«Давайте мріяти» — це книга-діалог, проте співрозмовник Папи – британський журналіст і історик Остін Айвері виходить з тіні лише наприкінці книги і лише для того, щоб розповісти читачеві про те, чому і як книга з’явилась на світ. Завдяки цьому слова Папи звучать як розмова з самим читачем, який не просто спостерігає за бесідою двох людей, а має нагоду зайняти місце поруч з понтифіком. Як свідчить заголовок книги, це також книга-запрошення спільно поміркувати над сучасністю і прийдешнім світу і Церкви. Проте в ній немає готових рецептів, до яких сам Папа ставиться з обережністю. Він багато розмірковує про небезпеку простих відповідей, про «протилежності» і «протиріччя», про розпізнавання і «незавершене мислення», а тому книга є свого роду ключем до його способу думання і методології прийняття рішень.

Найбільше, що вражає у «Давайте мріяти», це довіра, з якою Папа Франциск ставиться до життя, реальності і дії Святого Духа в історії людства і Церкви. Папа не впадає в ностальгію за кращими часами та не оспівує «Золотої доби», до якої слід повернутись. Не тому, що він погано знає минуле, а якраз навпаки. Історію він любить і приділяє чимало сторінок своєї нової книги міркуванням про минуле і його значенню в житті окремих людей і суспільств. За словами понтифіка, вільні люди уникають крайностей стосовно історії, чи йдеться про її ґлорифікацію і ідеалізацію, чи бажання «стерти» її, яке нещодавно вилилось в руйнування низки пам’ятників у рамках протестів BLM.

Цей підхід Папа застосовує і до минулого Церкви. У книзі він згадує, як під час своєї вимушеної ізоляції в Кордові протягом 1990-1992 рр., прочитав тридцять сім томів «Історії Папства» Людвіга Пастора. Сьогодні він з посмішкою розмірковує над тим, чому вирішив віддати перевагу саме цій праці, а не художній літературі, яку він обожнює, додаючи, що, «коли ти знаєш історію папства, ніщо з того, що відбувається у Ватиканській курії і Церкві сьогодні, не може шокувати тебе». Добре знання історії для Папи є запобіжником від погляду у майбутнє з розвернутою назад головою. Він критично ставиться до тих, кого Папа Іван ХХІІІ називав «пророками приреченості» («prophets of doom»), що противляться будь-яким змінам та оцінюють все навколо себе виключно у негативному світлі. На противагу такому підходу, довіра до життя та Провидіння, якими просочені думки Папи Франциска, дозволяють дивитись на реальність та у майбутнє з надією, а не усюдисущою підозріливістю.

Свою книгу він власне й починає з міркувань про «зір», про необхідність побачити дійсність такою як вона є та «екзистенційну міопію», через яку людина бачить лише те, що сама обирає, панічно втримуючи у фокусі своєї уваги виключно те, що боїться втратити. Як би це не звучало парадоксально, понтифік вважає, що саме зараз є найкраща нагода розгледіти реальний стан справ у світі.

Червоною ниткою цілої книги є тема кризи. Папа Франциск переконаний, що епідемія SARS-CoV-2 не спричинила, а виявила проблеми в усіх сферах життя сучасного світу, включаючи систему міжнародної політики і економіки. Ця криза, як сподівається Папа, «поверне нас до прямого контакту з реальністю. Ми повинні перейти від віртуального до реального, від абстрактного до конкретного, від прикметників до дієслів». Для Папи теперішня криза — це час «випробування сердець», які вразив «вірус індиферентності» та «самодостатності». Папа Франциск негативно оцінює бажання просто повернути «все як було», тобто до стану який існував перед пандемією, оскільки це не вирішить тих проблем, які криза виявила. Натомість він пропонує переглянути принципи, на яких базувався докризовий світ, оцінюючи ситуацію з периферії, з позиції тих, хто найбільше постраждав і продовжує страждати. Папа не дає готових рецептів розв’язання всіх проблем, а, як це притаманно католицькому соціальному вченню, подає перелік фундаментальних принципів, які можуть допомогти збалансовано вирішувати складні політичні чи економічні проблеми.

На думку понтифіка, політика і економіка у посткризовому світі повинна бути спрямована на забезпечення «гідного існування людини з одночасним захистом довколишнього середовища», що вимагає визнання усіма членами ОСББ «Земля», так би мовити, взаємозалежності та співвідповідальності і солідарного руху до, описаного Папою в Енцикліці “Fratelli tutti”, братерства. Через таку позицію, його слова і діяльність викликають критику на обох кінцях ідеологічної шкали: одні звинувачують його в консерватизмі (напр., через те, що Папа критикує перетворення «особистої свободи» в ідеологію через призму якої оцінюється все довкола), а інші в лібералізмі чи «лівацтві» (напр., коли він критично оцінює сучасну світову економічну систему і закликає до її переосмислення з особливою увагою до того, як ті чи інші рішення відіб’ються на найбільш незахищених). Зі свого боку «вибірковій моралі ідеологій» Папа протиставляє принцип «інтегральності» і через це його неможливо вписати в популярну сьогодні ліво-праву бінарну систему: він, до прикладу, однаково негативно ставиться як до явища абортів, так і до ідеологічних перекосів (і політизації) Pro life рухів, які виступають на захист ненародженого життя, але воліють не помічати смерті іммігрантів і їхніх дітей чи ігнорувати екологічні проблеми, невирішеність яких так само спричиняє численні жертви і хвороби.

Якщо перший розділ цілком присвячений питанням «зору» і «бачення», то другий розкриває розуміння Папою процесу ухвалення рішень, чи «розпізнавання» (discernment). Папа Франциск не належить до тих, хто вважає, що всі проблеми і питання, з якими стикається Церква, вже розв’язані, а нам залишається лише відкрити правильну сторінку в правильній книзі. Це, за його словами, підхід тих, хто «має алергію до невизначеності і прагне звести все до чорного і білого». Наслідуючи визначного богослова ХХ століття Романо Ґуардіні, творчості якого у свій час Папа Франциск присвятив своє докторське дослідження, він віддає перевагу «незавершеному мисленню» (el pensamiento incompleto). Оскільки, на його погляд, лише таке мислення, є плідним та залишає простір для дії Святого Духа: «Ґуардіні навчив мене не вимагати абсолютної ясності у всьому, бо це є ознакою радше тривожного духа. Його мудрість дозволила мені розв’язувати складні проблеми, які неможливо вирішити простим зверненням до норм, а застосовувати натомість такий тип мислення, який дозволяє проходити через конфлікти, не потрапляючи в їхню пастку».

Папа звертає увагу на те, що Традиція — це не музей, а справжня релігія, це не морозильна камера, доктрина розвивається як дерево, яке, залишаючись тим самим, росте і дає нові плоди. Церква повинна постійно розпізнавати «знаки часу» і вслухатись, що Дух хоче їй сказати «тут і зараз»: «Церква, яка вчить, мусить бути спершу Церквою, яка слухає». Слідом за Романо Ґуардіні, Папа Франциск також проводить розрізнення між «протилежностями» і «протиріччями». Протилежності (gegensätze), за словами Папи, створюють плідну і творчу напругу, яка присутня в самому творінні: глобальне/локальне, ціле/частина, чоловіче/жіноче і т.д., вони роблять життя динамічним і творчим. Натомість суперечності (widersprüche) вимагають нашого вибору між добрим і злим, оскільки йдеться про взаємовиключні речі: зло не є «протилежністю» добра, а його запереченням. На думку Папи, трактування усіх «протилежностей» як «суперечностей», є ознакою посереднього і примітивного мислення, яке намагається звести усю реальність до бінарних опозицій, на чому паразитують різного штибу ідеологічні течії в Церкві і в політиці. Такий підхід, на думку Папи, відразу паралізує будь-яку дискусію і не здатний запропонувати розв’язки жодного складного питання, чи має дуже короткотривалий ефект.

Негативно оцінює понтифік й іншу крайність – релятивізм, який прагне представити усі «протиріччя» як «протилежності», щоб отримати таким чином «мир за всяку ціну». Такий підхід, вважає Папа, також не дасть бажаного результату, оскільки він не розв’язує напруги, а уникає її, заперечуючи тим самим саму реальність.

«Таким чином, — пише Папа – ми маємо дві спокуси: обгорнути себе в прапор тієї чи іншої сторони, загостривши таким чином конфлікт, або уникнути його взагалі, заперечивши існування напруги як такої». Зі свого боку Папа пропонує не залишатись на поверхні аргументів сторін, а відкрити можливість для нового синтезу, який зберігає все добре і вартісне обох позицій, але у новій перспективі. Свою роль, як Глави Католицької Церкви, Папа бачить якраз в стимулюванні цього процесу під час засідань Синодів: Quod omnes tangit ab omnibus tractari debet – Що стосується всіх, повинне обговорюватись всіма. Саме в такі моменти ключовим для нього стає метод «розпізнавання»: загострення і поляризація позицій в дискусії, є для Папи знаком того, що ми маємо справу з «протиріччями» і продовжувати шлях в цьому напрямку не можна, натомість, коли обмін думками спряє зближенню позицій, для нього є знаком дії Святого Духа і він рішучо провадить дискусію в цьому напрямку.

Такі «прориви», за словами Папи, трапляються, коли люди довіряють одні одним і смиренно шукають разом добра, бажаючи вчитись один в одного через взаємообмін дарами. Досить простим і свіжим прикладом може слугувати призначення Папою жінок на важливі посади у Римській курії. Він справді вважає жінок кращими адміністраторами і поступово розширює їхню участь (яка досі була і залишається дуже обмеженою) в прийнятті важливих для церковного життя рішень. Це приклад синтезу, при якому чинним залишаються фундаментальні принципи церковної традиції, і в той самий час творчий і адміністративний потенціал жінок буде більш повно реалізовано у важливих ділянках церковного життя.

Останній розділ книги присвячено «дії», яка є логічним завершенням двох попередніх етапів «схеми» Папи Франциска: «бачити» і «обирати». Тут Папа переходить від більш абстрактних міркувань до практичних.

«Інколи, коли ти мислиш глобально, тебе може паралізувати», але, продовжує Папа в іншому місці «паралізує абстрактне, натомість зосередження на конкретному відкриває нові можливості». Він розповідає про низку прикладів взаємодопомоги та самоорганізації людей по цілому світі, пригадує як, будучи архиєпископом Буенос Айреса, переодягався в простий одяг і, залишаючись таким чином невпізнаним, йшов збирати макулатуру з бідними людьми, яких в Аргентині називають – cartoneros. Говорячи про солідарність, Папа звертає увагу на те, що це більше, ніж філантропія і допомога, зусилля повинні бути спрямовані не на те, щоб «люди отримали більше крихт зі столу, а отримали місце за столом». Щоб люди мали можливість здобути житло і отримати працю, дбаючи водночас про збереження довкілля, захист ненародженого життя та емпатію до тих, хто вимушено покидає свої домівки і рушає в інші країни. Він говорить про звужене розуміння поняття «праці», яке виключає, наприклад, матір, яка доглядає малих дітей чи сина/доньку, які доглядають хворих батьків (і часом втрачають через це стабільну роботу). Папа дає досить критичні оцінки як сучасному неолібералізмові, так і націоналістичним урядам, які часто спекулюють на темі релігії, використовуючи її як мобілізаційний чинник. Проте головним посилом «практичної» частини є заклик діяти там, де ти знаходишся, пам’ятаючи, що в центрі до будь-якої дії у постковідному світі має бути гідність кожної людини, особливо тієї, яка знаходиться на периферії. Папа закликає «децентралізуватись», рухатись від центру до крайніх меж суспільств.

Ця книга дасть багатьом надію і спонукатиме до праці, проте може спровокувати й нові суперечки. Багато тез, озвучених папою, можуть викликати несприйняття, як в церковному середовищі, так і поза ним. В цьому контексті цінність книги полягає в тому, що вона представляє міркування папи інтегрально і комплексно. Для вдумливого читача, який готовий слухати, вона стане добрим ключем до розуміння, що саме Папа має на увазі, стверджуючи те чи інше, без спотворення його позиції через призму поглядів з обох кінців ідеологічного спектру.