• Головна
  • Моніторинг
  • «Ви поїдете, а нам тут жити». Священник Московського патріархату Володимир Маглена першим на Донбасі перейшов до ПЦУ і все втратив...

«Ви поїдете, а нам тут жити». Священник Московського патріархату Володимир Маглена першим на Донбасі перейшов до ПЦУ і все втратив

10 листопада, 21:35
о. Володимир Маглена - фото 1
о. Володимир Маглена
Джерело фото: Всі фото Сергій Моргунов / «Бабель»
Але не перестав вірити в людей і тепер служить онлайн

Джерело: Бабель

Євген Спірін, Катерина Коберник

Володимир Маглена народився у Стаханові (тепер Кадіївка) — маленькому містечку на Луганщині. У 90-х зайнявся бізнесом — відкрив кілька торгових точок на ринку. На початку нульових із різницею в рік померли його батьки, від горя та розпачу врятувала церква. Ще за десять років він став дияконом, а потім священником Української православної церкви Московського патріархату. Коли розпочалася війна на Донбасі, друга Володимира, католика, вбили проросійські бойовики. Сам він вирішив їхати до маленького села Веселе, недалеко від фронту. Там почав служити та налагодив добрі стосунки з місцевими жителями. Через Facebook Маглена зібрав гроші та збудував у селі нову невелику церкву. У 2019 році Православна церква України отримала автокефалію. Маглена одразу вирішив перейти з УПЦ (МП) до ПЦУ — мешканцям села це, мʼяко кажучи, не сподобалося. Поки він був у Києві, з церкви зірвали замок, а парафію віддали новому «московському» священникові. Односельці навіть намагалися вигнати Маглену з села, знущалися з доньки, влаштовували протести, але через два роки заспокоїлися і зараз за звичкою називають його священником. Ще до війни Маглена хотів бути блогером та вів соціальні мережі. Тепер він сповідує людей у месенджерах та транслює богослужіння онлайн. Головний редактор «Бабеля» Євген Спірін та фотограф Сергій Моргунов зустрілися з Магленою у його селі. Священник розповів, як він змінив церкву, усе втратив, але не перестав вірити у Бога, церкву та людей.

1.

Кілька років тому, щоб доїхати від одного селища до іншого на Луганщині знадобилося б кілька годин. Тепер тут рівні нові дороги, акуратні узбіччя, іноді трапляються заправки. Усе це ― «Велике будівництво», спроба показати мешканцям «ЛНР», що дороги бувають добрими, таких тут не було й до війни. Між Старобільськом та Марківкою теж нова траса. Щоправда, якщо звернути недалеко від села Чмирівка, потрапляєш на зарослу деревами та кущами стару дорогу. Здається, нею ніхто не їздив уже років із двадцять. Шматки асфальту давно поросли травою, ями розміром із баскетбольний мʼяч і жодних розпізнавальних знаків. Дорога веде до села Веселе. Там живе Володимир Маглена — перший священник Донбасу, який із Московського патріархату перейшов до Православної церкви України. Коли два роки тому Україна тільки-но отримала Томос, про Маглену згадували часто. До нього їздили кореспонденти центральних телеканалів: брали інтервʼю, дзвонили, вмовляли. Зрештою, священникові це набридло і він вирішив не спілкуватися з журналістами, а журналісти забули і про Томос, і про Маглену. Так перший донбаський священник із ПЦУ залишився сам на сам зі своїми проблемами в забутому селі, до якого навіть немає дороги.

— Отче Володимире, ми б заїхали, глянули, як ви служите, — майже кричу я в мікрофон смартфону, звʼязок тут постійно зникає.
― Не питання, давайте у парку зустрінемося, ― каже Володимир, ― у нас вдома дуже не дуже.
— Знаєте, хотілося б на келію подивитися, — не вгамовуюсь я, — може ми все-таки заїдемо до вас додому?
— Я подумаю, — відповідає священник, — пораджуся з матінкою. Підбиратиметеся до нас — телеграфуйте.

Підбиратися складно. За очеретами видніється ґрунтівка, але їхати нею наш водій Віталік не ризикує.

— Зараз зʼїдемо, а вона в болото увіпреться. Що робитимемо? Корову шукати? Щоб витягла, — сміється Віталік.

Робити справді нічого. Плетемося по роздовбаних залишках асфальту зі швидкістю сім кілометрів на годину. Радіо в машині захлинається, раз у раз калічачи слова пісень — сигнал поганий.

— А давайте «Босячка» (Виконавець шансон-репу з Луганська), — каже Віталік і вмикає музику з телефону, — як удома.

Хрипкий голос під стоковий біт читає: «Кольщик, лупани наколочку, чтоб потела форточка, чтоб х*ели девочки, мой стиль ровненький, лишь для босоты луганчан, пацанов качает». За вікном машини сідає сонце, десь горить трава в полі, люди збирають соняшники.

«Ви поїдете, а нам тут жити». Священник Московського патріархату Володимир Маглена першим на Донбасі перейшов до ПЦУ і все втратив - фото 82102

Близько восьмої вечора вʼїжджаємо у Веселе. У селі кілька вулиць, церква, школа та гуртожитки Аграрного інституту — це філія Луганського «сільгоспу», яку вивезли з міста після окупації. Дзвоню священникові і кажу, що ми приїхали.

― Вам від школи до лікарні, ви її побачите, вона крута.

У парку біля школи тусуються чоловік із двадцять. На лаві стоїть блютуз-колонка, з неї валить російська попса. Навколо колонки танцюють підлітки, кружляють кілька хлопців на мопедах. Посеред парку памʼятник: жінка тримає за плече голомозу дитину, а та стискає в руках вушанку. Виходимо з машини, щоб зробити фото. Хлопець із дволітровкою пива просить цигарку і пояснює:

— Так це памʼятник мамці. У них батько пішов по сигарети з пивом і не повернувся. Вона малому й каже: не чекай, загубився твій батько по дорозі до ларька.

«Ви поїдете, а нам тут жити». Священник Московського патріархату Володимир Маглена першим на Донбасі перейшов до ПЦУ і все втратив - фото 82097

Зі сторони школи чується ревіння і свист, на дорогу виїжджають червоні «Жигулі», машина петляє, зʼїжджає на узбіччя, мало не врізається в стовп і зникає за поворотом, залишивши хмару пилу. У Веселому — свято.

Дивлюся у бік церкви, дорогою йде високий чоловік у футболці та джинсах.

— Хлопці, — махає нам чоловік, — я тут.

Це Володимир Маглена. Той єдиний священник РПЦ на Донбасі, який перейшов до ПЦУ. Він пропонує прогулятися до школи. Сьогодні там дискотека і можна поспілкуватися з учнями та вчителями. Погоджуємось. Надворі вже темно, фотографувати нічого.

«Ви поїдете, а нам тут жити». Священник Московського патріархату Володимир Маглена першим на Донбасі перейшов до ПЦУ і все втратив - фото 82100

2.

― Моя мама була віруюча. Коли 1983 року я закінчив школу, вона сказала: «Вовка, тобі б у семінарію». Я їй відповів: «Бога немає», — розповідає дорогою Маглена. — Мама була мудрішою за мене і не змушувала вступати на священника. Взагалі, християнин із мене так собі був: максимум, на що вистачало, — це за мамою принести кошик на Великдень. Навіть до церкви не заходив.

У 90-х Володимир почав займатися бізнесом, до початку двотисячних уже тримав пʼять торгових точок на ринку у Стаханові. Продавав пакети, одноразовий посуд, всякий ширужиток — усе це він купував у Луганську.

― У 2001 році померла мама. Я пішов замовити панахиду. Зайшов у храм і відчуваю: а мамка не померла, вона є, тут. Але людям цього не розкажеш. Вони біля скроні пальцем покрутять і скажуть, що я дурень і збожеволів. Я почав потроху ходити до церкви.

Ще за рік помер батько Володимира.

― Йому 73 роки було, він жив близько, щодня його навідував. Прийшов — тата немає. Він у мене не пив, тому я здивувався, що його вдома нема. Не піде ж старий уночі гуляти. Шукав його до самого ранку. Знайшов мертвого. Його вбив сусід-малолітка. Так я за рік втратив обох батьків, і мене надломило.

Смерть батька остаточно повернула Володимира до віри.

― На ринку почали говорити, що я збожеволів, у Бога повірив і в церкву ходити став! А я б, якби не ходив до церкви на той момент, — повісився. Одного разу я зрозумів: яка все херня на тлі смерті людини. Гроші, бізнес, ринок. У мене був знайомий бізнесмен, казав: «Навіщо тобі церква, за бабки можна купити все». Я відповідав: «Саша, ти важиш 200 кіло, купи собі похудання». А ще...

Що ще, Володимир не встиг розповісти. Ми повільно підійшли до школи. На сходах танцюють вчителі, на ґанку діти. Грає та сама російська попса. За ґанком, біля дитячих залізних гірок старші підлітки розливають пиво у пластикові стакани.

«Ви поїдете, а нам тут жити». Священник Московського патріархату Володимир Маглена першим на Донбасі перейшов до ПЦУ і все втратив - фото 82096

— Я чого в цьому селі залишаюся? Молодь тут найкраща, ви не думайте, — каже Маглена, — до нас з усіх сіл приїжджають. На туси.
— О, отче Володимире, — кричить одна з учительок, — а це хто поруч із вами?
— Це мої друзі, журналісти, — відповідає Маглена, — приїхали писати про наше село.
— Та що про нього писати, — каже вчителька, — село в нас найкраще. Гляньте, скільки народу до нас приїжджає на дискотеку. А ще в нас найкращий священник, і ми його любимо!

Маглена сміється, пропонує зробити фото та пройтися до магазину, там можна поспілкуватися з людьми.

Ідемо від школи кудись у темряву, ліхтарів немає, дороги — суцільні вибоїни та ковдобини. У темряві дуже легко підвернути ногу. Зрештою, виходимо до єдиного магазину. На його ґанку — два деревʼяні столики. За ними сидять жінки, пʼють горілку з пивом та співають.

— О-о-о, отче Володимире, — кричить одна з жінок, одягнена в халат із великою ромашкою, — ми сумували.

Маглена швидко вирівнює спину.

— Добрий вечір. До мене приїхали журналісти з Києва, прохання триматися нормально.
— Так ми завжди нормально тримаємо, мені взагалі цей подобається, високий, — каже жінка в халаті і показує пальцем на фотографа Сергія Моргунова, — але інтервʼю давати не буду. Я не фотогігієнічна! І взагалі!

З магазину виходить огрядна жінка. Із короткою стрижкою, у барвистій майці та чорних бриджах. У руках рожевий гаманець. Жінка підходить до столу, випиває чарку горілки.

— Хлопчики, драсьтє. Я — Люба. А це ― отець Володимир, я його та-а-а-ак люблю.

Люба бере Маглену за руку і веде до лави. Поки Моргунов намагається зробити портрет, Люба двадцять разів встигає освідчитися священникові в коханні, поцілувати його в лоба, попросити благословення, подякувати за життя чоловіка.

«Ви поїдете, а нам тут жити». Священник Московського патріархату Володимир Маглена першим на Донбасі перейшов до ПЦУ і все втратив - фото 82101

— Розумієш, мій чоловік не мав би жити, — каже Люба зі сльозами на очах, — він зі сходів упав і все. Параліч. Прийшов отець Володимир, причастив. Раз, два, три, чоловік почав говорити. Ожив. Це диво, розумієш?

Маглена весь цей час намагається звільнитися від міцних обіймів Люби. Пропоную піти у бік дому, священник погоджується. Там його вже давно чекає дружина. Іду викинути недокурки в урну, жінка-«ромашка» бере мене за руку.

― ПЦУ, УПЦУ, ППЦУ, — перекручує вона назву української церкви, — усім їм начхати на нас, на Донбас. До війни було начхати, під час війни начхати і тепер начхати. Ніхто сюди не їздив, не їде та не приїде. Ти поїдеш, а мені тут жити.

3.

— Все частіше я ходив до церкви, і сподобався одному батюшці, — розповідає Маглена дорогою додому. — Він до мене підійшов і каже: «Ти якийсь не такий, з тебе священник вийде, давай у вівтар». Стажувався служкою, служив. Вдягав стихар (одяг священнослужителів для богослужінь) і виконував роль вівтарника (помічник священника, який допомагає під час літургії та інших церковних служб). Це було якраз перед Помаранчевою революцією. Але я не вписувався в церковне життя. І почалося — то я сам йшов, то мене виганяли з вівтаря. Я, чесно кажучи, не дуже хороший священник був.

У 2004 році почалася Помаранчева революція. Отець Володимир памʼятає, як тоді людей забрали зі Стаханова — підтримувати в Києві Віктора Януковича.

― Заходжу до храму на службу — храм порожній. Виявляється, всіх віруючих розділили на бригади, в кожній по 20 чоловік і один священник з ними старший. Все проплачено. Садили на потяги до Києва. Столицею вони ходили з хоругвами і молилися. А потім поверталися до села і розповідали ображено, що їх у Києві дурнями називали та не любили.

Володимир Маглена з перервами був служкою десять років. Паралельно торгував на ринку, але справа йшла дедалі гірше. Почав роздавати речі та товар.

— Для всіх я спадав з розуму. Бога шукав скрізь. Сімʼя у злидні впала, мої продавці залишилися спочатку без зарплати, а потім я почав закривати торгові точки. Коротше, сильно захворів на ПГМ (мем «Православʼя головного мозку» на означення сильно віруючої людини, яка втратила звʼязок із реальністю). Але мені пощастило із дружиною. Нормальна вже пішла б давно. А Олена залишилася, ми ж від 1991 року вінчані. У мене був друг-католик, говорив: «Вова, у тебе свята дружина. Такого дурня нормальна людина не витерпить, тільки свята. А ти дурень». З дружиною ми разом досі, а друга-католика у 2014 році вбили сепари.

У 2012 році селу Веселе знадобився священник. Маглена подався, його рукоположили в диякони, а 2013-го став повноцінним служителем.

― У мене спочатку не було приходу, я був другим священником на побігеньках. А потім у Веселому дали парафію. Але я жив у Стаханові, от і їздив: сюди у вихідні служити, а туди — в будні жити. І тут щось почалося, стирався світ. А ось ми й прийшли.

Маглена вказує на паркан і білу статую поруч нього. Це копія діви Марії з боснійського Меджугірʼя. У цьому маленькому містечку кілька підлітків 1981 року нібито «побачили Діву Марію з дитиною на руках». З того часу в місті побували понад 30 мільйонів людей, воно стало важливим туристичним центром Боснії, а на статуетках Марії, чотках та іконках тримається вся економіка регіону. Щоправда, Ватикан сумнівається у тому явищі і не визнає його дивом.

«Ви поїдете, а нам тут жити». Священник Московського патріархату Володимир Маглена першим на Донбасі перейшов до ПЦУ і все втратив - фото 82098

За парканом гавкає пес, подвірʼям бігають коти. Будинок священника старий, всі зручності на вулиці. Володимир піднімається на ґанок і смикає ручку дверей.

― Проходьте і сильно не лякайтеся, живемо як живемо.

Відразу за вхідними дверима кухня, далі коридор веде до зали, а якщо повернути ліворуч — келія. Так Маглена називає свою кімнату, де справжня онлайн-церква. Сам себе отець Володимир називає «падре онлайн». Бо тепер в інтернеті сповідує, читає проповіді та все це стримить.

У залі нас зустрічає дружина священника Олена. Вона виглядає дуже стомленою і, здається, зовсім не хоче, щоб Володимир спілкувався з нами. Від цих інтервʼю самі проблеми — село дуже маленьке, всі знають про всіх. Місцева філософія — мовчи і не висовуйся. Володимир ніби ненароком заспокоює матінку.

― Та я взагалі більше інтервʼю не даю. Вони їдуть, а мені потім тут жити. Але ж ти, Жеко, свій, донбаський, тому я й погодився. Хто ж нас із тобою ще зрозуміє?

Матінка видихає.

— Будете каву? Чай? Є зелений, — каже вона.

«Ви поїдете, а нам тут жити». Священник Московського патріархату Володимир Маглена першим на Донбасі перейшов до ПЦУ і все втратив - фото 82099

Моргунов і Віталік просять чай, я — каву, і тут же шкодую: треба було як усі просити чай, щоб не втомлювати господиню. Матінка зітхає і йде на кухню. Ми сідаємо на диван, священник падає у крісло. Кімната невелика. Біля однієї стіни стоїть диван та шафа для одягу. Навпроти ще один диван та крісло, а між двома диванами шафа для книг. Їх у Маглени багато. Вивчаю книжкові полиці: Біблія, церковні книги, житія святих, раптом на очі потрапляє підручник з «Пітону» (мова програмування).

— Ти що, кодити вчишся, — питаю я, — «Пітон» вивчаєш?
— Та ні, це син, — сміється Володимир, — хоча у Полтаві в мене хлопчина є — айтішник, став священником пів року тому. Усі кажуть, що айтішники в Бога не вірять, а в мене чат із віруючими айтішниками вже є! Я ж в онлайні зараз всі бесіди веду, сайт новий робити хочу.

Матінка приносить каву та чай, сідає поряд зі мною на диван. Здається, стежити за тим, щоб священник не сказав чогось зайвого. За вікном дуже темно і тихо. Маглена в доброму гуморі.

― От люди питають: як ви тут живете? Але це наш край. Наш Донбас, — каже священник, — він такий, який є, похмурий, але свій. От ти коли зрозумів, що Луганськ змінюється?
― Напевно у квітні 2014-го, — відповідаю я, — коли зʼявилися росіяни і місцевим бойовикам почали видавати калаші в центрі міста.
― А я помітив, як спочатку зникла українська символіка, — каже священник, — не тому, що її зривали, а тому, що людям стало страшно. Спочатку її знімали водії маршруток, потім забрали прапорці з вітрин, обідрали наклейки. І місто моє протягом кількох днів стало безбарвним. Натомість тепер я розумію, що для мене означає український прапор та його кольори.

— А коли ти зрозумів, що настав час їхати, — питаю я, — коли були бої?
― На початку липня 2014-го року. У 100-тисячному містечку Стаханові, де всі одне одного знають, зʼявилися люди з акцентом. Я подумав, що місцеві любителі русского міра мене, напевно, не чіпатимуть, ми з ними все життя по сусідству пили-гуляли. А от приїжджі чужаки запросто мені голову знесуть. Я пішов на зустріч із другом-католиком, його вдома немає. Виявилося, що його коментар «Слава Україні» побачили в «Однокласниках», приїхали до нього додому з калашами, мішок на голову, у ліс і розстріляли.

Наступного дня Маглена поїхав у село Веселе, тут була парафія, знайшлося й житло — все-таки священник.

― У селі в мене нічого не було. Тільки кімнатка маленька, зараз там бібліотека, та й усе, ― продовжує розповідати Володимир. ― Згодом дали будиночок і запропонували його викупити. Прожив я в ньому рік, а потім зняв відео, де співаю під піаніно «Слава Україні», і виклав його у Facebook.

«Ви поїдете, а нам тут жити». Священник Московського патріархату Володимир Маглена першим на Донбасі перейшов до ПЦУ і все втратив - фото 82107

Пост побачила хазяйка будинку, відмовилася продавати Володимиру житло і попросила зʼїхати. Тут священникові стали в пригоді його онлайн-проповіді. По пораду в месенджер до нього зверталися не лише українці.

― Одна жінка віруюча з Росії, яка мені в месенджері часто пише, каже: «Щось, отче, у вас кислі пости пішли. Хто ж нас підтримуватиме?» Я пояснив, що з дому вигнали, продавати помешкання мені не хочуть. Вона порадила зібрати гроші у Facebook. Але я тоді соромився збирати пожертвування. У результаті пост написала вона: «Ви ж Маглену знаєте? Коли вам було тяжко, він вас підтримував. Тепер треба його підтримати». І так зібрали нам на дім.

З переїздом Володимир почав служити в селі постійно, у маленькій кімнатці — спочатку, каже, було троє парафіян. Через якийсь час парафія почала рости, а люди перестали поміщатися в імпровізованій церкві. Від старої церкви залишився лише фундамент. І знову Маглена накраудфандив на будівництво через соцмережі.

― Я виклав фотографію руїн храму. Через тиждень мені приходить тисяча доларів із США від колишніх жителів Росії. І зібрали всю суму згодом. На храм — через Facebook. Соцмережі потрібно правильно використовувати.
— Щось у тебе «росіяни» підозріло жалісливі, — кажу я, — грошей тобі збирають.
― Вони всі знали, що я «Слава Україні» кричу і взагалі за це топлю. Але, чесно скажу, вони там сплять і бачать, коли все завалиться. Коли нам дали Томос, із Магнітогорська жінка надіслала плащаницю. Каже: «Отче Володимире, ми на вас молимося. Хоч ви зробіть цього Кирила». Він їх там дістав, тільки вони нічого не можуть зробити. І ми просто багато чого не знаємо. Я знаю, я з ними дружу.

«Ви поїдете, а нам тут жити». Священник Московського патріархату Володимир Маглена першим на Донбасі перейшов до ПЦУ і все втратив - фото 82108

Маглена просить матінку дістати ту саму плащаницю з Магнітогорська. Вона неохоче встає з дивана і вказує на гору коробок на шафі.

— Вона десь там, все завалено, — каже дружина священника, — може, потім якось?
— Та чого там, — не вгамовується Маглена, — зараз стілець поставимо і знайдемо.

Він лізе на шафу, дістає коробку, з неї плащаницю, розгортає. На чорному покривалі золоті вишивки, а в центрі — Ісус. Священник акуратно складає подарунок і ховає.

— Ну що? У келію перемістимося, ― пропонує Маглена, ― подивитесь, як я веду трансляції.
— А ви всі ці штуки вдягнете церковні, — запитує Моргунов, — для повного щастя?
— Не всі, але якісь вдягну, — каже священник.

4.

Кімната зовсім крихітна. На стінах ікони, під ними письмовий стіл та акваріум, біля вікна крісло, поруч ліжко. Володимир показує на стіни та розповідає, звідки яку ікону привіз і хто яку подарував. Сідає у крісло, бере в руки мікрофон та камеру.

«Ви поїдете, а нам тут жити». Священник Московського патріархату Володимир Маглена першим на Донбасі перейшов до ПЦУ і все втратив - фото 82103

— Ось мій інструмент! Писати я почав ще в ЖЖ (одна з перших соціальних мереж, Живий Журнал. Заснована в США, у 2007 році 100 відсотків акцій ЖЖ купила російська компанія). Хотів бути блогером, мені дуже подобався тоді Рустем Адагамов (російський популярний блогер). Лікар Ліза (Єлизавета Глінка — російська громадська діячка. Займалася благодійністю. Після початку війни на Донбасі приїжджала до окупованого Донецька, звідки вивозила дітей із притулків до Москви. Розбилася під час падіння літака у 2016 році) покійна, щоправда, до війни. Потім як побачив, що вона пише! Я писав про церкву, Бога.
— У [Андрія] Кураєва (російський богослов, письменник. Був священником РПЦ, 2020 року Кураєва позбавили сану за критику церкви) хліб відбирав, — жартую я, — він до нас приїжджав на філософський факультет із лекцією, році у 2007-му. Дивний персонаж.
— Що означає «відбирав»? Мене читав Кураєв і крав у мене, — обурюється Маглена, — я сам недавно від нього відфрендився. Він зараз котить бочку на те, що сам і породив. Він же в інтернеті був крутішим за патріарха. Виступав, їздив Україною, проповідував. Те, що ми зараз бачимо в РПЦ, — це його продукт. Він російський націоналіст, не любить українців. У Кураєва збочене православʼя, російське.
— А яке справжнє? — питаю я.
— Православʼя — віра грецька, візантійська. Там у душу тобі ніхто не лізе, молоді священники не мають права сповідати. А що в нас? Пацану двадцять років, а він уже бабусю життя навчає, священник. Це ненормально. Російське православʼя мені дуже неприємне. А ось Варфоломій

 

 

 

Чинний архієпископ Константинополя та Вселенський патріарх Варфоломій l, духовний лідер східних православних християн усього світу.

— це свята людина.

 

 

Маглена щиро вірить у ПЦУ. Незважаючи на те, що сім років був священником російської церкви, а раніше понад десять років її парафіянином. Запитую, чи не боявся він перейти з РПЦ в Україні, і як взагалі зважився на це.

— Сиджу дивлюся передачу, йде Собор

 

 

Пʼятнадцятого грудня 2018 року у Києві пройшов обʼєднавчий собор. У ньому брали участь ієрархи УПЦ КП, УАПЦ та два єпископи УПЦ МП. На соборі утворилася Православна Церква України. Шостого січня 2019 року ПЦУ отримала Томос від Константинополя.

. Бачу — на Соборі [Олександр] Драбинко

 

 

 

Був митрополитом в УПЦ (МП). Перейшов до ПЦУ, заборонений до служіння в РПЦ в Україні.

. Ми з ним дружили, я думаю, перший [з Московського патріархату] пішов! У мене є друг, отець Кирило Говорун, в Америці викладає. Я йому зателефонував і кажу: «Я теж вирішив переходити до ПЦУ» — він мене підтримав.

 

Маглена вдягає підрясник, ставить камеру, мікрофон, підключає навушники.

— Чесно скажу: до останнього не вірив, що Томос дадуть, — це реальне диво. Варфоломій чітко сказав: «Війна всьому виною. Пролита кров змусила мене ухвалити рішення». Не політика, не [Петро] Порошенко. Пролита кров українців — ось чому дали Томос.

Перехід до ПЦУ виявився тяжким. Парафіяни не прийняли, московська церква вирішила просто так парафію не віддавати. У селі розпочалися проблеми. Натомість Володимира підтримала дружина.

Сергій Моргунов / «Бабель»

— Я перейшов, бо матінка дала добро. Церковна сімʼя — якщо матінка тебе не підтримає, то проблеми будуть. По-перше, ми в Україні, а Україна — це країна матріархату: дружини керують усім. Я їй сказав: Лєна, переходимо? Вона каже, так, переходимо. Томос дали перед Різдвом. А 19 січня Водохреща. Я вирішив, зараз скажу про перехід, почнеться безлад, нехай люди хоч воду освятять. Прийшли близько 200 людей. Причащаємось, а з мене прямо піт капає на чашу. І я вирішив: освятити, причастити і все. Цього дня оголосив прямо у церкві про перехід. І 20 грудня був уже в Києві, служив у Драбинка.

Поки священник був у Києві, колишні колеги з РПЦ прийшли зривати на сільській церкві замок, щоб поставити свого нового священника. Матінка вирішила Маглену не лякати — не дзвонила йому до Києва.

— Хвіртку виламували тут. Ключі від храму їм були потрібні. Я зрозумів, що тут просто не потрібен. А потім «айдарівці»

 

 

 

Ветерани добровольчого батальйону «Айдар».

запропонували відстояти церкву. Боже! Так не робиться. Навіщо ця картинка із бійками? Догодимо «русскому міру». Я вирішив віддати ключі священникові з Московського патріархату, який зараз служить тут, а мешкає в Лимані.

 

 

Згодом Маглена розгубив парафію, до церкви прийшов служити новий священник — ходити в незрозумілу для місцевих ПЦУ мало хто хотів.

― Від мене всі відвернулися. Он [церква] стоїть, 200 тисяч гривень туди вкладено. Але для людей із церкви я тепер єретик. Зі мною навіть двоюрідна сестра не розмовляє. Каже: «Ти маму зрадив». Яку маму? Мати померла.

Отця Володимира колишні парафіяни навіть намагалися вигнати із села.

— Як у Середні віки, полювання на відьом, — жартую я, — спалити не намагалися?
— Тяжко було перший рік — у школі булили доньку. Мітинги збирали, кричали, що я продажний, підписи за моє вигнання збирали.

Через рік односельці заспокоїлися. Все ж таки Володимир священник, якому довіряли, у якого причащалися і сповідалися. Тепер один піп, від Московського патріархату — офіційний, служить у церкві на свята. Другий — отець Володимир, з яким можна відверто поговорити.

― Тут, на Донбасі, ПЦУ немає. Тут був я та ще один священник. А довкола 300 священників Московського патріархату. Тут, на Дикому полі, ПЦУ існує переважно в газетах та в інтернеті. Але я вірю в Бога, у церкву, люди вірять у Бога. Аби не зганьбити все черговим мракобіссям.

Сергій Моргунов / «Бабель»

Тепер Маглена всі сили витрачає на службу, правда, вже не в церкві, а в мережі. Служить у прямому ефірі, а сповідує у месенджерах.

― Я зараз у месенджерах більше живу, — каже Володимир, — людей не треба вчити, людей треба слухати. Вчителів багато, хто слухає — нікого. Для мене месенджер — це сповідальня. Ще в мене чотири домени куплено. Буде «Радіо Маглена», «Падре онлайн». Проєктів у голові багато, були б кошти.

Виїжджати з Донбасу Володимир не хоче і поки що збирається жити у Веселому. Каже, колись, може, переїде до Рубіжного — місто-супутник Сєвєродонецька. Але якщо там збудують житло для переселенців.

— Чого їхати? Бог посилає випробування, каже Володимир, Йов

 

 

 

Персонаж християнської міфології, віру якого перевіряв Бог, насилаючи на нього хвороби.

теж страждав.

 

 

Матінка зітхає і дивиться на годинник. На вулиці глибока ніч, час їхати — роздовбаною дорогою до траси, а там через блокпости. Виходимо у двір, Володимир хапається за голову і біжить до хати. За пʼять хвилин повертається із кропилом та святою водою.

― Дорога далека, я вам машину окроплю, — каже Володимир і бризкає на «Опель» Віталіка, ― ви вже вибачте, якщо щось не так. Ви поїдете, а нам тут жити. Але я тільки тому, що ми ж донбаські, хто нас, крім нас, зрозуміє? Матінка моя веде кулінарний блог. Нещодавно їй прилетіло, кажуть: «Чого це ти мовою ворога відео записуєш?» Я говорю: «Не звертай уваги». Розумники, хай сюди приїдуть та поживуть біля фронту. Чим далі від війни — тим більше патріотів.

Ми сідаємо в машину, махаємо у вікно. Віталік викручує кермо, виїжджає на центральну дорогу села. Біля магазину у натовпі пʼють пиво, танцюють під музику з портативної колонки. Біля школи вже пусто, темно, ліхтарі не горять. За кілька хвилин Віталік виїжджає на путівець.

— Ну, машина у нас свята, можна й швидкості навалити, — посміхається він і підключає телефон до колонки, — що, пацани, «Босячка»?

На екрані телефону зʼявляється хрест, купол церкви, на їхньому фоні голуб. З динаміка розноситься: «Пожелаю брату я масти и фарту, купол золоченый, на спине крещеной \ И каждый день я солнцу на Донбассе рад \ Ведь ты со мной, брат, ты и есть мой брат». На дорозі нікого, скоро опівніч.