Як зрозуміти і допомогти дитині, котра бачила війну: у Львові представили практичний посібник

Наталія Простун — психолог вищої категорії, психотерапевтка, має великий досвід польової роботи і щодня стикається з людьми, які страждають від війни, а також бере участь у проведенні тренінгів, географії яких охоплює майже всю Україну.

Презентації відбулися за сприянням програми «Мені не байдуже» (ICare). Як зазначив на відкритті керівник програми Денис Гореньков, серед мільйонів жертв війни чи не найвразливішими є діти, особливо ті, які продовжують жити в Україні. "Ми маємо цей ресурс для того, щоби працювати, щоби служити таким дітям. Ми перевидали книжку пані Наталі. Перше видання вийшло у 2016 році", — сказав він.

11 січня захід пройшов в Українській баптистській теологічній семінарії. Участь у ньому взяли насамперед її студенти та церковні служителі.

"Я прийшла до вас ділитися своїм досвідом, розказати, що є у книжці, чого у ній ще не має, — розпочала презентацію Наталя Простун. — Я бачу очі, які хочуть, щоби в Україні були зміни". Тому вона запропонувала змінити формат з лекційного залу на спільнотний, коли всі сидять по колу: "Я хочу, щоби ви також бачили очі один одного".

"Ми переживаємо надважкі часи в Україні, ніхто не думав, що війна буде такою. Пригадуєте Майдан, скільки було надій на зміни, ми хотіли ці зміни, ми за це молилися. І наскільки люди були єдині. І ми тоді пережили кризу, а криза це можливість або небезпека — і тоді були можливості, але виникла небезпека", — пригадала пані Наталя. І коли почалася війна психологи часто не знали як діяти, коли люди гинуть, коли на очах можуть вбивати, відбуваються ґвалтування, діють катівні на окупованих територіях.

"Коли ми зіштовхнулися з цим жахом, то не знали як бути, як працювати. Ми бачили вимушених переселенців, які втратили все. Уявіть собі чоловіків, які десятками років будували своє житло, а зараз в один момент все втратили. А це більше ніж будинок — і вони плакали. І виникали внутрішні конфлікти в державі, бо не завжди розуміли один одного". Наталя тоді два роки працювала з вимушеними переселенцями як психолог. Табори для таких переселенців зі сходу країни тоді були створені під Києвом — у Бучі, Ірпені.

А минулого року, коли почалася нова фаза війни, люди змушені були знову втікати — переживати досвід переселенця знову. Але, як вони ділилися з Наталею на психологічних тренінгах, їм зараз вже було легше, вони вже були адаптовані до цього.

"Ми дивуємося, але це вже є мультитравма, коли йде нашарування травм. У той же час, одна з учасниць таких зустрічей розповідала, що заспокоювала тих людей, хто вперше з цим стикнувся", — розповіла психологиня.

І цей перший досвід війни описаний в цій книжці. "Вона не ідеальна. Я її зараз читаю і дуже багато б що добавила, враховуючи новий досвід. До нас приїжджають різні вчителі з інших країн, де також пережили різні катаклізми. Але вони констатують, що те, що ми зараз переживаємо, у них такого не було, тому вони будуть вчитися у нас", — зазначає авторка і додає, що сама постійно вчиться.

У книжці багато людських історій, зокрема, після спілкування з дітьми. Пані Наталя часто зауважує, що для дітей їх рідні місця залишаються в пам'яті найкрасивішими — вони їх ідеалізують. А тому в їх спогадах багато суму, туги за минулим, їм важко це переживати. А в той же час проблеми з адаптацією в нових умовах. "І якщо в цьому стані туги довго перебувати, то можна в ньому потонути. І це не можна ігнорувати. З цим я зіштовхнулася у 2015-2016 роках, коли багато працювала з дітьми-переселенцями. Що цікаво, тепер багато з них, хто тоді були підлітками, зараз пішли захищати свою країну, переповнені ненависті до ворога, який зруйнував їх дитячу ідилію. "Якщо я відчуваю до чогось ненависть, то я можу варитися в тому, а можу спрямувати цю емоцію в дію, перетворити в енергію, перенаправити її. Для християн — це служіння, допомога ближнім, зараз це волонтерство, — зазначає Наталя Простун. — Я бачила таких людей, які на перший погляд такі тихі, непривітні, в них відключається почуття страху, але вони служать іншим як кіборги, вони роблять надзвичайні речі. І це служіння — це наш ресурс, щоби вижити".

У практичній частині зустрічі пані Наталя запропонувала присутнім відповісти на декілька запитань і обговорити свої відповіді з тими, хто сидить поруч. Питання стосувалися війни: що для мене особисто війна; як війна змінила мене; яким я став через війну; які емоції в мене переважають і що я частіше всього відчуваю через це; з чим мені важко впоратися і що є нестерпним; як війна змінила мої стосунки з Богом; як я відновлююся; яким я бачу своє майбутнє тощо. А вже обговорення відповідей на ці запитання спонукали учасників зустрічі самим робити висновки.

Війна змінила людей, багатьох дуже суттєво. Змінилося ставлення до життя, способів мислення, цінностей у побуті, зокрема, у багатьох їх віра почала активніше проявлятися в практичних діях. В когось від надмірних стресів виробився захисний механізм у формі "симптому оніміння".

Змінилася й діяльність інституцій, зокрема, й Церков. Ті, що і до того займалися соціальним служінням, були краще адаптовані, вони лише активізувалися і систематизували свою роботу, часто розширили спектр діяльності. Але багатьом довелося змінюватися "на очах", реагувати на нагальні виклики, бути відкритішими, змінити свої погляди щодо усталених речей. Наталя Простун навела приклад змін у протестантських церквах, де вона побувала особисто. Зокрема, будинки молитви, які заповнили ліжка, а богослужіння відбуваються у вільних місцях. Одні обладнані під тимчасові притулки, інші стали місцями тривалого побуту вимушених переселенців. А як приклад кардинальної зміни у ставленні до ближнього, навела обладнанні місця для куріння у подвір'ях церков, про що раніше й мови не могло бути. Це не означає, що ті спільноти змінили своє ставлення до паління — вони просто врахували потреби гостей, яких приймають. "Бог є там, де є любов", — підсумувала пані Наталя.

Далі психологиня зупинилася на викликах для психіки дітей, які пережили війну. Вона наголосила, що "емоційні гойдалки" у дітей і особливо у підлітків суттєво гостріші, ніж у дорослих. І регулювати їх важче. Тому дітям потрібно допомагати переживати позитивні емоції, наголошує пані Наталя, говорити їм правду про війну, але обережно, не провокуючи негативних емоцій.

Надто складна для них емоція — безсилля. "Це як дірки, які потрібно відновлювати", — каже експертка. Вона наголосила, що останнім часом зросла кількість інформацій про суїцидні випадки серед дітей, особливо підлітків, саме через безсилля. "Якщо чуєте від дитини фразу: я втомився жити — на це потрібно реагувати, але не тиснути допитом". Загалом, як вона зауважила, підлітки люблять говорити про смерть і не потрібно з ними боятися про це говорити. Але зацікавлювати життям, служінням ближньому, позитивними справами, щоби емоції йшли в дію. Інша проблема, яка також дуже поширена зараз, це падіння уваги, викликане виснаженням, наприклад, через навчання в умовах війни. І ця проблема також часом штовхає дітей до фатальних кроків. Батьки не мають примушувати дітей вчитися понад силу, виснажуючи їх, бо це може більше нашкодити.

Звісно, говорячи про виклики, авторка книжки не могла не навести приклади, як долати психічне виснаження і стреси. "Бог створив нашу психіку так, що вона сама має здатність для відновлення", — зауважує вона. І у цьому потрібно допомагати, підтримати. Наприклад, переселенцям допомогти зрозуміти, що не варто зациклюватися на минулому, що можливе інше життя, в іншому місці. Також потрібно до людей доносити духовні цінності. "Необхідно донести до людей, як добре для них самих жити з Богом, у любові між собою".

Наталя Простун виокремила три найважливіші потреби-вимоги для лікування психічних травм у дітей:

• безпека — подбати про безпечне місце для відновлення дітей, де вони чуються захищеними;
• визнання — визнати емоції в дитини, почути її;
• близькість — підтримувати теплі стосунки, бути близькою особою для дитини, деколи це просто обійняти.

Якщо ці потреби не будуть виконані, то це може обернутися трагедією, діти можуть стати дуже агресивними, закритими. Вони залишаються самі зі своїми емоціями і страхами. Тому дорослим потрібно бути надійними і близькими для них.

Авторка запевнила, що книжка буде доповнюватися новим досвідом, новими історіями. Але найважливіше, аби цей досвід використовувався тими, хто може допомогти дітям, які побачили війну.

А друга зустріч-презентація, яка відбулася 12 січня у приміщенні Сенсотеки у Стрийському парку Львова, носила інший характер — це було насамперед ділення досвідом і спілкування колег, бо серед гостей переважали практикуючі психологи, волонтери. І перше, на що звернули увагу присутні, це виснаження, втома, а в той же час велике поле для відновлення — праця, співдія.

Наталя Простун представила свій досвід, який ліг в основу книжки. І вона звертає увагу на національну генетичну пам'ять: у нас багато написано про страждання народу, який століттями прагнув свободи і за неї боровся. "Бо це є поле нашого відновлення", — зауважує психологиня і продовжує мову про новий досвід і своїх юних помічників.

Першими помічниками у праці з дітьми стали ті, хто були першими її пацієнтами. Їхні історії і першими лягли в основу книжки. "Діти розповідають свої пережиття, діти малюють свої мрії. Хлопчик малює танки, які всесильні, в яких відразу воїни і живуть, і лікуються, і перемагають ворога", — ділиться такими історія пані Наталя і наголошує: "Пишаюся нашими дітьми, які є дуже дружніми і оптимістичними".

Діти допомагають і батькам пережити свої стреси і страхи. Як приклад, перестрашена донечка біжить до тата чи мами, які її обіймають, заспокоюють, дають впевненості, що вона захищена, а тим самим від неї і цих обіймів самі набираються енергії для відновлення, для оптимізму. Тому, на думку, табори для дітей, які стали жертвами війни, мають відбуватися за присутності когось із батьків, які мають бути просто поруч, щоби досягнути більшого ефекту. Бо коли батьки десь далеко, то дитина постійно переживає за них, а тому не може повноцінно відновитися. А й самі батьки, перебуваючи на відстані від дітей, переживають за них і перебувають у руйнуючому емоційному стані тривоги.

Досвід пані Наталі доповнювався досвідом присутніх психологів, зокрема, про людську витривалість, ресурси для її відновлення, про перебування на природі як перевірений століттями досвід для емоційної реабілітації. Авторка книжки звернула увагу на ще один давній народний спосіб. "Пригадайте, як відновлювалися наші матері, бабусі: вони вишивали і співали. Коли хтось вишиває, то знає, що коли працюєш голкою, то відходять вбік всі інші думки, тривоги, вся увага зосереджується на процесі вишивання. І хочеться співати, таким чином доповнюючи, підтримувати цю творчу атмосферу".

Авторка представляла розділи своєї книжки: про адаптацію вимушених переселенців на новому місці, зокрема, дітей; про особливості психосоціальної роботи з дітьми і підлітками; про роль школи в адаптації і підтримці дітей; про безпеку як основу психічного комфорту; формування впевненості у собі. Особлива увага була звернена на те, як говорити з дітьми про війну, поради батькам, які перебувають у зоні бойових дій. А окремо як допомогти дитині, яка переживає горе втрати когось з батьків — у книжці цій темі приділено багато сторінок з поясненнями фізичного і психічного стану таких дітей і з дуже практичними порадами, що варто робити.

Закінчується ця частина підрозділом "Травма та віра в Бога", який, в свою чергу, починається спогадом жінки з Луганщина — як їй вдалося подолати розпач і безсилля молитвою-спілкуванням з Богом.

"Для християнина духовність ґрунтується на таємниці смерті та воскресіння Христа, проявляється у виконанні заповідей любові та необхідності молитися. У широкому розумінні духовність є тим, що дає сенс і глибину існуванню та охоплює широкий спектр можливостей. Багато тих, хто пережив травматичні ситуації, часто шукає розраду в церкві, молячись Богу", — пише пані Наталя. — "Віра в Бога є найбагатшим ресурсом для прийняття реальності і допомагає в ній вижити". І в кінці книжки в додатках наведені цікаві притчі і метафори та текст молитви невідомого автора, яку пані Наталя вважає дуже вдалою у цій ситуації.

"Бог виявляється у нашій любові до нашої дитини", — наголошує Наталя Простун та наголошує наскільки важливою духовність є для підтримки дітей, які переживають війну, і які самі про це говорять. — "Діти кажуть словами і своїми малюнками — Бог і ЗСУ захищають нас".

Наприкінці обох зустрічей учасники отримали примірники книжки та мали нагоду за кавою-чаєм поспілкуватися, обмінятися контактами.

"Для нас дуже важливо допомагати людям, які самі допомагають жертвам цієї війни, щоби вони мали можливість особисто спілкуватися, ділилися досвідом, налагоджувати співпрацю і співдіяти для загального блага", — зазначив Денис Гореньков, керівник програми «Мені не байдуже» (ICare) в Україні.

Якщо вас зацікавила ця книжка і ви хочете її отримати — звертайтеся на емейл [email protected].

Публікація підготовлена у рамках інформаційного партнерства з Програмою «Мені не байдуже» (ICare)