Закінчилася не така вже й довга епоха правління Кардинала Гузара.

За моєї пам’яті ще була епоха митрополита Стернюка - період підпілля, з якого Церква вийшла очищеною і авторитетною. Бо такою її творили в Україні більше трьохсот священиків, монахів і владик, щодня ризикуючи свободою, а то й життям задля істинного Служіння.

Однак після виходу з підпілля їх було надто мало для забезпечення зростаючих потреб УГКЦ, а часу для належного навчання і виховання священиків також не було. При тих обставинах настала епоха Кардинала Любачівського – епоха бурхливого росту. І як все бурхливе вона супроводжувалася наявністю піни, властивістю якої є вилазити нагору. Пожертвувавши можливістю повільного еволюційного розвитку, який би дозволив зберегти якість душпастиства, Церкві вдалося кількісно подолати дефіцит нагальних потреб. І коли це море потреб «вибухнулої» із підпілля УГКЦ було менш-більш заповнене, настав час епохи Кардинала Гузара.

Він сам про себе казав, що не є добрим адміністратором. Але його епоха вже не так потребувала адміністрування, як моральних орієнтирів. Не завжди адміністративними методами у такій тонкій структурі, як церковний світ можна досягнути бажаних результатів. На початку тисячоліття більш дієвим, будуючим виявився власний приклад моральності і мудрості Патріарха. На його фоні будь-які надто меркантильні чи провокативні кроки церковних менеджерів починали виглядати попросту маргінальними, що змушувало їх добровільно вгамовувати свої амбіції та апетити. Нарешті вся Церква, миряни та священики, отримали змогу чітко відчути різницю між фарисейством і праведністю.

Настає нова епоха – епоха ще невідомо кого. Хто мав би відповідати рівню сучасних викликів та завдань, щоб наступні роки хоча би неофіційно можна було колись пов’язати із його іменем.

А викликів є багато.

Рускій Мір та його сатрапи намагаються змінити ідентичність українців і намертво підпорядкувати їх ментальній імперській політиці. Ватикан діє більш інтелігентно. Але чомусь не хоче надавати повну і щиру підтримку УГКЦ, у тому числі статус Патріархату. Натомість великі ресурси інвестуються у «просування» україномовного римо-католицького формату.

Обом нашим сусідам, азійському і європейському, стоїть поперек горла самодостатнє українство як основа нашої ідентичності. Вже більше чотирьохсот років заважаємо їм розділити цю привабливу частину континенту для реалізації своїх інтересів.

Щоб відповідати цим і багатьом іншим сучасним викликам, УГКЦ повинна бути високоморальною, високоосвіченою та високодуховною. І перш за все таким повинен бути її новий Глава. Сучасним, дипломатичним, але твердим християнином-українцем.

Де його такого взяти?

Владики з діаспори мають добру освіту. Але, живучи постійно за кордоном, вони несуть на собі печать негативних процесів заможного споживацького суспільства. Та й не дуже добре орієнтуються у сучасних українських реаліях.

Колишні підпільники доброї освіти не мали де здобути, та й більшість із них вже солідного віку. Також є ще недавно висвячені владики. Але я чув, що не лише з-поміж єпископів можна обирати претендента на гідність глави Церкви. Його обиратимуть на Синоді, але чи такий вибір повинен бути лише «кулуарною» справою владик?

Прошу - дайте відповідь, прокоментуйте ці правила, допоможіть розібратися у ситуації.

Наш голос також має бути почутим, бо Церквою є ми всі. Пора міняти цю середньовічну традицію поділу Церкви на касту вибраних і підпорядковане «стадо». Пора повертатися до концепції Церкви як містичного Тіла Христового, яка є спільнотою всіх вірних християн.

Ми стоїмо перед великим і важливим викликом. Ми всі однаково відповідальні за майбутнє нашої Церкви. Сьогодні маємо унікальну нагоду стати на висоті цього завдання.