Євангелія добрих справ: як переселенці на Львівщині самоорганізувалися

Про них нам розповіли сусіди з Фонду “Рідня”, які захопленні активністю молодих людей, що встигають дуже багато і працюють стратегічно виважено.

Їдемо до Стрия і місцеві мешканці нам точно вказують адресу куди йти, де шукати Євгена Мойсеєва, лідера ГО "GoFriends Save UA". Його самого немає на місці — є за Стриєм на одному з об’єктів їх спільноти. Поки чекаємо, спостерігаємо за людьми, які юрмляться коло будинку, на першому поверсі якого є піцерія. Завчасно ми знали, що Євген з колегами годує потребуючих, тому розуміємо, що скоріше всього потрапили вдало.

За якийсь час приїздить Євген і ми спускаємо у приміщення у підвалі під піцерією, а тут розкинувся простір(хаб), де багато молоді, більшість у своїх ґаджетах і комп’ютерах працюють. З цього простору і починаємо наше знайомство.

— Євгене, що тут у вас?

— ІТ-академія. Це наш перший соціальний проект, якому вже 5 років.

У мене у Києві була ІТ-компанія, яка налічувала 35 працівників. Якось, спілкуючись із львівськими айтішниками, дізнався, що ті навчають дітей-сиріт. Я – сам сирота. Виріс в інтернаті, природно мав проблеми із набуттям професії, працевлаштуванням… Так з’явилася ідея відкрити ІТ-академію для сиріт в Києві за підтримки Уповноваженого Президента України у справах дітей Миколи Кулеби (2014-2021) та пастора нашої протестантської церкви «Воскресіння життя» Віктора Березенка.

Ми проводимо одноденний майстер-клас, де знайомимо із ІТ-професіями: веб-дизайнера, таргетолога, маркетолога, блокчейн-розробника... Його відвідало понад 2 000 учасників – за час існування навчального закладу. Далі йдуть три практичних майстер-класи: із веб-дизайну, маркетингу та програмування, після чого – тести на логіку, пам’ять та англійську. Насамкінець – IT-camp і, врешті, ІТ-академія.

Не дивлячись на війну, відбулися майстер-класи в Мукачево, Івано-Франківську та, власне, Стрию, а також Львові – оnline. Їх відвідало біля 500 осіб. З них 60 відібрано на IT-camp, що відбувся в Моршині. Відтак 22 – запрошено в навчальний заклад.

Є діти, які на повному нашому утриманні: проживають в навчальному закладі, харчуються, купуємо їм одяг та взуття, а потім – допомагаємо із працевлаштуванням. Є й на денному стаціонарі, що називається: живуть у прийомних сім’ях, приміром, і навчаються у нас. А дехто навчається online.

— Євгене, ви відколи в Стрию?

— З початку цієї фази війни.

— А молоді люди? Теж звідкілясь приїхали?

— Більшість із Донецької області, а також із Харкова та Запоріжжя.

— Як вам вдалося організувати це приміщення під hub?

— То – ціла історія. Я з дружиною, чотирма дітьми, до речі, двоє з яких прийомні, винаймали будинок неподалік Ірпеня. З нами жила ще моя сестра з дитиною. Перші чотири дні війни по три-п’ять разів бігали у підвал ховатися, а тоді ухвалили рішення виїжджати. У Стрию мешкає кума. Вона нас прийняла.

З початку повномасштабного вторгнення разом зі згаданим Миколою Кулебою, національною, обласними та міськими службами у справах дітей евакуювали інтернатні заклади, будинки дитячого сімейного типу (БДСТ), багатодітні родини… Крім того, до Миколи Миколайовича зверталося багато людей з проханням допомогти з виїздом, транспортом, грошима, місцем для ночівлі…У двадцятих числах лютого через західну Україну проїхало/приїхало сила-силенна людей! І їм складно було знайти де переночувати. Наприклад, родину із 6 осіб поселили в старій квартирі моєї куми, де не працювала плитка, був поламаний бойлер. Довго вибачалися. Яке було наше здивування, що вони дуже вдячні за окреме помешкання. Якби це були спальники з карематами у шкільному спортзалі, теж почували би вдячність!

Так ми надумали орендувати склад чи швейну фабрику! Розглянули лікарню площею 4000 квадратних метрів. Однак там були проблеми з електрикою, гарячою водою, туалетними кімнатами, до того ж не було душових кабін… Зустрілися з мерією, оскільки лікарня перебувала на балансі міста.

— А що в лікарні хворих не було?

— Це – не центральна міська лікарня, а залізнична. Вона пустувала.

Отож, мерія пристала на те, щоби ми орендували те місце для переселенців, сиріт. Вона теж інвестувала в ремонт медзакладу, оскільки на це раніше було заплановано виділити кошти. Тож разом полагодили електрику, туалетні кімнати, встановили бойлери, зробили душові кабіни і скоро прийняли 170 осіб, які почали у нас жити.

— Євгене, ви обмовилися, що самі – також сирота. Розкажіть, як так сталося?

— Народився в Краматорську на Донеччині. Коли мені було 5 років, у нашу родину прийшло прокляття – за рік її, фактично, не стало: помер дідусь, бабуся, мама, ще одного дідуся вбили, а тата і брата посадили у в’язницю. Мене ж відділи у місцевий будинок дитини. Один із найяскравіших тогочасних споминів – підбирав і їв хліб, яким годували птахів. Тоді його викидали у смітник або у вікно – птахам. Коли виповнилося вісім років, перевели в школу-інтернат. Кілька разів втікав звідтіля. Жив на вулиці. Мав алкогольну та наркотичну залежності — інтернат завдав чимало внутрішніх травм, сформував комплекси. Однак найгірше, що там було, – всеохоплююче відчуття самотності. Не мати сім’ю – це погано.

— А як ви навернулися до Бога?

— Після інтернату переїхав у Київ, працював на будівництві. В бригаді був молодий чоловік, який єдиний серед нас не пив – він ходив до церкви. Одного разу напросився поїхати з ним. Там знайшов людей, які мене прийняли і полюбили, нічого не потребуючи взамін. У мене й нічого не було. Були стоптані черевики, проблеми зі здоров’ям – через алкогольну та наркотичну залежності. Почувався подавленим, залишений всіма. Так захотів залишитися в церкві, куди почав приходити 5-6 разів на тиждень! І Господь змінив моє життя! Дарував свободу від усякого рабства гріха! А з часом дарував сім’ю, розкрив певні здібності в мені.

Завжди кажу, що є два типи людей: ті, кого треба любити, бо вони потребують любові, зцілення, допомоги, і ті, які можуть любити. Коли я тільки-но покаявся, я довго був серед тих перших.

Наші соціальні проекти – бажання стати причетним до змін чиїхось життів, як колись багато хто доклався до змін в житті моєму. У перші тижні й місяці війни нам надходило багато допомоги з Німеччини. Одного разу прислали фуру пральних машин! Їх відіслали на передову, в школи-інтернати, себе забезпечили. І ми почали якось самоорганізовуватися. З’явилися працівники складу гуманітарної допомоги, адміністратор поселення, чотири кухарі, водії (продовжуємо евакуювати із місць, де йдуть бої або місць, які зазнають постійних ракетних та артилерійських обстрілів) — всі отримують заробітну платню. За все це дякую постійним партнерам зі США за підтримку.

Тим часом я зайнявся евакуацією інтернатних будинків закордон: оформляв документи для виїзду, співпрацюючи із міністерствами охорони здоров’я та соціальної політики, меріями європейських міст, міжнародними організаціями. Пригадую, як допомагав в евакуації найбільшому паліативному інтернатному закладу «Гіппократ», де 50 дітей, з них 22 – лежачі, і ще 20 дорослих (батьків, вихователів). Приїхав до них в Мостиська, що на Львівщині. Вони жили у спортзалі школи з одним душем! Проте були щасливими: їх не бомбили і по них не стріляли артою, як в Харкові, звідкіля приїхали. Матері плакали, розказуючи, як місцеві запрошували їх в гості, борщем частували, спеченими власноруч тістечками. Каялися, що співвітчизників з цієї частини України «западенцями» і «бандерівцями» до війни обзивали. Дивився на них: розчулені, розгублені, без знання мов, без чоловіків, які залишилися вдома, з відчуттям страху про те, що їх чекає в іншій країні. Слава Богу, одна благодійна організація з Німеччини у колаборації з деякими німецькими акторами прислали 22 карети швидкої медичної допомоги з водієм та лікарем — на кожну (!) лежачу дитину — під кордон в Шегині.

З часом ми побачили й інші запити. Стрий прийняв біля 7000 переселенців. Їх розмістили у тому числі в училищах 8 та 16. Якось перетнулися із ними. Ті, дізнавшись, що годуємо людей, які живуть в орендованій нами лікарні, зізналися, що їх не годують, а їжу купити особливо нема за що. Так надумали годувати й цих людей. Приміщення з написом «Піцерія», на яке ви звернули увагу на початку розмови, ми викупили разом із підвальним – до того там теж був ресторан. Перший раз приготували обіди на пів сотні осіб. Тепер готуємо на 250 — разом із Фондом «Рідня»: вони – першу, ми ж – другу страву. Раз на тиждень-два роздаємо гуманітарку. До слова, окрім внутрішньо переміщених осіб, місцеві почали звертатися за допомогою.

До нас приїжджали чимало протестантів зі США. Приміром, з організації «Cry». Серед них: лікарі, масажисти, перукарі… От вони з нами жили й оглядали людей, робили їм масажі, стригли їх. Ремонт у лікарні допомогли зробити.

Також разом читаємо Новий Завіт, розважаємо над Святим Письмом, молимося за Перемогу, країну, Президента, військо... Молилися з пораненими та людьми з інвалідністю, які у нас жили. Інколи я проповідую.

Віримо: все, що робимо, — робимо з Богом і для Бога!

— Євгене, ви маєте богословську освіту?

— Ні. Хочу піти навчатися.

От ми організовуємо ці молитовні зустрічі: люди приходять (хтось вчасно, хтось запізнюється), молимося, потім п’ємо чай, сміємося, до когось задзвонив телефон, комусь треба вийти… Всі – у великій свободі! Прекрасний формат! Але для зростання потрібен формат інший – церква!

Ми з дружиною з дитинства (я про дитинство в християнстві) мріяли про пастирство. Зараз роздумуємо над цим.

— Наскільки мені відомо, у вас є ще один великий соціальний проект.

— Так, ферма Gofriends.

Ми задумалися над тим, де люди могли працювати, замість дивитися новини і депресувати. Спершу орендували 30 соток городу і посадили картоплю. Далі я почав об'їжджати ферми в Стрийському районі. Знайшов одну покинуту. Два роки туди ніхто не приходив. Земля була занедбана, заросла бур'яном, його так палили, що аж дерева обгоріли. Озера неподалік висохли. Тож викупили її разом з гектаром землі, а 11 гектарів поруч взяли в оренду. Відновили озера, запустили туди тонну риби. Торік посадили і зібрали картоплю, моркву, буряки, капусту, помідори, огірки. Годуємо 9 корів, 42 вівці, 15 кіз, 9 свиней, лоша. Станом на зараз там працевлаштовано 25 осіб – здебільшого з Краматорська, Слов'янська. Ми небагато їм платимо – 300 грн на день, однак вони залишаються на нашому повному утриманні. Щоправда, з лікарні усі переїхали – у два санаторії в Моршині, які обходяться 350 тисяч грн на місяць.

— Далеко їм добиратися на ферму?

— 7 кілометрів на автобусі або маршрутці – у село Долішнє.

Чотири місяці пішло на те, аби, що називається, запустити ферму.

Тут приїхали наші добродії з Іспанії і «підбурили» нас на будівництво. (Сміється) На фермі стояла знищена стара будівля. На тому місці за старим проектом почали будувати 900 квадратних метрів житла. Це буде 30 кімнат для 30 сімей. Кожна кімната із душовими та туалетами, а от кухня спільна.

— Така собі комуна.

— Так. Багато родин з Маріуполя, Сіверодонецька. Їхні домівки зруйновані – їм нікуди повертатися. Крім того, після пережитих жахів війни, вони й не хочуть – у Стрию спокійно.

До речі, будівля, що будуємо, — з екоматеріалу – коноплі. Вона стане найбільшою будівлею в Україні з коноплі.

Ще ми відкрили піцерію, де піца – take & go або go & eat, тобто, на винос і з собою — це наш проект «Street Food Project».

А ще трьом дітям ми зібрали гроші на складні операції за кордоном. І продовжуємо допомагати інтернатним закладам.

Своїми вчинками ми розповсюджуємо атмосферу Царства Божого. Це така Євангелія добрих справ! «Отак ваше світло нехай світить перед людьми, щоб вони бачили ваші добрі діла, та прославляли Отця вашого, що на небі» (Єв. від Матвія 5:6).

Люди повинні зрозуміти, що наша сила, відтак Перемога – в Ісусі Христі! Abrams, Patriots, Leopards додадуться!

Можливо, й після Перемоги ми залишимося жити тут на кілька років – щоби надалі тут розбудовувати життя з людьми, які почали все з початку. Найвище уміння почати спочатку життя, розуміння, дорогу, себе…

* * *

Розмова могла ще продовжуватися, але вже сутеніло, на Євгена чекали справи в іншому місці. Роздавши ще завдання своїм молодим колегам, він вирушав далі, у Моршин, де мешкають члени його спільноти.