Вгору стежкою вниз
Я хотів би коли я умру (ах, якби мені вмерти улітку!), щоб закутавши в білу намітку, ви спалили мене у бору ( Павло Тичина, 1912).
Тобі доведеться шукати себе в лісах розуму (Аґорешвар Бгаґван Рам).
Сенека вважає, що лише у виборі смерті людина, іграшка богів, є вільною. У листі до Луцілія він описує історію полоненого, з якого хотіли зробити раба-гладіатора. Перед поєдинком, скориставшись походом до вбиральні, той задусив себе, запхавши в горло губку для підтирання. Ця огидна для когось смерть для Сенеки варта щирої похвали – в найскрутніших обставинах людина побачила шанс свободи і негайно скористалася ним.
Крішна не радить робити зі смерті трагедії, адже душа вічна, ненароджена і не може бути знищена. «Наче людина, що одягає новий одяг, скидаючи з себе старий, душа приймає нові тіла, скидаючи старі і непотрібні», – каже Він Арджуні (Бгаґавад-ґіта 2.22). Понад те, смерть постає сакральною, адже Крішна ідентифікує Себе з нею, стверджуючи «Я – всепоглинаюча смерть» (Бгаґавад-ґіта 10.34).
З точки зору смертних, вона страшна і несправедлива, потворна карга з косою, з погляду духовної реальності – точка виходу з темниці і її лімінальність священна, як священним для римлянина є поріг-Ліма чи кордон-Термін.
Релігія – доктрина позасмертного. Її функція і соціальна і антисоціальна водночас. В соціальному плані релігійне вчення спрямоване на структурування суспільства довкола ідей моральності (дгарма), добробуту (артха), втіхи (кама) та звільнення (мокша), створенні системних підвалин аби досягнення цих цілей не руйнувало суспільний порядок. Індивідуально ж воно – практика поступового розриву з матеріальними і суспільними обумовленостями. Ці дві функції можна також умовно віднести до екзотеричного та езотеричного аспектів релігійного знання.
У ведичній Традиції абсолютна реальність – Брагман мислиться за межами людських уявлень про добро і зло, зрештою за межами всіх раціональних уявлень, що виражається формулою неті, неті – «не це, не те» (Брігадараньяка упанішада 2.3.6).
Вища свідомість оргазмічна (Абхінаваґупта), над земний Танатосом панує космічний Ерос. Пульсуюча енергія спанда витікає з Абсолюту, як занурення Єдиного в Себе, як розділення і злиття «чоловічого» з «жіночим» (Шіва-Шакті). Ця постійна осциляція, «сексуальна» синусоїда фіксує для живих істот і два піки їх життєвого циклу – народження і смерть.
Полюс смерті відповідає знищенню, руйнації усталеного, тому постає як об’єктом табу (не убий!), так і опорою трансгресивної сакральності.
Ісус долає смерть входячи в неї. Вбивство Бога, нехай тимчасове, є і найвищим гріхом і містичним священнодійством. Коли Бгайрава-Шіва, позбавляючи гордості творця всесвіту Брагму, відтинає одну з його голів, то стає не лише священним правопорушником, який мусить спокутувати страшний гріх вбивства брагмана, але й охоронцем святих місць і покровителем неортодоксальних (авайдіка) практик, для яких характерні трансценденція культу смерті та відкидання соціальних заборон.
Центром медитації їх адептів стає шмашана – місце спалення мерців, прикрасою – попіл, вівтарем – трупи. Древню традицію «черепоносців» капаліків нині продовжують члени ордену Агхора – «безстрашних». На найвищому рівні реалізації їх практика, в усьому відкидаючи карикатурність і лицемірство соціуму, робить несподіваний поворот до суспільного служіння – 12-й глава ордену Aґорешвар Бгаґван Рам (1937-1992) опікується не забороненими практиками, а відкинутими, «забороненими» людьми, засновує при своєму ашрамі лепрозорій, програми захисту жінок і сиріт.
Чимало світових релігійних течій, включаючи християнство, починалися як єресь, перш ніж стати мейнстрімом. Інші антимоністичні течії, які не змогли пройти через Ісусове вушко голки, зійшли з релігійної сцени. Стежкою апостазії, попрямували єврейські месіанські рухи XVII-XVIII ст. саббатіанство і франкізм, які сповідували «очищення через гріх» (Г.Шолем). Саббатай Цеві перед обличчям смерті обирає навернення в мусульманство. Його відомий екцентричними сексуальними практиками послідовник, уроженець Поділля Яків Франк, приймає у Львові католицизм.
Спроби досягнути сакрального через обман чи власні потуги виглядають комічними. З іншого боку, саме сміх та жарт натякають на потаємне. Трікстером є Angelos Athanatôn (посланець богів) і провідник у потойбіччя Гермес. Гуцули танцюють і забавляються на похоронах. «Тепер відокремлено живих від мертвих і мав успіх наш поклик до богів. Ми ступаємо наперед, щоб танцювати і сміятися, продовжувати час нашого життя. Тут зведу я вал для живих, щоб ніхто з них не діcтався цієї межі. Нехай живуть вони сто осеней і закопають смерть під цією горою» (Ріґведа 10.18.3-4).
Здоровим інстинктом людини є відштовхувати смерть від себе, але релігійний практик навпаки прагне наблизити, приріднити її. Медитація на смерть, memento mori, спонукає до тверезішого погляду на життя, погамовує полум'я матеріалістичних пристрастей.
«Смерть аж ніяк не є приємною і оскільки кожен точнісінько схожий на засудженого, якого ведуть до місця страти, яке щастя людина може отримати від матеріальних об'єктів і втіхи, яку вони приносять?» (Бгаґавата-пурана 11.10.20).
Навчаючись приймати реальність без страху та огиди, людина готується до зустрічі з тим, що лежить по той бік її тілесного досвіду. На рівні самоідентифікації ініціят помирає для світу аби народитися як член духовної сім’ї чи ордену.
Бардо Тодол (Тибетська книга мертвих) радить використати унікальність післясмертного плато для блискавичного звільнення. Для цього учень під керівництвом досвідченого ґуру має за життя готувати себе до післясмертних подій. Мистецтво життя стає мистецтвом смерті, свідомість адепта має бути готовою розпізнавати та акцептувати духовні стани, від Чистого Cвітла до появи різноманітних кармічних божеств, уникаючи опускання на план сексуальних видінь, що ведуть до нового народження.
Духовна практика має бути глибокою, дисциплінуючи розум, щоб після втрати опори на тілесність він не став іграшкою могутніх стихій і макабричних видінь, які зведуть нанівець усі результати поверхової, напускної релігійності. Ритуальна практика, благочинність і аскетизм, які здійснюються без віри, не матимуть користі ані в цьому житті, ані в наступному (Бгаґават-ґіта 17.28).
На противагу кроуліанському «do what thou wilt», традиційна медитація спрямована на управління ментальними рухами, а не слідуванню ним. Прив’язаності людини в момент смерті, наче магніти, визначатимуть те, до чого полине її дух. Але ментальне не може бути упокорене голим примусом, його сили надто потужні і свавільні. «Найвищий процес контролю над розумом полягає в спостереженні за ним. Необхідно уважно стежити за рухами розуму, так само як той хто бажає приборкати коня спочатку вивчає його норов, а потім підбирає віжки» (Бгаґавата пурана 11.20.21).
Така тонка дисципліна в індійській Традиції не мислиться без провідництва духовного вчителя, ґуру. Він не лише психопомп, який знає маршрут подорожі. Мов досконалий Інсан Каміль, справжній ґуру має бути духовно реалізованим, укоріненим по той бік матеріального плину.
Але не достатньо мати навіть духовну реалізацію, доктринальні знання чи харизму, потрібна особлива компетенція. Слово ґуру перекладається з санскриту як «важкий» (споріднене з лат. gravis). З одного боку ґуру повинен належно «тиснути» на учня аби той слідував Шляху, з іншого, наче дощова хмара, він обтяжений небесною водою і готовий пролити милість на спраглого.
«Людина може навчати інших лише якщо Бог розкриває Себе йому і дає йому вказівку… Щоб наставляти інших вона повинна мати Знак авторитету; інакше – настанови іншим стають лише насмішкою… Спочатку реалізуйте Бога, узріть Його за допомогою духовної дисципліни. Якщо він наділить силою, тоді ви зможете принести благо іншим, інакше – ні» (Рамакрішни Парамагамса).
Проте, в широкому сенсі, кожен, хто щиро прагне допомогти іншому, кожен майстер свої справи, який має схильність навчати, діє як ґуру. В дитинстві та юності ми приймаємо настанови, в зрілості й старості даємо їх. Вирощування вчителя і повага до нього – основа кожного здорового суспільства. Найвища істина потаємна і приховує себе, наша компетентність завжди відносна, але часами просте добре слово здатне укріпити віру людини в її одвічних мандрах стежками вгору і вниз.
«Господи всемогутній! Прошу, яви милосердя і підійми цю вжалену змією часу безнадійну живу істоту, яка впала в темну яму матеріального існування та все ще палко прагне мізерного матеріального щастя. Окропи мене своїми словами звільнення!» (Бгаґавата-пурана 11.19.10).
