Учора геніальний поет Дмитро Павличко (визначення не лише моє, але й Сергія Параджанова) подарував мені новонаписаний вірш.

Думаю, що у зв’язку з намаганням перетворити 1025-річчя Хрещення Руси-України на торжество «Рускаго міра», проблематика є актуальною.

Вірш друкується в Інтернеті вперше.   

На могилі Патріарха Володимира (Романюка).

Страшні бувають на землі скорботи,

Коли вмирає мати, чи отець,

І смутку ти не здатний побороти,

І світ стає студеним, наче мрець,

Та все ж навкруг яснішають темноти,

Життя живого сяє промінець,

Бо твій народ живе! Та є печалі

Тверді, як тьма в підземному проваллі.

Ось вдарила, мов камінь в серце, вість:

Помер священик, мученик за віру

В свободу нашу, в українську кість,

Що не зламалася в льодах Сибіру;

Та хто ж про нього правду розповість,

Як з хрестиком здирали з нього шкіру,

Як кидались на нього, мов хорти,

Москвою одурманені брати.

Нема вже Володимира між нами,

Та є його тяжкий, посмертний шлях,

І гріб коло Софіївської брами,

Де прапор наш, потоптаний, мов лах,

Хахли скидали на труну, до ями,

І реготав двоглавий хижий птах,

Своїх зіниць роззявляючи жерла,

А ми тихцем співали «Ще не вмерла».

Чи ж міг померти Володимир князь,

Син Химчина́, Говерли й Прокурави,

Що змив з хреста Руси московську грязь,

І в сяйві української держави

Побачив Бога зриму іпостась,

Що піднеслась понад усе криваве

Стогнання наше, щоб сказати нам:

«Не бійтеся! Будуйте власний храм!»

Там, під порогом вічного собору,

Неначе воїн, Патріарх лежить,

Могутній дух його вознісся вгору,

І висвітив над Києвом блакить;

Він з-під державницького омофору

Являє нам непроминальну мить:

Вертатись кличе з-під Москви й з-під Риму

Під церкву Києва неопалиму.

О, Дніпре, встань, водою окропи

Йорданською козацькі заповіти,

Хай щезнуть кадебісти, що в попи

Перевелись, в кремлівські єзуїти,

Хай українські гори і степи

Прокинуться, щоб встати й зрозуміти:

Свобода, Правда, Нація, Господь –

То все стражденна, людська, творча плоть!

З’єднаймося ж надовкруги свободи,

Довкола правди й мудрого знаття,

Що не зганяє в стадо всі народи,

А кожній нації дає життя,

І кожній мові - потаємні коди

Опроть зникання, проти помертя,

І хай встає, як заповідь Христова,

Проти закону зайди наша мова.

В моїм народі завмирає мста,

Але живі його долоні й стопи –

Там слід лишила нива золота,

Там видно каторжника чорнотропи,

Там є також заводи і міста

Чванливої Петровської Європи,

Де виробляли цвяхи й молотки,

Щоб до хреста прибить його кістки.

Від Володимира при світлі Бога

Ми вийшли на свою жертовну путь:

Потрібна єдність, а не перемога,

Потрібна мудрість нам, а не могуть, -

Це наша й Філаретова дорога,

Що рвуть її, але не розірвуть

Апостоли імперії старої,

Що вчать любити ближнього при зброї.

Де ж ми тепер? Внизу, чи нагорі?

Вже почалось тисячоліття друге,

А ми йдемо хреститися в Дніпрі,

Щоб не померти від тяжкої туги

За правдою Христової зорі,

Що осяває світові округи,

А ми ще маєм вийти з ворожди,

Та не в крові, а в крапельках води.

А де ж ми будем далі? Бог не любить

До рабства звиклих, немічних людей,

Дух істини і честі Він голубить,

Але мольби не чує, що плебей

Складає, плачучи, і світом нудить;

Руйнує Бог тирана мавзолей,

Імперію, натхненну сатаною,

Він обертає в купи сміття і гною.

Всевишній – то суддя, а не творець

Добра і зла. В години великодні

Він не сприймає людства, як овець

Отару, що згубилася в безодні,

Де зник початок і пропав кінець,

Він знає: люди повбиватись годні,

Та годні теж упорівень із Ним

Постати понад світом неземним.

Чи ж думав Бог про наше щастя й горе, -

Утоптаний, тисячолітній тік,

Зерном укритий, мерехткий, як море,

Що золотом своїм чужинців пік

І накликав на нас голодомори,

Щоб ми, опухлі, зникнули навік,

Напівживі, тремтячі від знемоги,

Закопані в ровах біля дороги.

Стоять понад Дніпром чужі церкви,

Та чути, як ридають рідні дзвони

За піснею, що мов роса з трави

Розвіялася на пшеничні гони,

За мовою, що служники Москви

Її женуть в степи, де сонце тоне.

Мовчи. Не говори. Поля лежать,

Як зняті вітром смертники з розп’ять.

А ми ждемо од Господа віднови,

І слова не чужого, й доброти;

На полі, біля вигнаної мови,

Ми прагнемо своє життя знайти,

І будувати храми, не гробови,

Для нації, що вийшла з темноти

Жива, хоч покалічена до споду,

Та для святих, що вмерли за свободу.

Благослови воскреслих, вчуй Судде,

Мій голос, що не кличе до розплати,

Хоч сонце сходить від крові руде,

І мій народ, засуджений до страти,

Молитися до свого вбивці йде.

Не дай же нам намарно помирати.

По тюрмах окупантів і заброд,

Дай знак, що Ти побачив мій народ!

Дмитро ПАВЛИЧКО

14 липня 2013 р., м. Київ.