“Якщо ми несерйозно ставимось до літургійного життя, то чому б мали інакше ставитись до решти аспектів нашого життя”, — о. Василь Рудейко
Про календарні питання, сучасні виклики перед літургійним життям, мову молитви та багато іншого ми говоримо з о. Василем Рудейком, доктором богослов’я, заступником голови Патріаршої літургійної комісії УГКЦ, доцентом кафедри літургійних наук УКУ.
— Отче Василю, нині доволі часто у різних колах йде мова, що потрібно щось змінювати у літургійному житті?
— Справді, я належу до когорти науковців та практиків, для яких літургійне життя не обмежується недільним ходінням на євхаристійне богослужіння з огляду на т.зв. “недільний обов’язок”. Особисте молитовне життя і молитовне життя Церкви є для мене щоденною потребою. Звідси живе зацікавлення не лише загальними знаннями про богослужіння, а спроби вникати в деталі.
І саме тоді, коли ти починаєш вникати в деталі, починаються питання, на які впродовж багатьох десятиліть і навіть століть ніхто не давав серйозних відповідей, а якщо й давав, то вони залишились непоміченими з багатьох причин. Передусім, розвиток богослужіння та його практика Церквою не завжди проходили шляхом еволюції, яку можна легко прослідкувати і зрозуміти як це все проходило. Окрім цього, дуже часто запропоновані у минулому відповіді були некоректними або лише поверхневими, а відтак не лише не розв’язували питання, а й створювали додаткові труднощі до вже існуючих. Тому нині часто панує думка, що богослужіння, мовляв, послуговується якоюсь власною “логікою”, яка може і навіть мусить ігнорувати звичайну людську логіку, а тому Вечірню можна служити зранку, Утреню увечір, “молитви вірних” мовити пошепки, 14 вересня вважати 1-м, “виходячи” з вівтаря, не зовсім виходити, робити вхід, насправді виходячи… І цей перелік “особливостей” можна продовжувати до безкінечності.
— А чи це все не створює складність розуміння літургійного життя? І таким чином частина парафіян може обмежуватися лише недільним (і то не завжди) богослужінням, бо все решта їм заскладно?
— Складність з’являється лише тоді, коли є бажання спростити досвід християнського життя. Треба розуміти, що питання віри є складними питаннями і легких відповідей шукати тут можна лише тому, хто цікавиться вірою поверхово. Але будь-який досвід віри є складним, оскільки він є спробою пояснити щось, що є поза межами нашої уяви. Саме тому у головному молитовному тексті нашої Літургії ми визнаємо, що Бог, в якого ми віримо і з яким намагаємось співдіяти для нашого спасіння, є “Бог несказа́нний, незвіданий, неви́димий, незбагне́нний, вічно Су́щий і так са́мо Су́щий”. Тому, звичайно, тим, які обмежуються недільним обов’язком, воно буде складним, але для тих, які хочуть щоденно жити вірою — а саме для них і створені богослужіння — участь у них буде щоденним поглибленням їх віри і живленням її.
Все ж природна складність богослужіння не є аж такою великою проблемою. Людина спроможна усвідомлювати власну обмеженість перед лицем недосяжності Бога. Складніше є у тих випадках, коли початково логічні і зрозумілі слова, жести, дії, структури богослужіння внаслідок чисто людських занедбань створюють перепони для розуміння того, що можна охопити звичайною людською логікою. До прикладу, початково священник мовив усі молитви вголос і вірні могли слідкувати за цими молитовними текстами і погоджуватись із ними, відповідаючи словом “Амінь” (дослівно: Саме так!). Згодом, із не зовсім зрозумілих причин, ці молитви священники почали мовити потихо, виголошуючи лише їх завершення. Внаслідок цього “Амінь” вірних стало лише символічною відповіддю на текст, якого вони не чують. Це елементарна помилка, яку необхідно виправити для того, щоб богослужіння знову набуло природного для нього логічного перебігу. У цих молитвах немає нічого, що священник мав би приховувати від людей. Навпаки, ці тексти розкривають для людей те, що відбувається на богослужіння саме в той момент, коли мовиться та чи інша молитва.
Або інший вже класичний приклад із календарем. Елементарна астрономічна помилка дохристиянського імперського астронома стала для деяких Церков майже маркером їх ідентичності, пояснення якої вимагає “символічних” трактувань часу, як особливо церковного. Насправді ж це елементарна помилка, позбутись якої можна вже нині, як це і зробили вже католицька, протестантська і більшість православних Церков, не втративши при цьому ані традиції, ані духовості.
— Як на Вашу думку, що потрібно змінювати?
— Існує величезний спектр церковних традицій, які нагально потребують змін. Про молитви священника вголос та церковний календар я щойно згадав. З цього напевно можна почати. Але це лише початок змін. У візантійській традиції дуже занедбаний душпастирський вимір літургійних богослужінь. Священник і вірні від початку богослужінь сприймаються як дві окремі групи людей — священники є “хранителями” святилища, а вірні виступають більше як ті, яким священники щось “уділяють”. Натомість, первинна логіка богослужінь візантійського обряду передбачала спільне перебування вірних та священника у тому самому літургійному просторі. Спочатку зібрана спільнота вітала священника при вході у храм, відтак йому давали богослужбовий одяг (свого роду делегували його для служіння в імені церкви), тоді відбувався вхід у храм вірних, де вірні разом зі священником співали і слухали Слово Боже, обмінювались поцілунком миру і аж після того священник входив у святилище, щоб в імені Церкви молитись Богові про дар Духа Святого на них і на дари, які священник разом із вірними споживали на відпущення гріхів і життя вічне. Відтак священник виходив із храму, прощаючись із вірними до наступної молитовної зустрічі.
У сучасній структурі все це затратилось. Більшість молитов вірні не чують, обряди стали “символічними” і перестали сприйматись у їх властивому значенні. Частково такий хід богослужіння зберігся у Літургії, яку очолює єпископ, але і там вони затемнені елементами придворного царського церемоніалу, яким наша Літургія “збагатилась” особливо після XVI століття, не в останню чергу через вплив Російської Православної Церкви.
Те ж стосується богослужінь добового кола. Початково це були молитви усієї церковної спільноти, але з часом їх “прив’язали” до духовного уставу священників та “богопосвячених осіб”, які отримали обов’язок мовити їх “в імені Церкви”. Внаслідок такої зміни ці богослужіння до великої міри перестали бути діалогом, скоріше ми бачимо какофонію, де частини богослужінь дублюються, пересуваються з своїх місць, втрачають властиву їм послідовність і свою природну логіку. Наприклад, на вечірні замість запалювання вірними свічок під час співу “світло тихе” відбувається кадження престолу і то не завжди, а лише у більші свята. Утреню практично неможливо молитись вірним зранку, адже в рамках одного богослужіння пропонується декілька варіантів ранкової молитви, яку ми сприймаємо як одне дуже довге богослужіння. Молитви Вечірні та Утрені, завданням яких є супроводжувати окремі елементи того чи іншого богослужіння, збито у групи — 8 на Вечірні та 11 на Утрені — які священник потихо мусить “відмовити” на початку кожного з богослужінь.
Прикладів такого спотворення традиції можна множити до безкінечності. І, звичайно ж, всі ці спотворення, що виникли історично, не допомагають ані краще слідувати богослужінню, ані спробам його осмислення.
— Отче, Ви роками говорите про необхідність календарної реформи. Чому це потрібно, коли і як це має статися?
— Справді, я вже багато років говорю і пишу про цю проблему не в останню чергу тому, що на тлі інших вона виглядає напевно найразючіше. Особливо у найурочистіші дні літургійного року — Різдво Христове та Воскресіння — серед тих вірних, які справді цікавляться і живуть традицією, виникає природне питання: “Чому християнам неможливо святкувати ці свята разом?”. На відміну від давніх часів, коли інформація була доступна лише фахівцям, нині проконсультуватись щодо цього питання не зможе лише лінивий.
Свого часу основним аргументом було те, що різниця у святкуваннях полягає у різницях конфесійної приналежності — “католицьке”-”православне” Різдво чи Пасха. Нині навіть такий аргумент перестав існувати, оскільки для абсолютною більшості Православних Церков Різдво є “католицьким”. Але суть питання зовсім не у тому — “католицьке” Різдво чи “православне”. Суть питання полягає у тому, чи хочемо ми визнати те, що 25-е грудня настає тоді, коли настає відповідний порядок розміщення планет чи тоді, коли сказав імператор Юлій Цезар? І якщо для нас указом є не Богом сотворене небо, а Юлій Цезар, то чи готові ми і в звичайному житті використовувати цей помилковий календар? Насправді ж питання стоїть навіть глибше: Якщо ми дозволяємо собі не виправляти помилки у молитовному житті (яке безперечно є надважливим аспектом життя віруючого), то чи аж так важливо виправляти інші помилки, які ми робимо, напр., те ж саме “ходіння до церкви” чи хабарництво, крадіжки тощо?
Якщо ми несерйозно ставимось до літургійного життя, то чому б мали інакше ставитись до решти аспектів нашого життя? Тому, я вважаю, що питання реформи календаря заторкує важливий аспект реформи нашого особистого життя: чи маю я виправити зауважену помилку, чи радше придумати якесь “символічне” пояснення, чому я цього не маю робити? Чи на часі міняти щось взагалі?
Календар можна змінити будь-коли. Це не є жодною проблемою для здорового церковного організму. Найкраще перевести календар з юліанського на астрономічний між святами Успіння та Різдва Пресвятої Богородиці, а якщо точніше, то 1-го вересня почати з святкування Індикту разом із більшістю християнських Церков, а не чекати до 14-го, щоб тоді святкувати “церковне” 1-е вересня.
— Виглядає на те, що у літургійному житті у нас існує немало стереотипів та маніпуляцій, напевно суттєво менше, ніж в історії, але достатньо для того, щоби бути в омані або самоомані. Наскільки ці стереотипи розділяють не лише вірні, а й священники, єрархія. Чи може цей злам бути безболісним?
— Літургійне життя, як і все решта у будь-якій суспільній справі, потребує постійного переосмислення. Бо Літургія Церкви хоч і є частково даною Богом через Ісуса Христа і Святого Духа, все ж твориться людьми. Літургійні тексти і обряди мають своїх авторів, навіть якщо ми й не завжди знаємо їх конкретні імена. Вони передаються звичайним людським способом через письмо чи наслідування, а тому можуть підпадати як помилкам при переданні, так і помилкам при трактуванні.
Візьмім, до прикладу, вже згадані “тихі” молитви. Термін, яким їх означали в грецькій мові (μυστικος) і в церковнослов’янській (тайний), означає і “таїнственний”, і “тихий”. Чому в одному випадку (молитов священника) “тайно” почали сприймати як “тихо”, а в іншому (в пісні “ми херувимів тайно являючи”) як “таїнственно”, — ніякого адекватного пояснення нема. Але таке трактування спричинилось до того, що впродовж багатьох століть священники мовили молитви тихо, вірні сприймались як миряни, недостойні чути ці духовні тексти, і в остаточному варіанті втратили всі, бо священники не могли слідувати співу вірних, вірні — богослов’ю молитов, Літургія з діалогічної дійсності перетворилась у паралельні моління “клиру” і “мирян”. Інколи, як і випадку молитви приготування до причастя, на додаток до тихих літургійних молитов почали молитись “нормальну” молитву “Вірую, Господи і ісповідую”.
Складно сказати, наскільки хто що розділяє чи ні. Для багатьох людей, і священників в їх числі, літургійні богослужіння не обов’язково є осмисленими. Їх роблять, “бо така традиція”, не задумуючись над закладеною в них логікою. То як хитання труною з померлим над порогом: ніхто не знає для чого, але всі роблять. Таке ставлення до літургійної молитви є магічним і не має нічого спільного з християнством. Християнська молитва є логічною, тобто осмисленою. Христос свої дії на Літургії пояснював словами — ламав хліб, показував на нього і казав: “це моє Тіло, яке за вас ламається”, на вино — “це моя Кров, яка за вас і за багатьох проливається”. І так з усім, що Церква робить. Вона пояснює літургійну дію молитовним словом, робить богослужбу словесною, тобто здатною бути висловленою людськими словами.
Зрозуміло, що будь-які зміни потребують часу для осмислення і звикання. Але я б не боявся “болючості” процесу змін. Це як лікування: ми знаємо, що біль є необхідний для зцілення.
— Ви згадали, що багато Православних Церков вже перейшло на новий календар. Чого б ще ми могли повчитись в інших Церков спільної з нами традиції? Де ми відстаємо?
— Думаю, що найбільше ми відстаємо в осмисленні нашої традиції. Багато досліджень у царині літургійної традиції вже зроблено, але практичних висновків з цих досліджень не зроблено. Ви згадали календарне питання. Лише лінивий не свідомий того, що календар помилковий і потребує абсолютно логічних і правильних змін. Найбільше ми відстаємо у рішучості виправляти вже відомі помилки. Християнин повинен завжди бути на боці правди. Знати її і не свідчити її своїм життям, а сюди невід’ємно належить літургійне життя, є великою проблемою свідчення правди.
До прикладу, Православна Церква Еллади свого часу видала багато синодальних послань, які стосувались літургійного життя і багато чого з них було впроваджено в життя, зокрема, одне із них говорить про мовлення молитов вголос і заохочує до відновлення цієї давньої і правдивої традиції. Кілька років тому Православна Церква Америки видала розпорядження щодо виправлення певних помилок у чині Літургії Передшеосвячених Дарів і відновила давній чин причастя на цій Літургії, який був спотворений впливом схоластичного богослов’я на візантійську літургійну традицію.
— Що отці на парафіях можуть почати робити вже зараз? Бо перейти на новий календар вони ясна справа самі не можуть, але чи можуть читати молитви на голос? Робити якісь інші виправлення помилок. Чи потрібно на це питати дозвіл в єпископа?
— Найкраще, що отці можуть зробити на своїх парохіях, — відкрити школи молитви. Це означає передусім, що самі отці мають почати серйозно ставитись до того, що вони роблять. Вони повинні увійти в глибину літургійної молитви, зрозуміти для себе, що означає кожна деталь богослужіння, зрозуміти логіку тексту, ходу богослужіння. Це дещо складний шлях, але він необхідний перед тим, як почати робити будь-які зміни. Інакше справа лише погіршиться, бо реформувати щось відповідно до власного розуміння, лише продовжить спотворення, які закрались в нього впродовж віків. Кожній зміні має передувати докладне дослідження історії, богослов’я і душпастирської цінності того чи іншого обряду чи тексту.
Важливо, щоб літургійні питання стали предметом дискусій серед священників і вірних. Вони повинні ставити питання про логіку всього, що відбувається на богослужіннях. Ці дискусії можуть стати плідним ґрунтом для майбутньої літургійної реформи.
— У римо-католиків відбулась літургійна реформа після ІІ Ватиканського Собору, що ми можемо почерпнути з неї зараз, які висновки можемо зробити?
— Літургійна реформа відбулась не лише у Римо-Католицькій Церкві. Є й інші Східні Католицькі Церкви, такі як Сиро-Малабарська, Маронітська, Мелхітська тощо, які теж провели свої літургійні реформи. У всіх них можна щось почерпнути для приготування власної літургійної реформи. Більше того, молитовна традиція УГКЦ теж була “реформована” у 40-х роках минулого століття. Щоб упевнитись в цьому варто лише глянути у літургійні книги УГКЦ перед т.зв. римськими виданнями. Це теж потребує осмислення саме зараз, бо зміни були зроблені не на користь відновлення давніх традицій. Але повернімось до літургійної реформи ІІ Ватиканського собору.
У постановах синоду УГКЦ за 2006 рік говориться, що Конституція ІІ Ватиканського собору про святу Літургію є основоволожним документом для усієї Церкви. Щоправда, в УГКЦ не існує жодних напрямних як саме застосовувати цей документ у літургійній практиці. На мою думку, цей документ є надважливим передусім для розуміння того, що таке Літургія Церкви і літургійна традиція. Цей документ визнає, що літургійна традиція потребує постійного чування над тим, щоб у неї не закрадались елементи, невідповідні духові християнської молитви, щоб обряди були шляхетно простими і зрозумілими молільникові, щоб скарбниця літургійної молитви живилась Святим Письмом, щоб житія святих і літургійні тексти були позбавлені неісторичної легендарної інформації. Обряди мають бути перевірені відповідно до їх джерел, читання Святого Письма має відповідати логіці і об’єму, яким молільник буде спроможний слідувати.
Але не потрібно забувати і про те, що за кілька десятиліть до початку ІІ Ватиканського собору синодами єпископів УГКЦ під проводом митрополита Андрея Шептицького вже були сформульовані загальні принципи реформування нашої літургійної традиції. Тому ми маємо з чого починати. Вартує лише оголошення нашою Церквою початку чи радше відновлення праці над оновленням літургійної традиції. Фахівців для цього теж вже є достатньо як в Україні, так і за кордоном.
— Останньо Ви брали участь в виданні “Молитовного Псалтиря”. Традиція моління псалмами є відносно популярною і стала популярнішою під час війни. Чому так на Вашу думку? Наскільки молитва псалмами є літургійною і чи потрібно в цій традиції щось реформувати?
— Серед усіх біблійних книг і у часи Старого Завіту, і в часи Нового, Книга Псалмів чи Псалтир завжди посідала особливе місце. І воно зовсім не дивно. Понад 150 поетичних текстів більш ніж 2500-літньої давнини охоплюють величезне різноманіття життєвих ситуацій, у яких люди віри висловлювали перед Богом увесь спектр своїх досвідів – від болю і відчуття вселенської покинутості до чудесного радісного суголосся усього сотвореного Богом на Його славу.
Саме тому віддавна псалми читали молитовним чином, поєднуючи їх із піснеспівами, молитвами, проханнями до Бога «відкрити очі ума», «вкласти в серце Духа», «запалити Словом».
Я б не назвав стихослов’я псалтиря так, як воно є у псалтирі, літургійною молитвою. Молитовний псалтир виник передусім як особиста молитва монашества IV та подальших століть. Все ж псалтир є невичерпною скарбницею для літургійної молитви. Поодинокі псалми і окремі вірші з них лягли в основу літургійних текстів. Форма, виражальні поетичні засоби та богослов’я псалмів надихали християнських авторів до створення літургійних текстів. Я б поки що обмежився не стільки реформою літургійного псалтиря, скільки розкриттям багатоманітності моління ним.
— Ви є одним з натхненників Календаря “ДивенСвіт”. Розкажіть про ціль цього проекту. Чи допомагає він в літургійній реформі?
— Про ціль проекту говорить опис додатку “ДивенСвіт”, тому тут обмежусь лише кількома словами. Краще один раз спробувати, ніж багато разів почути. Ціль дуже проста — наша сучасна літургійна традиція дуже складна і заплутана, настільки, що навіть для священників, які мали би бути фахівцями у цій царині, інколи дуже складно правильно укласти богослужіння на конкретний день, особливо коли там співпадає кілька святкувань. Тому його перша і основна ціль — допомогти молільникові прийти до храму і замість того, щоб дбати про правильну послідовність довжелезних літургійних текстів, просто слідувати текстові і молитись.
Окрім того, цей проект переслідує також і дидактичну мету — деякі молитви вказані на їх початкових місцях, там, де вони б мали слугувати допомогою і розумінні ходу богослужіння. Вони виділені курсивом і дужками (як додатки), але все ж для того, хто хоче глибше розуміти молитву Вечірні, Утрені, Часів, Літургії, вони стануть доброю нагодою для цього.
— Ви почали з того, що є “когорта науковців і практиків” які вболівають над реформою богослужіння. Чи ця “когорта” є об'єднана якимось чином? Можете назвати ініціативи, проєкти, або окремих інших науковців які працюють в цьому напрямку?
— Когорта об’єднана любов’ю до молитви і правди. Вона досить строката і не обмежена ані часом, ані простором, ані конфесією. Сюди входять о.Хуан Матеос, о.Олександр Шмеман, Папа Бенедикт XVI, о. Павлос Кумаріанос, диякон Микола Денисенко, о. Андрій Дудченко, Едуард Бердник,
Основний проект — логічна служба. Ініціативи — від щорічних інтерв’ю про необхідність переходу на астрономічний календар до серйозних наукових джерельних досліджень з висновками і пропозиціями щодо того, як можна ці джерела застосувати у сучасному молитовному житті Церкви.
— Напевно не помилимося, якщо скажемо, що для багатьох вірян всі ці літургійно-молитовні проблеми починаються з мови богослужіння. Ви один з авторів сучасних перекладів богослужбових текстів. Які зараз тексти першочергово потрібно перекладати? Які Ваші зауваження до сучасних перекладів? І чи варто Церквам мати уніфіковані тексти молитов?
— Насправді питання мови богослужіння цікавить не дуже багатьох. І священники, і вірні надто поверхово ставляться до літургійних текстів, щоб дискутувати про якість їх перекладу. Назагал мало хто зауважує справжні помилки у цих текстах. До прикладу, у символі віри — а це один із центральних текстів нашої традиції — свідчення про прихід Христа зазвичай перекладають майбутнім часом (і знову прийде судити живих і мертвих), хоча і грецький оригінал, і офіційний церковнослов’янський текст поданий у теперішньому “і паки грядущого” (і знову приходячого). Теперішній час у випадку Христа є природним, бо Він — Сущий, “Ісус Христос учора й сьогодні — той самий навіки” (Євр. 13:8). Окрім того, в головній молитві Євхаристійної Літургії (яку, на превеликий жаль, читають тихо, а тому на неї не звертають достатньої уваги), ми благодаримо за “друге і славне зновупришестя”, як за вже доконаний факт, з тої ж таки причини — Літургія понадчасова подія. Все ж я думаю, що мало хто з вірних чи навіть священників вловлює такі нюанси молитовного тексту.
Перекладати потрібно усі літургійні тексти передусім тому, що більшість сучасних перекладів не була зроблена з оригінального, тобто з грецького тексту, а робити переклад із перекладу, навіть дуже вдалого, — справа невдячна. Переклад псалтиря вже зроблено. Необхідно продовжувати переклади інших літургійних книг — Часослова, Тріодей, Минеї, Октоїха, Служебника тощо. Більше того, перекладати потрібно постійно, оскільки ніхто не може створити абсолютно досконалий текст. Переклад літургійних текстів — свідчення того, що літургійна традиція осмислюється, а його відсутність, навпаки, говорить про те, що літургійне життя у занепаді, не відіграє тої первинної ролі, яку йому відведено церквою, згідно із конституцією ІІ Ватиканського собору: “кожне літургійне богослужіння – оскільки є ділом Христа-Священика та його Тіла, тобто Церкви, – є найвищою мірою священнодіянням, і жодне інше діяння Церкви не рівняється з його дієвістю ні значенням, ні ступенем”.
Щодо уніфікації, то у церковному контексті це річ дуже невдячна. Я б сказав навіть небезпечна і не відповідна духові Євангелія, яке нам передане у чотирьох версіях — від Матея, Марка, Луки та Йоана. І хоча в історії існували спроби зробити із них єдиний цілісний текст, Церква цього не прийняла, залишивши чотири окремих версії. У чомусь вони співпадають, щось у кожному з них відмінне. Те саме стосується і молитовної традиції. Мало хто з наших вірних зауважував, що існує дві версії молитви Отче наш — одна у переданні євангелія від Матея (6:9-13), інша від Луки (11:2-4). Тому і в Церкві не існує якогось єдиного “магічного” тексту чи формули. Є віра у Бога і довіра до Духа Святого, який Церквою провадить.
— Сьогодні ми маємо свято Преображення, яке ще часом називають Спаса. Так й інші свята нерідко мають подвійні назви, у тому числі народні. Де існує межа між народною побожністю, народними звичаями і дотриманням чистоти віри? Скажімо, як нещодавнє свято мучеників Маккавеїв, яке в народній традиції отримало назву Маковія і супутні традиції. Чи різдво Івана Хрестителя, яке частіше напевно називають Івана Купала.
— Це тема для окремого інтерв’ю. Проблема у тому, що у тих випадках, коли не існує серйозного осмислення віри, вона перестає були логічною і віддається на поталу різноманітним інтерпретаціям, які часто мають до неї дуже опосередковане і, я б навіть сказав, протилежне її змістові відношення.
Народні “Спаси” множаться з кожним роком і я не здивуюся, якщо за якийсь час кожен день нашого календаря буде присвячений якомусь “спасові”, які обростуть власними легендарними житіями і будуть відводити вірних від справжньої віри. Маковія і Купала — класичні приклади, особливо останній. Іван Купало — давній слов’янський переклад грецького “Йоаніс Ваптістіс” (Йоан Хреститель). Слово “ваптістіс” означає дослівно — “той, який купає, занурює у воду”. Звідси слов’янські слова “купіль” і “купало”. А далі, через те, що термін назви святого змінився на “хреститель”, щоб підкреслити те, що купіль ритуальна, хрещальна, слово “купало” треба було якось пояснити. І тоді почали з’являтись міфи про якогось слов’янського бога “Купала”, якого ніби то мали замінити християнським Йоаном Хрестителем. Те саме з “Колядою”, слов’янізованим терміном латинського “Calendae” (оголошення першого дня місяця), яке доповнило “пантеон” давніх слов’янських богів.
Саме для того, щоб традиція не обростала такими “інтертрепаціями” і потрібне постійне її осмислення. Адже, за словами того ж таки ІІ Ватиканського собору, “Літургія складається з тієї частини, яка є незмінною, оскільки божественно встановлена, і з тих частин, які улягають змінам і з бігом часу можуть мінятися, – або й мусять, якщо в них, бува, закралося щось неузгоджене із внутрішньою природою самої Літургії або ж якщо вони стали невідповідними”. Треба дбати, щоб Літургію не “відправляли”, а молились, щоб покійника не “відспівували”, а молились за його упокій, бо завданням Літургії передусім і є молитись. Літургія і є молитвою Церкви.
Межею завжди є джерела. Їх знання є абсолютно необхідними для правильного розуміння, а відтак і звершення літургійної молитви. Потрібно чітко знати, на основі чого ми робимо той чи інший жест, що є в основі тої чи іншої літургійної молитви. Для християн таким первинним джерелом є звичайно ж Святе Письмо. Саме до нього необхідно завжди звертатись за порадою, до нього, як до масштабу віри, треба рівняти свою молитовну традицію. З осмислення Слова Божого треба формувати свою молитовну традицію.
— Що конкретно може зробити вірний, який прочитає це наше інтерв'ю, як окремим людям сприяти літургійній реформі?
— Живо цікавитись літургійною молитвою. Поглиблювати свої знання, читаючи солідну наукову літературу. На щастя, у сучасному світі доступ до фахової літератури є надзвичайно широким. Головне, не обмежуватись дописами інтернетних “експертів”, постійно перевіряти інформацію, слідкувати за тим, якими джерелами послуговувався хтось, щоб пояснити той чи інший феномен віри. Не покладатися на “свідчення” невідомих “духовних старців”, а звертатись до науково вивірених досліджень, черпати знання із кількох джерел, аналізувати їх, обговорювати, не задовільнятися примітивними поверховими поясненнями. Створювати при парохіях групи вивчення літургійної молитви. Але передусім самому молитися літургійною молитвою. З цього почнеться справжнє літургійне оновлення нашої Церкви.
##DONATE_TEXT_BLOCK##
