Великий піст має свої богослужіння, частина з яких більше не здійснюється в інший час у році. У чомусь вони представляють саме найстарішу традицію Літургії як Тайної вечері, у чомусь вони носять екуменічний характер, ніби нагадують про братню єдність, яку заповідав Христос.
І в той же час вони скеровані саме на людину. Бо це не лише той час, коли християнин має співпереживати страсті Христові, але й задуматися над першопричиною цих страстей — людською гріховністю.
«Легше прийти на Хресну дорогу і роздумувати над тим, як страждав Христос. Набагато важче запитати себе: що я можу зробити, щоб у цьому світі було менше страждання? Саме до цього закликає піст», — наголошує отець Василь Рудейко, доцент кафедри літургіки УКУ, у наступній частині наших розмов про Літургію.
У той же час, у нашій минулій розмові він висловив думку, що час Великого посту перенасичений різними богослужіннями. Продовжуючи її, просимо його деталізувати і прояснити: з чого складається богослужбова традиція Великого посту?
— Це надзвичайно складна тема — мабуть, одна з найскладніших у всій нашій літургійній традиції. Передусім тому, що богослужіння Великого посту є дуже давніми: їх рано почали записувати й фіксувати. А оскільки таких фіксацій збереглося багато, до формування постового богослужіння долучилися різні традиції.
Зокрема, Єрусалимська традиція зі своїми унікальними богослужіннями, пов’язаними з конкретними місцями життя і діяльності Ісуса Христа, особливо подіями Страсного тижня. Поряд з нею Константинопольська традиція, що розвивалася в імператорському місті, також мала власні богослужбові особливості. У Константинополі зберігалися реліквії Страстей Христових — наприклад, спис, яким було пробито бік Спасителя, частина Хреста Господнього. Це також впливало на формування окремих літургійних акцентів. Усе це поступово накопичувалося й нашаровувалося.
Важливу роль відіграли й монастирі — передусім монастир святого Сави поблизу Єрусалима, а також монастир Студитів у Константинополі, пов’язаний зі святими Теодором і Йосифом. У цих осередках укладалися численні піснеспіви, які з часом формували цілі антології богослужбових текстів. Проте навіть це не є головною проблемою.
У різних регіонах християнського світу та в різні історичні періоди Великий піст тривав по-різному: шість, сім або навіть вісім тижнів, залежно від того чи враховувались суботи та неділі постовими днями і чи включав період 40 днів посту Великий Тиждень Страстей Христових. Ці варіації також накладалися одна на одну. Тому, коли ми сьогодні відкриваємо постові книги, то бачимо своєрідні «геологічні пласти» — подібно до того, як геологи досліджують гору й розрізняють її нашарування. Так само і Великий піст складається з різних історичних шарів.
Через це впорядкувати все в чітку й логічну систему не завжди просто. Потрібно щоразу пояснювати: це елемент єрусалимської традиції, це — константинопольської; ось тут маємо подвоєння, яке виникло через те, що і Йосиф Студит, і Теодор Студит уклали повні цикли богослужбових текстів на період Великого посту. Первісно, ймовірно, передбачалося, що в один рік використовуватиметься Йосифові піснеспіви, а в інший — Теодорові. Натомість сьогодні ми співаємо тексти обох авторів — іноді послідовно, іноді перемішано. Тому вся ця структура виглядає досить складною.
Втім, варто починати з окреслення особливих богослужінь Великого посту. Одним із найвідоміших і найцікавіших для вірних є Літургія Передосвячених Дарів, адже вона суттєво відрізняється від інших богослужінь.
Це богослужіння фактично поєднує в собі вечірню — а точніше, навіть два її історичні пласти. Спершу звершується звичайна вечірня, а далі — давній антіохійський шар із обрядом запалення світла та урочистим кадінням. Лунає спів «Світло Христове просвічує всіх», коли священнослужитель благословляє народ запаленою свічкою. Звершується кадіння престолу з чотирьох сторін під урочистий спів 140-го псалма: «Хай возноситься молитва моя, як кадило перед Тобою, здіймання рук моїх — як жертва вечірня». Цей приспів із неквапливим кадінням повторюється з кожного боку вівтаря, що надає служінню особливої урочистості.
Після цього відбувається обряд, який для сучасної людини може здаватися незвичним: освячені раніше Дари — Тіло Христове — урочисто переносять з дарохранительниці на престіл. Під відповідні молитви освячене раніше Тіло Христове вкладається в чашу з вином, після чого звершується Причастя вірних.
Саме по собі це богослужіння не було спочатку суто постовим. У джерелах X століття його називають щоденною Літургією — на відміну від святкових Літургій святого Василія Великого та святого Йоана Золотоустого, які звершували у неділі, суботи чи особливі святкові дні. Літургію Передосвячених Дарів, натомість, призначали для звичайних буднів. Те, що вона збереглася переважно у Великому пості, є наслідком пізнішої практики: від часу Теодора Студита в Константинополі поступово почали щоденно звершувати Літургію Йоана Золотоустого, і давня традиція буденної Літургії Передшеосвячених Дарів збереглася фактично лише в постовому періоді.
Попри це, сьогодні Літургія Передосвячених Дарів надзвичайно приваблює вірних. У її контексті читаються також катехитичні повчання — уривки з Книги Буття та Книги Приповідок, які впродовж Великого посту пояснюють історію створення світу, події виходу Ізраїлю з єгипетської неволі, а також передають біблійну мудрість. У давнину Великий піст був часом інтенсивної катехизи тих, хто готувався до Хрещення, і ці читання мали виразне навчальне значення.
Це, якщо коротко, основні риси Літургії Передосвячених Дарів. За потреби можна окремо зупинитися на окремих деталях чи історичних уточненнях.
— Літургія Передосвячених Дарів називають ще Літургією Григорія Двоєслова, тобто Папи Римського. А як вона потрапила до східної традиції?
— Вона звершується — або принаймні звершувалася — майже в усіх східних традиціях, за винятком етіопської. Водночас у деяких Церквах ця практика згодом була втрачена. У нас також до недавнього часу вона перебувала в занедбаному стані. Настільки, що Інструкція застосування літургійних приписів Кодексу канонів Східних Церков спеціально наголошує: якщо така традиція була втрачена, її необхідно відновити, зокрема йдеться саме про Літургію Передосвячених Дарів.
Назва «Літургія святого Григорія Двоєслова» є псевдоепіграфічною, тобто приписує авторство особі, яка насправді не була її укладачем. Структурно ця Літургія сформувалася на основі молитов, що орієнтуються на тексти Літургії святого Василія Великого. Зокрема, євхаристійні молитви — перед «Отче наш» та так звана главоприклонна молитва — виразно залежать від відповідних текстів василієвої традиції.
Найменування «Літургія Григорія Двоєслова» з’являється доволі пізно. Показово, що в артикулах Берестейської унії вона згадується під назвою Літургії святого Епіфанія, а не Григорія Двоєслова. Отже, йдеться про історично неточну атрибуцію.
Чому ж її почали пов’язувати з Папою Григорієм? Найімовірніше, через те, що він запровадив подібний чин у Римі для грецької діаспори, зокрема у Велику п’ятницю. Західна традиція не передбачала звершення Євхаристійної Літургії цього дня, тоді як грецькі християни були звичні до причастя Передшеосвяченими Дарами. За свідченням науковців, Папа Григорій дозволив або впорядкував звершення цього чину для греків у Римі. Проте він не був його автором і тим більше не впроваджував його на Сході. Йдеться радше про адаптацію вже існуючої східної практики в умовах тогочасного Риму.
Водночас для східних Церков цей чин був звичним і нормативним. Маємо, наприклад, документ коптійської традиції, у якому пояснюється суть Літургії Передосвячених Дарів. У передмові зазначено, що в давнину Божественну Літургію звершували лише в неділю. Якщо ж виникала потреба причастити вірних протягом тижня, існував особливий чин, який у коптів називався «чин знаменування чаші». Цей чин відповідає нашій Літургії Передосвячених Дарів. Згодом, як свідчить документ, ця практика в коптійській традиції вийшла з ужитку.
Загалом у різних обрядах спостерігалася подібна модель: у неділю освячували достатню кількість Дарів на цілий тиждень, а від понеділка до суботи вірних могли причащати цими Передшеосвяченими Дарами. Як я вже згадував, така практика зберігалася фактично до X століття — або принаймні до часу Теодора Студита в Константинополі.
Саме Теодор Студит почав наполягати на щоденному звершенні повної Євхаристійної Літургії, зокрема Літургії святого Йоана Золотоустого. Внаслідок цього Літургія Передосвячених Дарів поступово була витіснена і збереглася переважно в період Великого посту.
Відтоді на неї почали накладати інтерпретацію як на особливо покаянне богослужіння, мовляв, саме тому вона служиться у Великому пості. Проте якщо уважно проаналізувати її тексти, важко знайти в них виразно покаянні акценти. Її постовий характер радше є наслідком історичного розвитку практики, ніж первісного богословського задуму.
— Ми маємо в цьому часі також саме покаянні богослужіння, починаючи від канону св. Андрія Критського. Розкажіть про ці, власне.
— Основними богослужбовими текстами, які безпосередньо говорять про піст, умертвлення пристрастей, відречення від певних звичок чи навіть від певної їжі, є змінні тексти богослужінь. Йдеться насамперед про стихири на вечірні та канони на утрені.
Канони утрені в нашій традиції пов’язані передусім із творчістю Теодора Студита і Йосифа Студита. Існують дві серії таких канонів — так звані Тріоді. Саме вони розгортають основні теми Великого посту. Центральною темою є покаяння. Поруч із нею звучить тема доброчинності: піст розуміється як час активного милосердя і конкретних діл любові. Це також період особливої молитви — не просто звичної щоденної практики, а глибшого відкриття її змісту. Крім того, піст є часом поглиблення знань християнської традиції — Святого Письма, вчення Церкви, духовного досвіду.
Натомість у постових літургійних текстах відносно мало безпосередніх роздумів про страждання і смерть Ісуса Христа — чого, можливо, багато хто очікував би. Окремі згадки є в середу і п’ятницю, але це притаманно цим дням упродовж усього року, а не лише у Великому пості. В інші дні тексти зосереджені передусім на особистому наверненні, на праці над собою, на зміцненні чеснот, на відкритті дарів Духа.
Що ж до Канону Андрея Критського, то первісно цей текст не був написаний спеціально для Великого посту. Це радше духовний підсумок життя єпископа й монаха похилого віку — спроба осмислити власний шлях у світлі Святого Письма. Канон складається з понад 250 тропарів, у яких автор зіставляє події біблійної історії — як позитивні, так і негативні приклади — із власним життям, застосовуючи їх до себе.
З огляду на глибоко покаянний характер цього твору, його спочатку в монаших середовищах, а згодом і в ширшій церковній практиці, приурочили до п’ятого тижня Великого посту, коли згадується пам’ять святого Андрея Критського. Поруч із ним у цей період вшановується й пам’ять преподобної Марії Єгипетської, яка також згадується в каноні як винятковий приклад покаяння; у цей день читається і її житіє.
Пізніше виникла практика читати Великий канон і у перший тиждень посту, поділяючи його на чотири частини — радше з практичних міркувань. Канон розділили на чотири дні, щоб поступово молитовно входити в його зміст. Спочатку це була переважно монаша традиція, але завдяки значному впливові монастирів вона поширилася на всю візантійську літургійну спадщину.
Особливим і типовим богослужінням Великого посту є утреня. Якщо євхаристійне богослужіння в будні поєднується з Літургією Передшеосвячених Дарів і звершується ввечері, то вранці, на початку дня, утреня допомагає людині духовно налаштуватися. Саме на утрені зосереджено найбільше постових текстів — стихир і канонів, які окреслюють внутрішню програму дня: як його прожити, на що звернути увагу, чого не втратити.
Крім того, утреня Великого посту зберегла численні акценти, пов’язані зі світлом і просвітленням. Ці мотиви не є суто постовими — адже Христос упродовж усього року проголошується Світлом, що просвітлює душі. Проте саме в час посту тема просвітлення набуває особливої ваги. Християнство живе пізнанням — просвітництвом у глибокому духовному сенсі. Йдеться про зростання в розумінні, про мудрість, про внутрішнє світло.
Світло Христове — це не лише поетичний образ. Це особа Ісуса Христа, Його слово в Євангелії, Його приклад життя: зцілення, співчуття, близькість до людини в її стражданнях і потребах, здатність розділити радість зустрічі з Богом. Саме таким світлом покликаний жити християнин упродовж Великого посту — як часом внутрішнього очищення, навчання і просвітлення.
— Ви сказали, що Літургія служиться не як звично зранку, а ввечері. А чому так?
— Постове богослужіння зберігає давній спосіб літургійного життя. Великий піст узагалі дає змогу побачити, як первісно формувалися й звершувалися богослужіння. Німецький дослідник Антон Баумштарк сформулював так звані «закони літургійного розвитку». Один із них стверджує, що в особливо важливі літургійні періоди Церква зберігає давніші форми. А Великий піст якраз і є таким привілейованим часом.
Первісна традиція полягала в тому, що Євхаристія розумілася як Таємна вечеря — не як «таємний сніданок» чи «таємний обід», а саме вечеря. Тому вона природно поєднувалася з вечірнім богослужінням. Разом із вечірнею звершувалася й Євхаристія.
Згодом Літургію почали переносити на ранок. Однією з причин було зловживання: люди переставали чітко розрізняти Євхаристію як споживання Тіла і Крові Христових та звичайні спільні трапези. Уже апостол Павло в Першому посланні до Коринтян застерігав, що той, хто не розрізняє Тіла Господнього, «осудження собі їсть і п’є». Саме щоб уникнути такого змішування Трапези Господньої зі звичайною трапезою, практика поступово змінилася.
Натомість у Великому пості давня логіка збереглася: Євхаристія, зокрема Літургія Передшеосвячених Дарів, звершується ввечері — у символічному зв’язку з Таємною вечерею. А ранок залишається часом духовного налаштування.
Людина розпочинає день молитвою. У контексті утрені вона визначає внутрішні орієнтири: на що звернути увагу, як жити протягом дня, у чому зростати. Це час просвітлення, покаянного переосмислення, конкретних рішень щодо доброчинності й духовної праці. Таким чином, ранкове богослужіння задає тон усьому дню, а вечірнє — веде до євхаристійної повноти.
— У часі Великого посту є ще інші традиційні молитовні практики, як пасії, хресна дорога. Остання, в принципі, служиться не тільки в цьому часі. І це спеціальний спосіб приготування до Страстей, то, можливо, ми ще про це поговоримо ближче до часу Страсного тижня.
А чим насправді є цей піст, чим мав би бути для християнина? Чи лише часом приготування до Великодня чи чим більшим?
— Передусім Великий піст — це завжди праця над собою. У класичних літургійних традиціях він розуміється як спроба почути слова Христа, звернені до єрусалимських жінок, які плакали, коли Він ішов на страждання: «Не плачте наді Мною, а плачте над собою і над вашими дітьми».
Насправді набагато легше переживати піст, співчуваючи стражданням Ісуса Христа. Це природна людська емпатія: ми знаємо, що Він терпів біль, що Його зневажали, мучили, і тому співпереживаємо. Однак сенс Його страждання не зводиться до того, щоб ми лише оплакували чи емоційно розважали над цими подіями.
Суть полягає в іншому: побачивши цю несправедливість, яка доходить аж до боговбивства, ми маємо поставити питання про себе. Про те, що гріх — не абстрактне поняття, а реальність, яка спотворює світ і здатна привести до найвищої несправедливості. Легше прийти на Хресну дорогу і роздумувати над тим, як страждав Христос. Набагато важче запитати себе: що я можу зробити, щоб у цьому світі було менше страждання? Саме до цього закликає піст.
Що я можу зробити сьогодні — з огляду на мої знання, на розуміння свого покликання як християнина, на усвідомлення біблійної історії та її послання? Як участь у богослужіннях, слухання Слова Божого, причастя Тіла і Крові Христових можуть вплинути на моє конкретне життя? Що я можу змінити, щоб світ став бодай трохи справедливішим, співчутливішим, людянішим?
Людина опиняється в центрі приготування до спогаду Страстей і святкування Воскресіння. Адже саме люди — тоді й тепер — здатні піддатися несправедливості, маніпуляції, страху. Євангеліє нагадує, що навіть тоді, коли Пилат і Ірод визнавали невинність Ісуса, людський тиск привів до вироку.
Тому Великий піст — це не лише спогад про події минулого, це осмислення нашої відповідальності перед Богом і перед світом. Відповідальності за власні рішення, за стан суспільства, за міру добра чи зла, яку ми допускаємо у своєму житті. Саме так можна підсумувати його глибинний зміст.
— Днями відбулася презентація книжки-діалогу авторки, Іванк Рудакевич з вами про Літургію. Книжка викликала заохоплення у тих, хто були присутні на її представленні. Авторка, яка є активною вірянкою і журналісткою, дуже гарно представила, чому в неї виникла ідея написати цю книжку. Проте як священнику, який кожен день здійснює більш-менш однакові богослужіння, стало живе Літургією, пояснювати вам очевидні речі?
— Я вже частково говорив про це під час презентації, тож, можливо, повторюся.
Я не починав як священник. Я виріс у дяківській родині, і ще змалку мене хвилювало питання: для чого ходити до церкви? Мене ніхто не змушував — навпаки, я сам хотів іти. Мені це було цікаво. Можливо, тому, що в церкві були красиві церковнослов’янські книги з ілюстраціями, написані мовою, яку не всі розуміли, і мені хотілося її опанувати. Батько завжди був готовий пояснювати, і вся родина підтримувала це зацікавлення.
Тобто я змушений був сам для себе відповісти: який сенс має участь у богослужінні. І коли згодом я став священником, у моєму ставленні до Церкви принципово нічого не змінилося. Більшість аргументів, які я сьогодні формулюю, народилися ще тоді — з особистого пошуку.
Тому мені було легко відповідати на запитання Іванки: у її віці я ставив собі ті самі питання. Звісно, з огляду на мій подальший шлях — студії літургіки, глибше зацікавлення історією й богослов’ям богослужіння — сьогодні мені простіше впорядкувати думки і чітко сформулювати, для чого ми приходимо на службу і стоїмо там. Але якогось раптового «одкровення» не було. Це був поступовий процес розуміння.
Я бачив, що богослужіння має тексти, спів, структуру; воно має внутрішню логіку. І цю логіку потрібно відчитувати — шукати зв’язки, послідовність, смислову динаміку. Водночас я усвідомлюю, що в нашій сучасній практиці є елементи, які не допомагають цю логіку побачити, а інколи навіть її затемнюють.
Саме тому я постійно наголошую на потребі літургійного впорядкування. Йдеться не про радикальні зміни, а про ясність структури. Богослужіння створювали люди, які мислили логічно. Тож і сьогодні воно має бути побудоване так, щоб людина з нормальним відчуттям логіки могла слідувати за його ходом — крок за кроком.
У цьому, власне, і суть тієї книжки, яку ми презентували: навчитися бачити й розуміти внутрішню логіку богослужіння. І водночас чесно визнати, що не все в нашій сучасній практиці є бездоганно впорядкованим. Над цим потрібно працювати — не задля зовнішньої досконалості, а для того, щоб богослужіння повніше розкривало свій потенціал як простір живого спілкування між Богом і людиною.
— Мені здається, що побутує думка, що той, хто ходить на Літургію, може не думати, що співається, бо він знає, що співається правильно, впевнений, що саме так має бути, інакше не буває, тобто немає потреби сумніватися. Натомість, коли почати спонукати, заохочувати на рівні єпископату чи священників вносити зміни, чи просто їх пропонувати, то може скластися ситуація, яка була із календарними змінами, що, мовляв, не на часі і так далі.
— Усе завжди починається із запитань, які людина наважується поставити. І тут можливі дві парадигми.
Перша — дуже проста: не ставити запитань, а просто виконувати обов’язок. У неділю прийти до церкви, побожно вислухати службу, проповідь, приступити до Причастя, раз на місяць до сповіді — і не заглиблюватися далі. У такій моделі можна існувати століттями. Є канонічні приписи, є страх перед Божим судом, є відчуття, що потрібно «відзвітувати» про виконане. Людина діє з обов’язку — і цього достатньо, щоб система функціонувала.
Але є інший підхід — значно складніший. Це підхід живого спілкування. У ньому питання обов’язку може відійти на другий план або навіть втратити визначальне значення. Якщо людина знає, для чого вона приходить до церкви, якщо усвідомлює, що це простір зустрічі з Богом, якщо відчуває реальну духовну користь — їй уже не потрібне зовнішнє зобов’язання. Вона приходить не тому, що «треба», а тому, що хоче і бачить сенс.
Бо в Літургії Христос стає присутнім серед своїх людей: відкривається у слові, дарує себе в любові, дає себе спожити у Пресвятій Євхаристії. Є безліч причин, щоб іти до храму — не через примус, а через свідоме бажання.
Наше церковне відродження, мабуть, почнеться тоді, коли насамперед самі священники почнуть ставити собі ці питання. Коли вони зможуть бодай на мить абстрагуватися від категорії «обов’язку» і побачити богослужіння як привілей. Я приходжу не для того, щоб виконати чергове правило й поставити умовну позначку в переліку приписів. Я приходжу, бо це мій дар, моя можливість, моя участь у чомусь живому.
Тоді цінність богослужіння перестає ґрунтуватися на зобов’язанні й починає ґрунтуватися на досвіді. Я живу цим. Я отримую з цього духовну силу, благодать, внутрішню енергію. І коли я це пропускаю, я відчуваю втрату — не тому, що порушив правило, а тому, що позбавив себе джерела життя.
І далі постає друге питання: як навчитися цю духовну силу відчувати й застосовувати в повсякденному житті? Це вже сфера духовної науки — життя в Христі. Саме так назвав свої катехитичні пояснення Літургії Микола Кавасила — «Життя в Христі». Пояснюючи богослужіння, він не говорить про формальності; він показує, як через нього ми реально входимо в життя з Христом, які благодаті отримуємо, чому важливо розуміти сенс кожного елементу.
Бо якщо йдеться лише про естетику — гарну музику чи вишукану проповідь, — то це не унікально. Можна піти до концертної зали й почути ще досконаліше виконання. Можна послухати блискучого проповідника в іншій спільноті, наприклад, у протестантів. Але богослужіння — це не культурна подія і не інтелектуальна лекція. Це простір участі в таїнстві, простір співжиття з Христом.
І коли людина відкриває це для себе, вона вже не потребує примусу. Вона приходить, бо там знаходить джерело життя.
— Проповідь можна почути навіть поза церквою, скажімо у театрі, від відомого актора, яка може звучати простою і доступною мовою та мати чіткий зміст.
— Абсолютно, можна піти будь-куди. Але можна навчитися жити цим життям так, щоб ти його прагнув — як прагнеш зустрічі з коханою дружиною. Ти хочеш прийти до неї не тому, що тебе зобов’язує подружній обов’язок, а тому що знаєш: вона дасть тобі те, чого ніхто інший дати не може. Так само і в житті людини з Богом.
Якщо ти ходиш лише тому, що «треба», що є певний обов’язок, — це один досвід. А коли ти гориш любов’ю і бажанням, коли прагнеш цієї зустрічі, — це зовсім інший вимір.
— Пригадуються слова апрстолів з Євангелія під час Преображення: «Добре нам тут бути».
— Так, це досвід присутності, який народжується не з примусу, а з внутрішнього пережиття.
— Тоді постає питання: як переконати у цьому людей, які не ходять до церкви, які не мають навіть відчуття обов’язку? Чи можливо, щоб для них погляд на Літургію став іншим — не таким, як у тих, хто приходить лише тому, що «так треба», а таким, що викликає бажання?
Сьогодні багато людей шукають у Церкві підтримки в час війни. І тут питання звучить конкретніше: як Літургія може їм допомогти? Що в ній є такого, що може стати опорою?
— У Літургії є досвід присутності — Божої і спільнотної. Є слово, яке пояснює, потішає, викриває і дає надію. Є молитва, яка дозволяє людині не залишатися сам на сам зі своїм страхом і болем. Є Причастя — реальна участь у житті Христа, яке сильніше за смерть. Є спільний ритм, структура, порядок, що впорядковують внутрішній хаос.
Тому для людини, яка шукає підтримки, Літургія може стати не виконанням правила, а місцем зустрічі, джерелом сили й надії. Але це відкривається тоді, коли вона входить у цей досвід не з примусу, а з відкритістю.
— На що варто робити акцент в поясненні Літургії, коли звертаєшся до тих людей, які не бачили потреби брати в ній участь? Чи є якісь елементи в літургійній традиції, можливо які потребують відновлення, які би були добрими для того, щоби ці люди відчули себе своїми в храмі?
— Немає іншої дороги, окрім тієї, яку проходять люди, запалені власним досвідом, — ті, хто для себе знайшов відповіді й може ділитися ними з іншими. Іншого шляху просто немає.
Ми відкриваємо Святе Письмо і читаємо, як люди захоплювалися Ісусом Христом. Але ж вони спершу почули про Нього від когось. Хтось узяв їх за руку і привів. Пригадуються греки, які прийшли до апостола Андрія і сказали: «Хочемо бачити Ісуса». Андрій привів їх до Петра, а Петро – до Христа. Так само відбувається і сьогодні.
Можна писати книжки, виголошувати лекції, переконувати, але ніщо не замінить простої розмови — навіть розмови за кавою. Ми, як християни, маємо навчитися ділитися власним досвідом Христа, у тому числі літургійним досвідом, — спокійно, без тиску, без залякування пеклом чи «червом, що не вмирає», без апеляцій до страху.
Потрібно говорити про те, що ти сам переживаєш: я ходжу туди, бо мені там добре. Для багатьох це вже стане запитанням: чому йому там добре? І тоді важливо мати передусім для себе чесну відповідь.
Йдеться не про якісь надприродні явища чи виняткові переживання, які нібито всі повинні відчувати однаково. Літургія складається з конкретних слів і дій саме тому, що вона хоче осмислити те, що відбувається між Богом і людиною. «Єдинородний Сину», Символ віри, анафора — усе це народилося з потреби Церкви пояснити, що означає наша зустріч із Богом у спільноті.
І якщо Великий піст історично був часом приготування до Хрещення, то це й сьогодні добрий момент, щоб привести тих, хто шукає. Хтось може запросити людину на Літургію Передшеосвячених Дарів — якщо вона справді гідно і уважно звершується.
Бо проблема іноді в тому, що нам просто нема куди привести людину. Якщо богослужіння відбувається поспіхом, якщо спільнота не залучена, якщо немає внутрішньої зібраності, тоді важко очікувати, що хтось побачить у цьому живий досвід. Потрібно шукати прикладові парафії — місця, де богослужіння є живим, продуманим, внутрішньо цілісним. Не всюди так є.
— У місті ще можна обирати. У селі — користуєшся тим, що маєш.
— Ми завжди починаємо з тієї точки, у якій перебуваємо. І в кожній точці є своя складність, свій «Юда», якщо хочете, — людська слабкість, недосконалість. Але це не скасовує шляху. Він починається з особистого досвіду і з готовності ним ділитися.
— Власне, що в цей час практично ті самі богослужіння є і в греко-католицькій, і в православній традиції. Чи це не спонукає до якогось екуменічного, навкололітургійного діалогу? Чи такий десь відбувається? Чи є якась співпраця і про що б можна було говорити у літургійному просторі?
— Радше такі розмови сьогодні відбуваються на рівні наукових інституцій чи конференцій. Мені не відомі якісь спільні архиєрейські конференції, які системно обговорювали б ці питання. Я поки що не можу уявити собі спільний православно-греко-католицький собор, де ми сіли б за стіл не як дві інституції-супротивники, а як співрозмовники. Можливо, колись до цього дійде.
Добрим знаком був приклад у Нікеї минулого, 2025 року, коли Папа Лев і Патріарх Варфоломей разом промовили Символ віри. Це, на мою думку, дуже важливо. З таких жестів можна починати — щоб спільні ініціативи з’являлися не лише на академічному рівні, а й на рівні предстоятелів Церков.
Якщо ж повернутися до богослужбової практики, то серйозного протистояння в цій площині не було аж до XVII століття.
Є чудові історичні дослідження професорки Наталії Яковенко, у яких дуже переконливо показано співжиття і співпрацю між православними та католиками в контексті Речі Посполитої. Люди були кумами одне для одного, меценати з однієї конфесії підтримували монастирі іншої. Це була складна, але жива реальність співіснування.
Загострення настало з відомим нам історичним чинником, пов’язаним із впливом Російської Православної Церкви. У гру ввійшов радикалізм і фанатизм, і, на жаль, ми в багатьох випадках досі позначені цією спадщиною.
Водночас глибше пізнання власної літургійної традиції приводить до очевидного висновку: вона у нас спільна. На початку XIX століття професор Одинцов, православний дослідник, із подивом писав про те, що греко-католики користувалися фактично тими самими літургійними книгами, що й православні. Часто книги друкувалися в одній друкарні й використовувалися обома сторонами. Літургійна традиція була однаковою або майже однаковою.
— Тож ця тема — спільності й відмінності — цілком може стати продовженням нашої наступної розмови.
Топ-світлина — Гарнізонний храм свв. апп. Петра і Павла у Львові/Facebook
Публікація вийшла у рамках проєкту РІСУ "Свята Літургійного року".
МОНОбанка для тих, хто бажає підтримати проєкт.
##DONATE_TEXT_BLOCK##