Новий Завіт з перших сторінок вже говорить про пророків: це і старець Симеон у храмі, що пророкує Марії, і пророчиця Анна при тому ж храмі, і потім Йоан Хреститель (хоча останній волів себе пророком не називати). І врешті, Ісус Христос – найбільший з пророків. Його мова справді пророцька: «Істинно, істинно кажу вам», «Ви чули що було сказано, а Я вам говорю…» і т. п.

Пророцтва і пророки є знані, здається, в кожній релігії. У всякому разі, феномен цей видно в древніх Месопотамії чи Ханаані. В Древній Греції, при храмі Аполлона в Дельфах, віщунка Піфія відповідала на питання громадян, які до неї зверталися. Але так як її відповідь була на незрозумілій мові, то жерці передавали її думку щодо «волі Аполлона» на зрозумілій. Ці жерці виконували функцію пророків, тобто передавали «волю небес» на землю. Властиво, громадяни слухали не Піфію, а жерців-пророків. До речі, пророчицю Піфію Мікеланджело помістив у Сікстинській капелі у Ватикані... І власне з Дельф і походить грецьке слово «профетес», тобто «пророк», бо тих дельфійських жерців власне називали «пророки».

Іншими словами, як видно з цього аналогічного образу, щоб було «справжнє пророцтво», мусить бути контакт з «божественним». У випадку християнства, а ще раніше – юдаїзму, мав бути контакт пророка з Богом. І на відміну від грецької Піфії, Бог Ізраїля не просто відповідав на питання, але й давав вказівки, попереджав, перестерігав, передбачав. Варто додати, що початково «посередниками» між Богом і людьми були священики. Можемо прочитати про це багато в Першій Книзі Самуїла. А потім, враз з Самуїлом починається принципова важливість пророків в Ізраїлі. Хоча вони були і раніше, до Самуїла. Як хоча б Мойсей. Саме у П’ятикнижжі, авторство якого приписувалося Мойсеєві, маємо просте визначення, як відрізнити фальшивого пророка від справжнього: «А коли скажеш у своєму серці: Як же пізнати нам слово, що його Господь не говорив? Коли пророк промовив у ім’я Господнє, а його слово не збулось і не справдилося – то це слово не від Господа; самовільно відважився пророк говорити: ти його не бійся» (Втор 18, 21-22).

До речі, ми вживаємо одне слово – «пророк», натомість у Старому Завіті є принаймні чотири поняття що стосуються пророків: «ясновидець», «провидець», «муж Божий» та власне «пророк» (гебрайською: «набі»). На приклад, «муж Божий» у Старому Завіті – це Мойсей, Ілля, Єлисей чи Самуїл.

Мова пророків була досить специфічна, вони вживали таких виразів, як «Так говорить Господь», або «Це явив мені Господь» і т. д.

Досить важко визначити, хто був останнім пророком Старого Завіту, тому що пророцтво в Ізраїлі згасло так само непомітно, як і непомітно з’явилося. У всякому разі, десь 200-300 років перед Христом в Ізраїлі вже нема пророків, лише появляються коментарі до Тори чи пророків. Ці твори вже не мають, в основному, пророцького характеру, у всякому разі, не відомі вже такі виразні пророки, як раніше – до чи відразу після вавилонської неволі у VI ст. до Христа.

Новий Завіт з перших сторінок вже говорить про пророків: це і старець Симеон у храмі, що пророкує Марії, і пророчиця Анна при тому ж храмі, і потім Йоан Хреститель (хоча останній волів себе пророком не називати). І врешті, Ісус Христос – найбільший з пророків. Його мова справді пророцька: «Істинно, істинно кажу вам», «Ви чули що було сказано, а Я вам говорю…» і т. п.

Після Зішестя Святого Духа одним з його дарів був дар пророцтва. Цікаво те, що пророки первісної Церкви тішилися величезним авторитетом: їх навіть слухали  Апостоли, учні Христа (Дн 11, 27-30).

Щодо фальшивих пророків, то про них говорив ще Христос: «Стережіться лжепророків, що приходять до вас в овечій одежі, а всередині – вовки хижі. Ви пізнаєте їх за плодами їхніми» (Мт 7, 15-16). Або коли говорив про «останні часи»: «Чимало лжепророків устане і зведуть багато людей» (Мт 42, 11), чи трохи далі: « … бо встануть лжехристи та ложні пророки, які чинитимуть великі знаки й чуда, щоб, коли можна, звести навіть і вибраних» (Мт 24, 24). Також Йоан Євангелист попереджає про лжепророків: «Любі, не кожному духові вірте, а випробовуйте духів, чи вони від Бога, – багато бо лжепророків прийшло на світ» (1 Йн 4, 1).

Щодо пророцтв сьогодні, то їх належить відрізняти від «об’явлень», які хтось має, і які можуть бути визнані або не визнані Церквою. Пророцтво – це дар Святого Духа, і визначити, правдиве воно чи фальшиве, найпростіше можна за інструкцією, про яку була мова вище, тобто з Книги Второзаконня: якщо пророцтва здійснюються, тоді скоріше за все воно від Бога, якщо більшість з «пророцтв» не здійснюється, тоді вони – звичайна людська фантазія.

Щодо об’явлень, то всі вони після того, як завершилося написання Нового Завіту, називаються «приватними об’явленнями» або ще деколи «спеціальними об’явленнями». Деякі з таких приватних об’явлень визнані Католицькою Церквою, як наприклад об’явлення Матері Божої в Лурд чи у Фатімі. Інші, натомість не визнані, як наприклад у Меджугор’ї, чи особисті об’явлення Вассули і багато інших. Проте належить пам’ятати: навіть визнані Церквою приватні об’явлення, тобто всі ті, які мали місце після закінчення редакції Нового Завіту, не є обов’язковими для віри, як є той же Новий Завіт. Церква лише заохочує до цих об’явлень, як до таких, які у наш час ілюструють деякі аспекти Євангелія,  як хоча б життя Матері Божої.

І головне. Найбільшим пророком був і є Ісус Христос. Найбільшим пророцтвом є Його слова, які ми читаємо в Євангеліях. Християнину належить постійно вчитуватися в ці слова, належить постійно поглиблювати свій особистий зв’язок з Ним. Читання Слова Божого – це як споживання хліба чи пиття води, після яких вже немає голоду чи спраги, і немає потреби в «додаткових об’явленнях». Христос говорить: «Той же, хто нап'ється води, якої дам йому я, – не матиме спраги повіки. Вода бо, що дам йому я, стане в ньому джерелом такої води, яка струмує в життя вічне» (Йн 4, 14). Або в іншому місці: «Я – хліб життя. Хто приходить до мене – не голодуватиме; хто в мене вірує – не матиме спраги ніколи» (Йн 6, 35).