Блог о. Романа Бобесюка_image

Блог о. Романа Бобесюка

ВІДПУСТКА

03.08.2017, 13:07
ВІДПУСТКА - фото 1
Ділюся про важливість зупинок у нашому житті)

Літо. Сонце не шкодує своїх гарячих променів, які нагрівають все довкола. Від спеки хочеться втекти у затінок, під крону великого дерева і в його тіні насолоджуватися співом птахів. А ще багато хто хоче втекти у відпустку. Відпустка. Як же про неї мріють усі, і навіть священики.

Священики також, згідно з Канонічним правом, мають право на відпустку. Адже вони також люди, які втомлюються і мріють про літні канікули. Про інших не можу писати, бо кожна сім'я - це таємниця, яка недосяжна для мого розуму.

Напишу про мою сім'ю, яка також в певній мірі залишається для мене таємницею. На парафії служу вже дев'ятий рік. Пам'ятаю перший день, а це було 1-го березня 2009 року Божого. Із коханою дружиною, згідно з декретом єпископа, приїхав у м. Дубно, де на мене чекала молода парафія, яка вміщалася у маленькій каплиці, переробленій із молочної кухні. Так, парафіян було десь в середньому 20 осіб. Також чекала на мене велика земельна ділянка, яка заросла бур’янами і вкрилася залишками сміття, яким грався вітер. Картина не з приємних.

Вагітна дружина кожного дня добиралася у Кременець, де викладала у академії. Винаймали спочатку один будинок, а потім були квартирантами в іншому будинку, де жило дві сім'ї. А молодий священик тим часом кожного дня служив Літургію, після якої їздив то в Рівне, то в Тернопіль, щоб закінчити проект кам'яного храму і отримати дозвіл на будівництво.

Халепа, щоб закінчити проект і почати будівництво потрібні кошти, яких, на жаль, молода парафія не мала у своїй власності. Тому кожні вихідні просилося інших священиків, щоб замінили мене і служили Літургію. Вони доїжджали біля 50 кілометрів. В цей час дружина залишалася сама на господарстві, а я їхав у Тернопільську семінарію брав братів семінаристів і їхав у Заліщицький, Чортківський, Копиченецький райони по різних парафіях, де після кожної Літургії просив людей про допомогу у будівництві храму. Так, ми з братами семінаристами після Літургії ходили від хати до хати і збирали пожертви. Завдяки пожертвам ми оплатили вартість проекту і назбирали кошти на палі.

Звісно, що в цей рік про відпустку і не було мови, залишалося одне море і то море роботи. У серпні народився перший син. Радість. Нові обов'язки. Однак, проблема з коштами залишалася незмінною. Коштів вистачало тільки на фундамент храму. Яма, де куполами у небо мав впиратися храм, наганяла страху. Багато написаних прохань, багато стоптаних стежок... Бог мовчить. А яма здається з кожним днем ще більшою. Храм. Молитва. "Господи, якщо Ти не допоможеш, якщо Ти не будеш будувати храму, то наша маленька спільнота не зможе нічого вдіяти". Пройшов тиждень. Телефонний дзвінок. Пропозиція побудувати дерев'яний храм. Урок для мене: чим більша яма, тим більша довіра до Бога. Бог не мовчав. Він спостерігав і давав підказки, які розумієш тільки тепер.

У листопаді 2009 року Божого залито фундамент. Фундамент, який дотепер нагадує про довіру до Бога. У 2010 році 13-го травня покладена перша підвалина храму. Будівництво в розпалі. Одночасно розробляється проект на парафіяльний будинок. У місяці жовтні відбулося освячення храму. У 2011 році почалося будівництво парафіяльного будинку.

Однак цього року знайшлося місце на відпустку. Усі дружно всією сім'єю вирушили у Заріччя, у реколекційний центр, яким опікується братство святого Андрія Первозванного. Кожного дня Літургія, молитви та відпочинок в горах, або біля річки. Дуже полюбили сім'єю такий відпочинок, де не шкварить сонце, а подуває свіжий вітерець і ти маєш можливість сховатися під кроною дерев.

Колись відпочивалося...

У 2012 році ми почали благоустрій території, то цей рік також залишився без відпустки. У 2013 році знову вирішили відпочити. Гарно вмостившися на сидіння "калинки", з вечора вирушили у Скадовськ. Нас вже в цей час було поповнення, народився Давид. Доїхали без пригод. Однак, побували на морі тільки три дні. У старшого сина піднялася температура, а він був після важкої хвороби (енцефаліт) і ми вирушили назад до рідної домівки. Ці дні для нас не були відпочинком, а навпаки днями переживання за дітей. З цього часу вирішили не їхати відпочивати на море, поки не виростуть діти.

Маємо 2017 рік, а ми з того часу не були у відпустці. Однак, не жаліємо за це. Найбільший відпочинок для нас - це коли діти здорові, а їх вже троє. Це, коли мир у спокій у серці, сім'ї та родині. Як ж ми відпочиваємо? Вибираємо якийсь день і вирушаємо в паломництво до наших святинь.

Важливим у житті є також час-від-часу робити зупинки подібно до лісоруба, який зупиняється, що загострити сокиру. Коли ж не зупиниться, то витратить сили намарно і плодів праці не буде й близько видно. Такі коротенькі зупинки у молитві, у добрих справах, у відвідуванні рідних надають натхнення і сили творити щось нове та працювати на Славу Божу. Діти ростуть швидко. Час біжить. Коли наступна зупинка???

Останні новини