Від гонінь до повзучої експансії: УПЦ МП переходить у наступ
Починаючи з минулого року, офіційні та біляцерковні медіа УПЦ МП почали хизуватись освяченням нових храмів, побудованих «замість захоплених рейдерами ПЦУ». Як заявив речник УПЦ МП митрополит Ніжинський і Прилуцький Климент (Вечеря) в інтерв’ю російському сайту «Православие.ру»: «У тих місцях, де у нас забрали храми, ми вже в більшості випадків побудували нові». Причому будівництво подекуди відбувалось в карколомні терміни – від 8 до 3 місяців. В чому можлива причина таких перемін і що за цим може слідувати?
«Гоніння» – високоліквідний товар
Те, що УПЦ МП послідовно виконує завдання свого керівного центру зберегти структуру за будь-яку ціну, очевидно. Таке завдання ставилось їй ще в 2014 році після початку війни з Росією. Тоді було важко втримати свою репутацію, адже тоді вже було достатньо інформації про участь великої кількості духовенства та деяких єпископів у підтримці російського вторгнення на Донбасі та тотальне сприяння анексії Криму. Але – пронесло: від руйнації УПЦ МП спас, як не дивно, тодішній президент Петро Порошенко. Точніше, його небажання створювати потужний внутрішній фронт на тлі війни.
У 2018 році надання ПЦУ томосу на певний час знов деморалізувало лаврських старців, і знов ненадовго. З початком переходів громад до ПЦУ, за відсутності канонічних та юридичних заперечень, було запущено технологію «гонінь проти канонічної церкви». В хід йшли різні методи демонстрації «гонінь», що дало Московському патріархату достатньо можливостей для дискредитації і ПЦУ, і української влади, в тому числі на міжнародній арені.
Апогеєм «гонимості» стали акції протесту проти приїзду патріарха Варфоломія до Києва в серпні 2021 р. Було одразу зрозуміло, що численні хресні ходи та збори підписів проти всього поганого – це не про захист прав віруючих. Насьогодні від тактики переслідуваних УПЦ МП переходить до стратегії повзучої експансії. Настав час сценарію отримання ренти від статусу «гонимої» церковної опозиції. І от як гриби після дощу почали з’являтись її нові храми – докази довгоочікуваної перемоги над «ворогами канонічної церкви».
Як все відбувається
Масштаб нового будівництва вражає. Причому замість втрачених дерев’яних храмів Московський патріархат в багатьох випадках будує добротні кам’яні капітальні споруди. В селах, де був лише один храм – з’являється другий. Там, де місцева влада роками відмовлялася надати громаді Московського патріархату землю для будівництва, тепер буде вимушена вирішити цю конфліктну ситуацію, щоб розділити дві громади ПЦУ і УПЦ МП. В багатьох випадках ще з 2019 року відбувалось освячення місць під новий храм «навиріст» – закладення каменю в майбутній фундамент або встановлення хреста – щоб у сприятливий час розконсервувати будівництво.
І якщо після всіх розборок та судових суперечок громаді ПЦУ передано у користування храм, що знаходиться у державній власності, то УПЦ МП зводить власний храм – неважливо, скільки віруючих до нього ходитиме. Зокрема, так сталося у селі Сусваль Володимир-Волинського району на Волині. Коли стало остаточно зрозуміло, що юридична правда не на стороні Московського патріархату, почалось нове будівництво: фундамент звели менш ніж за тиждень, а стіни – за 3 тижні після фундаменту.
Але іноді УПЦ МП таки стикається з відмовою місцевої влади. Тоді будівництво починається на приватній ділянці, яку начебто люб'язно надано парафіянами УПЦ МП, або викуплено у сторонніх власників (благо, в селах зараз багато будинків з землею виставлено на продаж).
З цього не робиться жодного секрету. Наприклад, в вищезгаданому інтерв’ю митрополит Климент (Вечеря) зізнається: «В одному селі Ніжинського району у нас дуже слабо протікало церковне життя. Якось на престольне свято в наш храм взагалі ніхто не прийшов. Але після того як ПЦУ відібрала цей храм, люди немов преобразилися. Вони купили будинок, розчистили територію, все перебудували, обладнали церкву. І зараз на служби в храм УПЦ там приходить кілька десятків людей - вони вже стали набагато більш ревними в вірі». Про яке село мова, митрополит не уточнює.
Фотографії з освячень нових храмів свідчать, що капітальні храмові споруди таки будуються «прямо в полі». Освячений 27.09.2021 р. храм в селі Копитково Здолбунівського району Рівненської області, за словами настоятеля, побудовано на його власному городі.
Аналогічна історія і в селі Раків Ліс Камінь-Каширського району Волинської області: громаду, що залишилась в юрисдикції УПЦ МП, не зареєстровано, а новий храм зводиться на ділянці як житловий будинок. Сільрада за поясненнями щодо законності такого будівництва звернулась до луцької будівельної інспекції. А та відповіла, що «будівництво йде законно, там зводиться житловий будинок, будівельний паспорт відповідає формі будови». Тобто, культова споруда будується на фундаменті старої хати. Але по факту новобудова виглядає досить кремезно. Представників БТІ священник Московського патріархату на огляд будівництва не пускає.
В селі Голядин Волинської області ділянку для будівництва пожертвувала одна з місцевих мешканок. Цікаво, що з самого початку релігійну громаду в цьому селі не було зареєстровано. Тому юридично землю не було оформлено. Вина ж нової громади ПЦУ була лише в тому, що вона привела документи до ладу – і отримала в користування храм, побудований в 1992 році. Громаду УПЦ МП там і досі не зареєстровано, але будівництво кам’яного храму в розпалі.
І таких випадків все більше. Зрозуміло, що самі парафіяни не потягнуть таке будівництво – на зібрані власними силами коштами можна хіба що простий паркан поставити. Тим не менш, джерела фінансування можна прослідкувати. В одному випадку було прямо повідомлено, що гроші на будівництво дав митрополит Бориспільський та Броварський Антоній (Паканич). Це означає, що до будівництва може бути причетний один з великих меценатів УПЦ МП – Вадим Новинський, або інші його «колеги по вірі». А от формат цієї причетності (власний гаманець віруючих українських олігархів чи залучення коштів від більш потужних закордонних покровителів УПЦ МП) потребує додаткового розслідування.
До речі. Як бачимо по фото, кількість вірян на подібних заходах неспівмірна розміру новозбудованого храму. Цьому є пояснення, яке зустрічається навіть в повідомленнях УПЦ МП: це не члени громади, а «чисельні паломники», яких звозять на освячення нових храмів (припускаємо, заради створення картинки). Немає жодних сумнівів, що скоро нові храми стануть місцями паломництв вірян УПЦ МП, і що там почнуться чудеса та зцілення.
Палка на два кінці
Але у будівництва культової споруди на приватній території є декілька проблем.
По-перше, для того, щоб там збудувати храм, необхідно перевести земельну ділянку у відповідне призначення. Якщо храм побудовано на городі настоятеля, то навряд чи таке переведення було.
По-друге, якщо земельна ділянка залишається в приватній власності, то, ймовірно, і храм буде приватною власністю хазяїна ділянки. А отже, долю храму в подальшому можуть вирішувати власник або родичі власника майна: продати, подарувати, включити в заповіт тощо – причому не як культову споруду, а як житлову нерухомість.
По-третє, щоб застрахуватись від «храмового рейдерства», єпархіальне управління може викупити вільні ділянки, яких зараз багато виставлено на продаж. А отже, парафія не знов-таки володітиме культовою спорудою.
Не забуваймо ще й про положення Земельного кодексу, відповідно до якого юридичні особи можуть придбавати земельні ділянки у власність лише для проведення підприємницької діяльності, а релігійні організації мають право постійного володіння та користування землею лише для будівництва культових споруд. Якщо ж ділянка (особливо сільгосппризначення, як-от город настоятеля) придбана за кошти єпархії, але оформлена як приватна власність (наприклад, на архиєрея єпархії) – єпархія рано чи пізно може звернутись до суду з позовом або до архиєрея чи настоятеля (якщо він більше не є у складі цієї Церкви), або навіть до його спадкоємців з вимогою визнати договір купівлі ділянки недійсним (удаваним). І з великою долею ймовірності, фізичні особи втратять право власності на ділянку, як це було у випадку з позовом Коломийсько-Чернівецької єпархії УГКЦ до спадкоємців померлого архиєрея, на якого було придбано земельні ділянки.
Є великі сумніви, що будівництво нових храмів проводиться законно. Адже спершу релігійна організація має звернутися до місцевої влади і попросити, аби їм виділили окрему земельну ділянку для храму. Після погодження збирається цілий пакет дозвільних документів, розробляється проєкт землеустрою та майбутньої культової споруди. І лише після цього починаються будівельні роботи. Якщо цього не було, такі храми вважатимуться самовільними забудовами.
До прикладу, Спасо-Преображенський храм в селищі Ясіня (присілок Плитоватий) Рахівського району Закарпатської області побудовано за 3 місяці. Невідомо, яким чином за такий короткий період було оформлено всі дозволи, в тому числі на підведення електромережі. Якщо храм знаходиться на приватній території, то фактично комунальні послуги сплачуються за тарифами для населення.
В принципі, слідкувати за дотриманням законодавства має місцева влада. Але, нема де правди діти, повертати діяльність релігійних організацій у законодавче поле наша влада боїться. Хоча саме її бездіяльність породжує «суди Лінча» — активність громадян і окремих організацій, яких російська пропаганда любить називати «радикалами».
Судячи з усього, в Московському патріархаті вже опрацьовують юридичні моменти повернення контролю за спірним майном. 20 вересня в Києво-Печерській Лаврі відбулося зібрання представників єпархіальних юридичних відділів УПЦ МП. Мобілізація цього юридичного війська невипадкова. Очевидно, нас чекатиме новий виток протистояння за назву, землю, храми та різні права і свободи віруючих. Нас чекатимуть нові судові справи, кримінальні провадження проти «ворогів канонічної церкви», провокації, тиск на владу та залякування протестами вірян. Як наслідок – підвищення «рентної плати» за «заподіяні незручності» колишнім монополістам.
Що далі?
Теоретично варіантів багато. Але нас цікавлять можливі непередбачувані події, після яких контроль над релігійною ситуацією в Україні буде втрачено. Наприклад, коли відновлення структурної цілісності УПЦ МП завершиться, питання блокування т.зв. «Закону про перейменування» для Московського патріархату втратить актуальність. Адже тоді РПЦ зможе тріумфально повернутись до України в своїй оригінальній назві, формально виконавши приписи законодавства. Як свідчить практика, багато вірян УПЦ МП знають, що вони належать до Московського патріархату, але не хочуть додаткової стигматизації через таку «дрібничку» як назва.
Цим вбиваються два зайці. З одного боку, відновлюється репутація РПЦ як головної та дієвої скрепоносиці в очах Кремля, яка утримала свій вплив в Україні, майже втрачений самим Кремлем. З іншого боку, тепер можна почати переговори з Київською митрополією про поступове підпорядкування новозбудованого церковного майна Моспатріархату. Адже в Законі про свободу совісті говориться про юридичну автономність релігійної громади, а от щодо приналежності майна жорстких вказівок немає. Що заважає єпархії РПЦ як юридичній особі – нерезиденту придбати культове майно УПЦ МП? Та ніщо. Законодавчі лазівки знайдуться завжди.
Трошки теорії гібридних війн
Мета будь-якої релігійної гібридної війни полягає не в знищенні противника, а в його самодезорієнтації та самодеорганізації. Для України зараз найбільш актуальним є питання збереження так званої подвійної ідентичності, що суттєво знижує імунітет до зовнішньої агресії (культурної, економічної, духовної, політичної, збройної). Але справа ускладнюється тим, що за допомогою релігійних структур формується навіть не подвійна, а деформована ідентичність. З одного боку, віруючі УПЦ МП дійсно вважають себе українцями за фактом проживання в Україні. З іншого боку, церковна пропаганда «бути поза політикою» вмикає в пастві відторгнення «риторики війни» з Росією, перемикаючи увагу на внутрішнього ворога – «розкольників», «рейдерів» або «посіпак гнилого Заходу». Виживання певної спільноти віруючих ставиться вище за виживання країни їх проживання.
Що відбувається у випадку храмових сутичок, які в УПЦ МП намагаються представити як глобальний релігійний конфлікт з усією інституцією? Росіяни, які активно розробляють технології гібридної війни на пострадянському просторі, описують одну з них – так звані «точкові уколи». За їх допомогою досягається радикалізація окремих груп населення та дискредитується здатність державної влади тримати ситуацію під контролем. За іронією долі, такі методи самими росіянами прирівнюються до тероризму. В гібридній війні – гібридний тероризм, який не матиме справу зі зброєю або захопленням заручників.
Будь-яке «припинення вогню» призводить до послаблення групової консолідованості. Але що робити, якщо Церкві заповідано закликати до миру та порозуміння, але це руйнує консолідованість пастви? Треба шукати інші приводи для консолідації, і є сумніви, що нас чекає зниження агресії.
