Я, чесно, не можу сказати, що відчував християнську любов до ворогів, - капелан Ростислав Височан
Галина Козар
Про все це - в інтерв’ю журналістки "Еспресо.Захід" з отцем Ростиславом Височаном, керівником відділу у справах душпастирства у ЗСУ Департаменту військового капеланства Патріаршої курії УГКЦ, організатором і керівником національно-патріотичних таборів для виховання української молоді, скромним військовим капеланом з Львівщини із трьома вищими освітами, який за вісім років об'їздив всі фронти війни
— Отче Ростислав, кажуть, що на війні атеїстів не буває, що під обстрілами й кулями всі вмить стають віруючими. Чи насправді це так?
— Фраза, яку ви процитували, належить Еріху Марії Ремарку. А зі свого 8-річного капеланського досвіду скажу вам, що саме ті хлопці-воїни, які мають тверду віру в Бога, набагато легше переносили труднощі війни, були набагато ефективнішими у своєму служінні і психологічно, і духовно. Вони завжди мали навіть більший фізичний ресурс для захисту своєї Батьківщини та своїх родин, ніж невіруючі. Оскільки мали в серці надію на Бога і могли звернутися до Нього у найскладніші миті свого життя. Проте варто відверто сказати про те, що на війні бувають й атеїсти. Але там, в окопах і під обстрілами, також завжди є місце для Бога. Він присутній всюди, де людина виявляє жертовну любов та переживає страждання та терпіння.
— Скільки років ви працюєте військовим капеланом?
— Моє волонтерсько-капеланське служіння почалося ще у 2014 році, щойно із зони АТО до нас почали надходити тривожні повідомлення про те,що нашим воїнам бракує елементарних речей. Я тоді був священником УГКЦ у Новому Роздолі. Зі своїми парафіянами та волонтерами почали збирати кошти для того, щоб забезпечити речами першої необхідності бодай моїх парафіян-захисників. З такими волонтерськими поїздками ми об’їздили майже весь схід України. Це були і короткі ротації – на тиждень. Бували й довгі, затяжні. Окрім волонтерства, я відповідав за капеланство у своїй єпархії: координував діяльність єпархіальних військових капеланів і сам займався духовною опікою військових.
— Кажуть, що Бог приходить в тиші. Чи пам'ятаєте момент, коли зрозуміли вперше, що хочете стати священником?
— Так. У 1996 році у львівському селі Візенберг неподалік Куликова на стіні місцевого храму щодня, як темніло, висвічувався фігура Богородиці. Багато людей із околиць приїздили, щоб власними очима побачити чудесне об’явлення Марії. Священники відправляли служби, молилися. Дехто із прочан зцілювався та свідчив про свої фізичні оздоровлення. Одного дня і наша родина приїхала сюди, щоб помолитися. І я був сильно вражений побаченим: і цим святим нерукотворним образом Богородиці , і щирою молитвою людей, які там зібралися. Особливо ж їх вірою в Бога. Саме того вечора я малим 11-річним хлопцем твердо вирішив стати священником, служити Богу для добра мого народу і України.
— А звідки у малого хлопчика така свідома любов до України і до свого народу?
— У 14-річному віці я втратив батька. Він трагічно загинув в автокастрофі. Відтоді одним із моїх авторитетів став вчитель історії Богдан Іваницький. Він займався організацію "Пласту" в моєму рідному місті. Також був добрий приклад мого парафіяльного священника о. Степана Попка, який готував мене до майбутнього служіння. В мене залишились найкращі спогади про пластові роки, про мандрівні табори, сходження на Говерлу, програми фізичної підготовки. Саме тут нас вчили любити Бога і Україну, гартували наші вольові якості та формували лідерські компетентності.
— І як склалася ваша священнича кар'єра?
— Після завершення Новороздільської гімназії я вступив на навчання у Львівське музично- богословське училище, а наступного року був вже студентом Львівської духовної семінарії Святого Духа УГКЦ та паралельно студентом УКУ. У семінарії я познайомився із семінаристами-капеланами, які допомагали вже тоді здійснювати це служіння у Львові. Згодом було навчання у бельгійському місті Лювен, у Католицькому університеті. Там я здобув дві вищі освіти. Крім основних дисциплін, активно вивчав міжнародне право і етику війни. Тому після Майдану, коли розпочались бойові дії на Сході України, я став наймолодшим військовим капеланом в Україні та мав відповідну освіту міжнародного зразка. Відтак мене призначили головним військовим капеланом Стрийської єпархії. Отже, духовна опіка воїнів стала моїм прямим обов’язком.
— Згадайте ваше перше враження від війни.
— Від квітня 2014 разом із волонтерами ми об’їздили всі гарячі точки, де були хлопці зі Стрийської єпархії. А зблизька війну я побачив, потрапивши у зону бойових дій 8 лютого 2015 року у Краматорську, на військовому аеродромі, де тоді був Центральний штаб АТО. Побачив величезну кількість зброї, військової техніки, вишколених, відважних вояків. Того вечора я зателефонував дружині і кажу їй з гордістю за нашу армію: " Дорога моя, не переживай за мене, бо я перебуваю, напевно, в найзахищенішому місті на цій Землі!". Я перебував просто в стані ейфорії. Так минула моя перша ніч на війні. Наступного ранку ще з одним з солдатом я займався розфасуванням волонтерської допомоги, яку я вчора для них привіз. І раптом побачив, як горобці на ближньому від нас кущі стрепенулися, швидко позлітали з гілок та попадали, немов мертві, на землю, на сніг. За все своє життя я ще такого дивного явища не бачив. І вже зрозумів, що зараз почнеться... Буквально через 5 секунд за кілька десятків метрів впала перша ракета, довкола почали розвиватися снаряди. Почався масивний обстріл аеродрому. Солдат, який працював зі мною, моментально зірвався і побіг. Я лише встиг запитати: "Куди?". "На свій бойовий розрахунок". За секунду всі військові порозбігалися. Я залишився там один-єдиний під відкритим небом. Зрозумів, що і я маю бігти на свій "розрахунок". І побіг в капличку.
Не пам'ятаю, як я туди дістався, але вже в капличці впав на коліна і почав ревно молитися. І, мабуть, робив це так щиро, як ніколи в житті.
Скільки я так молився, не знаю. Лиш потім відчув, що чиясь рука торкнула мене і хтось мені каже: " "Отче, негайно біжить по бронежилет!". Це був побратим-офіцер. Я знайшов свій бронежилет, ми швидко спустилися в бліндаж. Коли тільки закінчився обстріл, прибіг медик і каже: "Отче, а тепер настав час для нас". Ми добігли до медпункту, куди вже почали зносити поранених. Важкопоранених вантажили в машини, щоб доправити до Краматорська. Скажу вам, що хлопці з тяжкими травмами, стікаючи кров’ю, потребуючи хірургічного втручання для мене постали героями. Дехто навіть намагався й пожартувати, мовляв, не такі страшні ті поранення. Я дивився в ту мить на них і розумів, що народ, який так віддано захищає свою батьківщину, не здолати нікому і ніколи!
Були загиблі… Одного воїна привезли ще живим, але він помирав на моїх очах. Я лише встиг, помолившись, уділити йому святу Тайну Оливопомазання. Ви знаєте, момент, коли ви супроводжуєте душу з одного світу в інший, є настільки трепетним і святим…
— Я розумію, ви – священник. Людина, яка вчить нас любити ворогів… Але на власні очі побачили понівечені тіла молодих хлопців, а потім відвідували їх госпіталі, звершували поминальні служби, проводжали їх в останню путь… Навіть боюся питати про емоції таких моментів…
— Читав молитви, відправляв поминальні служби зі спазмом в горлі, зі сльозами на очах. Через страшенну несправедливість проти нашого народу, який нікому нічого не винен, який ніколи не взяв зброю в руки, щоб загарбати чужі території. Лише захищає своє право жити на власній землі, будувати свою державу. Я відчував цю жахливу несправедливість проти цих молодих юнаків, яким ще жити й жити, творити нову історію України. Вони лежали у трунах і я - капелан, мав провести їх в останню земну путь. Так, я плакав, і зі мною плакали мільйони українців. І я чесно не можу сказати, що в той момент я відчував християнську любов до ворогів, саме ту любов, про яку нам говорив Господь. Проте у цій трагедії я відчував велику силу, яка проявлялася у немочах, у стражданнях і горі. Я відчував Бога.
І ще я знав, що поруч зі мною були найкращі, були герої свого народу, які захищали своє. Тому що сильно любили. Тому й перемога буде за нами, адже лише любов перемагає!
— Ви згадали про медика, який сказав після обстрілу, що прийшов ваш час. Про кого з медиків-героїв хотіли б особливо згадати?
— У Луганській області, у Сватовому, у військово-польовому госпіталі зустрів геніального хірурга Юрія Анатолійовича Білєнка. Шпиталь був на футбольному полі, в прибудований двоповерховій будівлі. Для мого служіння не знайшлося жодної вільної кімнатки. Я відправляв Служби просто на сходовій клітці між першим і другим поверхами. А цей хірург мав поблизу кабінет та найчастіше ходив цими сходами. Коли він побачив, в яких умовах я молюся, відразу запропонував облагородити та облаштувати це місце під капличку.
Він приніс блакитну тканину з медичних халатів, ми разом повісили її на стіни і разом почепили на неї ікони.
І, знаєте, це все мені нагадало момент, коли вагітна жінка - Богородиця Марія - з обручником Йосипом, прийшовши до Вифлеєму, не змогли знайти собі іншого місця, окрім вбогої стаєнки, в якій народився наш Спаситель. На жаль, для Бога в цьому світі нам важко знайти місце. А ту особливу капличку я згадую, як мій капеланський Вифлеєм. А цього хірурга, як помічника, - Святого Йосипа.
У мирному житті пан Юрій є дитячим кардіохірургом Вінницької дитячої обласної лікарні, одним з найкращих світових фахівців. На війні ж він врятував життя не сотням, а тисячам важкопоранених, життя яких буквально висіло на волосині. І тільки завдяки його геніальному професійному вмінню вони залишились живими. Щоразу, коли привозили пораненого бійця з передової, він дзвонив мені і просив терміново забігти в хірургію. І казав: "Панотче, маєте всього 30 секунд на молитву".
Тільки після звершення коротенької молитви, він приступав до хірургічного втручання. Для мене це було ознакою його глибокої християнської віри в Бога.
— А хто із тисяч ваших військових побратимів, хлопців-бійців вам запам’ятався найбільше?
— Це історія нашого молодого бійця, який захищав Дебальцеве. Йому відірвало руку, а потім він ще три доби пролежав у снігу, обморозивши всі кінцівки і прибув в наш госпіталь для ампутації обох стоп.
Як зазвичай, Юрій Анатолійович подзвонив мені . Я одразу прибіг в хірургію, звершив дуже коротеньку молитву і лише встиг спитати цього юного бійця: "Ти звідки?" Він сказав, що з Кіровограда (тепер м. Кропивницький. – Авт.) і звуть його Вадим. Я помолився над ним, погладив його по голові, як батько. Хоча я сам був зовсім молодим капеланом.
Оскільки його ситуація була вкрай важкою, то щойно стабілізувався його стан, ми негайно вертольотом відправили його в Дніпро на операцію. Я не знав, як склалася його подальша доля, і чи він взагалі вижив.
Уже вдома, у Новому Роздолі, слухаючи новини про нагородження воїнів АТО званнями Героя України, чую про бійця, який втратив у Дебальцевому руку і мав обморожені та ампутовані дві кінцівки... Дивлюсь у телевізор, а там на протезах йде мій Вадим Довгорук. Воїн, удостоєний орденом "За мужність" ІІІ ступеня, співзасновкик та учасник Всеукраїнських змагань з кросфіту серед ветеранів АТО "Сила нації", якому гурт "Океан Ельзи" присвятив пісню "Мить" .
Тоді я заплакав. І це були надзвичайно щирі сльози гордості і радості за наш народ, який має таких героїв.
