Все, що треба знати про «незалежність УПЦ МП»
Віктор Трегубов
Нещодавно в Феофанії, що під Києвом, відбулося зібрання священників та єпископів Української православної церкви Московського патріархату. По її результату священники, що вийшли звідти, радісно проголосили, що вони — незалежна українська церква. Багато людей, далеких від церковного життя, не змогли зрозуміти, що це було. Це нормально.
Не нормально — те, що і люди, до церковного життя максимально близькі, включно із усім ком'юніті українських профільних експертів, теж не второпали. В повітрі повисло важке, екзистенційне, вічне українське «шо?»
Лише на третій день трішки розвиднілось, і з'явилася попередня можливість розібратися. Отже!
Передісторія
Московський патріархат в Україні роками звинувачували в тому, що він працював елементом «м'якої сили» Кремля в нашій державі. Це звинувачення завжди ними відкидалося, але трішки невпевнено, бо насправді повністю відповідало дійсності. Вони справді були «духовною скрепою», що тримала Україну в орбіті «Русского мира».
До 2019 року, втім, ці звинувачування можна було відбивати із посиланням на канони православних церков. Адже основний опонент в Україні, що тоді носив назву Київського патріархату, справді мав сумнівний статус та не був визнаним світовим православ'ям.
Все змінилося у 2019-му, коли Вселенський патріарх Варфоломій спершу — із максимально переконливими богословськими аргументами — ствердив свою пастирську владу над православною Україною, а потім надав її церкві Томос про автокефалію. Колишній Київський патріархат, разом із Українською автокефальною церквою та частиною єпископів та священників Московського патріархата, утворив Православну церкву України.
З цього моменту ситуація змінилася на діаметрально протилежну. Вже Православна церква України стала церквою із серйозним канонічним підгрунтям, тоді як УПЦ МП втратила свій основний козир, опинившись у невизначеному статусі. І на канонічність вже переконливо не зішлешся, і проросійськість нікуди не ділася.
Ситуацію значно погіршила ескалація російської агресії проти України. В цей момент «проросійськість» УПЦ МП і її зв'язок із, власне, московським патріархом, став її тавром. Місцеві парафії почали переходити до ПЦУ просто сотнями. Трішки інакше виглядала ситуація серед маститих священників та єпископів. Багато з них зростали у ненависті та зневазі до Київського патріархату, яку перенесли і на ПЦУ, тож саму ідею переходити туди відкидали як абсурдну — але все ж були українцями, і залишатися під омофором Московського патріарха, ще й проти волі власних прихожан, теж не хотіли.
Треба було шукати якесь рішення.
Кажуть, у всіх розвинутих організмів є три базові типи реакції на небезпеку: битися, тікати чи замирати та вдавати мертвого. У розвинутого організму, відомого як предстоятель УПЦ МП митрополит Онуфрій, основною реакцією завжди була третя згадана. Зазвичай в церкві таку позицію ігнорування очевидної проблеми пояснюють як «Господь владнає».
Саме тому митрополит Онуфрій тягнув до останнього.
Останнє настало на днях. Автор цих рядків вже писав про те, як внаслідок низового бунту в самій УПЦ МП низка її священників взагалі звинуватила патріарха Кирила Московського у єресі (!) та закликала до церковного суду над ним (!!!). Після цього сидіти і робити вигляд, що нічого не відбувається, вже було неможливо. Треба було або свідчити, що «навіки з Росією», або оголошувати колишньому сюзерену війну.
Варіант реакції, який обрали у УПЦ МП, вражає: вони настільки відчайдушно намагалися «пропетляти» між цими Сциллою та Харибдою, що прихитрилися нагодувати собою обох.
Власне історія
Отже, 27 травня анонсувалося зібрання єпископів та частини священників. Вже на місці, у Феофанії, присутні з подачі митрополита Онуфрія проголосували за те, щоб вважати це зібрання Собором — себто, правоустановчим. Це протирічило самому уставу УПЦ МП, але на такі дрібниці вирішили не звертати уваги. Як і на дивний формат — в першому ряді делегатів сидів, та сперечався із єпископами та навіть із самим предстоятелем, простий скромний диякон. Можливо, пояснялося це тим, що прізвищем диякона було Новінський, але в церкві не мав би так відверто працювати принцип «хто платить, той і музику замовляє».
Як би там не було, делегати почергово голосували пропозиції предстоятеля церкви. Більшість з них стосувалася змін до Статуту церкви та того, як жити далі в умовах, коли в країні війна з Росією, а ти Московський патріархат.
Проголосовані зміни до Статуту не опубліковані і досі, тож про них ми знаємо хіба що з коментарів присутніх. Стислий виклад проголосованого, втім, було викладено на сайті УПЦ МП.
Деякі з пунктів можуть вас обурити, а деякі — напружити.
- Собор засуджує війну як порушення Божої заповіді «Не вбивай!» (Вих.20:13) і висловлює співчуття усім, хто постраждав у війні.
Наче й добре, але…
- Собор звертається до влади України та влади Російської Федерації з проханням продовжувати переговорний процес та пошук сильного і розумного слова, яке б змогло зупинити кровопролиття.
Знов-таки, не називається агресор. У такому формулюванні виглядає, наче обидві країни щось не поділили і почали взаємні бойові дії, а не як було насправді — Росія напала на Україну та чинить військові злочини, що мають ознаки геноциду.
- Виражаємо незгоду з позицією Патріарха Московського і всієї Русі Кирила щодо війни в Україні.
Вкрай м'яке формулювання, з урахуванням того, що патріарх фактично благословляє геноцид та звинувачується частиною кліру самої ж УПЦ МП в єресі. Кажуть, з цього приводу на соборі були суперечки, кажуть, за м'яке формулювання активно виступав один скромний диякон.
- Собор ухвалив відповідні доповнення і зміни до Статуту про управління Української Православної Церкви, що свідчать про повну самостійність і незалежність Української Православної Церкви.
Знов-таки, тексту немає. Але і саме формулювання, і коментарі до нього, змушують сприймати це як хитрощі. Справа в тому, що в Статуті ця церква значиться «самостійною та незалежною» з 1990-го року, що не завадило їй бути де-факто частиною Російської православної церкви як в Україні, так і в Росії (наприклад, брати участь у виборах патріарха Московського). Але церковна незалежність має окрему назву — автокефалія — і цей термін Собор УПЦ МП принципово вирішив не вживати.
Кажуть, що зі Статутів викреслили усі згадки Московського патріархату та Російської православної церкви. Але як бути з тим фактом, що предстоятель УПЦ митрополит Онуфрій є постійним учасником Синоду РПЦ — а отже, рішення цього Синоду мають бути для нього обов'язковими до виконання? Він звідти вийшов? Хай про це скаже.
- Собор мав міркування про відновлення мироваріння в Українській Православній Церкві.
Власне мироваріння часто вважають ознакою самостійності церкви, але це не так. Так, Єрусалимський патріархат за традицією отримує миро від Вселенського патріархату, будучи від нього повністю незалежним. Це все ж більше господарче питання. Зауважимо, «мав міркування» — абстрактне формулювання. Просто обговорили чи дійшли рішення?
- На період воєнного стану, коли зв'язки між єпархіями та церковним керівним центром ускладнені або відсутні, Собор вважає доцільним надати єпархіальним архієреям право самостійно ухвалювати рішення щодо тих чи інших питань єпархіального життя, що належать до компетенції Священного Синоду або Предстоятеля Української Православної Церкви, з подальшим, при відновленні можливості, інформуванням священноначалля.
А оце дуже показова річ. У єпархіальних архієреїв — себто, не простих священників, а єпископів — під час війни немає можливості зв'язатися із центром? Це просто не так, єпископат не по підвалах Мариуполя сидить, на відміну від пастви. Фактично це розв'язує єпископам на окупованих територій руки до будь-якого колаборционизму із окупаційною владою. Центр умиває руки.
- Останнім часом перед нашою Церквою особливо гостро постав новий пастирський виклик. За три місяці війни за кордон були вимушені виїхати більше ніж 6 мільйонів громадян України. Головним чином, це українці з південних, східних і центральних областей України. Значна частина з них є вірними Української Православної Церкви. Тому до Київської Митрополії Української Православної Церкви надходять звернення з різних країн з проханнями відкрити українські православні парафії. Очевидно, що багато наших співвітчизників повернеться на Батьківщину, але немало й залишиться на постійне проживання за кордоном. У зв'язку з цим, Собор висловлює глибоке переконання, що Українська Православна Церква не може залишати своїх вірних без духовної опіки, має перебувати поряд з ними в їхніх випробуваннях і організовувати церковні громади в діаспорі. Необхідним є і надалі розвивати місію за кордоном серед православних українців задля збереження ними своєї віри, культури, мови та православної ідентичності.
А оце заявка на конфлікт.
Справа в тому, що окормлення диаспор є болючою проблемою в православ'ї останні двісті років. У православ'я територіальна, а не етнічна організація. Це означає, що автокефальна церква утворюється в межах території, а не нації. Залишається питання — хто ж окормлюватиме парафії диаспорян за кордоном?
Після собору залишилося головне питання. То УПЦ (МП) тепер автокефальна церква чи ні? Яке її місце у православному світі? Який її стосунок із Вселенським патріархатом, із Олександрійським, Ієрусалимським, іншими?
Відповідь на це дали дві події.
По-перше, літургія, яку відслужив в неділю митрополит Онуфрій. Ясність мало внести те, як він на ній пом'яне предстоятелів автокефальних церков. Він це зробив доволі оригінально:
- окремо, як «батька нашого», Кирал не згадав,
- але пом'янув, як одного з глав автокефальних церков — себто, не як свого лідера,
- втім, поминав глав інших церков так, як їх поминають в РПЦ — себто, викресливши тих, кого там перестали поминати у зв'язку з визнанням ними ПЦУ. Без Вселенського та Олександрійського патріархів, архієпископів Греції та Кіпру.
Дивний гібридний формат.
По-друге, заява заступника голови Відділу зовнішніх церковних зв'язків УПЦ, протоієрея Миколи Данилевіча. Згідно його інтерв'ю, УПЦ зберігає таку саму єдність із Московським патріархатом, як і з іншими православними церквами, а рішення про її самостійність не потребує рецепції іншими церквами.
Проблема в тому, що так не буває. Так це в православ'ї не працює взагалі. Є лише два варіанти. Або ти залишаєшся у складі іншої церкви, визнаєш її предстоятеля за свого, виконуєш рішення її Синодів та Соборів. Або ти проголошуєш автокефалію — і тоді на це або дають згоду інши церкви, або не дають і ти отримуєш статус розкольника (точніше — самочинного збіговиська). Не можна бути трішки вагітним — вести себе, як автокефальна церква, не проголосивши автокефалію.
Іронічно, що судячи з реакції Москви, там теж не зрозуміли, що це за гібридний крок та як на нього реагувати. Радикали вибухнули вигуками про зраду. Сам патріарх Кирило та його адміністрація зайняли помірковану позицію: мовляв, ми розуміємо, в якому стані зараз знаходяться наші православні чада в Україні, і ставимося з розумінням, а «незалежність та самоуправління» в них тридцять років як прописане, так що нічого й не змінилося. Таке собі підморгування — мовляв, ми все розуміємо, ви в заручниках, чекайте визволення.
Що тепер буде
Фактично, УПЦ МП зависла в повітрі. З одними стосунки недорозірвали, з іншими не сформували.
Проукраїнська частина суспільства їх не сприйме через багату передісторію взаємодій. А також через те, що замість заклику до виведення військ агресора пробелькотіли про необхідність продовження переговорного процесу.
Проросійська частина суспільства не пробачить їм закидів щодо незалежності від Москви.
Московського патріарха образили, але невпевнено. В дусі «ах ви ж… не дуже праві!» Той зробив вигляд, що не помітив, і що спеціальна операція йде за планом.
Вселенському патріарху (блудними синами якого, з чисто канонічної точки зору, вважаються) закинули, що це він в усьому винний. Ще й анонсували діяльність за кордоном, на полі, яке він вважає своїм.
Православній церкві України нахамили просто за звичкою, рефлекторно.
Для поцензурної, але дуже точної характеристики ситуації напрошується цитування зовсім вже нецерковної літератури, а саме останнього монологу Гамлєта у переказі Подеревянського. «Ітоги подведьом…»
Залишається одна надія: на себе та на «болото» — себто, прихожан, яким не важливий ані національний, ані канонічний статус церкви, аби до дому близька була та батюшка був благообразний.
Були інші варіанти? Так, були, хоча й неприємні. Можна було звернутися до Вселенського патріарха з проханням по допомогу. Скоріш за все, завершилося б це якщо не об'єднанням, то якоюсь тимчасовою, але канонічною, формою спів'існування з ПЦУ за збереження з'язку з світовим православ'ям. Але тут треба було наступити на горло власній пісні — перестати рифмувати Варфоломея з Бармалеєм та брати ПЦУ у лапки. До таких жертв в УПЦ МП виявилися не готові.
Це фіаско, отці. Поведінкою ображених, вередливих діточок, які ладні звинувачувати в подіях довкола кого завгодно, окрім себе, вони виграли хіба що трішки часу. Хіба що можливість ще місяць розповідати одним, що-де ми вже незалежні, а іншим — «господа, я не с ними, я с вами!» Після цього кожному з них вже доведеться обирати в особистому порядку — з ким він насправді. І аргументів залишатися в дивній, гібридній структурі напівнезалежної-напівросійської, напівсхизматичної-напіввірноподданської, забрехавшійся самій собі та не визнаній світом церкви, у тих священників, єпископів та вірян, які справді мають громадянську та релігійну свідомість, вже не буде.
