Єпископ Віталій Кривицький: Війна вимагає від нас щодня робити більше

Розмова з владикою Віталієм відбувалася у спокійній резиденції митрополита УГКЦ у безпечній Філадельфії під час його візиту до США. Проте реальність війни в Україні відчувалася у кожному слові.

Хоча мирність обставин таки, мабуть, вплинула на перебіг розмови: аналізуючи рік війни, ми більше говорили про те, що відбулося, якось у минулому часі, і у майбутньому - про мир та перемогу, які безумовно мають настати.

— У ці дні багато людей згадують, якими для них був ранок 24 лютого 2022 року. Мабуть, цей спогад не вдасться стерти з пам’яті. Як Вас застала повномасштабна війна?

— Перед початком цієї фази війни, ми про неї багато говорили, проте, ми все ж вірили, що в ХХІ столітті така повномасштабна війна не є можлива.

В останні дні відчуваючи, що от-от почнеться, почали готуватися. За півтори доби перед початком, пізно вночі, відбулося екстрене засідання Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій. Ми вирішили написати до Володимира Путіна, до релігійних діячів Російської Федерації, щоб хоч якось зупинити війну.

24 лютого я був у своїй квартирі-резиденції в Києві. Прокинувся о 5:10 від звуків вибухів. І наступні дні прокидався у той же час – тривали ранкові обстріли…

— Київсько-Житомирська дієцезія отримала удар однією з перших. Російські війська зайняли частину Чернігівщини і північ Київщини. Знаємо, що постраждали парафії та семінарія в Ворзелі. Чи зараз вдалося трохи оговтатися, відбудуватися і відновитися?

— Війна – це складна річ, вона змінює людей. У перші дні ми втратили ґрунт під ногами, бо ми потрапили у коло постійної невизначеності. Із визначеного залишалася наша дорога до неба, тут нічого не мінялося, вона навіть могла стати коротшою. Але коли настане той перехід, і що я маю зробити, стало для нас великим питанням, на яке ніхто не мав відповіді.

В той час ми перестали мислити стратегічно, але думали і діяли тактично. Більшість нашого часу у перший місяць війни займало вирішення щоденних питань – як вижити сьогодні, чим займатися, як поводитися. Велику частину дня мого займали розмови по телефону з різними підрозділами дієцезії, а також із різноманітними організаціями.

Згодом ситуація почала змінюватися, і після великого звільнення Київської області і півночі України ми ще більше повірили, бо вірили і до того, що ми йдемо до перемоги, це питання лише часу. Як наші вірні і співгромадяни, крім Бога ми також повірили і в наші сили – що ми варті більшого, що ми можемо робити більше. І з того моменту можна сказати, що дієцезія почала вертатися до стабільності, до того, що робили перед війною, а тепер вчилися це робити в нових реаліях.

Ситуація кожної парафії є іншою: на деяких стало значно менше людей, бо люди виїхали, а в деяких – значно більше, бо приїхали внутрішньо переміщені особи. Крім звичайних пастирських обов’язків, левову долю часу і уваги зайняли гуманітарні питання, бо всі ми сьогодні мусимо бути добрим самарянином, який може і має інші плани, але на дорозі зустрічає потребуючого. Під час війни закономірно потребуючих на дорозі зустрічаємо частіше, і тому маємо на це відповідати.

Зараз вже навіть думаємо про певні стратегічні кроки, щоб, якщо війна закінчиться завтра, ми знали, що робити, як відбудовувати державу. У певних моментах вона вже відбудовується, але пам’ятаймо, що ми все ще у гострій фазі війни, тому маємо зосереджуватися на нагальних питаннях.

— Чи ваші церкви на Київщині постраждали?

— Найбільше постраждала семінарія в Ворзелі, яка була повністю пограбована – окупанти забрали не лише загальні побутові речі, але й приватні речі семінаристів і викладачів.

Церква в Макарові була частково обпалена – це не так складно, воно піддається ремонту. Але це диво – бо церква дерев’яна, але вона, слава Богу, не згоріла. Навколо все вигоріло, але церква встояла.

Наші парафіяни з Макарова здебільшого змогли виїхати і згодом повернулися, тому загиблих з парафії не було, але зараз є дуже багато роботи з відбудови, бо багато будинків понищені.

— Що зараз займає найбільше Вашого часу?

— Мій час майже порівну поділений між адміністративною роботою управління єпархією та гуманітарною допомогою потребуючим. Це не лише зовнішня благодійність – це також служіння всередині Церкві, бо треба забезпечити всім необхідним наші парафії, щоб вони ставали зонами незламності, де люди можуть отримати те, що потребують. Кожна парафія має свій стиль, свої можливості і труднощі. Прагнемо забезпечити життєдіяльність, функціональність наших пастирських осередків, а також допомогти не лише нашим парафіянам, але усім, хто потребує.

— Зараз багато людей розповідають про те, що вони пережили протягом року і як це їх змінило. Як особисто Ви змінилися?

— Я це якось не до кінця усвідомлював у перші дні війни, але потім, коли розмовляв з одним психологом, то відкрив, що затих. Є багато людей, які намагаються бути медійними, висвітлювати тему війни, а в мене сталося зворотне – я замовк. Тексти, які я писав, якось не складалися, а коли нарешті міг дописати, втрачали актуальність. Попри те, що був завантажений різноманітними завданнями, задіяний у різні справи, але говорити про війну, писати навіть на сторінці Фейсбук не міг. Для мене це здавалося піаром, бо так багато про це говорять і можливо краще за мене, тому я не забирав цього слова і зменшив свою активність у соціальних мережах – не писав і не переглядав. Як і всі українці спочатку дивився багато новин, а потім зрозумів, що став залежним від інформаційних потоків. Після деокупації теренів нашої дієцезії став визначати собі час вранці і ввечері, коли дивлюся новини, але не переглядаю постійно, бо це забирає час служіння.

За ці місяці війни Господь дав мені відкрити, що людина може бути слабкою. Війна добре показує нам слабкості в інших і в собі. Війна вчить не засуджувати іншого, хто не здатен чогось зробити. А з іншого боку, війна вимагає від нас щодня робити більше. Межа між однією та іншою позицією є викликом. Де я маю прийняти людину такою, яка вона є, правдивою, не штучною, не з маскою, і як вона в критичній ситуації показує себе, а де я сам від себе, і оскільки є єпископом – від інших, робити все, що треба, і навіть більше, бо час вимагає.

— Чи було Вам страшно?

— Були такі моменти. Не можу приховувати, не маю навіть права, бо всі ми люди. Господь зберіг мене від панічного страху, який спонукає ховатися, але під час постійних ранішніх обстрілів приходила думка, що ось цього разу можу загинути, і приходив страх. Першим знаряддям проти цього є звернутися до Того, Хто руйнує страх у молитві. Це рятує. Під час війни моя молитва змінилася. Це вже була менше молитва сили («Все можу в укріплюючому мене» Флп 4,13), а більш молитва надії, що Господь нас не полишить. Це була молитва усвідомлення, що без Бога і дива від Нього ми є приреченими. І ми є свідками, як Бог відповідав на таку нашу молитву.

Ще одним інструментом у доланні страху був об’єктивний аналіз ситуації. Важливо було поглянути не лише з мого теперішнього місця, а стати над ситуацією і сказати собі: «Твій страх нормальний. Ти переживаєш обстріли. Ти маєш право боятися. Але страх не може бути безконечним». Це як страх перед темною кімнатою: людина може боятися, але мусить назвати на ім’я те, чого саме вона боїться.

У писанні є слова «Не бійся, бо я тебе ще наповню страхом» — і вони мене заохочують йти.

— Що і хто був для Вас опорою у найскладніші моменти?

— Це була молитва і Боже Слово, яке ми відкривали зовсім по-новому. Це були люди, які телефонували і казали: «Ми постійно думаємо і молимося за вас». Деякі телефонували і плакали. Я тримався, щоб не розплакатися сам, але їхні сльози були підтримкою, я розумів, що я є в їхньому серці, їхній молитві, думках. Я не сам.

Підтримкою були знаки, що Господь є поруч. Дива, що відбувалися, напували вірою. Наприклад, після присвячення Непорочному Серцю Марії Росії, щоб навернулася, і України, щоб вистояла, через тиждень російські війська відійшли від Києва і півночі України. Для мене це стало промовистим знаком. Починався лише другим місяць війни, ми ще не були такими визначеними і сміливими, як сьогодні. Але Господь показав цей знак, і його знаки не припинялися.

Окремі свідчення вірян, священиків, богопосвячених осіб, які мені доводилося чути на різних зустрічах, мене самого піднімали. Мені доводиться багато спілкуватися з людьми, тому таких свідчень я чув багато, тому ще раз переконувався, що Бог діє, немає чого боятися, треба йти вперед.

— Бути католиком у перші місяці в Україні було непросто, бо був момент, коли багато хто відчував обов’язком вкусити і сказати «А ваш папа…». Як Ви це переживали і чи відчували підтримку католицького світу?

— Саме від католицького світу ми і відчували найбільшу підтримку. У перші дні ми нікого ні про що не могли просити, бо настільки швидко все відбувалося. Навпаки, інші телефонували до нас і питали, що потрібно. Водночас, була певна частина людей, менш освічена і свідома того, що Папа робить для теперішньої ситуації, подолання кризи, що її викликала ця жорстока війна, які висували звинувачення. Я неодноразово просив цих людей дивитися у цілісно. Не лише брати до уваги жести і слова, які я сам особисто не сприймав і не сприймаю, а глобально, і тоді підтримку Апостольської Столиці добре видно.

Бути католиком у цей час, то переживати історію – міняються політичні партії, устрої, керівництво, а Церква залишається і йде далі. Це випробування для віри кожного з нас. Бо коли чуєш таке важке слово і не погоджуєшся з думкою Римського Архиєрея, завжди хочеться відвернутися, «вийти з човна». Але водночас усвідомлюєш, що це не вихід. Ми маємо плисти далі і паралельно вирішувати наші внутрішні питання. Бути католиком – це боротися за те, щоб у цілій спільноті був консенсус щодо принципових питань. Ми працюємо і поступово до цього доходимо, а всі крапки над і розставить історія і Господь.

— Що для Вас буде перемогою?

— Для мене перемога – це не лише поставити український прапор на деокупованих територіях. Це лише частина перемоги. Для мене перемогою буде не дати, щоб війна запанувала в серцях людей. Нам важливо не захворіти війною, бо збройна боротьба рано чи пізно закінчиться, це питання часу. Вірю в звільнення територій. Проте вважаю, що найважливіше буде позбутися ран війни в наших серцях, бо такі речі як ненависть, непрощення руйнують кожного з нас. Вони не шкодять ворогові, але нищать нас.

Не можу погодитися з висловом, який часто чую: «Не забудемо і не пробачимо». Не забудемо – однозначно так! Ми не маємо права забути, бо війна почнеться знову. Але чи не пробачимо? Те, що ми сьогодні не маємо сил цього зробити – це правда. І сьогодні ніхто у нас пробачення не просить, Росія і росіяни не роблять жодних кроків, щоб розпочати цей процес. Проте колись нам доведеться це зробити. Ми сьогодні про це не говоримо, перекладаємо на часи відбудови, але ми не маємо права загубити свідомості, що ми не маємо права вийти і з цього човна, ми не маємо права змінити політику нашого Господа, який сказав, що «як ви будете пробачати, так і вам пробачать».

Як це відбудеться? Після перемоги ми, мабуть, будемо багато про це говорити. Це не є питання одного року. Процес зцілення займе десятки. Але вже сьогодні мені хочеться закликати, щоб ми не втратили цього вектора, навіть після того як закінчиться війна і будуть звільнені наші території, щоб території нашого серця, де має панувати Божий мир, не були зайняті нічим іншим. Це найголовніша річ, бо після війни приходить період анархії, безладу, і ми не вистоїмо, якщо не розумітимемо, що потрібні міцні підвалини, які можуть бути лише в Бозі. У ньому фундамент, який допомагає нам сьогодні перемагати, і пізніше допоможе вилікувати рани серця.

— Яке Ваше ставлення до певної мілітаризації образу Бога, який природно відбувся за рік повномасштабної війни. «Бог носить форму ЗСУ», «Вірю в ЗСУ». Як пояснюєте цей феномен?

— Я глибоко поважаю людей, що вдягнули однострій, або не вдягнули, але захищають нашу державу. Проте вважаю, що не варто псувати героїзм цих людей, називаючи їх тими, ким вони не є. Словами «вірю в ЗСУ» оперують люди, що не вміють відокремити віру в Бога – трансцендентний напрямок, від віри в себе та інших людей. Ми довіряємо ЗСУ, ми віримо їм, що вони приймають правильні рішення, але ми віримо в Бога.

Чи ми мілітаризуємо Бога? Це довша дискусія. Я б сказав, що ми інакше підходимо до слова мир. Ми знаємо, що мир – це не відсутність війни, і він не приходить сам по собі, вже через те, що рушниця повішана на гачку. За мир треба боротися. Іноді, щоб запанував мир у серці, треба пройти через покаяння, а це важка боротьба. Щоб запанував справедливий мир, ми маємо захищатися зі зброєю.

Образ Бога під час війни – це складне і делікатне питання. Ми не маємо права робити бога з війни, зі збройних сил, але водночас, повинні повторювати, що навіть Царство Боже здобувається силою. У деяких процесах треба застосовувати силу, коли це необхідно. Часом з Ісуса Христа роблять такого собі пацифіста, але як пояснити факт, що апостоли носили мечі? По-перше, маємо правильно зрозуміти, ким є Бог і що Його місце не займе ніхто, а по-друге, чітко усвідомлювати, що деякі процеси є складними і для оборони, справедливості, миру треба застосовувати силу. Все, що ми робимо у другому пункті, має підводити до першого. З Господом маємо визначити, де червоні лінії війни, які не можна перетнути, Не наш егоїзм і наша ненависть мають нам диктувати, а саме Бог, який відкриває нам справедливість. Ми ще багато маємо зрозуміти.