З кафедри – на склад
Олександра Бодняк
Львів’янка Олена Кулигіна із подругою Оленою Цертій передали військовим 5 машин швидкої допомоги, евакуаційний автомобіль і вантажівку. Вони опікуються 40 бойовими медиками на південному фронті, заради яких Олена Кулигіна звільнилася з Українського католицького університету і переїхала в Запоріжжя – щоб бути ближче і мати змогу говорити з ними віч-на-віч. Військові лагідно називають її Оленкою і діляться з нею своїми історіями.
У мирному житті Олена Кулигіна – фахівчиня із медіакомунікацій. Упродовж років вона досліджувала комунікації Церкви, викладала в Українському католицькому університеті, проводила тренінги з кризових комунікацій і писала книжку про улюблену справу. Навесні почала збирати та передавати ліки на окуповану росіянами Херсонщину, згодом – забезпечувати медикаментами бойових медиків ЗСУ на південному фронті. Зараз до Львова Олена приїжджає, щоб прочитати лекції на запрошення, адже заробляти гроші треба, і зібрати чергові коробки із ліками та дитячі листи з цукерками для військових.
Від теорії до практики
Олена Кулигіна народилась і більшу частину життя прожила у Новій Каховці на Херсонщині. 24 лютого, згадує вона, через веб-камери у ступорі дивилася, як російські танки їдуть рідними вулицями, де жили її мама, бабуся, брат із сім’єю, друзі дитинства. Спала тоді двічі на добу по дві години, решту часу – спостерігала за тим, як розгортаються події в Харкові, де вчилась в університеті, і на рідній Херсонщині.
За кілька днів після повномасштабного вторгнення до Олени звернулися друзі-білоруси, які хотіли знати правду про війну в Україні і доносити її до співгромадян. Для них Олена проводила онлайн-лекції із інформаційної грамотності. Хтось із знайомих білорусів долучився до української армії, хтось – став партизанити, а Олена вирішила, що від практики буде більше користі, ніж від теорії, і зайнялась сортуванням і фасуванням ліків на волонтерських складах, збором армійських аптечок.
Досвід волонтерства під час війни в Олени був – у 2016 році під час акції Римо-католицької Церкви «Папа для України» вона із друзями возила гуманітарні вантажі на лінію розмежування у Донецькій і Луганській областях.
«Ми їздили в Мар’їнку, Красногорівку, Сєвєродонецьк, Слов’янськ, Лисичанськ тощо. Якось приїхали у село до людей, стоїмо біля брами, говоримо, а вони розповідають, що вчора у цю браму влучив снайпер. Я розумію, що ми і зараз під прицілом. Десь тоді я перестала боятися», – розповідає Олена Кулигіна.
Навесні 2022 року вона почала збирати ліки для окупованої Херсонщини, спочатку це були невеликі вантажі, та зверталося все більше людей.
«Я написала у Фейсбуці. І багато львів’ян, які ніколи не були на Херсонщині, за кілька годин допомогли мені зібрати 30 тис. грн на першу посилку для невідомих їм людей. Окрім того, зі мною зв’язалися кілька волонтерських складів і запропонували поділитися ліками. У тій першій посилці було приблизно 10 ящиків різних медикаментів», – розповідає Олена.
Посилки з ліками їхали на Херсонщину допоки це було можливо – до вересня, коли окупанти відрізали всі шляхи. Остання зібрана передача досі чекає у Запоріжжі, де починається більшість волонтерських маршрутів далі на південь.
Паралельно із допомогою цивільним Олена з друзями «випадково» почали співпрацювати із військовими медиками – першу допомогу передали знайомому знайомих, якого мобілізували у медичну роту на Миколаївщині. Військовий був шалено вдячний і додав, що вкрай бракує турнікетів.
«Тоді дістати турнікети було майже неможливо. Але я зробила пост у Фейсбуці, а вже наступного дня друзі з Рівного відправили на південь 20 ящиків допомоги, серед іншого – і турнікети. Так і почалося», – згадує Олена.
Найближче відділення Нової пошти, куди могли дістатися військові за посилками, було в Олександрії. Аби чесно звітувати своїм друзям і фондам, які допомагали, Олена стала їздити в Олександрію сама. Спочатку це були короткі поїздки, а потім стала затримуватися все довше.
Інформація про допомогу бойовим медикам швидко ширилася сарафанним радіо і кількість підопічних зростала. Якщо навесні дві Олени опікувалися п’ятьма військовими медиками, то тепер їх вже близько 40.
Від ліків – до «швидких» і вантажівки
Після перших кількох посилок із медикаментами хлопці сказали, що їм потрібен реанімобіль. Олена з подругою посміялися, мовляв, де ми, а де – машина швидкої.
«Я подумала, а що мені втрачати? І написала пост у Фейсбуці, щоб дізнатися, скільки це коштує і де люди це беруть, як збирають гроші. Це була субота. А вже у вівторок мені подзвонила знайома з німецького фонду Bamberg:UA і сказала, що вони з колегами порадилися і погодили відправку нам автомобіля швидкої допомоги. Це була перша машина і переломний момент», – каже Олена.
Тепер на південному фронті є вже 5 реанімобілів, які допомогла роздобути Олена. Фонд Bamberg:UA оплатив дві машини, ще одну, яка їхала з Фінляндії, оплатили і допомогли пригнати католицькі благодійники з Іспанії, іншу оплатила парафія УГКЦ в Чикаго, ще одну – католицька Церква Польщі передала РКЦ в Україні, а відповідальний за неї єпископ довірив автомобіль Олені.
Згодом військові попросили у своєї Оленки вантажівку і… отримали її, звісно ж.
«Уся велика допомога – це контакти в католицькій церкві, це люди, з якими я колись працювала, або знайомі знайомих, з якими ми навіть ніколи не бачилися. Завдяки ним ми також купили евакуаційну машину», – розповідає Олена Кулигіна.
Як розділити 5 хлібин
І у цивільних, і у військових – багато запитів на медикаменти, зазвичай, більше, аніж можливостей двох волонтерок. Та, розповідає Олена Кулигіна, вихід допомогли знайти лікарі, з якими познайомилася за рік до вторгнення, коли була менеджеркою курсу з комунікацій для медиків і науковців в контексті пандемії коронавірусу. Доказові медики навчили волонтерок, як відсутні ліки замінити на інші, знаючи діючу речовину і дозування, як замість дорого «фервексу» для трьох військових врятувати від застуди 10-х бійців, як надати необхідну допомогу із того, що є в гуманітарному вантажі.
«Зараз, під час холодів, і у великих бригад, і у малих груп військових є запити на протизастудні засоби, краплі у вуха, в ніс тощо. Ми не купуємо дорогі порошки, бо це неефективне використання донорських коштів. Ми купуємо звичайні трав’яні чаї і додаємо парацетамол. Так ми здешевлюємо препарати у 6 разів. Людські гроші – це велика відповідальність, не можна купувати фуфломіцини і потрібно за суму, що є, допомогти якомога більшій кількості людей», – розповідає Олена Кулигіна.
Вона згадує великий контрнаступ у вересні, коли за день купували знеболювальне на 60-70 тис. грн, адже було багато поранених, яким потрібно було зупинити кров і стишити біль, аби довезти до госпіталя. Окрім того, дві Олени щодня купують інших ліків на 15-20 тис. грн.
«Нам постійно потрібні турнікети, бандажі, такмед. Ми шукаємо це у закордонних донорів, бо це величезні гроші. Ми допомагаємо завдяки людям, які розуміють, що контрнаступ – це не лише фото кавунів у стрічці, і періодично надсилають нам гроші. Тисяча ампул кейвера (знеболювальний препарат – ред. ) на тиждень – це 100 упаковок по 400 грн. Тобто 40 тисяч гривень тільки на один препарат тільки для однієї медичної роти і тільки на тиждень», – розповідає Олена Кулигіна.
Коли з’являється новий бойовий медик – вчорашній тракторист, юрист чи бариста, який потребує допомоги, йому не скажуть, що більше «немає місця», адже скрізь – наші хлопці і дівчата, додає Олена.
Про життя на лінії фронту
Олена не розповідає, де живе у Запоріжжі, де розташований склад з медикаментами. У місті, каже, є люди, які наводять російську зброю на своїх же сусідів і знайомих. Такі ж, на жаль, є і на Херсонщині, і на Миколаївщині. Важко усвідомлювати, що живеш поруч із людьми, що радіють вибухам у своїх містах, але потрібно мати витримку і дочекатися справедливого суду для колаборантів, каже вона.
«У Запоріжжі я лягаю спати в одязі і морально готуюсь до того, що в 3-4 ранку можу прокинутись від вибухів ракет. Це переважно С-300, що запускаються з окупованого Токмака. Сирена не встигає попередити. Прокидаюсь від трьох вибухів поспіль з малим інтервалом, усвідомлюю, що не сплю, на третьому вибуху добігаю до крайньої від вікна стіни і чекаю. Приблизно за 1-2 хвилини – ще три вибухи. Тоді сон проходить і я вирішую, чи іти в підвал, чи вже залишатися між двома стінами», – розповідає Олена Кулигіна і додає, що цей сценарій відтворюється вже радше інстинктивно.
Коли все закінчується, то можна ще поспати, якщо виходить. Хоча іноді волонтери сплять одразу в підвалах, де облаштували собі місце з розкладачками.
Деякі люди виїхали із Запоріжжя, каже Олена, але є й такі, хто повернувся або не виїжджав, покладаючись на Боже милосердя.
«Не всі можуть виїхати, не всі можуть наважитися, не всім є, куди їхати – це правда. Людей не надто десь чекають. Особливо старшим і самотнім людям важко ухвалити рішення про виїзд і вони обирають лишатися», – додає волонтерка.
З кожною ніччю, розповідає вона, реакція на вибухи стає спокійнішою, люди звикають. У Новій Каховці, наприклад, ракети літали щодня з 24 лютого – російські «Гради» стояли поміж житловими будинками і били по українських позиціях на Миколаївщині. У тилу ж вибухи ще вибивають людей із колії.
Захисною реакцією психіки і тим, що допомагає відволіктися, для Олени та багатьох інших людей є механічна волонтерська робота – сортування ліків, збір аптечок, плетіння сіток тощо. Це знімає тривожність.
«Думка про те, що зараз я роблю все, що можу, дозволяє не впадати у відчай. Що буде, коли ми видихнемо? Думаю, нам стане значно гірше. Посттравматичний синдром зачепить не лише військових і їхніх рідних, але й багатьох із тих, хто в тилу. Ми будемо багато років працювати з травмами», – вважає Олена Кулигіна.
Про тривожність й антидепресанти
Коли Олена змогла роздобути першу машину швидкої допомоги, то вирішила сама відвезти її, щоб зустрітися із військовими, які її отримають.
«Тоді приїхали четверо військових з медичної роти, ми зустрілися уперше. Ми з ними розмовляли пів ночі, щоб наживо запитати про те, що вони не скажуть телефоном, не напишуть в месенджерах. Можливо, роль тут відіграє мій колишній досвід у журналістиці – мені цікаві люди, цікаво, як вони живуть і працюють, я люблю людей. Зараз ми з цими військовими стали друзями», – розповідає Олена Кулигіна.
Так само вона поїхала на південь із великою і дорогою партією турнікетів й аптечок від американських друзів. А згодом зрозуміла – щоразу після повернення від військових шукає нагоду, аби повернутися до них, поговорити з ними ще. Це, каже, є зараз найкращим антидепресантом і протитривожним засобом. У Львові, додає, постійно відчуває тривогу, окрім хіба випадків, коли збирає пакунки на складах з ліками.
«Якось я подумала, що хлопці і дівчата живуть там під загрозою щодня. А чим моє життя цінніше за життя кожного з них? Якщо вони щодня ризикують, аби нас захищати, то чому я не можу один раз ризикнути, щоби привезти їм допомогу, що врятує сотні військових, за яких відповідають наші медики? Шанс на порятунок багатьох переважає ризики, яким я піддаюсь. Тому я не можу бути у Львові. Тому влітку, коли у студентів почалися канікули, я переїхала на південь», – говорить Олена.
А у вересні, коли прийшов час обирати, Олена дослухалась до свого сумління і звільнилася з УКУ.
Вона додає, що не раз чула вибухи снарядів і бачила зруйновані ними будівлі, зокрема і лікарні, але ця картина не може стати причиною, що зупинить її від поїздки до підопічних медиків.
«Вони спокійні, впевнені, знають, що роблять. Вони заспокоюють нас, хоч як це дивно. Вони кажуть, що все буде добре і роблять це не для підтримки розмови, а тому що мають у цьому тверду впевненість. І за їхнім «чекайте добрих новин» стоїть те, що вони не можуть нам сказати, але що підтримує. Після поїздок до військових я вертаюсь із більшою впевненістю, з натхненням і з розумінням, що я все роблю правильно, що я на своєму місці. Якщо я можу зараз допомогти – неважливо, привезти енергетичні батончики чи швидку допомогу, – я маю бути там», – ділиться Олена Кулигіна.
Волонтерка згадує розмову з військовими, які казали, що їм соромно, що їм так багато допомагають. Тоді Олена «придумала» собі мотивацію, аби їх заспокоїти – мовляв, допомагає, бо потрібно швидше звільняти її родину з окупації. А коли рідні Олени у вересні виїхали з Нової Каховки і переїхали до Львова, у неї з’явилась нова мотивація:
«Кажу хлопцям, що тепер мені немає, де жити, тому я в Запоріжжі і треба швидше звільняти Херсонщину, щоб всі повернулися до себе додому».
Окрім ліків і медичних девайсів, розповідає Олена, військові обожнюють отримувати дитячі малюнки, листи і цукерки. Такий привіт від дітей – це символ того, що про них піклуються, про них думають і підтримують, а не механічно пакують препарати.
«Нашій найменшій волонтерці – 5 років. Щоразу, як я у Львові, вона передає цукерки і малюнки. У неї вже є улюблені військові – я їй звітую, показую фотографії. Для хлопців і дівчат там це дуже важливо. Тобто кожен може долучатися. Це не складно», – говорить Олена.
Цукерки чи енергетичні батончики – це не лише солодощі, а й, часом, спосіб вижити. Олена згадує історію своїх знайомих бойових медиків: вони удвох провели в окопі тиждень – через постійні обстріли дороги не могли дістатися до свого пункту, тож змушені були по-трохи пити фізрозчин, аби протриматися і зберегти ресурс.
Про волонтерський успіх
Під час війни з’явилося багато волонтерських ініціатив, але не кожна з них може похвалитися успішними зборами грошей чи пошуками необхідного. Часом люди розчаровуються результатом і припиняють таку волонтерську роботу.
Олена Кулигіна і її подруга Олена Цертій, попри те, що не реєстрували фонду чи організації, а є двома приватними особами, змогли отримати допомогу від людей і закордонних фондів на десятки тисяч доларів. Успішними, каже Олена Кулигіна, допомагають бути прозорість, звітність і особистий контакт. Це і поїздки, і звіти у Фейсбуці, де, щоправда, ніколи не позначають військових, адже бойові медики, особливо жінки, часто є першою мішенню ворога, якщо потрапляють у полон.
«Ми всім донорам – чи це люди, які скидають 50 грн на картку, чи це фонди, які передають палети допомоги – надсилаємо приватно інформацію з переліком військових частин, яким передали необхідне. Просто запитайте. Якщо це офіційний запит – з іменами, посадами і телефонами медиків, які отримують допомогу, з фотозвітами. Всі наші дівчата і хлопці роблять фотозвіти», – розповідає Олена Кулигіна.
Якщо хтось новенький після отримання допомоги не надіслав фотозвіт, дві Олени не будуть із ним працювати, хоч як це жорстоко, адже волонтерки відповідають за кожну пожертвувану гривню.
Також, говорить Олена Кулигіна, їй допомагає публічність, хоч, додає, вона і не Сергій Притула. Усі попередні знайомства, проекти – комунікаційні, журналістські, церковні – допомагають зараз знаходити необхідне і передавати на фронт. А ще, додає Олена, допомагає вміння переказувати живі історії від хлопців і дівчат, передавати звідти сюди емоції і любов.
«Якби я сиділа у Львові і просто відсилала коробки Новою поштою, я би не мала тих емоцій та історій. Загалом допомагає емпатія, як і в побудові будь-яких стосунків – з донорами, з аудиторією, з фондами. Зараз вже деякі організації самі звертаються до мене і хочуть допомогти, тому що бачать прозорість і звітність, хоч остання і не збирає багато лайків у Фейсбуці», – говорить Олена.
***
Коли диктофон вже вимкнений і ми збираємося розходитись, Оленка каже:
«Я щаслива зараз. Настільки щаслива, наскільки можна бути щасливою під час війни».
P.S. Дізнатися про те, як допомогти військовим медикам на південному фронті можна на сторінці Олени Кулигіної у Фейсбуці.
