Влада і Церква: Кінець непочатого діалогу?

Можлива присутність заступника голови Адміністрації Ганни Герман на Круглому столі, який відбудеться 20 грудня в Українському Домі, не знімає актуальності зустрічі Президента України із керівниками Церков і релігійних організацій. Церкви не втрачають надію побачити Президента в колі ВРЦіРО. Віруючим в особах своїх пастирів дуже хочеться почути голос першої людини в державі, бо скільки б не говорилося з різних трибун від Президента про рівність всіх і повагу до всіх, Слово Президента – це слово, яке набуває особливої легітимізації в сучасних умовах.

Чітко не висловлена позиція Президента щодо Церкви залишає місце для чисельних здогадок, фантазій, інтенцій, творить підозру серед віруючих, інтриги за праву і ліву десницю біля Президента. Досягнуті за 20 років релігійної свободи баланс між релігіями і Церквами, а також довіра між їхніми лідерами – похитнулися чи їх збираються похитнути... І хоч ніхто прямо не говорить, хто ходить в любимчиках у нової влади, але це просто зчитується з інформаційних повідомлень.

Тільки за останній місяць інформація до роздумів:

наприкінці 2011 року почнеться побудова нового храму на місці Десятинної церкви, який вже передали УПЦ. Громадськість волає про неприпустимість знищення залишків пам’ятки історії, а настоятель ще не збудованої майбутньої церкви архимандрит Гедеон (Харон) заявляє, що держава пообіцяла виділяти Десятинній церкві кошти без обмежень;

просить державної фінансової підтримки побудова кафедрального собору УПЦ – дають в розмірі 11 млн., просить УГКЦ, навіть не Церква, а православні депутати – не дають (хоч такий же самий кафедральний собор);

відспівувати померлих на кладовищах Києва священики УПЦ можуть, всі інші, а особливо УПЦ КП – в жодному разі;

приватник-благодійник, збудувавши храм для однієї громади, може відібрати його через «неправильну» конфесійну орієнтацію настоятеля ба цілої громади і передати в підпорядкування іншій Церкві;

захопити храми в Донецькій обл. с.Кам’янка, Тельманівського району, парафію Вознесіння Господнього УПЦ КП, те саме в с. Роздольному Старобешівського району – норма, ніби це підприємство, яке дає дохід;

звільнити від податків будівництво православного кафедрального собору в Києві – будь ласка;

виселити національні музеї з території заповідників Києво-Печерської Лаври та Херсонесу Таврійського – майже реалізована мрія;

Вшанувати пам’ять жертв голодомору з першими особами держави, благословити роботу місцевих рад нового скликання та новопризначених голів адміністрації, освятити міст через Дніпро, запалити головну святкову ялинку, нагородити чергового партійця чи держслужбовця…

Цей перелік дивних повідомлень немає сенсу продовжувати. В їх раціональність і моральність важко повірити, а тим паче охопити розумом. Але висновок очевидний: на наших очах твориться державна Церква, і є підозра, що без згоди самої Церкви.

Люди, які прийдуть на Круглий стіл, хочуть почути, а врешті зрозуміти: держава їм партнер чи ворог? Буде сприяти чи заважати здійснювати непросту місію духовного, а все частіше і соціального окормлення народу? Чи варто з нею, з такою державою, мати справу?

І якщо влада думає, що народ не бачить і не фіксує в свідомості такі явні несправедливості, не ображається, що когось шанують, а когось в очі не бачать, не накопичує незадоволення на тих, хто творить ці чудасії, не розчаровується у своєму виборі, то така влада дуже помиляється.

В народі, в цьому «темному народі», яким хотілося б бачити його владі, все ще живе поняття правди. Саме через це цей народ і піднімався проти різних влад неодноразово. І останній раз зовсім недавно. Ну невже влада не бачить, що такою політикою сама собі створює проблеми? Виробляє вибухонебезпечний протестний матеріал? Навіщо своїми власними руками замішує духовну непокірність, яка виллється в реальний опір? Перевіряє на терпимість і терпеливість? Церковні лідери поки стримують зростаюче незадоволення мас, але можуть і відпустити хвилю народного гніву… Пам’ятаймо, що боротьба за ідеали і свободу, а особливо релігійні, завершувалася хрестовими походами, релігійними війнами, терористичними актами.

Менше всього хочеться когось налякати. Мова йде навіть не про здоровий глузд, а про банальний і примітивний політичний прагматизм. Хочете залишитися при владі – шукайте компромісу, який досягається лише в процесі діалогу, який може закінчитися, так і не розпочавшись.