Як католицький король православну митрополію відновлював, а східні Патріархи Київську митрополію до Москви штовхали (частина 2)
Не менш цікавим є період наприкінці XVI ст., коли східні Патріархи підштовхували Київську митрополію в сторону зближення з Московським Патріархатом, який щойно перед тим визнали. А також яка роль у цьому всьому османської Туреччини, чому вона була у цьому зацікавлена.
Про це та інше у другій частині розмови з проф. Петром Кралюком.
— Після того, як Руська держава перестала існувати, українські землі у XIV ст. частково увійшли до Королівства Польського як окремі воєводства, у тому числі Руське з центром у Львові. А більшість земель стала частиною Великого Литовського князівства. Ви не раз у своїх текстах наголошували, що це входження ну ніяк окупацією назвати не можна. Чому і звідки взявся цей міф про окупацію? І що насправді було?
— Передусім потрібно враховувати, що в період Середньовіччя діяли дещо інші уявлення про правові відносини, ніж тепер, у тому числі в сфері міжнародного права. У 1340 році помер у молодому віці зверхник Руського королівства, котре в нас продовжують іменувати кабінетним терміном “Галицько-Волинське князівство”, Болеслав-Юрій, не залишивши спадкоємців. Поширена версія, що його отруїли його ж бояри. Хоча Болеслав-Юрій офіційно не іменував себе королем, проте свою державу називав королівством. Її як королівство сприймали на Заході.
Тодішній польський король Казимир ІІІ, який доводився родичем Болеславу-Юрію, вважав (і, зрештою, не безпідставно), що він має право на корону руську. Не буду переповідати всіх нюансів боротьби за руську корону — це окрема тема. Тут зійшлися як зовнішні, так і внутрішні чинники.
Однак зазначу, що Казимир ІІІ був зорієнтований не на анексію чи то загарбання руських земель, а на династичну унію. Тобто вважав, що він є правителем двох різних держав — Польщі й Русі. До речі, цей король-католик наполіг на відновленні православної Галицької митрополії, котру Константинополь ліквідував під тиском Москви. І взагалі в Королівстві Руському й далі лишалася домінуючою Православна Церква. Принаймні тоді не йшлося про покатоличення руського (українського) населення цього державного утворення — як це комусь видається.
Казимиру ІІІ не вдалося утвердитися на всіх землях Королівства Руського. Далеко не всі представники місцевого нобілітету (бояри) сприйняли його. Дехто піднявся на боротьбу проти “нового короля”. Такі речі траплялися в той час повсюдно в Європі. На півночі Руського королівства, зокрема, на Волині місцеві бояри підтримали литовця-гедиміновича Дмитра-Любарта, котрий, наскільки можна судити, був одружений на представниці родинного клану Романовичів, які правили в Королівстві Руському. Тобто він начебто теж мав право на престол цієї держави. Між Казимиром ІІІ та Дмитром-Любартом почалася боротьба. Зрештою, землі Королівства Руського виявилися “розполовиненими” між Польщею й Литвою.
Уже пізніше, наприкінці XIV — на початку XV століть, відбулася інкорпорація цих земель до складу названих держав. Та й тут теж було чимало нюансів. Так, наприклад, Руське, куди ввійшли землі Галичини, й Подільське воєводства в складі Польщі були створені лише в 1434 році. А Белзьке воєводство, землі якого тривалий час належали мазовецьким князям (а не польським королям!), в складі цієї держави з’явилося лише в 1462 році. Щодо волинських земель, то тут на той час маємо існування доволі автономних руських державних утворень (князівств), які на федеративних засадах входили до складу Великого князівства Литовського. До речі, у той час у Великому князівстві Литовському великий вплив мала Православна Церква. І воно виступало, в певному сенсі, як продовжувач традицій Русі Київської, у т. ч. традицій релігійних.
На жаль, ці процеси з розпадом Руського королівства так і не знайшли належного осмислення в нашій літературі. А дослідники й далі послуговуються спрощеними стереотипами окупації цих земель, які виникли під впливом російської, а частково й нашої української історіографії Нового часу. До речі, в результаті розпаду цього королівства виникла Молдавська держава. Про це в нас майже не говорять. Ця держава значною мірою перейняла традиції Руського королівства. У ній, фактично, утвердилася церковнослов’янська мова в сфері державного управління, це ж була й мова Православної Церкви, котра тут домінувала.
— В українській історіографії зустрічається твердження, що українські землі у XV-XVI ст. були одним з найбільш толерантних у релігійному вимірі. Що мається на увазі? Враховуючи, що в підручниках та різних історичних працях можна знайти твердження про гніт і тиск католиків над православними.
— Після Люблінської унії 1569 р. більшість українських земель опинилися в складі Королівства Польського Речі Посполитої. При чому вони отримали певну автономію, зокрема в питаннях культури (збереження тодішньої руської, тобто української книжної мови в сфері ділового спілкування), а також у релігійних питаннях. Зокрема, гарантувалися права для Православної Церкви та її вірних.
Зрештою, в 1573 р. в Речі Посполитій була прийнята Варшавська конфедерація, яку вважають першою (!) конституцією релігійної толерантності у Європі. Вона проголошувала свободу віросповідання для шляхти й частково міщан, декларувала заборону переслідувань через релігійну віру, гарантувала мир між конфесіями, не дозволяла державі втручатися в питання релігійної віри підданих тощо. Однак це не означало, що не йшла змагання-боротьба між конфесіями. Правда, ця боротьба не часто виливалася в збройні конфлікти, як це було в країнах Західної Європи. Переважно вона велася в сфері культурній — шляхом релігійної полеміки.
Загалом варто відзначити, що в зазначений період Польське королівство, Велике князівство Литовське, а потім Річ Посполита, до яких входили українські землі, були найбільш толерантними державами в Європі і не дивно, що вони стали місцем еміграції різних релігійних дисидентів — як із Заходу, так і Сходу, зокрема Московії.
— Як і умови для проживання тут чисельної єврейської діаспори.
— Я б не перебільшував чисельність єврейської діаспори на українських землях у XIV-XVI століттях. Ми точно не знаємо, скільки євреїв жило тут у зазначений період. Є, наприклад, оцінки, що перед повстанням під проводом Богдана Хмельницького їх було в Україні близько 30 тисяч. В принципі, це не так багато. Уявлення про численну єврейську діаспору на українських землях сформувалося пізніше, у період Нового часу, коли тут проживало чимало євреїв, а в деяких містах і містечках вони становили більшість населення.
Хоча справді в XIV-XVI століттях чимало євреїв-ашкеназі, зазнаючи релігійних гонінь у Західній Європі, переселялися у відносно толерантні в релігійному плані Королівство Польське, Велике князівство Литовське, а пізніше — Річ Посполиту. Деякі польські королі (згадуваний Казимир ІІІ, Сигізмунд І та Сигізмунд ІІ) надавали євреям охоронні грамоти, дозволяли їм займатися торгівлею, релеслами й орендами маєтків. Вони мали право сповідувати юдаїзм, а їхні громади (кагали) мали право на самоврядування. Для великої кількості євреїв-ашкеназі Польща стала місцем транзиту в Україну, де вони, як правило, оселялися у містах і містечках.
Щоправда, окрім тодішніх євреїв-емігрантів, на українських землях проживали “місцеві” євреї, котрі прийшли сюди ще з часів Русі — можливо, з Хозарського каганату, де юдаїзм став державною релігією. Ці євреї використовували не лише свої сакральні мови (іврит, арамейську), а й також слов’янські говірки. Також якась частина євреїв-сефардів проникали в Україну із Османської імперії та Кримського ханства. Ці євреї в побуті використовували мову ладіно, основою якої послужили романські мови, передусім іспанська. Але вони, як і “місцеві” євреї, становили меншість. Тому в Україні серед єврейського загалу утвердилася мова євреїв-ашкеназі — ідиш, яка сформувалася на основі німецьких говірок. Ідиш не признавалася ортодоксальними юдеями, котрі користувалися давньоєврейською мовою (івритом).
Однак цікаво, що саме на українських землях у першій половині XVIII століття з’явилася єврейська течія хасидів, представники якої в релігійних цілях користувалися ідишем. До речі, ідиш практично був заборонений у Ізраїлі в перші десятиліття існування цієї держави, оскільки вважалося, що треба відроджувати сакральний іврит, а не народні мови, які використовувалися євреями.
— З кінцем XVI — початком XVII ст. ситуація змінюється, зокрема, внаслідок розділення Київської митрополії у Бересті. У той же час на православних на українських землях зростає вплив Константинопольського Патріархату, який досі замало цікавився справами своєї митрополії, а також і новолегалізованої Московської Церкви. Які зміни відбуваються у цей час і яку роль зовнішній чинник відіграв у цьому всьому?
— Мені здається, що на ці процеси варто дивитися в широкому геополітичному контексті. І враховувати, що в той час релігійне життя було тісно пов’язане з політичним. Відповідно, релігійні рухи, різного роду релігійні дії, як правило, мали політичну мету. У XVI ст. мусульманська Османська імперія досягла піку могутності. Вона не лише утвердилася на Балканах. У 1526 році відбулася битва під Могачем, де турки розгромили війська короля Угорщини. Велика центральноєвропейська держава, Угорське королівство, опинилася в стані дезінтеграції. Дві третини її території опинилися під владою османів. Виникла велика загроза християнській Європі з боку мусульманського османського світу.
Біда була в тому, що Європа перед лицем мусульманського виклику виявилася роздробленою в релігійному плані. На Заході якраз у той час виник протестантизм, на Сході зберігалося православ’я, котре знаходилося в стані конфронтації з католицизмом. Силою, яка протистояла османам-мусульманам у Європі, були католицькі держави й Римські Папи. Натомість, османи грали на протиріччях у європейському християнському світі. Вони певним чином орієнтувалися на підтримку протестантських держав, котрі протистояли державам католицьким. Під їхнім впливом знаходилися східні православні патріархи. Останні, як бачимо, почали виявляти активність на східноєвропейських землях наприкінці XVI — на початку XVII століть. Як на мене, ця активність санкціонувалася османською владою й була для неї корисною. Натомість, католики прагнули прилучити православних Східної Європи до свого “католицького світу” й не допустити тут впливів османів. Звідси ідеї уній. Берестейська унія була лише реалізацією одного з проектів.
— Власне про московський чинник щодо цієї унії. Свого часу науковці зазначали, що легалізація Московської Церкви Констатинопольськими Патріархами також вплинула на єпископів Київської митрополії, які вирішили на соборі 1590 року шукати підтримки у Римі перед активізацією московитів і їх втручаннями, у т.ч. інвестиціями, в місцеві братства. Згодом, вже під час відновлення православної єрархії враховувалися московські інтереси. Наскільки саме цей чинник тоді відігравав роль? І яка роль саме константинопольських представників у цих процесах?
— Безперечно, московський чинник відіграв не останню роль в укладенні Берестейської унії. Створення Московського Патріархату з санкції Константинополя в 1589 р. значно вплинув на релігійну ситуацію на східноєвропейському просторі, зокрема в Київській митрополії. До речі, існувала ідея створення православного патріархату на українських і білоруських землях, який би міг протистояти експансії московитів. Цю ідею, наскільки можна судити, підтримував князь Василь-Костянтин Острозький, роблячи певні кроки в цьому плані. Це пояснює його активну діяльність на релігійно-культурній ниві — підтримка розбудови церковних структур, видання Острозької Біблії, заснування православної Острозької академії тощо. Однак ця справа не була доведена до кінця.
Натомість, маємо посилення впливу московитів на теренах Київської митрополії в кінці XVI — в першій половині XVII століть. Зокрема, московські правителі надавали допомогу різним церковним структурам цієї митрополії. Це стосувалося монастирів, братств. Московські ж впливи сприймалися серед єрархії Київської митрополії часто негативно. Деякі з цих єрархів мали, скажемо так, західну освіту, негативно сприймали московську деспотію, московське церковне життя. Серед таких “західників” варто виділити Іпатія Потія, єпископа Володимирського й Берестейського, одного з головних ініціаторів унії. Він декларував антимосковську позицію. Його можна при бажанні вважати далеким предтечею Миколи Хвильового, який висунув гасло “Геть від Москви”.
— В одній зі своїх публікацій Ви зазначали, що тогочасний Фанар був зацікавлений у зближенні Київської митрополії з Москвою. Для чого їм це було потрібно?
— Треба враховувати, що Фанар, чи то Константинопольський Патріархат, не був у той час (і не лише в той час) достатньо самостійним. На жаль… Його поведінка залежала від багатьох чинників. По-перше, він був залежний від султанського уряду. Останній же був зацікавлений у розколі християнського світу, який протистояв світу мусульманському. Москва принципово не йшла на порозуміння з християнським Заходом, зокрема католиками. Тому османам було цікаво, щоб Київська митрополія опинилася в союзі з Москвою. І в них були певні механізми впливу на Фанар, аби той сприяв цьому зближенню. Не дивно, що висвячена з санкції Константинопольського Патріархату в 1620-1621 роках православна єрархія Київської митрополії демонструвала московську орієнтацію.
А, по-друге, спрацьовував фінансовий чинник. Москва “окормлювала”, тобто надавала фінансову допомогу не лише православним Київської митрополії, а й Константинопольському Патріархату. Водночас вона була зацікавлена в поширенні свого впливу на українські й білоруські землі. А потужним інструментом цього впливу й була православна Київська митрополія. Тому зорі тут “зійшлися”.
Ця публікація вийшла у рамках проекту РІСУ "Історична пам'ять VS русскій мір".
##DONATE_TEXT_BLOCK##
