Ватиканська дипломатія: місія посередництва та збереження єдності Церкви в різноманітності
Нунцій – це постійний дипломатичний представник Глави Католицької Церкви в різних державах. Ця назва, що з латинської означає «вісник», вказує на те, що його завдання, а також всієї ватиканської дипломатії, полягає не тільки в тому, аби підтримувати дипломатичні стосунки між Святим Престолом та іншими державами, але й звіщати Добру Новину в сфері дипломатії, сприяючи діалогові й взаєморозумінню, тобто, бути посередниками у складних ситуаціях. Про ці та інші завдання та особливості ватиканської дипломатії в інтерв’ю для Радіо Ватикану – Vatican News розповідає отець-доктор Андрій Максимович, священик УГКЦ, багаторічний ватиканський дипломат і працівник Державного Секретаріату Святого Престолу.
Отче Андрію, чим відрізняються критерії діяльності ватиканського дипломата від дипломата будь-якої іншої держави?
Посли Ватикану, які колись називалися папськими легатами, – це одна із найдавніших форм посольств, тобто дипломатичних представників. Римські Папи вже з IV-V століть відправляли своїх дипломатичних посланців до тих чи інших держав, імператорів, патріархів. Таким чином, будучи однією із найстарших дипломатій світу, ватиканська дипломатія має свою особливість, свою родзинку. Навіть у Віденській конвенції, яка до деталей описує функціонал дипломатії як такої, папським нунціям надається ексклюзивний вимір. У багатьох країнах вони є деканами дипломатичного корпусу апріорі, силою факту. Хоча зазвичай деканом дипломатичного корпусу мав би бути посол, який найбільше часу акредитований в тій чи іншій країні. У різних країнах стається так, що навіть якщо нунцій був акредитований в тій чи іншій країні одним із останніх, він все одно стає деканом дипломатичного корпусу. І це вже цілі традиції сформувалися в багатьох державах. Таким чином підкреслюється особлива роль і надається особлива повага ватиканській дипломатії, адже світська дипломатія усвідомлювала особливий вимір папських послів. Посол Папи Римського навіть має власний ексклюзивний термін – нунцій, папський нунцій – тобто той, хто благовістує, сповіщає.
Дуже часто країни, які мали спірні питання, конфліктні моменти, зверталися до ватиканської дипломатії, щоб та була посередником між двома чи трьома сторонами конфлікту чи дискусії. Таким чином за ватиканською дипломатією завжди закріплювалася роль посередницького функціоналу. Це завжди викликало велику повагу, адже бути посередником не так просто. Завжди є спокуса суб’єктивного бачення, спокуса схилитися до тієї чи іншої сторони через вплив людського фактору. Саме тому у формації ватиканських дипломатів особливу увагу звертають на розвиток якостей збалансованості, рівноваги, обережності, щоби вони змогли дотримуватися найціннішого принципу ватиканської дипломатії – нейтральності та рівновіддаленості чи рівнодоступності до всіх сторін, залучених до конфлікту, в якому Ватикан запрошений як сторона, яка регулює процес пошуку миру, відновлення діалогу і співпраці. Це один із важливих критеріїв, і в класичній дипломатії всі усвідомлюють цю роль ватиканських дипломатів, розуміють, що це унікальний майданчик, який має ватиканська дипломатія у таких делікатних місіях і ситуаціях.
Крім того, ми прекрасно розуміємо, що у своїй дипломатії Ватикан послуговується лише священниками і архиєпископами, які є нунціями. Отже, ватиканські дипломати вибираються із духовенства. Тому, на відміну від світських дипломатів, ватиканські дипломати у своєму служінні виявляють ще й душпастирський вимір дипломатії Святого Престолу. Кожен ватиканський дипломат ніколи не перестає бути священником чи єпископом. Тому вони і у своїй дипломатичній праці через те, що часто служать у країнах, де бракує священників, єпископів, продовжують здійснювати душпастирську опіку над людьми, уділяти Святі Тайни, проповідувати, а навіть займатися місійною діяльністю. А там, де є брак юридичного інструментарію спілкування з державними інституціями, папські нунції виступають свідками особливого виміру ватиканської дипломатії, зокрема через своє священниче служіння і душпастирську діяльність.
Наведу кілька прикладів. Одного разу в Беніні (це перша країна, куди я був призначений секретарем нунціатури, тобто другою людиною дипломатичного представництва Святого Престолу в цій африканській країні) президент країни зібрав усіх послів на нараду і почав говорити про інвестиційний клімат в країні. Як кожна країна може спричинитися до його покращення у цій бідній африканській країні? І ось пригадую, я був свідком того, як папський нунцій, американець з Чикаго, місіонер, відповів на запитання президента про інвестиції.
Президент сказав: «Ось американці планують інвестувати кілька мільярдів доларів в порт. Посольство Франції, колонією якої колись був Бенін, буде розвивати інфраструктуру, будуватимуть дороги, залізницю. Інші країни будуть ще якісь інвестиції проводити. А от ви, – сказав він, звертаючись до нунція, – які ваші інтереси, для чого ви тримаєте ваше посольство в такій бідній країні, адже кожна країна хоче лобіювати свої інтереси?»
На це папський нунцій відповів: «Знаєте, пане президенте, у вашому уряді є чотири колишні семінаристи. Наш єдиний інтерес, наш єдиний пошук інвестицій – це інвестиція у ваших громадян. Наше завдання – це, закладаючи садочки, школи, університети, лікарні, виховувати вам освічених громадян, законослухняних, свідомих громадян вашої держави. Наше завдання – виховати добрих християн, які проповідуватимуть Євангеліє».
Тоді і президент, і посли були дещо здивовані такою відповіддю, таким свідченням мого посла.
Ватиканська дипломатія відрізняється від світської також тим, що вона опікується кадровою політикою вищого рангу управління місцевою Католицькою Церквою. Наприклад, саме ватиканський посол опікується життям і розвитком Католицької Церкви в Україні. Він захищає інтереси католиків, їхні права, турбується юридичним виміром існування Католицької Церкви в тій чи іншій державі. Отже, захист і промоція.
Апостольський нунцій є начебто ретранслятором самого папи в тій країні, де він перебуває. Нунцій супроводжує ріст Католицької Церкви в цій країні, він її скеровує, дає батьківські поради, братні напоумлення, заохочення. А коли є потреба створювати нові структури у країні (створення нових єпархій, поділ уже діючих єпархій, призначення єпископів, призначення ректорів навчальних закладів), все узгоджується із апостольським нунцієм, щоби забезпечити вищий рівень кадрового правління, кадрової відповідальності, який здійснює Католицька Церква. Адже, чи може папа знати, хто має бути призначений єпископом в Папуа Новій Гвінеї, Парагваї чи в Буркіна-Фасо? От ми часто чуємо, що папа призначив такого-то чоловіка таким-то єпископом у такій-то єпархії. Невже думаємо, що всі 5 000 єпископів в цілому світі папа особисто дуже добре знає? Цю роботу для нього виконують Апостольські нунціатури, тобто посольства Ватикану, які шукають, співставляють, консультуються і пропонують папі на затвердження гідних кандидатів, які могли б брати на себе відповідальність за управління тими чи іншими єпархіями або помісними Церквам. Це робиться для того, щоб була збережена і росла єдність у різноманітті, що є дуже важливою і основоположною якістю Католицької Церкви.
Яким чином плеканню цієї єдності в різноманітті сприяє ватиканська дипломатія, тобто, як вона дбає про присутність Церкви на глобальному рівні?
Зберігання єдності від моменту заснування Церкви було найосновнішою річчю. Це було якістю і турботою всіх пап після Петра і самого Петра включно. Адже, як знаємо, вже за його життя були різноголосся і ризики втрати тієї єдності.
Одного разу запитали одного поважного католицького богослова про те, що він вважає найбільшим чудом в житті людства. Яка подія, який вчинок, яке явище? І цей богослов відповів, що, на його думку (і я, працюючи вже 9 років у центральних католицьких структурах, з цим погоджуюся), найбільшим виявим чуда в історії людства є єдність. Якщо маленькій чи великій групі людей вдається втримувати єдність, її розвивати і скріплювати – це найбільше чудо. Можна оздоровити людину, зробити інших багато унікальних речей, але людині все-таки притаманний індивідуалізм чи егоїзм. Наше «я» через гординю дуже часто так проявляється, що ми ставимо себе в центрі всього, нівелюючи інших або домінуючи над ними. Тому втримати єдність у колективі, спільноті, Церкві – це мега складне завдання. Особливо, в Церкві. Віруючі люди усвідомлюють, що без Святого Духа, Його втручання чи скріплення, єдність ніколи не могла б бути реальністю.
2020 років існує Церква. Скільки загроз розколів вона пережила! Ми вже є свідками розколів у християнстві як такому. І ліпимо цю єдність, за неї боримось, намагаючись її відновити. Богослови, місіонарі, мученики віддають за неї життя. Вони жертвують найціннішим, що мають задля того, щоб зберегти вірність Христовому вченню та єдність із Ним та Католицькою Церквою, Папою Римським. Якщо б мене запитали, яким одним словом я окреслив би Католицьку Церкву, то я відповів би: «Єдність». Нам усім потрібно над цим чувати, це зберігати.
Ми, українці, греко-католики, маємо вимір помісності. Але часом цю помісність, яка є нашим привілеєм, ми можемо трактувати як вимір якоїсь «містечковості» чи ексклюзивності, і це може відволікати або викривлювати автентичне розуміння єдності. Таке викривлене бачення може траплятися в наших роздумах, пошуках, спокусах.
Єдність в Католицькій Церкві являється щоденною працею відданих людей, які працюють чи то на периферії в єпархіях, на місійних теренах, чи в центральному апараті Ватикану. І кожен, хто ідентифікує себе католиком, чи кому лише симпатизує Католицька Церква, захоплено говорять про єдність і над нею чувають.
Я думаю, що це процес виховання і формації в католицькому садочку, в католицькій школі, в католицькому університеті, в парафії, в семінаріях. Люди, які зростають на цій парадигмі, виростають із усвідомленням сакрального виміру єдності. Вона є основою всього. Христос постійно молився про єдність. Пригадаймо Його Архиєрейську молитву в Оливному городі. Ісус каже, що не за світ молиться, але за тих апостолів, яких дав Йому Отець, щоб вони були одно. Отож, вже тоді Христос знав про загрози для будування єдності.
Функція ватиканської дипломатії – це чувати на єдністю. Тому присутність нунціїв має і еклезіологічний вимір. Якщо приїжджає посол до якоїсь країни, де є Східна Католицька Церква, Римо-Католицька Церква (або іноді навіть три католицькі Церкви, наприклад, Сиро-Малабарська, Сиро-Маланкарська, Римо-Католицька), чи на Близький Схід, роль папи завжди полягає в тому, щоб об’єднувати.
Папський посол символізує самого Петра, не лише папу. Якщо існують дискусії, полеміки навіть всередині Католицької Церкви, присутність Петра заспокоює всіх, неначе шторм на морі. Завдяки Святому Духові та присутності представника Петрового служіння ми можемо бути спокійними, що ризики розколу, схизми чи єресі зведені до мінімуму. Папський нунцій, знаючи проблематики кожної з єпархій, намагається допомагати, цементувати, щоб їх фундамент був якомога міцніший. Отож, ватиканська дипломатія у своїй суті скерована на те, щоби тримати єдність.
А як же різноманітність, ви запитаєте? Очевидно, без пошани думки іншого, без його ексклюзивності, єдність буде сліпою. Це буде тоталітаризм, авторитарна диктатура. Ми знаємо багато прикладів тоталітарних режимів, які не дозволяли на існування альтернативної думки, які переслідували людей з іншими поглядами, ідеями. Церква ж як мудра вчителька життя розуміє мудрий баланс – чуває над єдністю, але дає можливість, як квіточкам в саді, розквітати різним квітам, різного кольору, з різним запахом, різного походження, різного складу. Тому, що всі ми є неповторні в очах Божих. Якщо ми не будемо цінувати цю неповторність, якщо ви чи я, чи будь-хто інший, буде проігнорований Церквою, якщо наш голос не буде почутий, то буде проігнорований той закон, який Господь встановив у момент творення, коли давав кожному з нас життя. Це дуже важливо.
Хоча наші недоліки дуже помітні, все ж потрібно розвивати сильні сторони кожної людини – це, як квітку поливати, поля засаджувати – щоб кожен ріс. А вже тоді в цьому різноманітті шукати консенсусу в Святому Дусі, щоби потім поставити кожну людину на ще вищий щабель єдності у Бозі і єдності між нами. Бо, якщо людина через молитву, практикування духовного життя автентично розумітиме свою єдність з Богом, ця єдність проектуватиметься і на людину. Вона розумітиме, що зліва і справа біля неї є також діти Божі, яких Господь толерує і їх любить, тому вона повинна і може їх за щось любити. Ці люди можуть бути інструментами нашої постійної формації.
Ззовні може виглядати, що ватиканська дипломатія є технічним інструментарієм – норми, вказівки, устави, які регулюють, а інколи й обтяжують, але насправді вони мають за ціль вибудовувати, шліфувати, кристалізувати єдність. Тому що за усім технічним процесом, набором технічного інструментарію стоїть велика еклезіологічна складова, богословська складова, яка має за мету допомогти людині якомога глибше і краще пізнати Бога через служіння своєму ближньому і плекання єдності у різноманітті багатьох мільйонів, а навіть мільярдів людей, які на нашому шляху нам трапляються.
Святий Престол має 128 нунціатур у різних країнах світу. Координацією діяльності цих нунціатур займається один з департаментів Державного Секретаріату Святого Престолу. Ви, отче Андрію, очолюєте одне з відділень цього департаменту. Розкажіть, будь ласка, про свої обов’язки та особливості цього служіння.
Центральний орган мусить мати сильну центральну систему, так званий сильний центральний апарат. Ми знаємо, що міністерства закордонних справ кожної із країн, окрім посольств, дипломатів, які працюють на місцях, має також центральний офіс, який координує роботу всіх своїх посольств у світі. Те саме відбувається і в Католицькій Церкві. Папі, Святому Престолові, щоби ефективно оперувати своїми нунціатурами, потрібен сильний виконавчий центральний апарат свого міністерства закордонних справ.
Після трьох років перебування в Україні, де я очолював адміністрацію Патріаршої Курії, а це близько 160 осіб, які працювали в курії чи співпрацювали з нею, то зараз у мене ширші, масштабніші обов’язки. Провівши дев’ять років у так званих ретрансляторських місіях, посольствах, нунціатурах по цілому світі, керівництво покликало мене, збагаченого цим досвідом і трирічним досвідом служіння в Україні, до центрального апарату, до міністерства закордонних справ Ватикану, де я опікуюся відділом адміністративно-технічного персоналу. Мова йде про персонал, який допомагає акредитованим ватиканським дипломатам у різних країнах виконувати їх місію. Це працівники секретаріатів, архівісти, економісти, юристи, водії, охоронці, обслуговуючий персонал. У цьому відношенні це також співпраця із спеціалістами страхового бізнесу, адже наших працівників потрібно застраховувати. Таким чином зараз я працюю в Римі, в центральному офісі, де у відділі, яким я опікуюся, є не один десяток працівників. Ватикан має 128 нунціатур. Орієнтовно, це понад 1000 працівників адміністративно-технічного сектору. Є також великий автопарк, чимало рухомого і нерухомого майна усіх нунціатур. Потрібно займатися і ремонтом, купівлею, продажом, орендою.
Опікуватися цим відділом мені допомагають економісти, юристи, інженери, архітектори, менеджери страхового бізнесу, бухгалтери. Це вимагає великої відповідальності, великої консолідації зусиль. Систематично звітую керівництву про свою роботу, намагаючись забезпечити таким чином безперебійне та ефективне функціонування нунціатур в цілому світі за допомогою управління із центрального апарату. Це вимагає великого досвіду, адже бувають нунціатури, які акредитовані в одній країні, бувають – акредитовані в кількох. Наприклад, останній раз я працював у нунціатурі в Кувейті, яка була акредитованою на п’ять країн. Крім того, у ще двох інших країнах ця нунціатура виконувала обов’язки апостольської делегатури. Таким чином одна нунціатура працювала у семи країнах на всьому аравійському півострові.
Отож, постійна цілодобова консолідація зусиль є необхідною. Є чергування працівників, які працюють навіть у вихідні, щоб відреагувати на найбільш неочікувані запити. Для мене це дуже збагачуючий досвід. До цього я працював, як я вже згадував, у нунціатурах, на місцях, потім в Україні, де я пізнавав свою Церкву через адміністративно-управлінську роботу і душпастирський вимір цього служіння. Можна було втілювати і лабораторні напрацювання науково-дослідного характеру, які мала Патріарша Курія.
Подібно є у Римській Курії, яка, крім того, що здійснює виконавчу функцію, має простір, де розпрацьовуються нові ідеї для євангелізації, душпастирювання. Такі напрацювання передаються на розсуд синодальним отцям, Святішому Отцю, які вже затверджують ті чи інші програми. Багато із них затверджуються «ad experementum», тобто на короткий випробовувальний термін – на рік, на три, на п’ять, – щоб згодом подивитися, чи вони є ефективними, і, у випадку потреби, їх удосконалити.
Отче Андрію, на основі Вашого досвіду дипломатичного служіння для Святого Престолу в різних країнах світу, поділиться, будь ласка, думками про те, які виклики сьогодення ставить перед УГКЦ, яка відносно недавно відновила свої структури.
Наша Церква має гарний зразок Вселенської Церкви. Однією із найбільш відповідних характеристик Католицької Церкви є її мережевість, її покриття. Це покриття є дуже щільним і покриває найвіддаленіші куточки, капіляри цього великого організму, великого кровообігу життєдайної сили, яка циркулює по найбільших венах, артеріях, але доходить і до найбільш віддалених куточки через капілярний рівень. Існує велика щільність цього покриття.
У Вселенській Церкві це було досягнуто не за один день, але впродовж двохтисячолітньої історії. Це бажання управлінського досягнення до будь-якої точки, де може знаходитися людина, завжди розвивалося. Досягнути людину в будь-якій частині світу є ціллю євангелізаційної місії Церкви. І це стає можливим до реалізації лише через місійну відкритість і місійний дух. Найвідчайдушніші місіонери, наймужніші, найсміливіші, під впливом Святого Духа і проникнуті цим автентичним покликанням свого служіння, ішли назустріч незручностям, викликам, проблемам. І хоча земля, куди вони йшли була новою, незнаною для них, але вони знали одну просту річ – це поклик Христа, який сказав апостолам: «Ідіть, навчайте всі народи, хрестячи їх в ім’я Отця і Сина, і Святого Духа». Це основний посил.
Отож, наша Церква має гарний приклад, прецедент. Вона є частиною цієї глобальної Церкви, вона не є на якомусь острівку недосяжності для себе. Таким чином, враховуючи глобальний динамічний світ, світ мігруючий, в якому люди подорожують, змінюють місце праці, місце навчання, можемо ствердити, що від нас вимагається великої мобільності і оперативного реагування. Деякі рішення можуть бути добрими, але вони швидко не приймаються, а отже можуть бути вже неактуальними. Як на мене, це великий виклик, який стоїть перед нашою Церквою.
Щоб нашій Церкві бути тією хорошою мережею, ми зобов’язані над цим працювати. І як цього досягнути, можна навчитися від Вселенської Церкви. З одного боку, цього можна досягнути через центральні органи управління, які століттями розвивалися, плекалися, утверджувалися. Адже, як ми вже сказали раніше, найбільшим чудом є єдність, яку важко зберегти, яку важко утвердити. Однак потрібно підкреслювати і різноманіття, надаючи йому щораз то більшої ваги і значення.
У випадку нашої Церкви, яка вийшла з підпілля, з-під радянського комуністичного ідеологічного режиму, існувала у цьому плані певна трудність. Адже, як ми могли неодноразово чути, діаспора була відірвана від матірньої Церкви, тому існувала загроза «містечкового» розуміння своєї єпархії, своєї парафії. Можливо, єпархії на поселеннях не мали такого природнього, тяглого розуміння єдності, яка була акумульована в особі Глави Церкви, Верховного Архиєпископа, Патріарха.
Сьогодні для нашої Церкви є дуже важливо будувати центральні структури. Звісно, не для того, щоб мати забагато влади, або ж її узурпувати певними церковними очільниками, але для того, щоб вибудувати єдині координаційні центри для покращення координації та комунікації. Це свого роду диспетчерські пости.
От, наприклад, у кожному великому аеропорту ми бачимо велику диспетчерську вежу, яка координує роботу. Вона мусить дуже злагоджено працювати. Центральна диспетчерська система повинна забезпечувати безперебійну роботу злету і посадки літаків. Щось подібне є і в нашій Церкві.
Цього можна досягти лише з оновленими, вмотивованими особами, які повертаються сьогодні до України, здобувши гарну, добру, європейську освіту в сферах богослов’я, суспільних комунікацій, в соціальному вимірі мережевого служіння. Це сотні і сотні наших студентів, які вчилися в Римі, в Папських університетах, а також у інших богословських церковних закладах. Це новий етап.
Попередній етап заслуговує на відповідну повагу, на слова великої-великої вдячності і пам’яті про те, хто піднімав Церкву, хто ставив її на ноги, адже не було нікого. Вони сміливі із місійним духом і запалом їхали до Києва, до інших наших осередків, де створювалися наші структури, так, як це дозволяли обставини, ресурси, середники. Тому – кожному честь, шана, подяка, хто робив до цього. Тепер же потрібно заохочувати, вмотивовувати тих нових, які могли б сьогодні розвинути що раз більше, давши нового імпульсу всім цим структурам.
Щоб усе це здійснити, потрібен здоровий баланс між досвідом попередніх і енергією, знанням, потенціалом нових. Все це є дуже важливим, щоб наш рівень Церкви розвивався.
В Католицькій Церкві, як і в цілому суспільстві, особливо, демократичному бачимо, що йде рух до децентралізаційного напрямку. Маючи центральний вимір, тепер віддати більше повноважень на місця. Так є в Українській державі, так є в демократичних суспільствах, так є і в Католицькій Церкві. Тому Синод єпископів і папа думають про синодальність, про колегіальність, щоб почути голос місцевих єпископів, місцевих парохів, мирян в парафіях. Щоб вимір синодальності що раз то більше проявлявся у слуханні один одного.
У нашій Церкві це також повинне прийти, повинне обов’язково статися. Але на цьому проміжному етапі, ще не кінцевому, на мою думку, потрібно зміцнити центральні структури, щоби плекати єдність. А вже тоді, вибудувавши цю єдність, координаційну мережу, серце, яке, пульсуючи, роздає кров по організму, воно зможе забезпечити те, що кожен буде почутий також і в нашій Церкві. Крім того, щоб мережа була щільною, з добрим покриттям, потрібні ретрансляційні антени, які той основний сигнал із центру підсилюють на місцях, у складних місцях доступності. Це вимагає ресурсу, підготовлених людей, які до цих речей беруться з ентузіазмом. Ці чинники обов’язково потрібно розвивати. Як і у кожній справі, для цього потрібні люди. Тому, як на мене, нині треба чувати над людським наповненням, з мотиваційним завзяттям, з іскоркою, з вогником, з пасіонарністю, які беруться до служіння Церкві в нових її вимірах.
Отче, ви стверджуєте, що на даному етапі свого розвитку УГКЦ повинна дбати про забезпечення центральних структур кваліфікованими і відданими працівниками. Які необхідні риси, окрім професійності та відданості своїй справі, повинні плекати ті, хто трудяться для Церкви?
Щоб ті чи інші процеси мали якісне наповнення, потрібні люди, які живуть у відповідності до своїх слів, і від слів переходять до діла. Тому дуже важливим є таке поняття, як відсутність конфлікту інтересів, кумівства, плагіату чи дешевого популізму, який, на жаль, також закрадається у Церкву. Натомість важливим є наявність відповідної формації. Всі ці речі, так чи інакше, відбиваються на моральній складовій Церкви. Ми бачимо, що ми під пильним мікроскопічним прицілом усіх тих структур, які слідкують за тим, чи наші слова не розходяться із ділами. Це дуже важлива, як на мене, ланка, яка повинна бути обов’язково взята до уваги, щоби не було розходжень. Тому що це мега-мега важливе у сьогоднішньому дуже чутливому інформаційному суспільному просторі.
Розмовляла Світлана Духович
