Як редемптористи в Криму землі шукали: історія з багатьма невідомими
Не до кінця зрозумілим залишається зацікавлення цією темою дослідника, на формування загальних наукових інтересів якого вплинув професор Імператорського Новоросійського університету Іван Линниченко: під його керівництвом Родзевич, навчаючись на історико-філологічному факультеті, опрацьовував абсолютно різні питання – історії Московського царства доби Івана Лютого та вищої освіти у Російській імперії в середині ХІХ століття.
Серед іншого, Родзевич вивчав документи з одеського архіву Новоросійського та Бессарабського генерал-губернатора: саме звідти він дістав свідчення про спроби членів католицького «братства відкуплення» – себто Згромадження Найсвятішого Ізбавителя, або ж ордену редемптористів, – отримати землю для ведення своєї діяльності на території Кримського півострова на початку ХІХ століття. Як до самих редемптористів, так і до Католицької Церкви дослідник навряд чи мав справу: маючи на рахунку менше десятка історико-наукових робіт, він лише прагнув оприлюднити якомога більшу кількість архівного матеріалу.
Попри те, що у своїх історичних розвідках Родзевич не демонстрував тих крайнощів, які були притаманні його суспільно-політичним працям, він розцінював ліквідацію Запорозької Січі та анексію Кримського ханства Російською імперією наприкінці XVIII століття суто як «надбання величезних просторів незаселеної землі». Наводячи дані про склад населення «новонабутих» територій півдня сучасної України, він поставив в один ряд «іноземців, іновірців та сектантів», а саме болгар, сербів, німецьких колоністів та вірмен, а також «розкольників» (старовірів), менонітів, католиків та «уніатів», з яких «складалося населення наших (малася на увазі Російська імперія – авт.) наново заселених південних околиць».
З часом Родзевич відійшов від історичних студій на користь діяльності у радикальних монархічних рухах. Через це стосунки з ним розірвав навіть Іван Линниченко, який розглядав українську історію та культуру з великодержавницьких позицій і заперечував їхню окремішність від того, що сьогодні називають «русскім міром», а в роки українських національно-визвольних змагань публічно полемізував про можливість існування Української держави з Михайлом Грушевським, з яким був знайомий особисто.
У своїй розвідці, присвяченій «земельному питанню» редемптористів у Криму, Микола Родзевич зазначив, що інформацію про нього він знайшов у справі №1 колишнього Новоросійського генерал-губернаторства за 1803 рік. Автор побіжно згадав історію чернечої спільноти, що виникла в Італії у 1732 році з ініціативи «якогось Альфонса Марії Ліґдорі» (помилка у прізвищі Ліґуорі) і була затверджена Папою Бенедиктом XIV у 1749 році. Члени ордену бажали «освятити себе можливим наслідуванням Ізбавителя і прийти на допомогу пригнобленим – особливо сільському населенню, шляхом проповіді та релігійних вправ». Родзевич зазначив, що орден тривалий час провадив свою діяльність суто в Італії, однак потім його «відділення почали утворюватися в інших країнах і, між іншим, у Варшаві», що перебувала на той час під контролем Російської імперії. Можемо припустити, що осередок у Криму планували заснувати ченці з Польщі.
Наприкінці XVIII або на початку XIX століття російський імператор Алєксандр І отримав від графа Лянцкоронського (у тексті «Ланскоронського»; про кого саме йдеться – з’ясувати не вдалося) як «повіреного» ордену редемптористів прохання про дозвіл «затвердитися на Кримському півострові з даруванням деяких зручностей для поселення». Розглянувши подання, правитель знайшов реалізацію цієї ідеї «корисною» і наказав міністрові внутрішніх справ графу Віктору Кочубею надати відповідний дозвіл через того ж Лянцкоронського, про що миколаївський губернатор генерал-лейтенант Сєрґєй Бєклєшов був сповіщений імператорським іменним наказом від 24 лютого (за старим стилем) 1803 року, з візою Кочубея. Прикметно, що в розвідці Родзевича назва ордену подавалася у французькому варіанті – «Les frères de la Redemption», так, як вона була наведена у наказі Алєксандра І: у своїй праці дослідник передав цю назву майже буквально – «Братство відкуплення».
Імператор висунув умови напрацювання деяких розпоряджень для надання землі редемптористам у Криму. Зокрема, він наголошував на тому, що фактичний попередник Бєклєшова, колишній новоросійський військовий губернатор Михайло Миклашевський пропонував утворити осередок згромадження у місті Старий Крим: тоді ж чиновник повідомляв, що дозвіл селитися у цьому ж місці мали й вірмени, проте не скористалися ним. Відтак Алєксандр І наказав Бєклєшову зібрати найточніші дані про те, скільки у Старому Криму лишається незаселеної землі, що за грамотою, наданою вірменській спільноті, була передана «монастирю святого Єгорія», який ми згадаємо далі.
Редемптористам, що планували оселитися в Криму, Алєксандр І вважав за можливе призначити у степовій частині півострова до 10 тисяч десятин «найзручнішої землі, яка може знайтися вільною». Щоб ченці могли заздалегідь дізнатися про розташування призначених земель, граф Лянцкоронський після звернення міністра внутрішніх справ мав запропонувати їм надіслати до Криму для огляду місцевості «повірених», яким Бєклєшов мав показати «всі вигоди місць, що призначаються», і дозволити самим обрати для себе ділянки у степовій частині «з вільних і нікому не відданих земель», а після цього, «дізнавшись із точністю їхнє бажання у міркуванні пільгових років та іншої допомоги на переселення», подати зібрану інформацію на розгляд імператора.
Після отримання наказу Бєклєшов звернувся до комісії, заснованої для «розбору суперечок щодо земель та визначення повинностей на Кримському півострові» (далі – «кримська комісія»), з проханням надати йому відомості про землі у Старому Криму та відрядити землеміра для збору точніших даних. У відповідь комісія надала губернаторові копію з довідки та шість справ про землі у Старому Криму, прийняті з Новоросійського губернського правління: 1) про відведення колезькому раднику [Івану] Лазарєву [1] землі, на якій стояв «Єгоріївський» (Григоріївський) вірменський монастир, за приписом «таврійського генерал-губернатора» князя Потьомкіна [2], та про передання цієї землі монастирю на прохання Лазарєва; 2) на прохання вірменського архиєпископа Йосифа [3] та за приписом князя Потьомкіна – про відведення землі для вірменського храму святого Сергія (Сурб Саркіс) у Феодосії та для поселення вірмен, а також особисто архієпископу – «для заселення румельськими вірменами» [4]; 3) на прохання католицького архиєпископа-митрополита Могильовського Станіслава Богуша-Сестренцевича та адміністратора Греко-Католицької Церкви в Російській імперії, архиєпископа Полоцького Іраклія Лісовського і за приписом князя Ґріґорія Потьомкіна – про відведення землі для церков та заселення; 4–6) на прохання [архи]єпископа Феодосійського і Маріупольського (ймовірно, Йова Потьомкіна), що мав осідок у Старому Криму [5], та за приписом «таврійського генерал-губернатора» графа Зубова [6] – про відведення землі для архієрейського будинку.
Про надання земель Івану Лазарєву та архиєпископу Йосифу йшлося також у відомості, отриманій «кримською комісією» від Новоросійського губернського правління, про дачі [7] у Перекопському й Акмечетському повітах, які мали власників, але не були «зняті й перемежовані». У тій же відомості зазначалося, що невиміряним був і Старий Крим: через це не було відомо, «скільки при ньому землі». Відсутні були й дані про казенні землі, що мали бути роздані різним людям. При цьому вказувалося, що місто «розташоване між горами на рівному й вигідному поміж садами місці; залишки грецьких та вірменських церков і татарських мечетей свідчать про колишню розлогість цього міста. Нині ж існують у ньому палац, побудований з дикого бутового каменю, під черепицею, і при ньому фруктовий сад, де має своє перебування архієпископ Кефійський (Феодосійський – авт.) і Маріупольський; у палаці – похідна його церква Успіння Богородиці. Є також шовковий завод. Цивільна забудова складається з решток занепалих татарських будинків. Мешканці споживають здорову воду з фонтанів». З цієї інформації Родзевич зробив висновок, що з казенних земель резиденція феодосійських архієреїв отримала «лише незначну частину», решту ж землі «було віддано католикам та уніатам, особливо (??) вірменам, що мають за 5 верств від Старого Криму свій старовинний Георгіївський монастир, заснований, за переказами, ще у 1340 році».
Тут спостерігаємо доволі цікавий момент: Родзевич, слідом за даними з указів російського імператора та архівних урядових документів, Георгіївським або Єгоріївським називає старовинний вірменський монастир Сурб Хач (Святого Хреста), розташований за кілька кілометрів від Старого Криму (датою його заснування вважається 1358 рік). Так обитель вказувалася й на мапах кінця XVIII століття та в інших джерелах. Вочевидь, така «неформальна» назва існувала через те, що у монастирі зберігалися мощі святого Георгія.
Монастир Сурб Хач володів тисячами десятин землі як у гірських, так і степових частинах Криму. Втім, Родзевич вважав, що вірменська громада регіону «не вдовольнялася наданими казенними землями». Зокрема, у 1801 році невідомий представник кримськотатарської громади Старого Криму скаржився новоросійському військовому губернатору Івану Міхельсону на «вірменського архімандрита Лазаря Артабана» (ймовірно, тогочасний настоятель монастиря Сурб Хач), який «удруге відмежував для свого монастиря землі та ліси, розташовані між цим монастирем і Старим Кримом – не лише казенні, а й власні землі татар до самих їхніх помешкань, через що позбавив їх прожиття». При цьому представник заявляв, що на землі, надані вірменам для поселення, ніхто не приїхав, і просив віддати ділянки, які «залишилися від межування», кримським татарам. На додачу до цієї скарги декілька кримських татар зі Старого Криму подали до «кримської комісії» окрему заяву про те, що «вірменський архієпископ Сарпасан» (можливо, той-таки «архімандрит Артабан») на початку 1790-х рр., посилаючись на надання монастиреві 12 тисяч десятин землі, зарахував до цього обсягу ті землі, які скаржники успадкували від пращурів, а також ті, які належали мечеті та училищу (найвірогідніше, йдеться про старовинну мечеть хана Узбека та медресе – духовне училище при ній). І «Сарпасан», і його наступник, згаданий під ім’ям «Козар Мартобіт» [8], не допускали кримських татар до володіння їхніми ж землями та угіддями, через що як власники, так і мечеть з училищем розорилися. Ясна річ, люди прохали повернути їм забрані землі.
При цьому Родзевич з’ясував, що не лише кримські татари, а й самі вірмени скаржилися на своїх-таки «одновірців і одноплемінників». Зокрема, бахчисарайський міщанин Арутюн Хачидуров подав до «кримської комісії» прохання, в якому розповів, що ще у 1779 році хан Шагін Ґерай наділив його батька, «шубного майстра» Хачидура [9] будинком у Феодосії та «вірменським монастирем (?!) із фруктовим садом» у Старому Криму, однак після цього будинок було відібрано на користь державної скарбниці, а «монастирем заволодів архиєрей Лазар». Арутюн Хачидуров прохав про якнайшвидший розгляд справи, додавши до заяви копію з фірмана, виданого його батькові Шагін Ґераєм. Родзевич відзначив відсутність в архіві свідчень про подальший розгляд цих справ та рішення щодо них.
У скарзі міщанина Хачидурова привертає до себе увагу епізод із «вірменським монастирем» у Старому Криму. В інших документах як «палац із фруктовим садом» згадується резиденція єпископа Феодосійського і Маріупольського. Чи не ця будівля свого часу була «вірменським монастирем», і чи не нею, після перебування у власності кушніра Хачидура, заволодів невідомий нам «архимандрит Лазар», а потім – архиєреї Російської Православної Церкви? Словом, виходить ще той детектив.
Хай там як, але – на матеріалі опрацьованих документів Родзевич дійшов висновку, що залучені до колонізації Криму вірменські спільноти не займали землі, надані їм в околицях Старого Криму, і «сполошилися та вирішили нагадати про себе» лише тоді, коли дізналися про плани відведення ділянок для католицького згромадження редемптористів у цій місцевості. У травні 1803 року 13 вірмен з Криму подали на ім’я Сєрґєя Бєклєшова колективне прохання з нагадуванням миколаївському губернаторові, що йому про бажання їхніх співвітчизників переселитися до Старого Криму відповідно до монаршої грамоти, яку зберігала вірменська громада прикордонного на той час для Російської імперії молдовського міста Дубосари [10], свого часу доповідали «вірменський архиєпископ Єфрем, який мешкає у Санкт-Петербурзі, та дворянин Мина Лазарович». Найвірогідніше, тут малися на увазі тогочасний правлячий архиєрей єпархії Вірменської Апостольської Церкви у Російській імперії, архиєпископ Єпрем I [11] та Мина Лазарєв (Мінас Лазарян), брат згадуваного нами Івана Лазарєва; вони ж письмово сповістили про своє спілкування з Бєклєшовим вірмен Криму, які прохали миколаївського губернатора усунути всі перешкоди на шляху співвітчизників та надати їм землю під будівництво житла.
Тим часом «кримська комісія» повідомляла Бєклєшову, що вільних казенних земель поблизу Старого Криму не залишилося; відтак він був змушений сам відвідати місто, щоб переконатися в цьому. На додачу посадовець звелів таврійському цивільному губернатору Григорію Милорадовичу відрядити землеміра, аби той доповів про кількість незаселеної землі в Криму та додав приблизний план і зібрав дані про місцевості, в яких було б зручно надати католицькому згромадженню редемптористів до 10 тисяч десятин землі. На думку Родзевича, Бєклєшов зі свого боку зробив усе можливе, проте результат був незмінним. Відповідь про відсутність вільної землі Бєклєшову надав і Милорадович у середині липня 1803 року, зазначивши при цьому, що вказану її кількість можна було б викупити за прийнятну ціну в поміщиків.
Однак сам орден редемптористів «ймовірно, припинив клопотати щодо відведення землі», а його представники для огляду ділянок на місці «зовсім не приїздили». До того ж, Сєрґєй Бєклєшов у жовтні 1803 року помер, і після нього цією справою навряд чи хтось опікувався.
Відтак Родзевич, який із цього питання «більше не знаходив в архіві жодних звісток», констатував, що «зійшла нанівець уся ця справа, яка вимагала розлогої переписки та безлічі довідок». Втім, для самого дослідника – як і для нас – ця історія мала інтерес, зокрема, завдяки певним даним щодо колонізації Криму Російською імперією після зруйнування Кримського ханства, у тому числі про міжетнічні та міжконфесійні стосунки тієї доби у регіоні.
Примітки:
- Підприємець Іван Лазарєв (Ованес Лазарян, або Єгіазарян) був одним з ініціаторів створення вірменських колоній у Російській імперії, зокрема, на території Криму.
- Князь Ґріґорій Потьомкін, що мав почесне найменування «Таврійський», у різні періоди 1780-х рр. титулувався Катеринославським, Таврійським і Харківським генерал-губернатором. Таврійська губернія була заснована вже після його смерті – восени 1802 року.
- Князь Йосиф Аргутинський-Довгорукий (Овсеп Аргутян), з 1773 року був душпастирем вірменської діаспори Російської імперії; підтримував ініціативи Івана Лазарєва щодо створення вірменських поселень, у тому числі в Криму.
- Після російсько-турецької війни 1787–1791 рр. за сприяння князя Ґріґорія Потьомкіна та архієпископа Йосифа з Румелії на територію Російської імперії було переселено близько 4 тисяч вірмен.
- У березні 1787 року у Феодосії було відновлено єпископську кафедру як напівсамостійне вікаріатство Катеринославської єпархії РПЦ під назвою «Феодосійського і Маріупольського» для душпастирювання над православними греками. У 1790-х рр. вікарії перебували у Старому Криму; в деяких джерелах єпископським осідком вказується Карасубазар (сучасний Білогірськ).
- Йдеться про графа Платона Зубова, який у 1793–1796 рр. іменувався «Катеринославським, Вознесенським і Таврійським генерал-губернатором».
- Тогочасна назва земельних наділів, які уряд Російської імперії надавав поселенцям на півдні сучасної України.
- Ймовірно, вардапет (освічений чернець або ігумен монастиря) на ім’я Казар.
- Давня форма імені Хачатур
- Дубесар; нині під контролем невизнаної «Придністровської Молдовської Республіки».
- Єпрем (Єфрем) Тер-Ованесян, відомий також під ім'ям Дзораґехці, за назвою рідного села Дзораґех.
Про автора: Антон Божук, кандидат філологічних наук, викладач кафедри мовної підготовки Національного медичного університету ім. О. О. Богомольця, старший науковий співробітник відділу історико-правових теоретико-методологічних проблем українознавства Науково-дослідного інституту українознавства
##DONATE_TEXT_BLOCK##
