Відчай як тема для медитації або з чого починається філософія визволення

19.04.2010, 12:29

В історії філософії багато було спроб запропонувати той чи інший поділ філософії яко науки. Мабуть, перша така спроба була в середньовіччі, коли Тома Аквінський відокремив філософію, що опиралась на природне світло розуму та теологію, істини якої об’явлені у Святому письмі. Це теорія про «дві істини» – одну пізнаємо раціональним шляхом, іншу вірою в об’явлені істини. Так виник дуалізм Fides et ratio.

Священик Олег ГІРНИК. — "Київська Русь", №36-37

50-тим роковинам

 від дня народження

письменника й перекладача

Леоніда Кононовича

Вступ

В історії філософії багато було спроб запропонувати той чи інший поділ філософії яко науки. Мабуть, перша така спроба була в середньовіччі, коли Тома Аквінський відокремив філософію, що опиралась на природне світло розуму та теологію, істини якої об’явлені у Святому письмі. Це теорія про «дві істини» – одну пізнаємо раціональним шляхом, іншу вірою в об’явлені істини. Так виник дуалізм Fides et ratio.[1]

Існує й інший спосіб поділу філософії: теоретична (спекулятивна) та екзистенційна. Перша народилась із споглядання, друга повстала із плачу, що переріс у радість; перша займалась мудрістю мислення (спекуляцією), друга зосередилась на мудрості життя (екзистенції) та на боротьбі зі злом (антроподицея). Християнство на початках таки сприймалось як екзистенційна філософія.

 1. Філософія, що починається із здивування

Ще з часів грецької антики філософія розпочиналась із здивування, благовоління перед дійсністю. Ум людини, захоплений феноменами зовнішнього, чи то пак внутрішнього світу мислення, спочатку їх споглядав (теорія), відтак ними спекулював, намагаючись розсортувати за правилами силогістики. Так повстали великі філософські концепції: ідеалізм Платона, гілеморфізм Арістотеля, теїзм Томи Аквінського, пантеїзм Спінози, суб’єктивізм Канта, панлогізм Геґеля, класова боротьба Маркса-Лєніна.

Для всіх них є характерним дуалізм опозицій, які можна звести до Декартівських res cogitans та res extensa. Це своєрідний crux philosophorum на якому тілесне та матеріальне повсякчас приносилось у жертву на користь аскетичних практик духа. Тому їхні концепції стрункі, послідовні, беземоційні. Спінозівське non ridere, non lugere, neque detestari, sed intelligere (лат. не сміятись, не плакати і не проклинати, а розуміти) девіз спекулятивної філософії. Вони не знають, що таке «муки творчості». Праця їхня – праця добрих ремісників, які щоденно, незалежно від настрою, погоди та стану здоров’я, на готовий каркас-структуру нанизували все нові й нові елементи. Кант щодня механічно рівно о п’ятій підводився, випивав склянку кави, приступав до роботи, відтак, у точно визначений час виходив на прогулянку, а мешканці Кінеґсберґа звіряли по ньому свої годинники. Їхнім богом був «бог філософів» - вічна і незмінна ідея Добра і Краси платонізму, непорушний рушій Арістотелівської філософії, Ens a se томізму, монада Ляйбніца, абсолютний Дух Геґеля. Іноді вони ставали схожими на dеus ex machina, а їхня філософія на «масаж мізків».

Коли ж у світовому годиннику траплялися збої і пружина історії зривалась, хаотично змітаючи все на своєму шляху, вони кидались рятувати «бога філософів» теоріями про те, що зло насправді не існує, це ілюзія чуттів людини, насправді ж зло – всього-на-всього брак добра. Так виникла теодицея – наука про оправдання Бога перед лицем існуючого зла.[2]

Ся логоцентрична «філософська аскеза» досягнула свого апогею в ідеології марксизму-лєнінізму. І попри тезу про вищість матерії над духом, жодна із згаданих філософських концепцій не палала такою ненавистю до всього матеріального, тілесного, живого і людського, як ідеологія «класового аскетизму» Маркса, Енгельса, Лєніна. «Я начинаю любить человечество маратовски: чтобы сделать счастливой малейшую часть его, я, кажется, огнем  и мечом истребил бы остальную», - писав ще в першій половині ХІХ ст. в одному із своїх листів «неистовый Виссарион» (так називали В. Бєлинского). Цей «неистовый» демон через сто років опанує Йосипа Вісаріоновича (sic!) Сталіна. Окрім меча і вогню 1933 року, в Україні він застосує ще й голодомор. Невинна теза «зло – брак якогось добра», переросла у практичне оправдання зла. Тому, у світлі сучасної фізикальної теорії детермінованого хаосу, філософам необхідна обережність щодо висловлювань! Думки ж метелики, не спровокувати би «ефект метелика»!

2. Відчай і екзистенційна філософія

Екзистенційна філософія- тип філософії, що виник не у м’якому фотелі, а в ситуації екзистенційної кризи – ситуації відчаю.[3] Не здивування, а відчай й траґедія життя є її principium movens! Нею займаються не для того аби здобути титул «ліцензійованого маґістра», «габілітованого доктора» та «засісти» на університетській катедрі філософії. Екзистенційна філософія провадить лабіринтами пошуку сенсу власного життя та місії народу. На відміну від спекулятивної, вона більш корпоративна, менш індивідуальна, проте персоналістична. Цей тип філософії є незалежний від будь-яких строгих критеріїв по відношенню до змісту. Вона не терпить традиційних форм теоретичного філософування, виглядаючи на перший погляд дещо кострубатою, приземленою, повною суперечностей та антиномій. І саме це додає їй гнучкості та стає головною зброєю супроти обмеженості спекулятивної філософії як науки. Адже філософія, як теоретична наукова дисципліна, є немічна перед реальним життям, в якому все складається нелогічно, траґічно, ба навіть, абсурдно.

Отож, екзистенційна філософія – це не «набряклий від понять мозок», а остання велика боротьба за життя проти абсурдності смерті та страждань. Не вдаючись до строгих розмежувань між душею й тілом, людина в ній мислить всім своїм єством, а філософствує над проблемами буття не окремий індивідуум, чиїм іменем згодом називають репрезентовану ним школу (платонізм, арістотелізм, томізм і т.д.). Екзистенційна філософія – це філософія, в якій мислить персоніфіковане тіло окремого народу: тіло старозавітного Ізраїля, чи новозавітного містичного Тіла Христового. І це ніщо інше, як філософія Біблії, філософія Об’явлення, тобто філософія котра оперує об’явленими істинами, не пояснюючи їх, а радше говорить про мудрість їхнього застосування, початок бо премудрості – острах Господній (Прип 1, 7). Саме тому, справжні автори книг, що ввійшли до складу Біблії, назавжди залишаться невідомими. Переживши досвід зустрічі із незбагненним у ситуації повного відчаю, вони вважали за потрібне всіляко маскувати своє ім’я, адресатів своїх послань, свідомо приписуючи свої книги іншим авторам. Про послання ап. Павла до Євреїв сучасні дослідники св. Письма зазначають, що воно «ні апостола Павла, ні до Євреїв».

Нікого натепер вже не здивує твердження про те, що Мойсей не був автором старозавітного П’ятикнижжя, а перші речення книги Буття народились не в стані релігійного екстазу, а у Вавилонському вигнанні – це посткатастрофна рефлексія відчаю Ізраїля перед лицем пережитої траґедії. Книга Буття – повна антропоморфізмів, там Бог прогулюється в саді, з Богом можна поборотись, як це зробив патріярх Яків. Він не холодний Абсолют «бога філософів», він Бог не мертвих, а живих – Бог Авраама, Ісаака і Якова, вогонь, amulette mystique Паскаля![4] Такий Бог не потребує теодицеї, як оправдання перед лицем існуючого зла. Нещасний «бог», якого треба ще й оправдовувати, і це є «бог філософів» Ляйбніца та Канта. В екзистенційній філософії не людина опрадовує Бога, Бог сам опрадовує людину перед лицем існуючого зла. Антроподицея – зміст екзистенційної філософії! (Закінчення книги Йова).

Екзистенційна філософія також знає про свої стани здивування і благовоління перед істиною буття «Небеса повідають славу Божу» та «Благослови душе моя Господа», однак її початком залишається відчай і траґедія. «Боже мій Боже, чому ти мене покинув?» - це слова із Пс 21, які  прорік Ісус Христос, вмираючи на хресті, тобто здіснюючи акт «символічного обміну і смерті». Смертю смерть подолавши, Христос воскрес! На зміну корпоративній відповідальності тіла Ізраїля, приходить християнський екзистенціоналізм – філософія воскреслого містичного Тіла Христового, де Бог не об’єкт пізнання, а екзистенційний напрям руху

3. Українська екзистенційна філософія

Після Володимирового хрещення Русь-Україна стає живим організмом воскреслого містичного Тіла Христового. Року 1032 Нікон Великий постригає Теодозія в монахи і разом із «афонцем» Антонієм вони стають коло витоків Печерського монастиря у Києві. З 1069 по 1074 рік, себто до переставлення у життя вічне, Теодозій Печерський на чолі братії монастиря. Найбільша заслуга Його не в храмах і будівлях, які почали зводити за його ігуменства, а нетлінних тілах його послідовників – печерських монахів, котрі спочили в ближніх і дальніх печерах монастиря. Отож, Бог уклав свій Завіт із народом Руси-України, записавши його не на кам’яних плитах, а на живих тілах що досі перебувають в нетлінності. «Печерський патерик» - це своєрідна історія спасіння українського народу, радісна новина, євангеліє Руси-України. Екзистенційна філософія воскреслого містичного Тіла Христового досягнула тоді своєї вершини.

Мандрівний любомудр Григорій Сковорода на свій спосіб продовжив розвивати екзистенційну філософію, вказуючи на Біблію яко світ символів, вважаючи її найпевнішим шляхом до Бога. Ангели та їхня боротьба із злим началом – сатаною, якось по-особливому присутні у Сковороди. Року 1783 напише він своє видіння «Брань архистратига Михаіла со сатаною о сем: легко бить благим». Тема духовно преображеного тіла, що не піддається навіть вогненній стихії, була улюбленою темою Г. Сковороди. За свідченням М. Ковалинського (учня Сковороди), стих Йоана Дамаскина «Образу златому на полі Деірі служиму тріє твої отроци не брегоша безбожнаго велінія», безнастанно був на устах його вчителя. Сей сюжет взятий із третьої глави книги пророка Даниїла: Вавилонський цар Навуходоносор на рівнині Дура, поблизу Вавилону наказав збудувати золотого боввана, якому всі мешканці Вавилону мали поклонитись; троє юдейських юнаків Ананія, Азарія й Мисаїл відмовились це зробити, за що їх цар Навуходоносор наказав кинути у розпалену піч; янгол же Господній захоронив їх від вогню пекельного і троє юнаків вийшли із печі неушкодженими. Г. Сковорода часто підписувався псевдонімом «Даниїл Варсава», адже, не поклонившись золотому ідолові Російської імперії, він пройшов неушкодженим вогненну піч життя, тому сміло виголосив: «Світ ловив, але не спіймав мене».

4. «The Doors» у постсовєтський «антиекзистенціоналізм»

За визначенням Дмитра Стуса, «починаючи з другої половини 80-их років, українська проза перевдяглася в короткі штанці розважальної літератури, а часами зовсім ходила без них»: Оксана Забужко та Наталя Сняданко займались «польовими дослідженням сексу» і «колекціонували пристрасті»; Сергій Жадан проповідував анархію і ділився тонкощами «досягання» трамадолу через віконце аптечного кіоску. Титульну сторінку позбавленої таємничості «Таємниці» прокуреного метра всієї попсово-розважальної постсовєтської прози Андруховича, наче «ікона» прикрашає пляшка коньяку. Справді, іноді достатньо лише одного погляду на обкладинку книги, аби визначити джерело інспірації автора...

Тематичне коло «еротично-наркотичних зацікавлень» покоління українських постсовєтських літераторів – своєрідний «The Doors» (англ. двері) у кінець 60-х, «західноєвропейське назадництво». Україна пізнає своїх героїв, між ними Енді Варгол, себто «Андрій Варгола – русин чи хохол? Греко-католик...барвистий саккос, русинський вікарій», – оспівуватиме засновника поп-арту поет Петро Мідянка, а разом з ним і Тарас Чубай, лідер гурту «Плач Єримії» вітатиме «гей-героя» парадом акордів «Сервус, пане Варгол!». Про Енді писатимуть, як про віруючу людину, котрий відвідував «одну з церков східно-християнського обряду». «Як художник він, безперечно, зростав за материнської підтримки, яка заохочувала малювання, приносячи Андрієві ласощі», – писатиме Василь Горват у часописі «Екзиль».[5] Зрозуміло, звідки в Енді з’явилась «нетрадиційна орієнтація» та звичка хтиво облизувати уста.[6] Можливо це випадковість, а може це належить до психоаналізу, – у статті Василя Горвата зображення пляшки водки «Absolut» займає чи не половину формату статті.

У Жана Бодріяра для Варгола інші епітети: «одинокий мутант», «абсолютно штучний персонаж», «невинний й чистий гермафродит нового покоління», «містичний протез та штучна машина».[7]

Що спільного між пляшкою коньяку на обкладинці «Таємниці» Андруховича, водкою «Absolut» Горвата та лідером гурту «The Doors» Джоном Морісоном, який кроку не ступав без ковтка Whisky? Трансестетика, бажання втекти від викликів доби, від болю, від відчаю, прозорість зла, яка глухо видзвонює в порожнечі симулякрів, створюючи екзистенційний вакуум. «Над нами тяжіє не стільки поліційна атмосфера, не стільки підневільність праці, як атмосфера видовищности, яка забирає від нас повітря. Ейфорія, демпінг, прискорення поглинають увесь довколишній кисень і залишають нас без дихання, як риб на піску. Бракує не надії, свободи чи цілей, а повітря. Це скидається не стільки на камеру, в якій бракує простору, скільки на стерильний ковпак з розрідженим повітрям. Це не гніт, а задуха», писатиме Жан Бодріяр.[8]

5. Філософія визволення як радикальна альтернатива

 Жодна філософська система не повстала з нічого, лише світ був створений Богом ex nihilo. Бодріярівський дискурс довкола «симулякрів», «стерильного ковпака з розрідженим повітрям», який накриває ідейно-політичний казан суспільства, створюючи атмосферу задухи, і відповідає реаліям духовного клімату сучасної України. Адже філософія визволення завжди починається із реальної оцінки екзистенційної ситуації, в якій знаходиться індивідум, нація. Під поняттям «визволення» розуміємо конкретні проблеми екзистенції людини і нації – визволення від гріха, зла, колоніального рабства та чужих ідеологій, алкогольної та наркотичної залежності, визволення від почуття меншовартості та загнаних у підсвідоме комплексів неповноцінності. Все це симулякри, без руйнування яких немислиме осягнення стану свободи ні на особистому, ні на національному рівні.

Бодріярівська теорія кидає світло на сучасний стан України, яка є «величезним нагромадженням тенденцій, котрі свого часу не обмінялися, не зруйнувалися, не спалилися, – і мертвим тягарем зависли над цілим суспільством, породивши низку порожніх, безреферентних знаків. Симулякри присутні повсюдно, вони заповнюють усі сфери громадського життя. Симуляція національного відродження. Симуляція демократії. Симуляція прав людини. Симуляція економічного зростання і поліпшення добробуту громадян. Симуляція пенсійного забезпечення. Симуляція видавничої діяльности, коли книги виходять накладом дві-три тисячі примірників. Симуляція національного кінематоґрафу, якого ніхто не бачить. Симуляція літератури, котра дедалі більше нічого не захищає і нікого не зачіпає. Симуляція політичної боротьби, коли імітується структурування на лівицю і правицю, а насправді державою заправляє одна політична сила...».[9]

Не лише літературна «андруховщина» була безреферентною, «стерильний ковпак» накрив і філософську думку, яка виявилась нездатною дати відповідь на численні проблеми постколоніального українського суспільства і продовжувала множити спекулятивні симулякри. Що більше, будучи неспроможною подати щось адекватне, українські «мислителі» вдалися до фальшування та перекручення тих авторів, в чиїх ідеях ще був відчутний пульс життя. «Серед українських ідеологів ХХ ст. мало було таких, на яких звалився б справжній шквал закидів, інсинуацій, вигадок та творчість яких з великим завзяттям фальшували б, ошукано інтерпретували б, перекручували б, як це трапилося з Дмитром Донцовим», зазначає історик Ярослав Дашкевич.[10] Навіть до еміграційних перевидань Донцова 40–80-х рр. Дашкевич радить підходити «з великою обережністю, навіть з підозрінням».[11] Процес фальсифікації, «причісування», «демократизації» Донцова львівський історик назвав «вириванням зубів в донцівської вовчиці».[12] Як приклад фальшивої інтерпретації Я. Дашкевич наводить перекручення донцівського терміну «чинний націоналізм» (себто «активний», «дійовий») на «інтегральний», «єдинодопустимий». «Семантика даного прикметника в цьому конкретному випадку не є ясна, що й використовують автори, які ним хизуються ще й через його нібито високонаукове, бо чужоземне звучання», зазначає львівський історик.[13]

Одним із багатьох гріхів, які випоминають Д. Донцову, є присутність у його ідеології великої кількості «ірраціональних, навіть містичних елементів», що переважають «тверезий раціоналістичний реалізм».[14] Проте, Я. Дашкевич вважає інфузію ірраціонального та містичного в ідеології Донцова цілком оправданою, оскільки українська нація у ХХ ст. двічі пережила розгром і погром, а краща її частина, якій вдалось вижити, опинилась перед проваллям розпачу. «Як добрий тактик Донцов розумів, особливо після програної Української революції 1917-1921 рр., що необхідні екстраординарні, навіть позараціональні ідеї, щоб вирвати суспільство з стану розпуки, пасивності, байдужості. Ірраціональні елементи («проти надії сподіваюся») було знайдено, вплетено в ідеологію. І, як видно з розвитку подій 30-х рр., вони принесли цілком реальні й практичні плоди», зазначає Я. Дашкевич.[15]

Пошуки ірраціонально-містичного елементу знову актуальні сьогодні, особливо після чергової поразки, а радше сказати брутального обману українських патріотичних сил у подіях т.зв. «Помаранчевої революції». Тепер не треба нікого розстрілювати, ні винищувати, існують значно витонченіші засоби, аби студентів, вчителів, інтелектуалів, які вчора стояли на Майдані, підвести перед проваллям відчаю та штовхнути їх у прірву небуття. В таких ситуаціях від «тверезого раціоналістичного реалізму» малий хосен. Similia similibus destructor, подібне подібним руйнується – каже латинська мудрість. Запаморочення та відчай від опіуму видовищності політичного шоу може врятувати лише інший «опіум», яким колись вважали релігію та міфологію. Методологія деміфологізації – це «символічний обмін». До цієї методи вдається сучасний письменик Леонід Кононович: «Я тебе виволаю, я тебе святим Юром і його вовками заклинаю. Йди собі, чорний чоловіче, в чужу україну! В чужій україні єсть камінний город, в камінному городі єсть камінний майдан, а на камінному майдані єсть камінний шпиль. У камінному шпилі сидять біси, брати твої!».[16] Не знаю, що насправді думав автор пишучи ці заклинання, але в сьогоднішньому контексті іх можна сприйняти саме як деміфологізацію, руйнування симулякрів: «Наша Україна» насправді не наша, а «чужа україна», на Майдані на шпилі височить не символічна постать «ангела України», а демон кучмізму.

Майдан, який побачив у мареві Юр – головний герой роману Л. Кононовича «Тема для медитації», виглядав так: «Меткі постаті в зелених комбезах плигають із броні й розбігаються навсебіч. Це молоді треновані бійці з емблемою тризуба на рукаві. (...) Вулицею Жовтневої революції біжать до Хрещатика якісь люди. (...) Це ті, що заправляють цією фашистською партією, сидячи в кабінетах на Орджонікідзе, ті, що поставили на коліна цілий народ, ті кому вирок може бути лише один, – смерть! (...) А на майдані вже стоять автомобільні крани. З їхніх стріл звисають зашморги, і виконавці вироків хапливо допалюють цигарки, перш ніж накинути петлю на шию першим своїм жертвам. Трохи далі на Хрещатику нагинають верхівки двох каштанів. Ці дерева призначаються для головного партійного фюрера, який...».[17] Реалії ж склалися цілком по-іншому. «А натомість іде нова Україна ... й я не можу її прийняти, я не розумію її, вона мені чужа й огидна! Просто повзе по нашій землі безкоста й безмозка маса, яка здатна тільки хапати, пожирати і розмножуватися... а більше нічого! Найгірше ж, що ми втратили орієнтири. Зруйнована вся система цінностей, от що! За радянської влади я знав: комуніст – це ворог. Дисиденти – друзі. Незалежна Україна – мета, за яку треба віддати життя. (...) А зараз що? Не знаєш, хто твій друг, а хто ворог! Учора генерал КГБ душив дисидентів ... а сьогодні вони підтримують його на виборах! Я нічого не розумію в цій новій Україні! А ще гірше те, що, виявляється, Україні ми просто не потрібні...», промовлятиме Леонід Кононович до читачів устами Юра – головного героя роману.[18]  

Similia similibus destructor! Отож, Леонід Кононович закликає подолати наш страх перед руйнуванням й деструкцією, що «неминуче постає внаслідок радикалізації скрайніх ідей». «А тому варто руйнувати якомога більше стереотипів імперської і тоталітариської міфотворчості, не озираючись назад і не рахуючись із репресивною нормативністю, що вважається одною з чеснот новітньої політики», вважає Кононович. Він сподівається, що ідеї Бодріяра вдасться застосувати в Україні у практичній площині, і що, «несамовита енерґія бодріярівського дискурсу колись проросте й на українській ниві – й виллється у п’янке запаморочення бунту, котре спалить увесь мертвий мотлох, який нагромадився в нашому суспільстві протягом цілих сторіч».[19]  

  6. Посткатастрофна медитація як філософія визволення

На тлі постсовєтчини та західно-європейської назадницької «андруховщини», великим контрастом повстає незвичайна «Тема для медитації» Леоніда Кононовича.[20] Скіфська баба, котра міцно вросла в український ґрунт і «медитує», склавши на утробі руки, готуючись до пологів – окраса обкладинки книги Кононовича.

Страшними, кривавими пологами для української Софії стали події Голодомору 1933 року, водночас і темою для медитації. «Нічого не вдієш, життя траґічне за своєю суттю, а світ абсурдний. Ми повинні сміливо підійти до цього питання, пропустити крізь себе, переосмислити. З часом, досвідом ми повинні мінятися. Не можна заплющувати очі. Інакше ніколи не побачимо світла...», – дефініція екзистенційної філософії Л. Кононовича.

 6.1. Три рівні медитації і боротьба із злом

Події «Медитації» відбуваються одночасно на трьох рівнях – міфологічному, філософському та прозовому, що постійно чергуються. Така структура, справді нагадує тип медитації засновника ордену Єзуїтів Ігнатія Лойоли: 1)  чин пам’яті (слухання Слова Божого); 2) чин розуму (осмислення власного життя в світлі Слова Божого); 3) дія, як чин волі (діалог з Богом).[21] 

У Кононовича немає цитат із Святого письма, замість них оповідання про трагедію Голодомору. Немає типово християнських молитов, замість них давні народні заклинання, прадавня дохристиянська міфологія. Однак, Кононович торує шлях, який пройшли автори Біблії, намагаючись пояснити катастрофу через містичний Глосарій апофатичної теології, який «містить у собі все, що було, є та буде коли-небудь у цьому грішному світі; дуже рідко буває так, що він дається нам у вигляді містичного об’явлення чи тих видінь, які бачить людина котра опинилася перед лицем смерти».[22]   

Життя Юра – головного героя роману, відбувається одночасно в двох площинах: реальній та метафізичній, на межі життя і смерті. «За ворітьми трьома ні життя, ні смерти нема, тільки стоїть терем високий, а в теремі є поруб глибокий, а в порубі сидить доля раба Божого Юра».[23] Ім’я Юр вибране невипадково, адже в християнсько-мусульманській міфології св. Юрій (Георгій Побідоносець, Γε?ργιος Τροπαιοφ?ρος, у мусульман Джирджис) –«воїн-мученик, із іменем якого фольклорна традиція пов’язала реліктову язичеську обрядовість весняних скотарських і почасти землеробських культів та багату міфологічну топіку, зокрема мотив змієборства».[24] Духовною силою молитви, а не зброєю, він змусив чудовисько пасти біля його ніг. «На горі огонь горить, коло огня залізний стовп стоїть, коло стовпа троє зміїв червоних лежить... Вони ревуть-волають, з білого світа помочи виглядають... «А хто ж вас ізвоював, хто ж вас у заліза кував, червонії ви змії?» - «Звоював нас Юр-богатир, лицар християнський, козак запорозький!».[25]

 6. 2. Сутність свободи

В реальному житті Юр контрактник, який ледве вцілів у війні з моджахединами у Боснії. Важко хворий він повертається у рідне село аби докінчити одну справу. Там застає він повну розруху і деґрадацію. На запитання «Що нового в селі?» його товариш по шкільній лаві відповідає: «Все як завжди: кругом одна мафія та безправство... більш нічого! Люди рвуть свій шмат, хто як може: хто був убогий, той зробився ще вбогіший, а хто був заможний... той ще дужче збагатів! Народ, правда, мре як мухи. Жінки, ті ще сяк-так, – а чоловіки й до п’ятдесяти не дотягують! Хто спивається, хто вішається, хто від хвороб гине...».[26] Це сьогоднішнє українське село в якому триває витончена форма геноциду, бо Україна не наша – це «чужа україна». В ній президент «не нашої україни» створює симулякри – відзначення річниць Голодомору 1932-1933 рр., стоячи в жалобній ході із вдавано-скорботним виглядом, гордо непомічаючи поряд з собою тих, котрі вижили в цьому геноциді.[27] Він показово бореться за визнання світовою громадськістю геноциду українського народу, аби ніхто не побачив теперішнього геноциду.

Існуюча ситуація викликає одиноке почуття – це почуття помсти. Воно проймає і Юра. На питання свого однокласника «Чи варто було воювати по чужих землях?», – Юр відповідає: «Запамятай голубе: я не єдиний українець який там воював! І здобували ми досвід бойових дій, щоб повернутися додому й наводити тут порядок! Бо надто вже тут багацько всякої наволочі лишилося ще з совєцьких часів...».[28]

Проте, деякі зміни в селі Юра таки відбулись. «Хіба ото церкву вирішили зводити», зазначає його приятель. Але люди навіть напідпитку (розмова відбувається під час «роздушення на троїх» пляшки «Посольської») розуміють завдяки підсвідомому рівню, генетичній пам’яті, що і тут щось не те: «Та хіба ж вони таку церкву збудують, як була!... Ото церква у нас була ... як собор! Ти пам’ятаєш?». Звісно, Юр пригадав, і не лише він, можливо багато хто з нас пригадав би ці дерев’яні церкви, яких лише в Галичині за роки «не нашої україни» згоріло майже 70: «...Стоїть посеред вигону, висока й стрімка, з трьома золотими маківками і вигадливим ліпленням, що в’ється зокола, й коли дивишся на неї оддалека, то здається, наче вона висить у порожнечі не торкаючись землі, такий легкий і довершений її силует».[29]

Справді, на тлі загальної розрухи і масового вимирання людей, нашвидкуруч зводяться по селах і містах церкви-симулякри. «Ненашоукраїнці» щедро жертвують офшорне бабло на золочені бані, часто шкодуючи дати зайву копійку на порятунок дитини із онкологічної лікарні, бо дитина може померти і гроші пропадуть. Краще гроші дати «богові» щоб їхні імена «навічно» вписати на «дошки пошани трудівників соціалістичної праці на божій ниві».  Так вони собі гадають, за рахунок крадених грошей на «царство боже» заробити. А з вмираючою дитиною Бог сам собі дасть раду, кінець-кінцем «все в руках божих»!?

«Ненашоукраїнці» добре пам’ятають слова «класика» про релігію – як опіум для народу, і допіру тепер час випробувати ці слова на практиці. Та насправді – це старі технології, відомі ще з часів Римської імперії: тоді казали «panem et circenses» (хліба і видовища), тепер – «водку і церковь». Адже «суворі чоловіки у цивільному в кабінетах із портретом Дзержинського були переконані, що релігійні почуття – це «кнопка», якою викликається та чи інша реакція мас».[30] Задум політтехнологів – трансформувати маси у безкритичне, безмозкове стадо, перетворюючи робочий щодень на безконечне застілля довколо державних та церковних свят. Оковита – «як Йорданські води», повернула людські душі в Отхлань – царство міфічної Морани.... Обдарована ж молодь, поетизуватиме на межі повного безвір’я:

«Ну і ..., якщо цю партію програно, немає

Втрачених і знайдених поколінь, є

Лікеро-горілчані заводи, є гори вбитих

Нікотином коней, є століття абортів і

Гомосексуальних батюшок московського

Патріархату, жоден месія не витягне нас із

Цього лайна...»[31]

Вчорашні ж викладачі наукового атеїзму засипатимуть закордонні видання статистичними звітами про позитивне зростання релігійної активності громадян України. І це теж тема для медитації!

І хоча твір Кононовича названий романом, проте він радше продовжує специфічну традицію нашого екзистенційного любомудрія, яке тягнеться від часів Київської Русі. Позаяк центральною темою медитації Л. Кононовича є Голодомор 1932-1933 рр., і природно би було очікувати якихось міркувань на тему оправдання Бога. Теодор Адорно вважав варварством писати поезію після трагедії Аушвіцу. Після подій Голодомору чи не є варварством взагалі згадувати ім’я Бога? Саме тут із всією гостротою повстає головне питання теодицеї: «Як добрий, милосердний, всезнаючий Бог міг допустити таке зло»? Разом з тим повстає й інше запитання, що торкається людської свободи: «Чому людина обирає зло»? Про це колись київський філософ-екзистенціоналіст написав так: «У человека есть, должна быть неизмерно большая, качественно иная свобода: не выбирать между добром и злом, а избавить мир от зла. Ко злу у человека не может быть никакого отношения: пока зло существует, нет свободы, и все, что люди до сих пор называли свободой, было иллюзией, обманом. Свобода не выбирает между злом и добром: она истребляет зло, превращает его в ничто... Зло нельзя объяснять, зло нельзя «принимать» и договариваться с ним, как нельзя принимать грех и договариваться с грехом: зло можно и должно только истреблять».[32] Кононович, залишаючись вірним традиції екзистенційної філософії, вирушає на пошуки свободи, без якої філософія визволення немислима.

6.3. Софія і Ахамот

Не теодицея, а антроподицея є змістом екзистенційної філософії, тож автор шукає шляхи оправдання людини, особливо людини беззахисної, котра залишилась наодинці перед лицем нелюдської репресивної машини, на межі винищення. Будучи позбавленою буд-яких фізичних засобів, людина може протиставити нелюдському лише силу іншого, надприродного порядку. Часами ці сили починають діяти цілком несподівано у звичайних людей. Перед Другою Світовою війною в Галичині з’явилось декілька стигматичок: Євстахія Бохняк та Настя Волошин.[33] Екстази, які супроводжувались появою на чолі кровавих слідів від тернового вінка, переживав і Степан Навроцький. У XVIII ст. був відомий віщун Мойсей Вернигора, який нібито передбачив три розбори Польщі.[34]

Незвичайні сили почали діяти перед Голодомором у бабці Юра: «Аж у той чорний год таке їй поробилося, що сіла посеред обійстя й сиділа, наче з хреста знята. А люде до неї з усіх сіл ішли, і всім вона правду казала, і як сказала, то так воно й збувалося... Казали старі люде, прабаба її ще в Коліївщину відьмувала...».[35] За це її прозвали Чакункою. В «Темі для медитації» Чакунка є своєрідним втіленням божистих сил природи, деміургічної волі що бореться з хаосом  – Софії (Σοφ?α).[36] Всі свої зусилля Чакунка концентрує у сфері символічного, де, згідно Бодріяра, панує закон виклику, обернення, збільшення ставок, де на смерть можна відповісти тільки такою ж або ще більшою смертю.[37] «Ой ви ж, активісти, ой ви ж комуністи, кобилячої голови діти! Згиньте ж ви, пропадіть, в бездонну Отхлань ідіть – там ваш батько Лєнін у чорній смолі янчить, матка ваша Карла-Марла в огненій печі шкварчить. Тут ви більше не гулятимете, крови нашої не смоктатимете – скоро діти козацькії до зросту дійдуть, комуністів да комсомольців за шкуру візьмуть, будуть їх різати, вішати, четвертувати, за душі невиннії одплату давати...».[38] 

Демонічні, пекельні сили представляє в романі активістка Дзякунка, своєрідна Ахамот (’Αχαμωθ) – гіпостазований «помисел» грішної Софії, дисгармонійне буття що спотворює цілісний уклад ієрахії цінностей, вивертає їх навиворіть.[39]  Якщо Ахамот гностиків народилася із самої Софії, без участі чоловічої статі, то Дзякунка творить комуністичний міф про своє народження із чоловічої статі, без участі жіночої: «Лєнін із Карлом Марлом любились, як голубів пара... а від того отсе така я на білий світ і вродилася!»[40]

 6.4. Нелюдське і комуністи

Вже давно робляться спроби осмислити «нелюдське» в людині. Під поняттям «нелюдське» в першу чергу розуміють потойбічні персонажі. Це не лише «небесні»: Бог (Яхве, Аллах, Христос), античні боги та боги індуїзму, херувими, серафими, ангели. Це також й інфернальні персонажі: диявол, сатана, чорт, демони.  «Нелюдське» часто протиставляється людині з метою осмислення її самої. В бажанні осмислити себе саму, людина прагне щось наслідувати. Праміфологія, тотемізм, язичництво показують, що основою для такого наслідування-утотожнення для людини завжди було її довкілля: природні стихії і феномени, рослини й тварини.[41] Цей момент добре висвітлений в романі Л. Кононовича у прадавніх заклинаннях. Особливої уваги заслуговують тварини, оскільки вони найближчі до людини за формою буття і тілесністю. (Не випадково в російській мові слово «животное», себто тварина, є похідним від слова «життя»). Отож комуністів і комсомольців у Кононовича часто називають «песиголовцями», «бидлом», тобто це т.зв. «зооморфізми».

З точки зору історіософських узагальнень петербургський філософ Г. Тульчинський виокремлює декілька етапів людського наслідування-утотожнення: зооморфізм формує світогляд первісних суспільств (анімізм, тотемізм та інші язичницькі форми); на зміну йому приходить теоморфізм (монотеїзм, особливо його християнський різновид), що дав поштовх наступному етапові техноморфізму (деїзм, атеїзм, й інші форми науково-технічного раціоналізму). Відтак, вибудовується сюжет великої трагедії людини: спочатку помер великий Пан, потім Бог, а тепер на наших очах вмирає (або сама себе вбиває) Людина.[42]

Комуністи в «Темі для медитації» Л. Кононовича наділені демонічними характеристиками, їх взагалі не можна вважати людьми. Одна із свідків трагедії Голодомору не може збагнути, як в ті страшні часи поет Павло Тичина міг написати свій сумнозвісний вірш «Партія веде»: «Невже в його чорній партійній душі не ворохнулося й крихти сумління? А головне, що ж за диявол водив його рукою в отой страшний год, коли пів-України пішло в могилу?!» Відтак вона приходить до висновку: «Тичина просто не міг написати інакше, тому що він був – комуніст. А комуністи – вони тільки зверху люди, а насправді гірше, ніж бидло».[43]

Радикалізм трактування комуністів героями роману-медитації просто вражаючий. Ні баба Лепестина не вважає їх за людей: «За комуняку гріха немає, сину ... його уб’єш, то ще й сорок гріхів з душі одпуститься!»[44] Головний герой роману Юр також проходить процес еволюції поглядів у ставленні до комуністів. Спочатку він вважав себе «вірним ленінцем», а тодішній режим – «засиллям ревізіоністів, яких, однак, треба закликати до громадянського діялоґу». На основі досвіду приходить до категоричного висновку: «Існує тільки один метод боротьби з комуністичним режимом – збройний терор. (...) Ніякого діялоґу з цією фашистською владою не може бути; що комуністи – це не люди, і до них не можуть бути застосовані загальнолюдські норми моралі й права.»[45]

Леонід Кононович устами своїх героїв успішно руйнує один з багатьох симулякрів: існування нібито «добрих» комуністів, які щиросердечно прагнули добра людству, однак альтернативи немає у Кононовича – «страшна й невідворотна кара чекає на кожного, хто носить коло серця цей диявольський квиток» і переповідає байку, в якій головний персонаж просить золоту рибку зробити для «добрих комуністів» - добрі домовини, а для «поганих комуністів» - погані та пустити їх всіх річкою.[46]

 По-друге, під час Другої світової війни ширилась міфологія про боротьбу «сил світла» – совєцьких комуністів із «силами темряви» – німецькими фашистами. Категоричний і тут Кононович: між комуністами і фашистами він ставить знак «=». Занадто легко всі забули про їхню спільну ідейну платформу, про обміни військовими спеціалістами, спільні паради та домовленості про поділ світу у пакті Молотова-Рібентропа. Виносячи вирок фашистам на суді у Нюренберґу, совєтські комуністи засуджували власну ідеологію. Її справжнє ім’я комуно-фашизм!

6.5. Символічне й лібідо

Кононович не заспокоюється на поверхових аналізах та засудах. «Факти потребують тлумачення, тому, що без цього Тридцять Третій рік так і зостанеться в нашій свідомості страшною макабричною казкою, не більше».[47] Він намагається «дочерпати до самого дна», заглянути в душу червоного активіста. «Буксири», котрі відбирали зерно в людей у 30-х, та «комсомольські активісти» середини 70-х, котрі влаштовували політичні судилища в університетах, – належать до того самого психологічного типу. Кононовича непокоїть питання: навіщо активісти свідомо коїли зло, та ще й раділи з того; які мотиви лежать в основі цієї патологічної поведінки?[48] Червоні активісти відзначались нелогічністю у своїх діях: сміялись, там де інші плакали, танцювали там де інші моляться, тобто все робили навиворіть без певного обґрунтування. Дзякунка ще з трьома активістками, коли церкву в 33-ім закривали, книги церковні попалила й на престолі у церкві танцювала. На привітання «Христос Воскрес!» відповідали «брешеш як пес».[49] Більшість з них збожеволіли.

Очевидністю є те, що 30-40% всіх активістів становили психічно хворі люди з аґресивною, садистською поведінкою. Згодом, патологія стала нормою міжлюдських стосунків. Кононович намагається збагнути, чому найбільший садизм був властивий саме вродливим дівчатам: приваблива зовнішність, янгольський голосочок, чарівна посмішка – і водночас неймовірна стервозність, яка приголомшувала навіть партійних фюрерів? Його вразила історія однієї активістки Степи до якої по-ночах навідувався «дух Лєніна» і вступав з нею у статеві стосунки. Це стало ключем до часткової розв’язки питання: «Вже зараз із певністю можна стверджувати, що аномалії, котрі спостерігались в поведінці молодих комсомолок 30-х років, були породжені невтамованим статевим потягом, який став причиною психічної хвороби».[50]

Існує разюча подібність між Марксом і Фройдом: перший в соціальній сфері вивільнив пролетаріат (тобто тих, що «пролетіли за всіма параметрами»), другий – «відкоркував» сферу підсвідомого, випустивши на свободу джина лібідо.

У «Темі для медитації» Кононовича триває поєдинок між символічним та лібідовим підсвідомим – це софійні енергії Чакунки і лібідові інстикти Дзякунки. Знову ж таки, це ми можемо зрозуміти лише в світлі Бордріярівської теорії: «Відмінність поміж символічним та лібідовим підсвідомим сьогодні геть непомітна через привілейованість психоаналізу, однак її потрібно відновити в правах, – заборонити психоаналізові зазіхати на те, про що йому нема чого сказати, себто на поезію (мистецький витвір), на символічне й антрополоґію (первісних суспільств). (...) Коли психоаналіз і марксизм безнадійно грузнуть, то не варто допомагати їм перелетіти (чи перебрести) це болото, потрібно безжально аналізувати їх з тієї площини, котра для них недосяжна».[51]

Л. Кононович намагається з’ясувати ще одну проблему, яка належить до царини історичної психології: яких змін зазнала свідомість пересічного українця в період Голодомору? «Це питання залишається актуальним і сьогодні, оскільки є чимало підстав говорити про те, що зміни мають незворотній характер і передаються на генетичному рівні майбутнім поколінням», вважає автор.[52]

Символічний світ баби Чакунки допомагає головному героєві простежити зміни власної підсвідомості, розшифрувати демонічні архетипи – це «маленький лисий дідок з борідкою, білий-білий наче борошно», який переслідує його в снах.[53] Кононович устами Юра запитує себе: «Чому я зважився на герць із Білим Навом? (...) Чому я не став служити цьому політичному режимові, не прийняв його, таким, який він є, не знайшов свого місця в радянській системі – а вступив із нею в конфлікт?». На те Юр відповідає: «Причина може бути лише одна: Тридцять Третій рік і його наслідки, які тривають аж до теперішньої доби».[54] Голодомор отруїв свідомість кожного українця, отруїв свідомість Юра. Він, як і всі інші, підсвідомо несе почуття неспокутованої провини.

Білий Нав постійно переслідує Юра, проникнувши у «самісіньку підсвідомість і став жахом цілісінького життя». Він пізнає його у безрукому бюсті Лєніна: «Ти переміг, Білий Наве! Ти прийшов до мене із чорної Отхлані, й я став із тобою на грець, бо так судилося мені на віку... Тільки пам’ятай: тобі не вдалося зламати мене; я не скорився і, навіть будучи переможеним, не вивісив білого прапора ганьби й поразки; і може, після мене прийдуть інші, справжні бійці, які заллють цю землю кров’ю наших ворогів...».[55]

6.7. Буття і «Ніщо»

Білий Нав – це архетип «Ніщо», небуття. Поняття «Ніщо», філософія запозичила із апофатичної теології та німецької містики (Ungrund у Якова Беме). Зазнавши модифікації крізь систему Геґеля, «Ніщо» заполонило європейську думку, ставши однією із центральних тем. Унікального забарвлення концепція «Ніщо» набула у філософії європейського екзистенціоналізму (Гайдеґґер, Сартр). Індивідуальність набуває своїх правдивих рис лише у смерті конкретної людини. Справжнє існування людини – існування на межі життя і смерті, яке висловлюється поняттям «Noch – nicht» (ще не...). В розумінні Гайдеґґера Ніщо – є активна, діяльна сила «Das Nich nochtet» (Ніщо нищить). Динамічна дія «Ніщо» впливає на історичні процеси, маніфестуючись у моментах боротьби із безсенсовністю буття яко прорив в небуття.[56]

Саме тому сучасна Європа так легко засвоює нігілістичні та песимістичні концепції будизму та індуїзму, пристосовуючи їх до сучасної психології.[57] У буддизмі життя ототожнюється із стражданням, а зло як таке вважається непереможним. Відповідно, життя – це безмежний цикл народження та смерті, що виражається у концепції реінкарнації.[58] Основне знаряддя філософії визволення будизму – це нірвана, тобто  «прорив в ніщо». Хоча сучасні, вестернізовані трактування нірвани намагаються це заперечити, твердячи, що нірвана не передбачає припинення існування, фізичну смерть, вважаючи єрессю прирівнювання нірвани до «ніщо».[59] Тим часом твердження, що Будда ввійшов в стан нірвани вводять лише в оману. Насправді,  Будда нікуди не входив, він припинив існування, точніше перестав бути, згас.[60] 

Назагал, «ідея загибелі всього людства» - не смерті окремих людей, а саме кінця всього людства –  належить до царини колективного підсвідомого всього людства. У фройдівській концепції це «танатос».

Соціалізм, а разом з ним і комуністична ідеологія – це один із аспектів стремління людства до самознищення, до «Ніщо», тобто, його маніфестація у системі організації суспільства. Виходячи із такого розуміння соціалізму та комуністичної ідеології, розуміємо причину їхньої ворожості до всього індивідуального, намагання знищити ті сили, які зміцнюють людську особистість: релігію, культуру, сім’ю, приватну власність.[61] «Советский духовный опыт и культурная практика – наглядный пример подобного смертобожия, практической танаталогии, почитания небытия. Чего стоит только выплеск доязыческой архаики, как капище на центральной площади столицы, в центре которой помещен непогребенный труп вождя, стоя над которым новые вожди приветствуют радостные толпы трудящихся», писатиме сучасний петербургський філософ Г. Тульчинський.[62]

Основне завдання ж християнського екзистенціоналізму – це вирватись із тенет «Ніщо» і осягнути справжнє буття, що засвідчують останні слова символа віри: «Очікую воскресіння мертвих і життя будучого віку». Деякі містики мали можливість ще за життя на внутрішньому, духовному рівні пережити силу воскресіння. Ось як описує свій стан на межі життя і смерті християнський філософ Павел Флоренський: «У меня не было образов, а были одни чисто-внутренние переживания. Беспросветная тьма, почти вещественно-густая, окружала меня. Какие-то силы увлекли меня на край, и я почувствовал, что это – край бытия Божия, что вне его – абсолютное Ничто. Я хотел вскрикнуть, и – не мог. Я знал, что еще одно мгновение, и я буду извергнут во тьму внешнюю. Тьма начала вливаться во все существо мое. Само-сознание на половину было утеряно, и я знал, что это – абсолютное, метафизическое уничтожение. В последнем отчаянии я завопил не своим голосом: «Из глубины воззвах к Тебе Господи. Господи, услыши глас мой!..». В этих словах тогда вылилась душа. Чьи-то руки мощно схватили меня, утопающего, и отбросили куда-то, далеко от бездны. Толчок был внезапный и властный. Вдруг я очутился в обычной обстановке, в своей комнате, кажется: из мистического небытия попал в обычное житейское бывание. Тут сразу почувствовал себя перед лицом Божиим...».[63]

В романі Кононовича натрапляємо на інший архетип, який стоїть напротивагу архетипу «Ніщо» – це символ голуба.[64] В античній традиції голуб, що звив гніздо в шоломі – символ перемоги любові над воржнечею, у християнстві – символ душі і Святого Духа, божистого натхнення, кінця катастрофи (всесвітнього потопу).[65] В гебрейській та арамейській традиціях символ «духа» - жіночого роду, себто «голубиця». В одному із апокрифів Христос називає Св. Духа «Матір’ю».[66] Хтось із мудрих сказав, що хаос не так вже й погано, лиш при умові, що над ним Дух Божий ширяє.[67]

Роман-медитація закінчується містичною візією. Юр знову бачить голуба (а може голубицю), в котрого пір’я сяє наче срібло, чує голос: «Людська істота не повинна замислюватись над сенсом буття, сприймаючи світ як ріку, що тече. (...) Світ, який вона бачить, – це ілюзія; щоб зазирнути за цю завісу, вона мусить відмовитися від таких категорій, як «початок» і «кінець», «життя» і «смерть», себто вийти за рамки свого призначення й стати деміургом, який існує поза часом і простором».[68] Але Юра непокоїть питання «Що ж таке істина»? Питання логічне, адже молитва до Св. Духа починається словами: «Царю небесний, Душе Істини, що всюди єси і все наповняєш». На це йому голуб відповів: «Ти – частка мене. (...) Ти – це я. А я – це ти...». «...І тоді стало йому зрозуміло, що немає страждання для того, хто здатний зіллятися із Творцем».[69]

«Сі слова впадуть на мене,

Наче дощ густий, огнистий,

Спалять сумніви й тривогу,

І я встану ясний, чистий,

І почую в собі силу

І безмірну духа владу,

І перед найвищим Духом[70]

В пориві любові впаду.

Всі думки і всі бажання

Я зберу в одно вогнище

І на крилах їх я стану

Падійматься вище, вище...

Я ростиму й сам в безмежність,

Все проникну, все прогляну,

Все скоштую – вище – глибше –

І розвіюся в нірвану».

Іван Франко, поема «Страшний суд».

7. Від філософії до теології визволення

Українська філософія перебуває в пошуках самовизначення власної ідентичності. Однак, питання не в ідентичності задля самої ідентичності, не в тому, аби вигадати концепцію котру ніхто до цього часу не знав і прикрасити її немов ялинку гарними термінами. Філософія покликана відповідати на актуальні проблеми життя.

Древні казали – historia magistra vitae est, але без філософського аналізу історія не може виконати своєї функції – вчительки життя.

На даному етапі Україна потребує філософію визволення. Термін є знаний, адже філософія визволення виникла в Латинській Америці в умовах схожих до сучасних українських реалій: колоніальний статус, місцеві олігархи та наркобарони (в Україні трамадолобарони), котрі деруть з народу останнє, а також високий ступінь смертності, відтік інтелектуальних сил та трудова еміґрація.

Цікаво, філософія визволення виникла як реакція на нові тенденції в теологічній думці. У 1968 році Рада єпископів Латинської Америки в Меделіні (Колумбія) ухвалила декларацію якою засуджувала існуючу в світі соціальну несправедливість та бідність, що посприяло виникненню т. зв. «Теології визволення». Лібераціоналісти (так називають представників теології визволення) вважають, що практика християнських істин повинна переважати над будь-яким теоретичним, спекулятивним мудруванням, вказавши, що духовне життя не може зосереджуватись виключно на догматику, позаісторичність, байдуже ставлення до долі конкретного народу. «Ортопраксис» переважає над «ортодоксією».

«Лібераціоналісти» в теологічних дискурсах використовують міждисциплінарний підхід, послуговуючись такими дисциплінами, як культурна антропологія, соціологія, соціальна психологія, історична психологія. Широко використовують статистичні дані про рівень захворювання, географію епідемій, голоду та смертності. Суттєвим недоліком «теології визволення» є використання марксистського аналізу в оцінці суспільної ситуації, за що зазнала нещівної критики з боку Ватикану. Траплялося й таке, що місцеві римо-католицькі священики займалися озброєнням власних парохіян та особисто брали участь у збройних конфліктах.   

Український історичний досвід диктує свої вимоги для філософії та теології визволення. Починаючи від Г. Сковороди, Т. Шевченка, І. Франка та Д. Донцова, українська філософія також зосереджувалась на «ортопраксисі». Українські філософи – не були мислителями кабінетного типу, проповідуючи зневагу до світу та існуючого державного устрою, вони демонстрували це і на практиці. «Доповідь Дмитра Донцова на ІІ з’їзді Українського студентського союзу, який проходив у Львові 2-4 липня 1913 р., доповідь  під назвою «Українська молодіж і теперішні положення нації» (видана в цьому ж році брошура «Суспільно-політичне положення нації і наші завдання»), відіграла визначну роль у мілітаризації українського суспільства в Галичині та стала остаточним поштовхом для розгортання воєнізованого січового руху напередодні Першої світової війни», зазначає історик Ярослав Дашкевич.[71]

Сучаність же ставить перед нами інші вимоги. Свого часу духовний і політичний лідер Індії Махатма Ґанді застосував цікаву тактику, яку можемо зрозуміти у світлі Бодріярівської теорії. Суть в тому, що система (тоталітарна, колоніальна) не боїться збройних виступів, повстань. Іноді вона навіть провокує, аби продемонструвати свої м’язи. Ж. Бодріяр це пояснюватиме так: «В плані реального, систему ніколи не перемогти: найгірша помилка всіх наших революційних стратегів полягає в тому, що вони хотіли покласти край системі в плані реального,а це не що інше, як їхнє уявлюване, котре нав’язала їм та ж таки система, що живе й переживає себе лише тому, що змушує своїх напасників воювати у площині реального, яка одвіку є її площиною».[72]

Розумів це і Махатма Ґанді. Його символічний «соляний марш» через Індію мав більше успіху, ніж всі збройні виступи проти британського колоніалізму за всю її історію. Надзвичайно дієвою виявилась тактика пасивного спротиву (ахімса).[73] Те, чого найбільше система боїться, – коли іґнорують її цінності, або вчиняють нелогічні (на перший погляд) символічні дії. Скажімо, прихильники Махатми Ґанді привселюдно спалювали на площах дорогі англійські товари, викликаючи жах у британських колонізаторів. Одначе, найбільшого жаху та розгубленості викликали тисячі індусів, які добровільно зголошувались до тюрем британського колоніального уряду.

Насправді ж тактику застосовану Махатмою Ґанді, використовували християни часів Римської імперії, практика котрих була йому знана, адже у свій час Ґанді і сам мав намір стати християнином. Перші християни, особливо в часи великих гонінь, вражали римлян зверхнім ставленням до майна та грошей, зрештою і до життя як такого. Бажаючих прийняти мучеництво за Христа було стільки, що Церква мусила видати спеціальний декрет, яким заборонялось християнам добровільно зголошуватись до римських судів. Своє натхнення перші християни черпали із «символічної смерті одного», себто Ісуса Христа. Саме такої смерті боїться система, вважає Ж. Бодріяр, адже вона завдає їй ніщівного удару: «Відповіддю на смерть може бути лише смерть. І так воно й відбувається: система приречена у відповідь вчинити самогубство – аж надто очевидним способом це вона й робить у вигляді своєї розгублености й недоумкуватости. (...) Поліція, армія, різного роду інституції й мобілізоване насилля влади – всі вони нічого не можуть вдіяти проти нескінченно мізерної, однак символічної смерти одного чи кількох людей. (...) Щоб відповісти на виклик, система може тільки вмерти у процесі обміну, себто розвалитися. У цю мить її загибель є символічною відповіддю – але від неї вона здихає».[74] 

Історіософський роман Леоніда Кононовича «Тема для медитації» практично можна вважати першим твором з царини української філософії визволення. Адже, як і «лібераціоналісти», він зміщує акценти від дуалістичних опозицій «нерозвиненість – розвиток» у царину «залежність – визволення». Політики «чужої україни» постійно торочать про «необхідність розвитку економіки», мовляв, найперше економіка, а все решту додасться само собою. Насправді ж, має відбутися визволення від ментальності раба.

У «Темі для медитації» не згадується ані Росія, ні росіяни. Як і латиноамериканські філософи визволення, він добре усвідомлює, що головною перешкодою на шляху до власної свободи стоять самі ж українці. Саме «продажність» витворила феномен «чужої країни», «ненашоукраїнця», який не цінить власну кільтуру й традицію, готовий продати свою землю за ламаний гріш...

Для Кононовича як і латиноамериканців, першоджерелом є народна мудрість, міфологія простого народу, що сприймає цей світ згідно сакральних вимірів реальності. Народ в його розумінні – не соціологічна категорія, не дані соцопитування; народ – символ цінності, правди; символ чогось первісного, закоріненого глибоко на підсвідомому рівні. Тому, автор переймається наслідками трагедії Голодомору, які на генетичному рівні завдали найбільшого удару. Визволення від ментального гніту й рабської залежності приведе до непередбачливих процесів: можливість вивільнення великого потенціалу творчої енергії, народження Нового.

Для досягнення стану філософської свободи, необхідна спочатку руйнація симулякрів тоталітарної міфотворчості. І тут в пригоді може стати радикальна критика сучасної цивілізації Ж. Бодріяра. Жодна філософська система ніколи не повстала ex nihilo. І латиноамериканська філософія та теологія визволення багато запозичили від європейської філософської та богословської думки. Термін «ортопраксис» запозичений від німецької «політичної теології», а загострене почуття соціальної справедливості в латиноамериканців спровокувала «Соціальна доктрина Католицької церкви».

Леонід Кононович є автором якісних перекладів творів французького філософа Жана Бодріяра («Символічний обмін і смерть», 2004; «Божиста лівиця», 2007), якими «долає один із найпотужніших симулякрів, котрі існують сьогодні в Україні, – симулякр української мови». Адже, зазначає Кононович, «упродовж останнього десятиріччя фантазм «національного відродження» спричинився до того, що в нашому суспільстві утвердилося уявлення про українську мову, – мову, котрою писали класики, мову наших батьків і дідів, – як штучний витвір».[75]

В українському суспільстві міцно утвердився не лише фантазм «національного відродження», а передовсім фантазм «духовного» або «релігійного відродження». За статистикою кількості віруючих, збільшення церковних структур та релігійних установ насправді криється страшна руїна і духовна деґрадація населення України.

Справжнє духовне відродження в Україні відбудеться лише після руйнації існуючого симулякру «релігійного відродження». В Україні цю місію на себе має взяти українська теологія визволення. Її завдання передовсім дослідити шкоду, яку завдала українцям, їх релігійному світу, ідеологія марксизму-лєнінізму, «діалектичний матеріалізм» та «науковий атеїзм». «Світ майже досконало дослідив технології нацизму, набагато менше – тоталітаризм у СРСР. А от методи впровадження атеїзму і його наслідки, майже ніхто не досліджує. Ми досі не маємо правдиво описаної і проаналізованої інформації, за 15 років в Україні не вийшло жодної фундаментальної монографії на цю тему. А це ж була продумана державна політика. На неї працювали цілі наукові інститути, кафедри у ВНЗ, «громадські» організації», писатиме журналістка Ярослава Музиченко.[76] Під тим оглядом завдання української теології визволення суттєво різниться від латиноамериканської.

Одне із питань, на яке змушена дати відповідь українська теологія визволення – Голодомор 1932-1933 рр., адже він потребує оцінки передовсім з позиції християнської віри. До речі, цей момент із зрозумілих причин, пропущений у «Темі для медитації» Л. Кононовича. Щоб пояснити патологічну поведінку червоних активістів (особливо активісток), він надто захопився фройдівськими аналізами із царини сексопатології. Тим часом, основна причина знаходиться в площині віри. Слід наголосити, що перш, ніж приступити до геноциду українського народу, більшовики активно проводили антирелігійну пропаганду, тобто провадили систематичний фідесцид (геноцид віри) серед молодого покоління. Саме у 1933 році Союз войовничих безбожників СРСР підготував для комсомольців «Блокнот антирелігійника». З точки зору християнської психології, втрата віри робить людину вразливою для демонічних сил. Це знову нас повертає до теми «нелюдського» (себто демонічного) в людині, вияснюючи причини «нелюдської» поведінки червоних активістів. В таких випадках психоаналіз не допомагає, тут потрібен екзорцизм.

Українська теологія визволення в контексті дослідження наслідків атеїзму виступає як шанс для християнських церков України. Адже, у боротьбі з прихованими формами сучасного атеїзму прийдеться забути про «ортодоксію» та безконечні суперечки про «канонічність» та вдатися до «ортопраксису». Тобто, теологія визволення є шансом для об’єднання церков. В іншому випадку, їм ніколи не бачити визнання теології як наукового напрямку і останні події із визнанням «окультичних спеціальностей» підверджують факт, що сучасна Україна йде послідовним курсом в напрямку до антихристиянства! Щоб цього не сталось, необхідно «жбурнути в лице системі такий виклик-дарунок, на який вона зможе відповісти лише власною смертю і руйнуванням. Адже ніщо, в тому числі, й система, не може уникнути символічного обміну, й ця пастка – єдиний шанс для її катастрофи. Вона мов скорпіон, оточений огнем смертельного виклику. Цілком очевидно, що єдиний дарунок, на який вона мусить відповісти, щоб не втратити обличчя, – це дарунок смерти. Нехай же система себе вбє...». [77]  

Історіософський роман Леоніда Кононовича «Тема для медитації» – це «виклик-дарунок», який він жбурнув в лице «чужої україни». Сам факт його опублікування свідчить про те, що «скорпіон» вже «оточений вогнем смертельного виклику». Не зазнавши широкого розголосу, «Тема для медитації» покликана спровокувати «ефект метелика», який неодмінно переросте у Бодріярівське «п’янке запаморочення бунту, котре спалить увесь мертвий мотлох, який нагромадився в нашому суспільстві протягом цілих сторіч». 

 


[1] Саме так називається енцикліка папи Івана-Павла ІІ.

[2] Вперше термін  «теодицея» запровадив Ляйбніц у праці Essaise de la théodicée sur la bonté de Dieu, la liberté de l'homme et l'origine du mal, 1710.

[3] Шестов Л., Киргегард и экзистенциальная философия, Москва: Прогресс-Гнозис, 1992.

[4] Див.: Флоренский П. Столп и утверждение истины, Москва: ACT, 2003, 443-447.

[5] Горват В. «Поп-арт і його основоположник українець Енді Варгол» // Екзиль, 1998, №1,14-15.

[6] Дивись фільми Олівера Стоуна «The Doors».

[7] Бодрийар Ж.  Прозорачность  зла // Ясперс К., Бодрийар Ж. Призрак толпы, Москва: Алгоритм, 2007, 258.

[8] Бодріяр Ж. Божиста лівиця, Львів: Кальварія, 2007, 123. (Переклад Л. Кононовича)

[9] Кононович Л., «Смертельний дарунок Жана Бодріяра» // Бодріяр Ж., Символічний обмін і мерть, Львів: Кальварія, 2004, 8-9. (Переклад Л. Кононовича).

[10] Дашкевич Я. Постаті. Нариси про діячів історії, політики, культури, Львів, 2006, 477.

[11] Дашкевич Я. Постаті, 478.

[12] Дашкевич Я. Постаті, 479.

[13] Там само. Порівняй: Лисий І. «Дмитро Донцов» // Філософська думка в Україні, Київ: Пульсари, 2002, 59-61.

[14] Дашкевич Я. Постаті, 483.

[15] Дашкевич Я. Постаті, 483.

[16] Кононович Л. Тема для медитації, Львів: Кальварія, 2006, 7.

[17] Кононович Л. Тема для медитації, 182.

[18] Кононович Л. Тема для медитації, 209-210.

[19] Кононович Л., «Смертельний дарунок Жана Бодріяра», 9.

[20] Кононович Л., Тема для медитації, Львів: Кальварія, 2006.

[21] Августин Й. По великой милости твоей, Киев: Кайрос, 1994,  13-18.

[22] Кононович Л., Тема для медитації, 6.

[23] Кононович Л. Тема для медитації, 15.

[24] Аверинцев С. Софія-Логос. Словник, Київ: Дух і Літера, 2004,  73-76; Див. також: Попова Н. Античные и христианские символы, С.-Петербург: Аврора, 2003, 20-23.

[25] Кононович Л. Тема для медитації, 26.

[26] Кононович Л. Тема для медитації, 32.

[27] Див. фотографію і коментар до неї «Свічка під снігом» у часописі «Тиждень» № 48 (57), стор. 4-5.

[28] Кононович Л. Тема для медитації, 33.

[29] Кононович Л. Тема для медитації, 33.

[30] Музиченко Я. «Віра в атеїзм», http://www.umoloda.kiev.ua/number/956/161/34754/.

[31] Любка А. Вісім місяців шизофренії, Ужгород: Ліра, 2007, 17

[32] Шестов Л. Киргегард и экзистенциальная философия, Москва: Прогресс-Гнозис, 1992, 197, 231.

[33] Детальніше: Костельник Г. Настя Волошин. Дівчина зі стигмами. Перша частина. Історія стигматизації, Львів, 1936; Костельник Г. Настя Волошин – «Жертва на показ». Друга частина: Екстази Насті; Костельник Г. Пояснення стигматизації, Львів, 1937; Костельник Г. Правда про стигматичку Евстахію Бохняк. Письмо до Митрополичого Ординаріяту, Львів, 1938.

[34] Костельник Г. Мойсей Вернигора – український Валаам, Львів, 1934.

[35] Кононович Л. Тема для медитації, 48.

[36] Див.: Аверинцев С. Софія-Логос. Словник, Київ: Дух і Літера, 2004, 184-187

[37] Бодріяр Ж. Символічний обмін і смерть, 72.

[38] Кононович Л. Тема для медитації, 61.

[39] Див.: Аверинцев С. Софія-Логос. Словник, Київ: Дух і Літера, 2004, 47.

[40] Кононович Л. Тема для медитації, 105.

[41] Проективный философский словарь. Новые термины и понятия, С.-Петербург: Алетейя, 2003, 259.

[42] Проективный философский словарь. Новые термины и понятия, 260-261.

[43] Кононович Л. Тема для медитації, 111.

[44] Кононович Л. Тема для медитації, 120.

[45] Кононович Л. Тема для медитації, 143-144.

[46] Кононович Л. Тема для медитації, 111.

[47] Кононович Л., Тема для медитації, 171.

[48] Кононович Л. Тема для медитації, 172.

[49] Кононович Л. Тема для медитації, 168.

[50] Кононович Л. Тема для медитації, 175.

[51] Бодріяр Ж. Символічний обмін і смерть, Львів: Кальварія, 2004, 367. (Переклад Л. Кононовича).

[52] Кононович Л. Тема для медитації, 177.

[53] Кононович Л. Тема для медитації, 30.

[54] Кононович Л. Тема для медитації, 184.

[55] Кононович Л. Тема для медитації, 214.

[56] Шафаревич И. Р. Социализм как явление мировой истории, Париж: YMCA-PRESS, 371.

[57] Див.: Эпшетйн М. Мысли без мыслящего, Нижний Новгород: Деком, 2003; Моаканин Р. Психология Юнга и Буддизм, Москва-Ст.-Петербург: Пнглосс-Коло, 2004.

[58] Про спроби синкретизувати концепцію реінкарнації з християнським вченням див. розділ 10. «Палінгенезія, тобто реінкарнація» у книзі: Каганець І. Пшениця без куколю. Євангеліє без вставок і спотворень, Львів-Тернопіль, 2005, 49-58. 

[59] Рампа Л. Мудрость древних, Киев-Москва: София, 90; Луц У., Михаэльс А. Иисус или Будда. Жизнь и учение в сравнении, Москва: ББИ, 2005, 73.

[60] Луц У., Михаэльс А. Иисус или Будда. Жизнь и учение в сравнении, Москва: ББИ, 2005, 74.

[61] Шафаревич И. Р. Социализм как явление мировой истории, 374-375.

[62] Проективный философский словарь. Новые термины и понятия, 24-25.

[63] Флоренский П. Столп и утверждение истины. Опыт праславной теодицеи, Москва: АСТ, 2003, 181.

[64] Кононович Л. Тема для медитації, 95.

[65] Попова Н. Античные и христианские символы, С.-Петербург: Аврора, 2003, 52.

[66] Аверинцев С. Софія-Логос. Словник, 91.

[67] Порінвяй початок книги «Буття» у Біблії.

[68] Кононович Л. Тема для медитації, 234.

[69] Кононович Л. Тема для медитації, 235.

[70] Цитовано за видання Франко І. Поезії, Київ, 1956. Навіть в цьому виданні слово «Дух» написане з великої літери.

[71] Дашкевич Я. Постаті, 478.

[72] Бодріяр Ж. Символічний обмін і смерть, 71.

[73] Ґальтунґ Ю., Несс А. Політична етика Ґанді, Львів: Місіонер, 2001.

[74] Бодріяр Ж. Символічний обмін і смерть, 73.

[75] Кононович Л. Смертельний дарунок Жана Бодріяра. Предмова до видання: Бодріяр Ж. Символічний обмін і смерть, Львів: Кальварія, 2004, 9.

[76] Музиченко Я. Віра в атеїзм, htpp://www.umoloda.kiev.ua/number/956/161/34754/.

[77] Бодріяр Ж. Символічний обмін і смерть, 72.