситуація інша.

– Ви були на Об’єднавчому соборі?

– Ні, на Соборі я не був, бо хтось мусів залишитися в академічному храмі. Адже студенти та викладачі на чолі з ректором були в Києві. Я, як благочинний храму, залишився. Тому особливими емоціями учасника Собору поділитися не можу. Але маю все ж дуже цікавий спогад. Це була субота, я мав служити всенічну, а оскільки з відомих уже причин об’єднання і обрання предстоятеля затягнулося, то я, ставши до престолу, поставив на аналої біля себе смартфон, і постійно оновлював стрічку новин (не зовсім це правильно, але ж ви розумієте, які були емоції в той час). І пам’ятаю, що перед сугубою ектенією я побачив, що вже обрано предстоятеля. Тому відразу почав поминати за богослужінням. То, напевно, я був першим (чи одним з перших) священників, хто в цей день поминав Блаженнішого Епіфанія.

– Що змінив Томос для Церкви, як ви це відчуваєте? Чим були особливими для вас ці два роки?

– Я належу до молодої генерації духовенства, яке духовно народилося та інтелектуально сформувалось у невизнаній Церкві. Проте ми завжди знали, що наша Церква благодатна і канонічна, що, зрештою, підтвердилося. Тож отримання Томосу для мене особисто і, я думаю, для таких священників, як я, було лише очікуваною констатацією істини. Однозначно, що це подія вселенського масштабу у відновленні справедливості, яка викликала особисто в мене шквал емоцій та сльози, але, думаю, що для старшого духовенства, яке знало, як це жити у визнаній Церкві, а потім в ізоляції, отримання Томосу духовно і душевно було набагато глибшою подією. Зрештою, будь-яку історичну подію такого значення не можна оцінити через два і навіть не через десять років. Це нові виклики і нова відповідальність, які лише тепер починають вимальовуватись.

Усі наші кроки, навіть мініатюрні, намагаються спотворити в УПЦ МП, – Кипріан Лозинський (ПЦУ) - фото 73397

– Чи зник фактор Філарета, із розумінням люди сприймають витівки Святійшого?

– Святішому Патріарху слід віддати належну шану. Ніхто не заперечить, що саме він зробив Церкву такою, якою вона є. Я не буду вдаватись тепер у методи, засоби, обставини і т.д. Факт очевидний – Київський Патріархат, який, фактично, ліг в основу ПЦУ – творіння Патріарха Філарета. Хоча правильніше буде сказати: творіння Боже, а знаряддям був Патріарх Філерет. Чому тепер він поводить себе так? Кожен може сам шукати відповіді. Але справжню відповідь знає, напевно, лише Бог. І я вам скажу, що люди тут це розуміють. Тому на Львівщині немає жодної парафії, яка б залишилась у Київському Патріархаті. Народ прагнув автокефалії, він її отримав. Постаті і епохи, навіть найяскравіші, минають. Кожен має право робити свій вибір, кожен має право на помилки, але кожен має обов’язок їх виправляти. Навіть патріархи.

– Ви – декан богословського факультету. Ваші студенти – діти священників, напевно. Як ви ставитеся до священничих династій. Мені від одного доброго священника доводилося чути, що це не так вже й добре. Бо зворотній бік династій – священниками стають по інерції, діти просто продовжують справу батька, де все налагоджено: храм, паства, прибуток. Ви згодні? Які ваші студенти?

– Насправді дітей священників у нас вчиться не більше 30 відсотків від усіх студентів. У реаліях сучасного світу священники вже не намагаються залишати своїх синів наступниками. Насправді, священниче життя тепер досить непросте. Більшість священників змушені додатково працювати на роботі. Їх діти це бачать і самі не хочуть повторювати долю батьків. Усе ж для сучасної молоді, навіть у священничих сім’ях, матеріальний фактор дуже важливий.

Я вам скажу відверто: якби не працював ще в академії, то з храму не зміг би прогодувати навіть себе одного… Це одна із причин браку священничих покликань взагалі. Дуже мало людей хочуть служити, а не заробляти. І їх можна зрозуміти, такий світ. Але для Церкви – це архіважливо. Щодо того, якими студентами, а потім священниками є поповичі (можемо згадати такий архаїзм), то тут немає закономірності. Вони, як і всі молоді хлопці – є кращі, є не дуже відповідальні, є дисципліновані, а є розбалувані. Всяке є. Але це стосується всіх дітей. Зрештою, окрім сім’ї, їх виховує школа, суспільство. До речі, спостерігаю останніми роками, що школа, на жаль, дає дуже погану базу для учнів. Так і хочеться сказати: колись так не було.

На Львівщині є така специфіка, що сім’ї досить релігійні і воцерковлені, тому діти, які приходять навчатися в духовний заклад, буває, йдуть по інерції, бо так хотіла бабця, так хотів тато, так хотіла мама… І не лише сини священників. Таке явище має місце і це, дійсно, недобре. Але, поки система освіти у нас буде такою, цього явища не уникнути. Коли я кажу про систему освіти, то маю на увазі те, що фактично жодна галузь (у тому числі богослов’я) не дбає про фахових спеціалістів.

Духовні навчальні заклади перебувають на самофінансуванні і змушені крізь пальці дивитися на деякі недоліки у навчальному та виховному процесі. Якщо узагальнити, то для того, щоб виховати і вивчити достойних і освічених священників, серед них повинні бути і не зовсім достойні. Так поки формується матеріальна база. Але за 22 роки мого перебування у львівських духовних школах спостерігаю, що останні, на щастя, вкрай рідко стають священниками.

– У одному ролику хору Львівської православної богословської академії бачила симпатичного темношкірого семінариста. Він приїжджий чи народився тут?

– Це один із найкращих наших студентів – Девід Чіджокє. Він народився в Нідерландах, але потім його батьки (мати в нього українка) переїхали жити до України, і він навчався в українській школі на Львівщині. Тож нічого “іноземного”, окрім кольору шкіри, в нього немає. Вільно розмовляє українською, співає в академічному хорі.

Усі наші кроки, навіть мініатюрні, намагаються спотворити в УПЦ МП, – Кипріан Лозинський (ПЦУ) - фото 73396

– Охоче діти вчаться?

– По-різному, як і в будь-якому іншому виші. Усе, напевно, залежить від викладача. Пригадую свої роки навчання: до когось біг на лекцію, а від когось намагався втекти. Хоча рівень самоосвіти тоді був набагато вищий. Ми були ще поколінням книги. Не було інтернету, соцмереж… Я навчався 8 років (4 – семінарії і 4 – академії) і свій перший комп’ютер придбав, коли був на другому курсі академії і писав кандидатську дисертацію. Тож всі знання здобував із книг. Якщо лекція викладача мене не задовольняла, я йшов у бібліотеку. Тепер не так.

Сучасне покоління – це покоління соцмереж і піктографічної інформації. Вони не вміють аналізувати, не вміють самостійно вчитись, не люблять читати текстів, довших за пости у ФБ. І в цьому винна система шкільної освіти і частково батьки. Колись нас мотивував батьківський ремінь (жартую, хоч частка правди у цьому є), а тепер мотивації мають бути іншими.

– Чи розглядається можливість поїздок студентів для навчання за кордон?

– Для нашої академії це вже давно актуально. Ми маємо укладені угоди з закордонними вишами, і наші студенти вже кілька років навчаються в Німеччині. Також багато наших студентів навчаються в Духовній семінарії св. Софії УПЦ у США. Зрештою, студентів насправді не так багато, тому ми не можемо відправляти їх на навчання у великій кількості. Але насправді можливості розглядаємо різні.

– А яке майбутнє у тих семінаристів, адже активних вірян не так вже й багато. Хто їх утримуватиме з часом? Чи не здається, що надходять часи, коли (як це не прикро) священник буде змушений мати другу роботу?

– У нашій розмові, здається, вже прозвучала ця думка. Уже тепер є багато священників, які змушені працювати на додатковій роботі. Це явище буде посилюватись. З іншого боку, є проблема браку священничих покликань, молодь не хоче зв’язувати себе зі священством, тож скоро настане час, коли буде брак духовенства і люди проситимуть дати їм священника на повне утримання, а бажаючих не буде… Може, це звучить трохи апокаліптично, але виглядає, що до такого йде. Не вдаватимусь в деталізацію причин, але однією з них є ми самі…

– Чи виходить Церква на шлях реформи? Якщо так, то як це сприймають віряни?

– Реформи – це те, що не можна вводити радикально, насильно і необдумано. Особливо це стосується ПЦУ. Усі наші кроки (навіть мініатюрні) намагаються викривити, спотворити і осміяти. Маю на увазі “друзів” з Московського Патріархату. Чого тільки вартий СПЖ? Я розумію, що це не офіційний портал УПЦ, але ведуть його офіційні люди. Це стосується й інших інформаційних помийниць. Тому в часі гібридної підлої війни різке запровадження реформ може принести більше шкоди, ніж користі.

Що ж до пастви, то добрий священник, який уміє працювати з людьми, будь-які реформи запровадить без проблеми. Знаю таких прикладів дуже багато. Все ж багато моїх студентів уже парафіяльні священники, вони часто телефонують і радяться, як вчинити в тій чи іншій ситуації. Ви ж розумієте, що коли приходить молодий священник на парафію, то намагається виправити “помилки” попередника. А це теж своєрідні реформи. Якщо людям доступно все пояснити, то спротиву немає. Це ж стосується реформ за загальноцерковному рівні.

– Ми проходимо дуже важкий шлях, на якому багато українців втрачають рідних, непевності додає війна. Депресія та смуток – часті супутники навіть віруючих людей. Хто в цій ситуації кращий: психолог чи священник?

– Обоє. Психолог повинен бути спеціалістом в області душі, священник – в області духа. В ідеалі – це коли священник є добрим психологом. Поки в наших духовних навчальних закладах психотерапевтична підготовка духовенства не дуже розвинена. Але такі обставини часу. Вірю, що все зміниться.

– Незабаром Троїцька поминальна субота. Ми будемо міркувати про смерть, про відхід близьких, згадувати, а ще говорити про формат похорон. Остання дискусія, чи припустима кремація для віруючої людини, якщо вона сама цього хоче? Хоче з різних причин, вважає так екологічним, хоче лежати поряд з рідними, живучи за океаном, хоче бути похованою на батьківщині. Чи є гарантія, що Господь воскресить людину в потрібний час і потрібній формі?

– Господь Адама створив з пороху. Це і є гарантія того, що Він воскресить нас, навіть якщо смерть стерла нас з лиця землі. Бо Він всемогутній. Тому я особисто нічого не маю проти кремації. У Львові тема крематоріїв особливо актуальна, і я неодноразово давав медійникам свої коментарі щодо цього.

Звісно, що православ’я має свою традицію поховання. Але це традиція, а не догмат. А будь-яку традицію можна змінювати чи адаптувати до обставин часу. (Дуже люблю цю фразу «обставини часу». Колись прочитав її в листі св. Ігнатія Богоносця до св. Полікарпа Смирнського: “Вивчай обставини часу”. Вважаю її важливою для кожного священника). Тож традиція говорить нам, що тіло повинно бути віддане землі: з землі прийшло і в землю повертаєшся.

Але в чинопослідуванні похорону є така фраза, звернена до покійного: “Земля, порох і попіл ти, людино, і в землю повертаєшся за Божим велінням”. То чи є велика різниця для нашої душі у якій формі ми повернемось в землю? Пороху чи попелу? В останній день Господь підійме нас і з пороху, і з попелу. Заставляти до такої форми поховання ніхто не має права, але вибір людина може мати.

– Чи можливо підтримувати зв’язок із померлою людиною через молитву, відчувати її? Чи відчуття такого зв’язку – це «заскок» і таке неможливо?

– Це навіть необхідно. Я завжди раджу своїм парафіянам, особливо в перші періоди після смерті рідних, встаючи на молитву, не лише молитися за своїх померлих, але й молитись разом з померлими, розмовляти з ними. Вони ж не зникли, а просто перейшли в іншу форму існування, в іншу реальність, в інший вимір – можна по-різному це називати. Тому й зв’язок із ними реальний. Проте це слід робити під наглядом духівника. Усе ж є загроза, що нашим горем і духовною відкритістю скористаються зовсім інші духи.

– Вам доводилося сповідати людей. Один досвідчений священник мені сказав, що вся багаторічна практика прийняття сповіді свідчить про дуже глибоку кризу родини. Чи ви згодні? Чи є ще інші ознаки інших криз?

– Зізнаюсь: я дуже рідко сповідаю людей. Так складається, що ні перед богослужінням, ні під час богослужіння фізично не маю часу для цього, тому ті, хто хочуть сповідатись саме у мене, приходять заздалегідь або посеред тижня, коли можу викроїти час. Тому не можу назвати себе великим спеціалістом у сповіді. Але спілкуюся з людьми дуже багато, тож мені видається, що ми живемо в період симбіозу криз, який можна назвати кризою людяності. А це відбивається на всьому: на сім’ї, на політиці, і навіть на Церкві.

– Які ознаки того, що християнин занепадає у своєму духовному житті? Що має бути маркерами тривожності?

– Це немов продовження попереднього питання. Господь нас створив насамперед людьми, а вже потім ми стали християнами. Тому занепад духовного життя починається тоді, коли ми втрачаємо людську ідентичність. Все ж шлях до спасіння починається саме з людяності: голодного нагодувати, спрагненого напоїти, подорожнього прийняти, хворого відвідати, руку допомоги простягнути, добре слово сказати, усміхнутись… А далі повинна прийти досконалість: всеціло йти за Христом. Аналогічно й у зворотньому порядку. Якщо ми Божої подоби не набули, образ Божий втратили, та ще й людський втрачаємо – то це ознака того, що потрібно бити на сполох.

– Скажіть, а священник у нашому божевільному світі має просто відчинити двері домівки та церкви чи активно ходити та проповідувати, ловити душі самому?

– Повинен вивчати обставини часу. Сучасний світ дає священнику багато можливостей для проповіді, особливо через соцмережі. От я, наприклад, окрім сторінки у Фейсбуці та Інстаграмі, нещодавно почав вести свій тік-ток, де відповідаю на запитання. Бо знаю, що для молоді – це трендово. Переконаний, що навіть якщо цим я одну людину приведу в Церкву, то воно варте критики (якої багато, особливо від хейтерів) та зусиль. Чекати, що сучасний світ сам прийде до тебе і буде просити його воцерковити – смішно. Христос дав нам заповідь: “Ідіть і навчайте”. Він же не казав: “Сидіть і чекайте”. При цьому храмове богослужіння і храмова проповідь повинні бути на першому місці.

Усі наші кроки, навіть мініатюрні, намагаються спотворити в УПЦ МП, – Кипріан Лозинський (ПЦУ) - фото 73394

– Чи може молитва змінити майбутнє?

– Звичайно. Це одна із цілей молитви. Для цього є купа біблійних прикладів. Згадаймо хоча б, як Авраам молився за Содом і Гоморру. Бог був готовий змінити майбутнє на прохання Авраама. Чи приклад Ниневії. Вони вимолили собі прощення, і Бог змінив для них майбутнє.

– Ви знаєте, віряни дуже люблять, коли священник розповідає про випадки зцілення, чудесного навернення, Божої руки, яка буквально скерувала чи підштовхнула. Чи ви змогли поділитися чимось з вашого життя або життя тих, кого духовного опікали?

– Відразу пригадав слова Христа: “Поганий і перелюбний рід шукає знамення, та знамення не дасться йому”. Це, здається, в Євангелії від Матфея. Чомусь люди хочуть постійно видимих і матеріальних доказів Божої присутності, а чуда свого життя не бачать. У моєму житті було багато чудес, а якщо називати чудом різні життєві випадковості (а я їх саме так сприймаю), то такого було сотні тисяч. Щоденно відбуваються події, які корегують наше життя, і це чудо.

А якщо говорити про щось конкретне, то, скажімо, коли батьки приводять дитину на молитву, бо дитина має переляк, не спить ночами, плаче, священник читає молитву, кладе руку на голову і все зникає. Хіба це не чудо? Хіба це не видимий знак Божої благодаті? У моїй практиці такого дуже багато. Були випадки, коли приходили люди на молитву, а перед цим ходили до ворожок. А вони знаєте, що їм говорили? “Тут дуже пороблено, я тут безсила, тут може допомогти лише священник”. Звісно, що я спочатку картаю таких людей, навіщо вони вдаються до чаклунів, сповідаю, а потім намагаюсь допомогти і здебільшого допомагаю молитвою. Про що це свідчить? Що злі сили через своїх слуг визнають своє безсилля, і що звичайний священник має більше влади у цьому світі, ніж вони.

Також мав випадки серйозних зцілень від фізичних і душевних хворіб після молитви. Не буду їх описувати і загалом намагаюсь не затримувати їх надовго у пам’яті, бо це зайве. Богові нехай буде слава. Але записую такі випадки у щоденник. Може, колись хтось прочитає про них після мого повернення додому.