Про релігійну багатовекторність руських князів, звідки пішов “рускій мір” і московські “зачистки” історії, — розмова з Петром Кралюком (частина 1)

Доктор історичних наук, професор Острозької академії Петро Кралюк вже багато років пропонує читачам РІСУ цікаві тексти, в яких очищує історичну пам’ять від московитських нашарувань міфів і стереотипів, які також поширені і в українській історіографії та народній уяві.

РІСУ запросила його до довшої розмови, щоби проаналізувати понад тисячолітній історичний процес України і виявити ці міфи та стереотипи, а також зрозуміти, що відбувалося насправді і що саме московська історіографія намагалася затерти і переписати.

— Пане Петре, ви написали для РІСУ велику кількість історичних текстів, що руйнують міфи, ламають стереотипи та очищають історичну пам’ять від казок “русского міра”. Якщо йти у глибину подій та процесів, які з найдавніших варто згадати?

— Передусім питання, які стосуються хрещення Русі. У нас утвердилася думка, не без впливу московської історіографії, що християнство прийшло до нас із Ромейської імперії (чи то як звичного зараз говорять і пишуть — із Візантії). Інші варіанти майже не розглядаються. Так, безперечно, ромейський вплив був значним. Все таки Ромейська імперія на той час була могутньою державою, а її очільник, імператор-василевс, вважався очільником усіх (!) християн. Однак поряд із ромейським християнством і ромейським східним обрядом існувало також західне христинянство зі своїм латинським обрядом. На той час вони не були розділені, однак між ними існували відмінності й конкуренція.

Руські правителі, “шукаючи віри” зверталися не лише до ромейських, східних християн, а й до західних. Це бачимо в діяльності княгині Ольги, в якої виникли непорозуміння з ромейським імператором Костянтином Багрянородним і вона звернула свій погляд на Захід. На це частково вказує навіть проромейська “Повість минулих літ”. На “латинський” Захід, схоже, орієнтувався князь Ярополк — попередник Володимира на київському престолі. Принаймні є відомості, що його посли їздили в Німеччину. Та й Володимир укінці життя, як і княгиня Ольга, змінив свою “християнську орієнтацію” на Захід. Тому про останні роки правління цього князя “Повість минулих літ” скромно мовчить. Проте є деякі свідчення, що він встановив династичні зв’язки з аристократією Священної Римської імперії й допомагав “латинським” місіонерам, зокрема в поширенні християнства серед печенігів.

Тобто Русь в питаннях “християнської орієнтація”, фактично, проводила “багатовекторну політику”. Тому не дивно, що руські князі підтримували широкі династичні зв’язки з аристократами “латинської” Європи. Наприклад, дочки Ярослава Мудрого вийшли заміж за французького, угорського та норвезького королів. І таких прикладів доволі… Навіть після т. зв. “великої схизми” 1054 р. Русь широко контактувала з “латинським” Заходом й говорити про нетерпимість русичів до католиків не доводиться.

— Є ще т.зв. Аскольдове хрещення. А діаспорні історики, зокрема, проф. Микола Чубатий, розвивали версію, що провідну роль у хрещенні Русі відіграли болгарські місіонери, які й передали свою мову, яку знаємо як т.зв. церковно-слов’янську. У той же час, ні “Повість”, ні інші вітчизняні джерела практичного нічого чіткого не кажуть про перших архиєреїв. Тобто запитань більше, ніж це здається…

— Із Аскольдовим хрещенням більше питань, аніж відповідей. На жаль, джерельна база про цю подію вкрай обмежена. Справді, руські джерела нічого не говорять про цю подію. Хоча в “Повісті минулих літ” можна дещо “вичитати” поміж стрічок. Там під 6360 році від початку світу (852 року від Різдва Христового) сказано, що саме відтоді, від часів правління ромейського імператора Михайла, почала наша земля іменуватися Руською. Саме від цього року “Повість” веде щорічну фіксацію подій. Тут мимоволі напрошується думка, що відтоді в Києві з’являються книжники-християни, котрі фіксували події, що відбувалися в цьому місті.

Тобто орієнтовно тоді відбутися хрещення якоїсь частини русинів, якими, ймовірно, правив князь Аскольд. Є певні відомості про похід чи навіть кілька походів русинів на Константинополь у 60-их роках ІХ ст. До того ж часу відноситься послання Константинопольського Патріарха Фотія, котрий говорив, що русини прийняли християнство. Хто здійснив це хрещення?

Ми чомусь забуваємо, що в той час на нинішніх українських теренах діяв Кирило-Костянтин. Він, як говорить його житіє, знайшов у Криму Євангеліє, писане руськими письменами, проповідував у Хазарському каганаті, до складу якого входила значна частина українських земель. Кирило зі своїм братом Мефодієм перекладали літургійні тексти з грецької на церковнослов’янську мову. Саме від них наші далекі предки могли взяти й християнську віру й відповідну християнську лектуру на зрозумілій їм мові.

Принагідно варто відзначити, що Кирило й Мефодій орієнтувалися не лише на східне, ромейське християнство, а й на західне. Вони контактували з католицьким Римом. Зрештою, у Римі помер Кирило і був похований у церкві святого Климента. Не дивно, що Кирила й Мефодія вшановують як святих, хрестителів слов’ян не лише православні, а й католики.

— А щодо даних про первісну єрархію Київської Церкви?

— На жаль, джерел з цього приводу практично не маємо. Тому коли дослідники намагаються висвітлити це питання, то вступають у сферу гіпотез. Можна зустріти думку, ніби після хрещення Володимира в Києві був єпископ. Але чи так? Єпархія, наскільки можна судити, існувала в той час у Тмутаракані — частині Руської держави, котра мала тісні зв’язки з Ромейською імперією. До її складу міг входити тоді Київ.

У самій же “матері городів руських” чи не найголовнішою фігурою серед християнського духовенства був Анастас. Він допоміг князю Володимиру оволодіти Херсонесом (чи то Херсоном — як тоді іменували це місто). Він же, ймовірно, здійснював хрещення киян. Цей же священик став настоятелем церкви Успіння Пресвятої Богородиці, чи то Десятинної церкви — центрального храму Києва за часів князя Володимира. Цікаво, що цей православний священик не був налаштований проти католиків. Після смерті Володимира, коли розгорілася війна між його нащадками, Анастас втік до польського князя Болеслава, який однозначно орієнтувався на Рим і хотів отримати від Папи королівську корону.

— Ми маємо також відомості про сталі стосунки за часів князя Володимира з латинським заходом, зокрема, знаємо про посольства від папів і контакти з імператором Оттоном ІІІ, який прагнув увести київського правителя у тодішнє середовище християнських монархів, залучити його до свого панєвропейського проєкту. Це, звісно, напевно не могло подобатися творцям московитської схеми історіографії.

— Власне, я й про це говорив, коли звертав увагу на те, що про останні роки правління князя Володимира й про “дивну мовчанку” в “Повісті минулих літ” про його діяння в той час. Саме в цей період він звернув свій погляд на латинський Захід і почав орієнтуватися на Священну Римську імперію, встановивши династичні відносини із родиною імператора Оттона ІІІ.

Звісно, цей факт із біографії хрестителя Русі “ревнителям канонічного православ’я” та московським історикам церкви не міг сподобатися. Я не виключаю навіть того, що опис останніх років правління князя Володимира в літописах був спеціально підчищений — через те маємо сьогодні в “Повісті минулих літ” чимало “пустих років”, які припали на кінець Х і на початок ХІ століть.

— А коли це могли робити? Зрештою, знаємо, що у другій половині ХІ ст. Церква і сама держава були осторонь від конфлікту між Римом і Константинополем, про що є багато фактів.

— Теза про “підчищення” літопису, де йшлося про останні роки княжіння Володимира, — це моя гіпотеза. Хоча досить ймовірна. Коли могло відбутися “підчищення”? Як відомо, давніх списків “Повісті минулих літ” не збереглося. Найдавніші списки датуються кінцем XIV — XV століттями. На той час спосунки православних, особливо в Суздальській землі, звідки походили деякі з цих списків, і католиків були вже серйозно зіпсовані. Тоді цілком могло бути “підчищення” літописів у “потрібному” антикатолицькому дусі.

— Ви згадали слово Русь. Часом до нього додають прикметник Київська. Хоча зараз вже зрозуміло, що іншої Русі не було. Цей термін закріпився за українськими землями, згодом тут було Руське королівство, Руське воєводство. І аж до XIX ст. його тут використовували. А звідки взяли всі інші “Русі”?

— Навіть сучасні російські мовознавці, які працюють з автентичними джерелами, визнають, що до XIV ст. навіть новгородці, що були досить тісно пов’язані з Києвом, писали, що вони “їдуть на Русь”. Тобто Новгород — не Русь. Русь же переважно нинішні українські землі. А що вже говорити про угро-фінські землі Суздальщини чи Московщини! Довгий час вони іменувалися Заліссям. Навіть у відомому творі “Задонщина” з кінця XIV ст. ці терени означаються саме так. Однак відбувалися оправославлення й русинізація цих земель. Тому московіти досить пізно, не раніше XV ст., починають усвідомлювати себе як русинів, руських. І представники їхніх еліт намагаються долучитися до “слави Русі” — принаймні на рівні символічному. І таким чином з’явилася Московська Русь й Росія.

Бо, власне, Росія — це грецька назва Русі. І нею іменували переважно українські землі. Зрештою, вихідці з України, такі собі книжники-культуртрегери несли назву Русь на Залісся. Особливо ця “русинізація” Московії простежувалася у XVІІ — на початку XVІІІ століть.

— Ви багато писали про стосунки руських князів із західними та східними сусідами. З одного боку Галицько-Волинські чи інші шукали союзників на заході, а з іншого Данило і його нащадки та інші родичі мусіли зважати на Орду. А в той же час церковні центри сходу і заходу мали інші цілі. Тепер Орда стає місцем їх конкуренції. Які міфи і стереотипи існують про ті часи?

— Поширений передусім міф про те, що в той час існувало різке протистояння між східними й західними християнами. Адже християнська Церква начебто розкололася в 1054 році. Насправді, бачимо, що руські князі, які були православними, вступають у династичні зв’язки з католицькими правителями. І ніхто не створював з цього приводу проблем. Хоча, здавалося, католики й православні не мали укладати між собою шлюбів.

У літературі можна зустріти твердження, що начебто прийняття королівської корони Данилом Романовичем було пов’язане з покатоличенням цього правителя. А це, мовляв, викликало супротив людей. Або поширений міф, ніби останнього правителя королівства Руського (у нас це державне утворення переважно іменують кабінетним терміном Галицько-Волинське князівство) Болеслава-Юрія вбили, бо він начебто симпатизував католикам. Нічим ці твердження не підтверджені, а є антикатолицькими фантазіями авторів.

Загалом же королівство Руське і його Церква опинилися в непростій ситуації після монгольської навали. Довелося балансувати між католицьким Заходом та язичницьким чи поліконфесійним Улусом Джучі (Золотою Ордою). Щодо Ромейської імперії (Візантії), то на той час вона була ослаблена й не була серйозним гравцем — принаймні в плані мілітарному. Таке балансування якраз і бачимо в політиці Данила. З одного боку, він їде до Батия, фактично, визнаючи васальну залежність від хана, з другого, приймає королівську корону від Папи Римського, тим самим прилучаючись до “латинського” європейського простору.

Щодо того, чи Орда була місцем конкуренції між християнськими центрами — західним і східним. Це так. Відомі поїздки католицьких місіонерів і до Золотої Орди, і навіть у столицю Монгольської імперії. Однак ці дії не дали належного результату. Трохи кращою була ситуація з православними. Низка теренів Східної Європи, де було поширене православ’я, знаходилися під контролем Золотої Орди. З цим доводилося рахуватися ханам. Однак у цьому релігійному змаганні за Орду в кінцевому рахунку переміг іслам.

— Повертаючи до термінів і назв, як змінювались у XIV-XV ст. титули Київських митрополитів? Що відбувалося у церковному житті тоді?

— Якщо сказати одним словом, то відбувався й відбувся розклад Київської митрополії. Київські митрополити в XIV столітті, з низки причин, почали більше перебувати на Заліссі, спочатку у Володимирі-Суздальському, а потім у Москві, ніж у Києві. Фактично, реакцією на такий стан речей стало створення Галицької митрополії в перші роки XIV століття. Правда, ця митрополія проіснувала (до того ж з перервами) близько ста років. Проти її створення були московські можновладці, які тиснули на Константинополь. Вони хотіли зберегти свою монополію на митрополита.

Зі створенням і розвитком Литовської держави з’являється ще один митрополичий осередок — у Новогрудку та Вільно. Остаточно розкол Київської митрополії відбувся в середині XV століття, коли відокремилась Московська митрополія. Якраз на той час існувала Київська митрополія, яка охоплювала терени Великого князівства Литовського, частково Польського й Угорського королівств, й, відповідно, митрополія Московська, яка неканонічно відійшла від матері-Церкви — Константинопольського Патріархату.

Щодо титулу митрополита, то він протягом того часу іменувався Київським і всієї Русі. Навіть так себе іменували митрополити, які перебували чи то в Москві, чи в Новогрудку й Вільно. Були ще митрополити в Галичі, які іменувалися митрополитами Малої Русі. А ось із 1461 року остаточно з’явився титул митрополита Московського й всієї Русі.

— А як змінювався титул київських церковних можновладців і де були їх осередки?

— Уже частково говорилося про те, що митрополити, котрі іменували Київськими й всієї Русі в XIV ст. перебували, як правило, у Володимирі-Суздальському, а потім у Москві. Хоча, звісно, бували і в інших містах, а також у Києві. Паралельно з тим вимальовувався ще один митрополичий осередок — у Великому князівстві Литовському. Так, митрополит Роман, який перебував на кафедрі у 1354-1362 роках, перебрався в місто Новогрудок.

За митрополитів Кипріана та його наступника Григорія Цамблака, тобто в кінці XIV — на початку XV століть, резиденція “литовського” митрополита перемістилася до Вільна — на той час столиці Великого князівства Литовського. Фактично, на початку XV століття маємо “подвійну” Київську митрополію — з центрами у Вільно та Москві. Ця “подвійність” закінчилася в 1458 році, коли Константинопольський патріархат визнав Київську митрополію у Великому князівстві Литовському. Натомість митрополія в Москві не мала визнання з боку Константинополя — принаймні на той час.

Щодо Київських митрополитів у Великому князівстві Литовському, то вони переважно перебували у Вільно — що й зрозуміло, адже це було столичне місто. Але також приїздили до Києва, Новогрудка й Слуцька. Бували також у Супрасльському монастирі. Такий стан речей зберігався до Берестейської унії. Після цієї події Київські унійні митрополити осідали в Бресті, згодом у Вільно, а також у Вільно, Новогрудку й Несвіжі. З середини XVІI століття, коли в Речі Посполитій тривали війни і була нестабільна ситуація, вони перебували як у Вільно, так і в інших містах — Полоцьку, Гродно, Новогрудку, Несвіжі. А з 80-их років XVІI століття головним осередком перебування унійної Київської митрополії стала Варшава. Щоправда, зберігався митрополичий двір у Вільно. Зрештою, головні осередки Унійної Церкви перемістилися до Галичини, де й була створена в 1808 році Галицька митрополія.

Щодо православної Київської митрополії, яка була відновлена в 1620 році, то її осередок зрештою повернувся до Києва. Резиденції цих митрополитів знаходилися в Братському монастирі, Софійському соборі, Києво-Печерській лаврі. Хоча під час воєнних небезпек тимчасово виїздили до Чернігова, Новгород-Сіверського та Переяслава. Після підпорядкування Київської митрополії 1686 р. Московському патріархату, очільники цієї митрополії перебували в основному в Києві.

Тривалий час, аж до Берестейської унії, зберігався титул — митрополит Київський і всієї Русі. Звісно, коли відокремилася Московська митрополія, то її митрополит іменувався Московський і всієї Русі, претендуючи на керівництво всім “руським простором”. У цьому плані київські митрополити у Великому князівстві Литовському постають як конкуренти митрополитів Московських.

Саме унійні митрополити отримали більш “широку титулатуру” — митрополити Київські, Галицькі й всієї Русі, яку й зберігали до 1808 року. Звідки взялася така титулатура? Звісно, можна пригадати існування в XІV столітті Галицької митрополії чи то митрополії Малої Русі. Тобто видавалося, що унійні митрополити хотіли охопити увесь “руський простір”, у тому числі Галичину, яка певний час у церковному плані була відокремлена від Київської митрополії.

Хоча видається, що справа тут була пов’язана з реаліями боротьби, яка велася в Київській митрополії щодо унії. Річ у тім, що саме єпископи Галичини, Львівський та Перемиський, не прийняли унію. І унійним митрополитам ходило про те, аби підкреслити приналежність цих єпархій до Київської унійної митрополії. Цікаво, що цю титулатуру запозичили православні митрополити відновленої в 1620 році Київської митрополії. Однак після 1686 року, тобто після підкорядкування цієї митрополії Москві, її змінили. Тепер київських православних єрархів почали іменуватися митрополитами Київськими, Галицькими і Малої Русі. Тим самим сфера впливу останніх формально значно зменшувалася. А за Петра І навіть ту Малу Русь у них відібрали.

— В одному зі своїх текстів Ви нагадали, що первісно Росією називали українські землі. Як і термін “русскій мір” був вжитий на наших теренах.

— Так, Росією греки-ромейці називали переважно українські землі, передусім Київ та близькі до нього українські міста. Принаймні таке розуміння вкладає в це поняття ромейський (візантійський) імператор Костянтин Багрянородний у своєму творі “Управління імперією”. Щодо терміну “рускій мір” (з одним “с”), то він зустрічається в давньоукраїнських пам’ятках писемності. Вважається, що вказаний термін, точніше “Рустій мір” вперше зустрічається в “Слові про оновлення Десятинної церкви”, яке походить із другої половини ХІ ст. До того ж у цій пам’ятці синонімом терміну “Рустій мір” є поняття “Руская страна”, під якою розумілося нинішнє українське Подніпров’я. Власне, термін “Рускій мір” у сенсі духовному (як православний простір на східноєвропейських теренах), наскільки можна судити, вперше з’явився в “Києво-Печерському патерику”. Й стосувався він передусім нинішніх українських земель, які були основними осередками християнізації в Східній Європі.

Продовження буде

Ця публікація вийшла у рамках проекту РІСУ "Історична пам'ять VS русскій мір".