Єпископ Макаріос: Згода патріархів помісних церков щодо анафеми не потрібна
У середині жовтня помічник Вселенського патріарха Варфоломія Макаріос Христопольский дав Укрінформу інтерв'ю, в якому пояснив всі пункти рішення жовтневого Синоду Вселенської Церкви. У той же час росіяни підготували свою відповідь преосвященнійшому Макарію, де, вибірково і фрагментарно цитуючи архіви, силкуються довести, що анафему Вселенський патріарх зняти не може, якщо зняття не схвалено усіма патріархами. Занурюючи нас у деталі XV-XVI, і частково XVIII-XIX століть, росіяни знову намагаються оскаржити першість Вселенського патріархату. Преосвященніший Макаріос через Укрінформ надає свої пояснення на російські коментарі. Свою репліку він попросив назвати так:
МОЯ ПОРАДА МОСКОВСЬКІЙ «ПРАВОСЛАВНІЙ ЕНЦИКЛОПЕДІЇ»
«Церковно-науковий центр «Православна Енциклопедія» (далі – РПЕ), – пише єпископ, – опублікував коментарі до інтерв'ю, яке я дав українському інформаційному агентству «Укрінформ» і яке стосувалося прав Вселенського Патріархату приймати і розглядати апеляції духовенства помісних православних церков. Приймаючи з подякою коментарі РПЕ, хочу, однак, висловити кілька уточнюючих думок, які, сподіваюся, РПЕ опублікує повністю, як і саме інтерв'ю (а не вибірково). Це допомогло б зацікавленому і шукаючому відповіді читачеві скласти об'єктивну думку.
1. Дві цитати з документів, прийнятих Православними Церквами і опублікованих РПЕ, стверджують, що Вселенський Патріарх має право розглядати такі відозви тільки «якщо інші Патріархи погодилися брати участь у розгляді» («ει δε συναινέσειεν και οι λοιποί Πατριάρχαι»).
Для тих, хто не знає грецької мови, підкреслю, що грецька частка ««ει δε», яка використовується в цій фразі, насправді виражає умовний спосіб або побажання. Вона не вказує на необхідну умову.
2. Жодні апеляції такого типу (εκκλητο προσφυγής) не подаються усім Патріархам помісних церков. В історії Православної Церкви та в архівах Патріархії не було жодного випадку, коли така апеляція подавалася іншому примату, окрім Константинопольського патріарха. Якщо в російських архівах існують апеляції, надіслані до Москви з проханням, щоб рішення прийняв Константинополь, було б добре, щоб вони їх представили, щоб їх могли розглянути і ми, і весь православний світ.
Отже, теза РПЕ про те, що «до розгляду його питання (апеляція патріарха Філарета – прим. ред.) заявник, який не погоджується з рішенням Помісного Синоду, повинен звернутися до всіх Патріархів, а не тільки до Константинопольського», є історично необґрунтованою, антицерковною та неканонічною. Очевидно, що якщо така апеляція буде подаватися, інші Патріархи перенаправлять її до Константинополя, оскільки за каноном вони не можуть вирішувати такі питання.
3. Згода Патріархів помісних церков, яке є бажаним, але не обов'язковим, ніяк не впливає на повноту і остаточність рішень, прийнятих Константинополем. Питання повноважень і влади проявляється пізніше – на етапі рецепції його рішення.
Тому не існує випадків, а якщо такі є, то їх можна порахувати на пальцях однієї руки, коли деякі Східні Церкви не приймали рішень Константинополя за такими апеляціями.
4. В інтерв'ю, яке коментує анонімний автор РПЕ, ми також згадували розгляд Томосу 1663 року, який я наводжу як допоміжний аргумент, що підтверджує Святі Канони 9 і 17 Четвертого Вселенського Собору з питань апеляцій. Проте, як зазвичай, цей аргумент використовується вибірково, отже, веде до перекручення початкового значення. Чому у московських авторів немає ніяких посилань на 9-й і 17-й Святі Канони, де чітко сказано про винятковий привілей Константинопольського патріарха розглядати такі апеляції і не згадується про необхідність консенсусу Патріархів помісних церков?
5. У РПЕ також використовується фраза з Томосу 1663 року про те, що в Константинополі рішення приймалися у присутності Патріархів інших церков. Цей факт, очевидно, згадується, щоб підкреслити, що для таких розглядів апеляцій, які направляються в Константинополь, потрібен консенсус й інших Патріархів. Але це невірно. Присутність Патріархів Східних Церков у Константинополі було звичайним явищем під час написання цього Томосу. Вона пояснювалася історичними умовами того часу. Однак не варто забувати, що цих Патріархів приймали як гостей у Константинополі. Їх запрошували до участі у роботі Синоду відкритого формату. Але вони брали участь з правом голосу і голосування як звичайні митрополити, при цьому жодної надвлади ветувати рішення патріарха у них не було.
6. Було б правильно, якби всі ті, хто цитує Томос уривками і не бере до уваги церковну етику, просто уважно вивчили кінцеві сторінки Томосу. Те, як Патріархи розставили свої підписи, показує – про який Синоді та про яку форму консенсусу йдеться. Патріарх Константинополя ставить свій підпис із резолюцією «обіцяю і підтверджую все викладене, як таке, що відповідає канону». В той час, як три інших патріарха підписують «підтверджуємо, що це відповідає канону, оскільки підписано патріархом». Таким чином, після того, як Константинопольський Патріарх запевнив і підтвердив цей текст (у цьому випадку Томос) як канонічний текст, цей текст (Томосу) отримав статус Святого Канону. Інші ж Патріархи підтвердили це своїм підписом. Якщо мої візаві відмовляються визнавати і це, то подальша дискусія стає безглуздою.
7. Щодо питання Болгарської схизми і покарань, накладених за неї Вселенським Патріархатом у 1872 році, про які говорить коментатор РПЕ, хочу уточнити, що Болгарське духовенство потрапило під санкції за те, що вони, при російському фінансуванні, вдерлися на подвір'я Константинополя з метою створення своєї власної церкви. Вважаю, що подальші коментарі з цього питання не потрібні. Нагадаю тільки, що Болгарська схизма була дозволена у 1945 році за посередництва та участі Матері-Церкви.
8. Нарешті, хочу нагадати шановним коментаторам РПЕ, що Єпископ Макаріос не забув згадати, що «Константинопольський Патріархат» пішов на Унію у 15-му столітті, оскільки помилка і випадкові огріхи одного Примату не обтяжують всю повноту Церкви. Також, помилки одного Митрополита не скасовують існування митрополії. Не дай нам, Господи, дійти до заяв, що чиїсь вчинки «заплямували»-«нашкодили» Церкві. Якби так було, мені було б важко повірити, що благочестиве російське духовенство, «захисники віри та зберігачі догматів отців Церкви, і справжні Православні» просили, вимагали і робили все мислиме і немислиме для того, щоб врешті-решт прийняти Патріарший чин від Церкви, яка нібито здалася Унії.
Постанемо у добрі, постанемо у Божім страху!»
