Взаємини львівського Успенського Ставропігійського братства з єпископом Йосифом Шумлянським та прийняття унії

Історія братства так чи інакше пов’язана з практикою життя ранньомодерного суспільства, в якому велику роль відігравала конфесійна приналежність. В певній мірі, віровизнання конкретної людини так чи інакше могло впливати на її правове становище, а відтак і на її соціальні можливості. Так було не всюди й не завжди, проте у випадку ранньомодерного Львова, релігійний чинник відігравав свою роль доволі часто. Та ж Ставропігія, по своїй суті, була об’єднанням міщан православної конфесії, які, створивши це братство, намагалися боротися за зміну свого правового становища. Водночас, пояснювати всю боротьбу братства лише конфесійними протиріччями було б некоректно. Практика життя показувала, що в часі миру та процвітання, протиріччя між громадами ставали меншими і навпаки, в часі воєн та проблем – більшими.

Кінець XVII – початок XVIII ст. власне став доброю ілюстрацією цієї тези. Конфлікт з Османською імперією (де знаходився Константинопольський Патріарх) та зростаючі потужності Московського царства, яке прямо використовувало тему «захисту православ’я» для обґрунтування своєї експансіоністської політики, поставило на порядок денний питання впровадження унії у православних єпархіях Речі Посполитої. Свідченням важливості цього питання стало прийняття Сеймової конституції 1676 р., у якій оголошувалася заборона людям «релігії греко-руської» мати будь-які стосунки з Константинопольським Патріархатом. В продовження цієї політики уряд Речі Посполитої вдався до непрямої (а подекуди й прямої) протекції проунійних діячів у єпархіях. Прикладом цього стало призначення на посаду Львівського єпископа соратника короля Яна ІІІ Собеського Йосифа Шумлянського, проти якого чітко та послідовно виступало братство. Перший відкритий конфлікт між сторонами стався 1679 р., коли єпископ самовільно поселився у Медзапетівській кам’яниці братства. Того ж року помер конкурент за престол – Єремія Свистельницький, якого підтримувала Ставропігія, що означало повноцінне утвердження на посаді Й. Шумлянського.

Ставши єпископом, Шумлянський взяв чіткий курс на переведення керованої ним єпархії на унію. Не заглиблюючись у сам процес переходу та пов’язані з цим події, зауважимо що суто теологічний/конфесійний момент відігравав тут вторинну роль. Простіше кажучи, Шумлянський та його прихильники більше дбали про утвердження нової соціально-правової моделі існування єпархії після переходу на унію, ніж переживали про «зміну віри». Про це свідчить декларація, яку склали прихильники єпископа і в якій перераховувалися права та привілеї руського народу в разі переходу на унію. Серед пунктів декларації: 1) Грецька віра буде вважатися святою на рівні з римською; 2) церковні бенефіції будуть роздаватись тільки руським людям; 3) руське духовенство буде користуватись тими ж правами і бенефіціями, що й латинське; 4) братства і монастирі, які користуються патріаршими привілеями, залишаться при своїх правах, але вища наглядова функція залишиться за єпископами (включно з цензурою друкованих книг); 5) зрівняння руської шляхти і міщанства в правах з латинським; 6) шість людей з руських нешляхтичів, включно з двома братчиками Василем Корендовичем та Олександром Журавським, будуть возведенні в шляхетний стан.

Очевидно, такі «торги» свідчать про більш практичний, ніж ідейний підхід до питання переходу на унію. Однак, братство відкинуло й ці пропозиції. У відповідь, Шумлянський оголосив про проведення єпархіального собору, де мав відбутися диспут між латинськими та греко-руськими теологами. За місце проведення заходу було обрано Успенську церкву. Однак цей собор не відбувся. Денис Зубрицький у «Хроніці міста Львова» з цього приводу пише: «…єпископ хотів провести диспут між римськими і греко-руськими теологами в міській братській церкві з метою поширення унії і видав універсал про це, але братство не захотіло й не дозволило ці суперечки у своїй церкві, звернувшись до короля з суплікою, до якої додало 20 дукатів, єпископові також дало грошовий дарунок і таким чином відсунуло цей диспут».

Згодом, цей собор відбувся у соборі св. Юра і став важливим з точки зору розкриття позиції правлячого єпископа щодо майбутнього єпархії. Виступаючи перед учасниками зібрання Шумлянський так обґрунтував свою позицію: «я прихилятися до московського патріарха [не буду] – бо до нього наша Русь ніколи не належала; до Київського митрополита не хочу, бо він не є нашим вибраним [первоєрархом]. До Константинопольського Патріарха не можу – не лише тому, що немає там жодного ладу … а й тому, що уже й сеймова конституція … усім нам, Русі, загородила до нього дорогу». Ставропігія, представники якої були на соборі, разом з нечисельними прихильниками покинула цей захід. Однак, де факто, його проведення вирішило подальший розвиток подій.

У 1700 р. на новому синоді Львівська єпархія прийняла унію. Цьому синоду передував вищезгаданий собор у 1694 р. та ряд інших подій, які готували «ґрунт» для цієї події. Оцінюючи ці синоди, знаний дослідник історії Церкви Ігор Скочиляс вказав, що «проведення соборів 1694 і 1700 року уможливили публічне обговорення еклезіального статусу Львівської єпархії, тому католицький вибір у масовій свідомості значною мірою був корпоративним актом». Та не всі погодилися з новими реаліями. Ставропігія категорично відмовилася від переходу та відправила своїх послів до короля з проханням підтвердити їх права та привілеї. І, що важливо, в цій ситуації, братство отримало підтримку від нього. Не в останню чергу через загальну зовнішньополітичну ситуацію, яка змушувала Августа ІІ більш виважено підходити до гострих питань, пов’язаних з становищем православних громад Речі Посполитої. Тому король підтвердив права та привілеї і вказав, що єпископ не може примушувати до унії братство.

Не отримавши підтримки від світської влади, Йосиф Шумлянський вирішив самостійно вирішити цю проблему. Серед варіантів, які пробував владика, слід згадати про фальсифікат, який повідомляв про нібито добровільне приєднання братства до унії. Ймовірно, в такий спосіб, єпископ хотів посіяти розбрат у конфратернії і таким чином послабити її. Коли й цей крок не спрацював, Шумлянський за допомогою гетьмана Станіслава-Яна Яблоновського силою захопив Успенську церкву і поставив у ній єпископський престол. Очевидно, братство це не зламало. Архів братства, який зберігається у Львові, наповнений документами переписки між королем, братством та львівським старостою Адамом Сенявським, зміст яких полягав у пошуку шляхів вирішення проблеми. Результат був доволі простий: король зобов’язав владику покинути Успенську церкву та більше не посягати на права Ставропігії. Гарантом дотримання цього мав власне виступити львівський староста.

У результаті Шумлянський на певний час відступив від своїх намірів щодо братства. Більше того, у своєму посланні від 11 червня 1704 р. він підтвердив всі права та привілеї конфратернії. Тим не менше, перехід до унії братства таки відбувся. Втративши соціальну основу у вигляді громад єпархії, Ставропігія залишилася майже єдиною православною інституцією. Розуміючи це, Шумлянський фактично позбавив братство навіть фінансових основ для існування, надавши василіанській друкарні при соборі Юра право друкувати ті богослужбові книги, привілей на друк яких мало братство. І був, у цьому плані, абсолютно правий, адже з конфесійної точки зору, унійним церквам не було сенсу замовляти православні богослужбові книги, які друкувало братство. В свою чергу, друкарня була однією з основ фінансового господарства Ставропігії. Тому втрата можливості продавати книги була доволі болючим ударом по ній.

Як наслідок, позбавлене всіх умов для існування у якості православного братства, Ставропігія розпочала перемовини про прийняття унії. Основних вимог для переходу було три: 1) передання за 2 тис. злотих братству василіанської друкарні; 2) збереження прав і привілеїв братства; 3) підпорядкування лише Папі, а не єпископу (тобто збереження статусу Ставропігії, що не було характерним для католицького світу). У цьому контексті слід віддати належне Шумлянському, про якого могло скластись негативне враження. За його наполяганням, всі вимоги Ставропігії були прийняті. Як результат, у 1708 р. братство прийняло унію, а роком пізніше права та привілеї братства були підтверджені Апостольським Престолом (Сам документ опублікований у виданні «Привілеї національних громад міста Львова XIV-XVIII ст.»).

Розпочалася нова сторінка в історії Ставропігії, яка, як показали наступні події, була сповнена багатьох випробувань.

Що читати з цієї теми:

1. Архив Юго-Западной России. Акты, относящиеся к истории Львовского ставропигиального братства (1586-1881 гг.) / Под ред. А. С. Крыловского. – Кіевь: Типографія Императорскаго Университета св. Владиміра, 1904. – Ч. 1. – Т. 12. – 748 с.;
2. Друздєв О. Протистояння Львівського ставропігійського братства та єпископа Йосифа Шумлянського. Прийняття унії. Загальний огляд // Наукові записки Вінницького педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського. Серія: Історія. Вип. 23. Збірник наукових праць, 2015. – С. 18-23;
3. Зубрицький Д. Хроніка міста Львова [Текст] / Д. І. Зубрицький; пер. з пол. І. Сварник; наук. ред. Я. Дашкевич, Р. Шуст; наук. комент. М. Капраль – Л.: Центр Європи, 2002. – XV, 601 с. – (Львівські історичні пам’ятки; т. 3);
4. Зубрицький Д. Хроніка Ставропігійського братства / Д. Зубрицький. – Львів: «Апріорі»,2011. – 404 c.;
5. Капраль М. Національні громади Львова XVI-XVIII ст. (соціально-правові взаємини) / М. Капраль. – Львівський національний університет ім. Івана Франка, Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України. – Львів, 2003. – 440 c.;
6. Киричук О. Перехід львівського ставропігійського братства під юрисдикцію святого Апостольського престолу (за матеріалами ЦДІА України у Львові) // Матеріали наукової конференції 4-5 квітня 1996 року / за ред. М. Бандрівського. – Львів, 1996;
7. Скочиляс І. Галицька (Львівська) єпархія ХІІ-ХVIII ст. Організаційна структура та правовий статус / І. Скочиляс. – Львів: Видавництво Українського католицького університету, 2010. – 832 с.;
8. Собори Львівської єпархії / Упорядкування та історичний нарис Ігоря Скочиляса. – Львів: Видавництво УКУ, 2006. – 464 с.