“Вони ніколи не могли відібрати в мене мою віру”. Історія пастора, який вижив у Маріуполі
Steven V. Selthoffer / Charisma News
Сюжетна хронологія також включає вибрані переплетіння наративів подій в Україні та подій навколо бункера в підвалі церкви, Збройних сил України та інших свідків, які пережили блокаду Маріуполя.
Путін вирішив зрівняти Маріуполь із землею. Він почав бомбити кожну будівлю і кожен будинок у відчайдушній спробі знищити всіх жителів міста, щоб потім зосередити всі свої зусилля на 2 439 бійцях полку «Азов» (підрозділи ЗСУ, які були без їжі, води, електроенергії та медичної допомоги через відсутність боєприпасів у бункерах і тунелях металургійного заводу «Азовсталь»).
Вони були стратегічно розташовані, щоб діяти як гнучкий блокуючий елемент проти російського вторгнення, перехоплюючи російські патрулі, використовуючи тактику «бей-бегі», одночасно захищаючи якомога більше цивільних у Маріуполі. Кожен учасник полку «Азов» був відданий обороні міста.
“Переживаючи найжорстокіше насильство з часів Другої світової війни, мер Маріуполя Вадим Бойченко сказав, що зло, створене Росією в Маріуполі, ще гірше, ніж те, що зробила нацистська Німеччина”, – повідомляв Mirror UK.
Він продовжив: «У другій світовій війні в Маріуполі за дворічну окупацію загинуло 10 000 людей. За два місяці цієї кровопролитної війни Росія вбила понад 20 000 людей. Путін — більше зло, ніж Гітлер, і ми маємо зупинити його».
Вночі росіяни застосували фосфорні бомби, які обрушилися на металургійний завод «Азовсталь» яскравим сіянням. Люстра смерті спалила будинки, будівлі, машини й все, що могло горіти.
Наступного дня прибули російські мобільні крематорії. Вони завантажували тіла вбитих мирних жителів, які були застрелені, зґвалтовані або катовані, у вантажівки, щоб спалити їх і приховати докази військових злочинів. Повідомляється, що всього в Маріуполі та його околицях працювало 13 мобільних крематоріїв.
Проблема суду з військових злочинів полягає в тому, що ви можете висувати претензії лише щодо того, що відомо. Неможливо судити про те, чого не знають і де немає доказів. Росіяни зробили те саме в Маріуполі та інших місцях.
Особистий відео-щоденник: «Сповідь Маріупольця»
Марк Басараб, 28-річний пастор церкви у Маріуполі, задокументував свою історію:
“24 лютого Російська Федерація оголосила війну і напала на нашу землю. Незабаром, за кілька днів, російська армія підійшла до Маріуполя, ми потрапили в оточення. Мої друзі та наша громада були в Маріуполі. На четвертий день війни Біля нас на Слобідку впали перші снаряди».
Підсумовуючи ситуацію, Басараб знав, що робити. Його метою номер один стало: пережити наближення вторгнення росіян і врятувати якомога більше людей. Його надихнув біблійний вірш: «Немає більше тієї любові, як коли хто душу свою покладе за друзів своїх» (Івана 15:13).
Район Слобідка розташований всього в одному кілометрі від центру міста, в 500 метрах (кілька хвилин ходьби) до узбережжя Азовського моря і у 200 метрах від залізничного вокзалу. З іншого боку неподалік був Азовський металургійний завод, де дислокувалися Збройні сили України.
Після першої хвилі обстрілу він (Марк) вийшов з підвалу. Район було зруйновано. Обабіч вулиць видно палаючі та тліючі будинки й автомобілі. Тепер краєвид псували великі кратери.
Проходячи по зруйнованій території району та оглядаючи пошкодження, Басараб зазначив: «Тут вчора впала ракета… (показує на воронку). Був паркан. Його там вже нема».
«Ніколи не був у армії. 2014 року як журналіст їздив різними місцями на фронті (у Криму) не думав, що мені доведеться через це пройти в Маріуполі».
Навколо Маріуполя
Вийшовши з-під восьмигодинного обстрілу і вибухів, що стрясали землю на Азовському металургійному заводі, український захисник примружив очі від сонячного світла. Він обережно вийшов зі свого бункера, щоб розпочати розвідувальну місію зі своїм патрулем у північній частині міста. Їхнім завданням було перехоплювати російські патрулі навколо міста і захищати мирних жителів, які ще шукають порятунку в укриттях.
Напис на спині бронежилета українського солдата з однієї частини говорив: «Боже, якщо я помру молодим, впусти мене до раю, бо в пеклі я вже побував». Цю думку поділяли всі (українські) службовці, де б вони не були.
На іншій ділянці, вздовж російської лінії фронту, принаймні обстріли та ракетні атаки припинилися, колони у складі російських танків, БМП, вантажівок з РСЗВ (мобільними ракетними установками) та командних машин у супроводі піхоти просувалися до своїх позиції. Росіяни вели захоплення цього району у кліщі. Вони очікували, що мирних жителів виженуть із їхніх укриттів, щоб вони могли врятуватися втечею від російських угруповань, що наступають.
Це спрацювало.
Коли одна машина з родиною виїжджала з невеликої групи будинків, вона загальмувала на перехресті, намагаючись повернути ліворуч. Росіяни, які стояли на перехресті, посміхалися і махали руками, кажучи: «Привіт». Потім, коли машина розвернулася і почала від’їжджати, двоє військових підняли зброю та відкрили вогонь по задній частині машини. За лічені секунди автомобіль пригальмував, двоє передніх дверей відчинилися, і автомобіль плавно зупинився на узбіччі за 40 метрів. Четверо пасажирів уже були мертві або повільно вмирали.
До машини з багажем та домашніми речами підійшли люди з двох російських підрозділів у складі восьми осіб. Жінка була непритомна і стогнала, але була ще жива. Вона обвисла з пасажирського боку машини. Солдат простяг руку, схопив її за праву руку і витяг назовні. Її чоловік, з простріленою потилицею, згорбився над кермом. У той час, як їхні двоє дітей, молоді дівчата, залишаючись нерухомими та стікаючи кров’ю, лежали на своїх місцях.
Піднявши багажник хетчбека, бійці витягли багаж. Відчинивши, знайшли нове чоловіче зимове пальто. Потім знайшли новий ноутбук, загорнутий у поліетилен і простирадло, аксесуари та великий монітор. Усміхаючись, солдат радісним вигуком сповіщав товаришів про своє нове щасливе придбання.
Знявши взуття з непритомної жінки, інший військовий почав стягувати з неї штани. Витрусивши їх, він підняв їх до талії, уважно дивлячись на довжину та талію, щоб оцінити розмір і чи підходять вони його дружині. Інший солдат почав запихати в рюкзак дитячий зимовий одяг для своїх дітей. Усміхаючись, він тримав свою нову лижну шапку як трофей. Сказав, що вона буде на день народження його дочки.
Поки жінка, яка вмирала, стікала кров’ю на дорозі, вони продовжували запихати у свої рюкзаки предмети одягу, гроші, паспорти, кредитні картки, смартфони, їжу та дитячі іграшки, щоб відправити їх додому.
Дата: 2 березня. Місце: Будинок. Маріуполь. Восьмий день війни.
«2 березня падали снаряди. Коли це сталося, ми з друзями були трохи далі від того місця, де ми зупинилися, і я подумав, що маю піти відвести дітей та сім’ю до церкви. Стіни церкви (у підвалі) були висотою всього 1,5 м. Але там було безпечніше, ніж у звичайному будинку».
«Коли я схопився за дверну ручку, я почув вибух і зрозумів, що боюся померти. Я боявся виходити надвір. Почувши другий вибух, я зрозумів, що мені треба прискоритись, бо я був з людьми й вони були в небезпеці».
«Мій друг сказав: «Давай!» Тоді я сказав собі: «Марк, ти вже мертвий. Біжи!»
Того дня мій внутрішній світ наче скам’янів. Після цього ми зрозуміли, що треба шукати притулку. У церковній громаді нас було 16 людей. Ми з друзями провели розвідку місцевості, але виявилось, що люди в інших підвалах не хотіли нас впускати. Там було місце лише для своїх, а чужих вони не впускали. Оскільки нас було 16 людей, довелося шукати інше укриття».
«Я побачив вирви та розруху… і це змусило мене рухатися. І я побіг. Я був зляканий, і мій друг закричав: «Біжи! Марку, біжи!» Ми побігли до місця призначення (підвал 37-ї школи) і завели дітей усередину. У цей момент я отримав щеплення від вибухів. Я перестав їх боятися. Я зрозумів, що під ними можна бігати, що можна жити під час вибухів. Це визначило подальшу лінію моїх дій у Маріуполі. Ми знаходилися в облозі 25 днів. З 24 лютого до 20 березня ми залишалися в Маріуполі».
Того дня вони пробиралися під обстрілами до церкви. Сидячи з друзями, вони молилися. Згодом, оцінивши ситуацію, організували приміщення.
У цей момент полк «Азов» та інші частини вели повномасштабну війну проти росіян. Оскільки продовольство, боєприпаси та медикаменти закінчувалися, українські солдати, у тому числі зі зламаними та навіть ампутованими кінцівками, без болезаспокійливих, продовжували утримувати свої позиції та боротися, відбиваючи просування росіян навколо міста.
Пошук укриття під школою та «собачий холод»
Коли Марк та його група наблизилися до школи, їх повів під землю місцевий житель, який проліз через дірку у стіні.
«Ми знайшли під 37 школою притулок, куди можна було б спуститися. І ми рушили туди. Було сиро. Раніше на місці школи була церква, але її комуністи підірвали. Церковні підвали стали першим поверхом школи. Комуністи зробили там котельню».
«Я бачу балку, яка може витримати вибух. Найбезпечніше місце у цій будівлі — арка».
«Ми зайшли, провели одну ніч та вибухів не чули. Через це склалося враження, що війни не було. Мінус був у тому, що було холодно. Собачий холод! У лютому та березні було дуже холодно. Багато хто з нас спав у спальних мішках, одягнених у теплий одяг, під кількома шарами ковдр. Коли ми дихали – ми видихали пару. Пара була біла. Було холодно. Ми збудували там все досить швидко. Я ніколи не думав, що люди можуть за кілька днів перетворити нежитлове приміщення на житлове. Наших було 16 осіб в одній кімнаті. Коли ми заселилися, почали з’являтися інші люди. Незабаром нас уже було 32 особи».
«Ось вам лайфхак, якщо раптом ваше місто кимось оточене. (Не дай Боже, щоб з вами таке трапилося). Може, ви почули, що на вас нападають або хтось оголосив вам війну – сміливо йдіть і купіть їжі. Підготуйте хоч трохи їжі. Як тільки Путін оголосив про початок операції, ми одразу закупилися продуктами. Ми купили кілька мішків картоплі, мішок цибулі, багато пачок макаронів. Ми всі скинулися нашою громадою, і все це закупили – мудре рішення на початку, всі подальші дії були не такі вже й складні».
«І коли ми оселилися в бомбосховищі, я поставив собі за мету щодня добиватися якогось успіху (невеликого просування) у якомусь вигляді, плюс намагатися ще якось отримати їжу та воду. В принципі, з цього моменту наш первинний світ змінився. Наприклад, ми мали свій календар. Перший день війни. Другий день війни і таке інше».
Дата: 4 березня. Місце: 37-а школа. Маріуполь. Дев’ятий день війни.
4 березня вони провели богослужіння у підвалі школи №37. «На восьмий день почали бомбардувати Маріуполь (знов). У багатьох у Маріуполі того дня закінчилися продукти.
У цей момент я ухвалив рішення (разом із парафіянами церкви): усі йдуть до нас. Вони були готові переночувати навіть біля туалету. “Тільки не виганяйте нас”, – просили вони. Я впустив їх. Незабаром я знайшов інше місце для укриття людей. На той час Червоний Хрест допомагав нам із продуктами».
Дата: 5 березня. Місце: 37-а школа. Маріуполь. Десятий день війни.
Оцінюючи ситуацію у школі з людьми, Басараб проаналізував: «Все добре. Давайте здобудемо продукти. Придумаємо місце для приготування їжі. Ось там і піч організуємо. Дров натягаємо, щоб колоти їх ближче до грубки для приготування. Загалом, поки що все ОК. Вперед».
«Багато хто казав: «У Маріуполі на четвертий день не було електрики, де ви взяли електрику?» Ми мали генератор і невеликий запас бензину, який ми швидко витратили в громаді. Однак у нас були знайомі неподалік, які теж мали генератори. Деякі були дуже далекоглядні. І навіть у мирний час вони запасалися паливом. На момент втечі з Маріуполя в нас залишалося ще 50 літрів бензину. Це й вирішило наш результат, наш порятунок із Маріуполя.
«Але, поки ми були у Маріуполі, ми зробили наступне: одного разу ми зарядили свої гаджети (смартфони) у церкві. Тоді я зміг зв’язатися із друзями. Щодня я намагався розмовляти по телефону з другом, записував відеощоденник. Я надавав йому мій матеріал щодня».
Дата: 6 березня. Місце: 37-а школа. Маріуполь. Одинадцятий день війни.
Були розмови про самозахист для нашого гурту… Басараб продовжував нести пасторське служіння всім в окрузі.
«Того дня я усвідомив, що зрозумів своє призначення та покликання на Слобідці. Моїм (частково) завданням було не допустити появи мародерів у моєму районі. Я ходив різними дворами, знайомлячись з усіма людьми в нашому районі. Я міг зустрічатись з усіма. Щодня я ходив своєю вулицею. Загалом я обійшов близько ста будинків».
«Я став знайомити їх, різних людей, один з одним. І кожен день я зустрічався з кимось… щоб принести комусь ще воду, дрова».
«Моє обличчя мало підтримувати мораль людей на достатньому мінімумі, щоб вони не опускалися, не перетворювалися на мародерів. На щастя, це вдалося. Нас було 32 особи. Потім я зачинив двері, тому що більше ніхто не міг поміститися в нашому підвалі».
Російські крематорії в русі
В інших місцях міста російські військові продовжували використовувати пересувні крематорії для спалювання тіл мирних жителів, застрелених або вбитих вибухами. З тіл знімали одяг, забирали посвідчення особи, гаманці…здирали все. Потім тіла кидали в сміттєспалювальну піч. Спочатку одне тіло, потім друге, третє. Всередині печі включили газ і жар, щоб спалити тіла дотла. Одяг обшукували вручну, потім кидали в іншу вантажівку, а пересувний крематорій і транспортні засоби російської армії переміщалися в іншу локацію».
Дата: 9 березня. Місце: 37-а школа. Маріуполь. Чотирнадцятий день війни.
«Вчора вночі був сильний снігопад. Грошей немає. Обмін із незнайомими людьми на їжу та необхідні предмети побуту. Зачекайте… Нас дуже бомбардують. Шумлять літаки. Жахливий шум. Я молився багато разів. Ми лежимо на підлозі, уткнувшись у нього носами. Люди, які живуть на поверхні та не ховаються у підвалах, — герої».
«Зверху росіяни продовжували скидати ночами фосфорні бомби, які вибухали в сотнях футів у повітрі, проливаючи дощ смерті на великі території, подібно до блискучої люстри, що спалює все, на що вона приземлилася, в пил».
Бомбардування Червоного Хреста
«Потім бомбардування дев’ятого березня. Почалося пекло. Почали падати бомби. Центр міста було знищено повністю».
У цей час бої між полком «Азов» та іншими силами оборони України проти російських військових були найінтенсивнішими. Постійна присутність азовських патрулів, які маневрують і блокують просування росіян, допомогла стримати повномасштабну бійню мирних жителів.
«Червоний Хрест був з нами до 8 березня. 9 березня його розбомбили росіяни. У цей момент Червоний Хрест зник із нашого життя».
«Спочатку нам допомагали військові, згодом поліція. Ветерани виконали величезну роботу, щоранку витягуючи людей з-під завалів. Вони допомагали нам із продуктами та Червоний Хрест також допомагав нам із продуктами. Це важливо зазначити».
“Вони привозили нам продукти. Нам також допомагали волонтери. Маріуполь якось вижив. І люди допомагали одне одному. Вони трималися один за одного».
«Страшно так жити. Але ми стійко тримаємось. Тримаємося з надією, що скоро скінчиться війна. І ми будемо щасливі та доживемо свої дні».
Згадуючи бомбу: «Сьогодні ми добре поїли. Бажаю вам ніколи не побачити війни. Щоб ви цього ніколи не знали: те, що ми вже пережили, про що розповідали нам наші бабусі та дідусі. Нехай збереже вас Господь!
“Азовсталь” тримається
Знімаючи тиск із мирного населення, українські підрозділи оборони «Азовсталь» стали світовими героями, утримуючи завод і не даючи спокою російським збройним силам за допомогою операцій «Бей-Бежи». Сили оборони України в Маріуполі продовжили завдавати ударів по військово-морськім силам Росії у порту та інших об’єктах.
Сили оборони «Азовсталі» продовжували відтягувати на себе основну увагу і гнів російських військових, щоб уберегти мирних жителів та дрібніші оборонні підрозділи від інтенсивного бомбардувального преса.
Дата: 12 березня. Місце: 37-а школа. Маріуполь. Сімнадцятий день війни.
«Я бачив воронку від бомби шириною 10 метрів і глибиною 5 метрів».
«Ми їмо макаронний хліб. З плином днів стає все важче і важче».
Дата: 16 березня Місце проведення: 37 школа. Маріуполь Двадцять перший день війни.
Басараб вирушив на вулицю Донецьку у Маріуполі. «Усю Слобідку затрясло тієї ночі. Був землетрус. Парашутна бомба. О 6-й ранку комендантська година закінчилася і я побіг на вулицю Донецьку. Там була величезна вирва шириною 12 метрів. Вранці суцільна розруха. Тліючі, палаючі будинки, підприємства, машини, люди. Працівники МНС, мирні жителі не знають: чи це впав літак, чи це був ракетний удар. Ми викопали там із-під завалу одну бабусю. Їй було боляче. Це було просто пекло».
Повертаючись до 1-ї Слобідки: «Дико втомився. Дуже втомився. Кажуть, що більша частина Маріуполя стерта з землі. Російські угруповання загрожують нам зачисткою. Не знаю, що як буде. Просто моторошна картина. Жодного дня війни я не відпочивав. Щодня я казав собі: “Завтра відпочину”. Загалом, Боже, благослови нас. Я дуже втомився. Не знаю, що нас чекає попереду, але, сподіваюся, Господь помилує нас».
(Попередження: Далі слідує розшифровка телефонної розмови, яка взята з перехопленої розмови російського солдата з жінкою в Росії. Про це повідомив у Telegram колишній заступник міністра внутрішніх справ України Антон Геращенко).
Дата: Дзвінок опубліковано 27 травня 2022 р. Час: 00:05 Дата військових злочинів: Невідомо
Перехоплений російський телефонний дзвінок
Російський солдат зателефонував додому, щоб розповісти про діяльність своїх військових частин.
Солдат: Ти знаєш, як ми зачищаємо підвали? Ми не питаємо: «Є там хто?» Ми просто кидаємо гранати. Нам все одно (сміється). Ми маємо загін під назвою «Загін самогубців».
Жінка: «Та ти що! Правда?!
Солдат: «Загін головорізів! Мені на всіх начхати! Потім солдати з іншого загону сказали, що впіймали жінку… Потім вони її зґвалтували та вбили. Я тут роблю все, що хочу. Я вбиваю всіх. Мені все одно: цивільна вона чи не цивільна. Я ріжу вуха. Мені все одно. Я можу просто взяти ніж, піти і відрізати комусь вуха, мені начхати».
Зупинка для одного
Басараб констатує: «На той час вже евакуювалося багато людей. Коротше, стає тяжко. Довелося багато бігати центром міста. Заради однієї дівчини довелося пройти через все місто, щоб переконатися, що вона жива. Я приїхав і на мою величезну радість, вона була жива. Ми навіть сфотографувалися. Ми з моєю подругою Наталкою пройшли дуже велику відстань. Таку величезну, що на п’ятнадцятий день моя ліва нога відмовилася працювати.
Дата: 19 березня. Місце: вулиця Миру. Маріуполь. Двадцять четвертий день війни.
Оточені російськими військами та через низку подій, відомих лише уряду України, Українським Збройним Силам та полку «Азов», який охороняє цей сектор, до них дійшли чутки, що їм вдасться втекти з цього району.
Полк “Азов” без продовольства, води, електрики та медикаментів залишився захищати те, що залишилося від Маріуполя.
День евакуації
Емоційно заціпенівши від обстрілів і важких випробувань, коли Басараб і вся група виходили з підвалу, вони побачили машину, що горіла, і будівлі поблизу.
«У нас у підвалі було 32 особи, в іншому підвалі 70 людей. Їх ставало дедалі більше. Я навіть з рахунку збився. У такі моменти світ божеволіє».
«Ми поїхали до драмтеатру. Коли я рухався містом, снаряди рвалися поруч зі мною, найближчий розривався від мене на відстані 100 метрів. Коли поруч рвалися бомби, я продовжував молитися: «Боже, пробач мені мої гріхи, бо якщо я помру сьогодні, я хочу бути з Тобою».
«Евакуюймося з Маріуполя. Більшість людей відправили на блокпост. Доводиться залишати кішок. Лінія фронту вже тут, нагорі. Ми зараз там зібралися. Поїдемо до Мелекіно».
«Від Мелекіно до Бердянська. Звідти прорвемося вглиб України. А там побачимо, як Господь дасть. Загалом наші йдуть. Побачимо, як піде».
«Коли ми приїхали до Запоріжжя, я отруївся. Було дуже погано. Але нарешті я відпочив один день. Я був у шоку. Мені треба було вставати. Загалом, це було пекло».
Нарешті у безпеці на Західній Україні
Озираючись назад на облогу, яка тривала 28 днів, дістаючись безпечного місця на заході України, пастор Марк Басараб розмірковував про події:
«Чесно кажучи, мені довелося пройти через це, щоб зрозуміти, як багато я маю. Коли ти залишаєшся без електрики, газу, води, у тебе немає зв’язку – немає нічого. Ти опускаєшся до стану печерної людини. Айфони, дорогі автомобілі – все це втрачає сенс. Все це більше не має значення. Найголовніше те, що мало для нас цінність – це чиста вода. Це було для нас найважливішим на той момент. Наші цінності змінилися».
«Російські могли відібрати мій дім, моє майно… і ще щось. Але росіяни ніколи не могли відібрати щось найважливіше. Вони ніколи не могли відібрати в мене мою віру».
«Справжній християнин відрізняється від інших людей тим, що він має те, що в нього ніхто ніколи не забере. Це віра у Бога. Усю блокаду Бог не залишав нас та всіх людей, за яких я молився».
“Усі живі. Навіть ті, хто не вірить у Нього».
«Ви знаєте, що я живий, живі всі мої родичі і взагалі все, про кого я дбав! Бог є! Слава Йому та подяка!»
Марк Басараб, парафіяни їхньої церкви та інші люди зараз у безпеці.
Новини про полк «Азов»
Через брак боєприпасів полк «Азов» протримався 82 дні без продовольства, води, електрики та медикаментів.
Оскільки Сили оборони України не змогли провести рятувальну операцію по суші, морю або повітрю з відстані більше ніж сто кілометрів, 17 травня 265 бійців (у тому числі понад 50 тяжко поранених), що залишилися, з 2400 бійців, які обороняли місто і мирних жителів, загалом отримали наказ “відступити”, завершивши свою місію на металургійному заводі “Азовсталь”. Наказ було віддано головнокомандувачем Збройних Сил України, щоб врятувати якнайбільше життів при майбутньому обміні полоненими з російськими військами.
Угода була укладена за посередництва ООН та Міжнародного Червоного Хреста, які гарантували їхню безпеку для отримання медичної допомоги, харчування та житла як військовополонених відповідно до міжнародного права.
