Переміна протягом календарного року стилів поведінки та настрóю є частиною нашої традиційної поведінкової культури. Принаймні, така якість властива релігійній поведінці останніх століть у країнах східноєвропейського християнства, зокрема в Україні. У нормативах поведінки, яка приписувалася у пости перед великими релігійними святами, можна виділити дві складові: що необхідно зробити, і чого робити не можна. Оскільки для масового «релігійного споживача» найбільш очевидними є зовнішні форми активності, їх легко назвати відразу. Крім традиційного недільного відвідування богослужіння, необхідно приділити увагу службам першого і останнього тижнів Посту, перед Великоднем поговіти (тобто, підготуватися до сповіді  і причастя). Більш знаючі люди додають також у цей час покаянну молитву Єфрема Сиріна. Що ж стосується «не можна», то й тут більш-менш зрозуміло: не їсти скоромну їжу, обмежити застілля зі спиртним, веселощі та розваги. Більш ревні віряни дотримуються також обмежень на інтимні подружні стосунки.

Якщо ж підійти до здійснення Посту творчо і неформально (а про такий творчий підхід кажуть і Біблія, і тексти християнських авторів), то головне тут – задати запитання: навіщо він мені? Відповідь і очевидна, і складна: для того, щоби бути з Воскреслим Христом. Апостоли і перші християни, від яких пішла традиція Посту перед Великоднем, знали, що умовою Воскресіння була ґолґофа, розуміли, що без причетності до зусиль і страждань Ісуса немає і причетності до Його Воскресіння. Отже, піст, безперечно – це докладання зусиль. Але, звичайно, важливо, щоб ці зусилля були живим імпульсом любові, а не сухої волі чи, гірше того, зусиллями аскетичного гордовитого відцурання від навколишнього світу, в якому в цей час ніжно розквітає весна. Про таке бачення переконливо свідчать світлі і поетичні фрази Пісної Тріоді, богослужбової книги для богослужіння Великого Посту, яка містить заклики до любові та очищення душі. Тексти цієї книги написані монахами, і тому закликають до покаяння (переміни) душі в усамітненому житті, але і для нас, немонахів, вони цікаві й актуальні. Подаю уривки зі служби Прощеної Неділі та першого понеділку Посту, переспів українською (з церковнослов'янської) авторський:

Почнемо світло час Посту,

Настроївшись на духовний труд,

Очистімо душу, очистімо плоть,

Доклавшися до посту у їжі, уникаємо насправді усіляких пристрастей;

Чеснотами духу утішаючись,

Через них любов виявляємо;

В радості духовній спроможімося лицезріти

Всечесні Страждання Христа Бога,

І Святу Пасху.

Світло приступімо до гідного пошани утримання!

Промінням святих заповідей Христа Бога нашого,

Любові жертовної світінням,

Молитви блиском,

Очищенням душі,

Непохитною стійкістю приготуймося, світло несучи,

До святого триденного Воскресіння,

Яке дарує усьому світу нетління.

Але, наразі ми маємо складність для тих, хто щиро бажає пройти Великий Піст так, щоб якнайглибше пережити Пасху. Зокрема тому, що зразки християнської поведінки протягом часу Посту нам пропонуються в текстах, написаних візантійськими монахами  раннього середньовіччя. Щоби справно слідувати рекомендаціям, нам необхідно протягом першого тижня Посту щодня витрачати близько шести годин, відвідуючи богослужіння. Багато фізичних сил треба витратити на земні поклони (протягом доби участь у богослужінні приписує зробити мінімум 45 таких поклонів лише у храмі) та на утримання від їжі (яка має бути без олії чи навіть без теплової обробки). Є немало людей, частіше з неофітів, які віддано сприймають ці випробовування і, здолавши їх напруженням  тілесних і душевних сил, щиро радіють, якщо перший і останні тижні Посту вдалося ці приписи виконати. А ті, хто намагався виконати, але не зміг, навпаки, впадають у журбу, вважаючи, що вони погані християни і неспроможні підготуватися до Великодня.

Отже, варто визнати, що ретельне слідування давнім богослужбовим уставам доступне не всім з тих, хто вважають себе православними, а лише окремій категорії людей, яким нескладно, а іноді навіть приємно брати участь у довгих службах та обмежувати себе тілесно. Таких людей відносно небагато. Активна релігійна діячка післяреволюційної еміграції св. преподобномучениця мати Марія (Скобцова), усвідомлюючи, що православний уклад богослужіння розрахований не на всі типи людей,  а лише на виділених нею два, назвавши такі психологічні типи «аскетичним» та «уставним» (М. Скобцова, «Типи релігійного життя»). Зауважу, що автор не є принциповим противником довгих уставних богослужінь, і чимало вірян почерпує з них немалу втіху, але, повторюючи вслід за Марією Скобцовою: все ж для більшої частини парафіян це складна і важко сприйнятлива справа.

Що ж цій більшій частині робити у Великий Піст? Автор усвідомлює, що готових рецептів, прописаних протоколів поведінки немає. Утім, важливо запитати себе: до чого я маю релігійне натхнення у цей піст і загалом у житті? До чого мене прикликає Господь?

Ми зазначили, що Марія Скобцова виділяла різні типи релігійного благочестя (усього п’ять). З її класифікацією можна сперечатися і її уточнювати. Немало психологів, і християнських психологів зокрема пройшли через спокусу укласти власну, оптимальну класифікацію типів психології особистості. Автор цього бажає уникнути. І все ж ми спробуємо в загальних рисах, з певним моделюванням, нижче описати способи релігійної поведінки, зокрема у Великий Піст.

Допоможе нам у цьому виділення двох певних важливих характеристик духовного життя, які є складовими частинами його фундаменту. Першу назвемо свобода/відповідальність, а другу – причетність. Обидві характеристики можуть бути реалізовані різною мірою, і тому можна уявити їхнє поєднання у вигляді системи координат з двома осями, які перетинаються. 

Перша якість характеризує, наскільки для духовного життя особи важлива її особиста свобода, особистий вибір, невід’ємною частиною якого є відповідальність. Отже, з правого боку площини знаходяться ті форми релігійного життя, в яких акти особистого вибору мають важливе рушійне значення, а з лівого боку – ті форми, в яких вірянин орієнтується на традицію і уникає власних рішень, кроків, форм, які від цієї традиції відходять.

Друга якість (причетність) описує, наскільки в релігійному житті особи є важливою причетність до спільноти, тобто, міра цієї якості – наскільки важливим для особи є релігійне життя саме у спільноті. Прикладом релігійних дій у спільноті є спільна молитва, читання і обговорення релігійних текстів, спільні справи милосердя, турбота в різних формах членів спільноти один за одного – всі ці дії можуть бути саме сповіданням, проявом віри. Відповідно, для тих форм релігійного життя, в яких причетність не надто важлива, більш суттєвими є такі стосунки Бог <--> особистість, в яких наявність релігійної спільноти нівелюється.

У цій системі координат можна, звісно з певною мірою оціночності, суб’єктивності розмістити різні релігійні традиції. Наведу декілька прикладів, без моральної чи емоційної оцінки. У лівому верхньому квадранті розмістяться ті релігійні форми, в яких вірянину важлива причетність до спільноти, але не є бажаним самостійність релігійного пошуку. Вірянин орієнтується на відтворення практики обрядових і позаобрядових дій, символів і жестів, які прийняті у його спільноті. Причетність до групи і впевненість у виправданні перед Богом в разі старанного здійснення цих дій заспокоює його душу. Таке благочестя для тих, хто причетний до православ'я, знайоме. У названій вище статті М. Скобцова називає його «синодальним типом», ми можемо також охарактеризувати його як традиційно-обрядове. Про особливість його прояву в російському православ'ї детально пише В. Мельник у серії статей «РПЦ і Оруелл» (кому цікаво, ці тексти можна знайти через ґуґль-пошук). Зауважимо, що часто для такого традиційно-обрядового типажу християнська суть віри підміняється пізнішими нашаруваннями: формально-естетичними, фольклорними, іноді марновірно-язичницькими, націоналістичними чи політичними. З іншого боку, зафіксований і відтворюваний традицією ритуал є невід’ємною частиною зовнішнього релігійного життя, без нього не обійдешся. Ті релігійні революціонери в історії, які заперечували старі ритуали, неодмінно замінювали їх іншими.    

У лівому нижньому квадранті нашої діаграми ми знайдемо той тип благочестя, в якому віряни не шукають сильної причетності до спільноти і водночас не хочуть новацій чи експериментів у духовній практиці. У православ’ї – це насельники чи відвідувачі монастирів, цінителі особистого духовного життя, для яких власна келія може бути більш важливою, ніж громадське богослужіння чи участь у позахрамовій активності. Людей, схильних до усамітнення, можна знайти в кожній релігійній традиції, і у православ’ї також. Ми уникнемо моральної оцінки, просто зазначимо, що будь-який досвід є цінним, якщо він не гіпертрофований і  не перешкоджає вірянину бути відкритим до інших типів досвіду.

У правому нижньому квадранті ми знайдемо ті типи духовного життя, в яких для вірянина найважливішим є особистий пошук власних стосунків з Богом. В такому світосприйнятті наявні, відтворювані традицією форми духовного життя спільноти сприймаються як щось зовнішнє і не своє. А до своїх власних, неповторних стосунків з Богом необхідно прийти своїми неповторними, унікальними зусиллями. Пошук стосунків з Богом продовжується все життя. Вірянин ніколи не певен до кінця, що він уже знайшов Бога, поєднання змін постійного сумніву і неспокою з  надією і вдячністю є суттєвими якостями такого релігійного світосприйняття. Багато прикладів подібного духовного життя нам дають протестантські автори релігійних текстів, часто з Північної Європи. Зокрема, у скандинавських країнах, як засвідчує соціологія, досить високий рівень релігійності населення поєднується з незначним відвідуванням богослужінь.

Нарешті, у правому верхньому квадранті можна розмістити такі релігійні спільноти, у практиці яких причетність до ближнього (ближніх) є неодмінною складовою, і водночас у стосунках з ближніми цінується взаємна свобода як Божий дар.  Оскільки основою і стосунків з Богом, і стосунків з іншим (ближнім) є усвідомлення невичерпності Ти, невичерпності і багатогранності спільного перебування Я і Ти, пошук Бога є невіддільним від пошуку ближнього (згадаємо у ап. Павла: шукаю не вашого, а вас; 2 Кор., 12, 14). Антиномія свободи і відповідальності означає шанобливе ставлення до іншого в його унікальності, ідентичності. Водночас ця невимірність іншого означає оптимістичний потенціал зближення і радість від упізнавання в іншому Божого образу. Спільна праця чи спільні зусилля у служінні сприяють пізнанню багатства іншого і зближенню з ним.

Якщо читач запитає у автора: де він бачив такі ідеальні спільноти? – у мене не буде абсолютно переконливої відповіді. До таких спільнот християнам треба йти, зростати. Багато схвального я чув і читав про спільноту «Comunione e Liberazione» («Спілкування та звільнення»), яку заснував у 1950-х роках італійський католицький падре Луїджі Джуссані. Можна також назвати спільноту-рух, заснований Жаном Ваньє («Віра і світло») і спільноту святого Егідія (засновник – Андре Ріккарді). Ознаки такого ставлення до ближнього у православ’ї я спостерігав, і читаючи, і чуючи від живих свідків, які відвідували (і у давні, і відносно недавні часи) громади архім. Тавріона Батозького (70-і рр., Латвія), архім. Віктора Мамонтова  (1990-і – 2000-ні роки, там само), самітників Кавказу, деякі афонські обителі тощо. Важливою стороною таких спільнот чи такої духовної практики (не лише у спільнотах), на мою думку, є уникнення залежності від харизматичної фігури лідера. Так, лідер може надихати, показувати приклад. Але важливо, щоб наступне покоління послідовників не просто орієнтувалося на позитивні взірці засновників, а творчо розвивало їх. І було би дуже добре, якби православні  були готові смиренно вчитися у братів і сестер інших конфесій, не забуваючи і про скарби власної традиції. А Вчитель у нас один… - «Ви ж не називайтесь учителями, бо один у вас Учитель – Христос», (Мв 23, 8).

Отже, дай нам, Боже, у цей Великий Піст знайти свої релігійні покликання, поєднуючи свободу і відповідальність, причетність до спільноти і особисте предстояння. Миру поміж нами, вдячності і натхнення, світлого єднання у Великодні 28 квітня! Амінь.

Цей текст розміщений на сайті Відкритого Православного Університету  "Православіє в Україні".