“Заради служіння Богові та порятунку людини”
Бурхливі і складні процеси відродження церков, поруйнованих свого часу тоталітарним режимом, зокрема й Української автокефальної православної церкви, викликають значний інтерес не лише віруючих, а й широких кіл громадськості. Саме ці проблеми і стали предметом розмови оглядача журналу “Людина і світ” Віктора БОНДАРЕНКА з постійним членом Патріаршої Ради УАПЦ єпископом АНТОНІЄМ.
В. Бондаренко. — Ваше преосвященство, наша зустріч відбувається незадовго до проведення ювілейного Помісного Собору УАПЦ. Минулі сімдесят років після Собору 1921-го ввібрали в себе і розквіт вашої Церкви в 20-ті роки, і її “саморозпуск”, складний і суперечливий процес її відродження в роки воєнного лихоліття, і часи, коли Церква жила лише в діаспорі. Сьогодні УАПЦ, попри неоднорідність оцінок її діяльності в суспільстві,— реальність релігійного життя України. Яка вона, сучасна УАПЦ? Наскільки відродилась? Познайомте читачів з ієрархами, які очолили її.
Єпископ Антоній. — Очолює Церкву Патріарх Київський і всієї України Мстислав (Скрипник). Він разом із Собором єпископів і управляє Церквою. В період між Соборами управління лягає на Патріаршу Раду. Це тимчасовий орган, який дістане кінцеве оформлення на Помісному соборі УАПЦ у жовтні цього року. Якщо вдатися до аналогій, то функції Патріаршої Ради приблизно такі ж, як, наприклад, функції Священного Синоду в РПЦ. Однак є й суттєві відмінності. Оскільки наша Церква є соборноправною, то до складу Патріаршої Ради, крім трьох єпископів — архієпископа Вашінгтонського Антонія, архієпископа Івано-Франківського Андрія та мене, входять також три священики та троє мирян — двоє з України та один з діаспори. Аналогічні управлінські структури є і в єпархіях. Там єпископ у своїй роботі також опирається на єпархіальну Раду, а не є безроздільним володарем у єпархії, як те практикується в Руській православній церкві. Однак заради справедливості слід зазначити, що і в РПЦ останнім часом принцип соборності в управлінні стає помітнішим. Втім, розбудова верхніх щаблів управлінської структури нашої Церкви ще далека від завершення. Найближчим часом плануємо створити в Управлінні справами відділи, які керуватимуть усією системою її життєзабезпечення у сфері зовнішніх церковних зносин, видавничої роботи, підготовки кадрів, господарчої діяльності тощо.
Тимчасова невідрегульованість у цих питаннях пояснюється тим, що наша Церква перебуває ще в процесі становлення. Сьогодні вона налічує шість закордонних єпархій, що об’єднані Американською митрополією з центром у Бавнд-Бруці, та чотирнадцять єпархій на Україні. В окрему єпархію об’єднані парафії Києва. Поряд з нею існує й Київська єпархія, що охоплює територію Київської та Черкаської областей. Львівсько-Галицька митрополія об’єднує віруючих Львівської та Закарпатської областей. Івано-Франківсько-Коломийська єпархія збігається з територією Івано-Франківської області, Тернопільсько-Бучацька обіймає Тернопільщину, Хмельницько-подільська єпархія об’єднує наших віруючих у Хмельницькій області, Чернівецько-Буковинська — у Чернівецькій, Рівненсько-житомирська, Вінницько-кіровоградська, Чернігівсько-сумська, Донецько-Луганська та Харківсько-Полтавська єпархії — відповідно на території цих областей, Херсонсько-Миколаївська — в Херсонській, Миколаївській та Одеській областях, Дніпропетровсько-Запорізька — в Дніпропетровській, Запорізькій областях та в Кримській Автономній Республіці.
Природно, що не всі єпархії мають однакову питому вагу в структурі Церкви. Сьогодні я не маю точних відомостей про кількість парафій у кожній з них, оскільки ситуація змінюється що не день. Зазначу пише, що на Україні діє нині олизько 1300 парафій УАПЦ.
Кадри духовенства ми готуємо у Львівській, Тернопільській та нещодавно відкритій Волинській духовних семінаріях, а також на пастирсько-богословських курсах у Києві.
В Церкві надається великого значення видавничій справі. Ідучи сюди, ви, мабуть, звернули увагу на стенд з літературою, яку ми пропонуємо віруючим та людям, що цікавляться життям Церкви. На превеликий жаль, ми ще не маємо свого видавництва. Тому доводиться вдаватись до послуг кооперативів та державних видавництв. Донедавна ми змушені були робити такі замовлення навіть у Прибалтиці, оскільки не завжди знаходили розуміння наших проблем на Україні. Але останнім часом тут є помітні зрушення. Сьогодні, крім богословської літератури, книг і брошур з історії України та її Церкви, ми друкуємо газету “Наша віра — Православ’я”, журнал “Церква і життя”, газети в ряді єпархій та інше.
Не можу не згадати добрим словом зусилля по відродженню Церкви, що їх докладає братство св. Андрія Первозваного. Ця громадсько-релігійна організація веде величезну просвітницьку роботу з історії та сучасного життя нашої Церкви. Великі надії ми покладаємо також на сестринства, що створюються сьогодні.
— Людям, які слідкують за розвитком подій в УАПЦ та навколо неї, неважко помітити невідповідність між кількістю єпархій та архієреїв у вашій Церкві. Разом з тим, одне з найболючіших питань, що часто трапляється у редакційній пошті, стосується канонічності єпископату в УАПЦ. Шо ви можете сказати з цього приводу?
— Справді, така невідповідність є. Нині Церква має десять єпископів, що працюють на Україні. До того ж митрополит Йоан (Боднарчук) в останні місяці фактично не управляв Львівською митрополією через хворобу, а тепер і взагалі знаходиться на лікуванні. Тож кільком єпископам доводиться опікуватися не лише своєю єпархією, а й іншими. Наприклад, єпископ Херсонський і Таврійський Роман і я донедавна тимчасово здійснювали управління кожний у трьох єпархіях, а парафії Чернігівсько-Сумської єпархії підпорядковані благочинному. Однак це явище тимчасове. Нещодавно було проведено хіротонії трьох єпископів. На Дніпропетровську кафедру єпископом було призначено ігумена Пантелеймона (Романовського), на Кам’янець-Подільську і Хмельницьку — архімандрита Антонія (Фіалко), на Рівненську—архімандрита Полікарпа (Пахалюка). Згодом цю роботу буде продовжено.
Тепер відносно другої частини вашого запитання. Канонічність єпископату — важлива умова існування кожної Церкви та визнання її іншими церквами. Як і в 20-ті роки, УАПЦ зіткнулася тут з певними труднощами. Хоча, на відміну від того періоду, наша Церква скористалася традиційною моделлю єпископських хіротоній, коли у висвяченні нового єпископа бере участь необхідна кількість уже діючих єпископів.
Першою була проведена хіротонія єпископа Тернопільського і Бучацького Василія (Боднарчука), нині архієпископа. Власне кажучи, як я розумію, сумніви відносно канонічності єпископату УАПЦ пов’язані саме з цією хіротонією.
— Так. Оскільки митрополит Йоан на Соборі УАПЦ, що відбувся в червні 1990 р. в Києві, і згодом робив заяви про те, що в ній, крім нього, брали участь єпископ зарубіжної Руської православної церкви Вікентій (Чекалін) та архієпископ Української православної церкви, що побажав залишитися невідомим. Імені цього архієрея ми не знаємо й сьогодні, а зарубіжна Церква згодом заявила, що Вікентій (Чекалін) не є її єпископом.
— Ми доскіпливо вивчали це питання, оскільки, повторюся, канонічність єпископату — один з наріжних каменів, на яких будується Церква. Свого часу митрополит Йоан та покійний митрополит Калінінський Олексій провели хіротонію єпископа Вікентія для катакомбної Церкви, яка мала симпатії до зарубіжної Церкви, але структурно до неї не входила. Згодом зарубіжна Церква викликала до Америки єпископа Вікентія як свого архієрея. Тепер вона відмовилася від нього. В чому ми бачимо причину цього? Зарубіжна Церква, як відомо, вороже поставилася не лише до відродження УАПЦ, а й до надання певної самостійності православним на Україні та в Білорусії, що було декларовано Архієрейськими Соборами РПЦ у січні й жовтні 1990 p. Тож її заява відносно єпископських повноважень Вікентія (Чекаліна) розцінюється нами як спроба перешкодити процесу відродження нашої Церкви.
Тепер відносно третього єпископа, який брав участь у першій хіротонії єпископа УАПЦ. Його ім’я відоме лише учасникам цієї хіротонії. Архієпископ Тернопільський і Бучацький Василій дав присягу до смерті не відкривати цієї таємниці. Усе сказане не заважає нашому переконанню, що єпископат УАПЦ є канонічним.
— Керуючись читацьким інтересом до особливостей релігійного життя на Україні, дозвольте поставити вам ще одне запитання, яке часто зустрічається у листах до редакції. Чи є принципова різниця між вашою Церквою та УПЦ у найважливіших питаннях їх діяльності?
— Якщо говорити про канонічний бік, то між двома православними церквами ніякої різниці немає. Наша Церква лише більшою мірою зорієнтована на використання християнських традицій Київської Русі, а УПЦ несе в собі більше традицій Московської митрополії. Я вже говорив про соборноправність нашої Церкви на противагу особистій владі єпископів в УПЦ. У богослужбовій же практиці різниця полягає переважно у мові богослужіння. У нас загальноприйнятою є українська мова богослужіння, хоча не відкидаємо і старослов’янську. В УПЦ, відповідно до її традицій, богослужіння ведеться старослов’янською мовою. Використання української ще донедавна було рідкістю навіть у проповідницькій діяльності священиків УПЦ.
Особисто я вважаю, що з часом ці дві Церкви повинні складати одне ціле, як за часів князя Володимира.
— Ми підійшли впритул до питання про чинники, що призводять до міжцерковних сутичок на Україні. Суб’єктами міжцер-ковного конфлікту є УПЦ, УАПЦ та Українська греко-католицька церква. УПЦ, як відомо, визнала право греко-католиків сповідувати релігію батьків. А от діяльність УАПЦ розцінюється як “розкол”. Якими ви бачите шляхи виходу із ситуації, що склалася у відносинах між цими Церквами?
— Найперше слід сказати про необхідність спілкування архієреїв цих церков заради пошуків прийнятних для всіх рішень. З єпископами УПЦ такі контакти були, зокрема, й особисто в мене, але вони не мали характеру офіційних зустрічей. Відомо, що ініціатором позитивних зрушень у РПЦ у ставленні до греко-католиків був митрополит Кирило (Гундяєв). Це ще раз переконує в тому, що сучасне бачення проблем церкви і суспільного розвитку з боку прогресивно мислячих архієреїв має першочергове значення для запобігання наростанню конфліктів.
На превеликий жаль, глава УПЦ митрополит Філарет намагається приборкати спроби окремих єпископів своєї Церкви демократизувати її діяльність, наблизити до потреб віруючих. Взяти хоча б усунення від церковних справ єпископа Іонафана (Єлецьких), вікарія Київської єпархії УПЦ, який виступив з пропозицією про таємне голосування під час обрання глави Церкви та про недопустимість його обрання на цю посаду до кінця життя. Звичайно, було знайдено інші мотиви, але справжня причина усунення єпископа Іонафана полягає саме у спробі демократизувати УПЦ.
Я переконаний у тому, що коли б керівництво Української православної церкви позбулося стереотипів у розумінні церковного життя в Україні, то конфлікт не зайшов би так далеко. Тим більше, що ідея незалежності православних на Україні має значну підтримку і в середовищі єпископів УПЦ, а це означає що ми маємо всі підстави сподіватися на об’єднання в майбутньому всіх православних України.
— Однак таке об’єднання, хоча й жадане для всіх, є справою майбутнього. Сьогодні ми маємо три великі релігійні організації, що визначають характер міжцерковних зносин на Україні. Хотілося б знати, де саме УАПЦ має найбільші можливості для зміцнення і росту?
— Наша Церква має такі можливості на всій території України, а надто в регіонах, де краще збереглися українська мова та українська культура. Греко-католицизм, за визнанням ієрархів цієї церкви,— явище регіональне. Історично він має міцні позиції лише в Галичині. В інших регіонах республіки він матиме незначне поширення. Насамперед у великих містах, де завжди знайдуться послідовники більшості існуючих церков, і греко-католицизм тут не є винятком. У сільській місцевості парафії УГКЦ діятимуть у місцях компактного проживання вихідців з Галичини.
Отож з часом визначиться тривке розмежування між сферами впливу греко-католицької та православних церков. Залишається лише сказати про недопустимість утисків віруючих однієї церкви прибічниками іншої. Це особливо незрозуміле, якщо згадати, що ці утиски спричиняють люди, які в недалекому минулому самі зазнавали гонінь. Це однаковою мірою стосується як УГКЦ, так і УПЦ.
Що ж до відносин між УАПЦ та УПЦ, то тут також мають статися зміни. Адже не можна визнати нормальною ситуацію, коли глава УПЦ є постійним членом Священного Синоду іншої Церкви — РПЦ. Руська православна церква зареєструвала свій Устав у Міністерстві юстиції РРФСР, а не Союзу. Отож вона має право проводити свою діяльність лише в Росії, а з іншими республіками, що є суверенними державами, змушена буде укладати договори на таку діяльність. Повна і реальна самостійність православних на Україні, що входять до складу УПЦ,— справа недалекого майбутнього. А за нею й початок об’єднання.
— До речі, як інші православні церкви ставляться до існування на Україні двох православних церковних структур?
— Ми не знаємо реакцій на ці події у межах вселенського Православ’я в цілому, а от Константинопольська Церква, позиція якої надзвичайно важлива, визнала канонічність РПЦ у кордонах, встановлених 1593 року. Тобто ще тоді, коли Київська митрополія перебувала в юрисдикції Константинопольського, а не Московського Патріарха.
З тексту послання Константинопольського Патріарха Димитрія Патріарху Московському Алексію II від 10 січня 1991 р. випливає, що Вселенський Патріарх засуджує не тільки тиск греко-католиків на православних в Україні та претензії зарубіжної Руської православної церкви, а нібито й рух автокефалістів, тобто нашу Церкву. Однак нам відомо, що Патріарх Димитрій був неточно поінформований з приводу подій у релігійному житті в Україні. Внаслідок цього він ототожнив “рух автокефалістів” з РУХом — НРУ і, природно, як церковний діяч негативно поставився до активної політичної діяльності такої “релігійної організації”. Але в реальному житті її не існує. НРУ — це суспільно-політичний рух, а УАПЦ — церква. Багато в чому вони підтримують одне одного, але їхні завдання у суспільному житті зовсім різні. Я не буду робити спробу сформулювати програмні цілі НРУ, а відносно УАПЦ підкреслю, що вона існує заради служіння Богові та порятунку людини. Тому ми сподіваємося з часом на цілком позитивні оцінки нашої діяльності з боку Вселенського Патріарха.
— Якшо ми вже ведемо мову про вселенське Православ’я, то чи не могли б ви сказати, яке місце посідає УАПЦ в диптиху?
— Ми вважаємо, що головне сьогодні — забезпечити повнокровне життя Церкви, а згодом її місце в диптиху визначиться саме. Дехто з архієреїв УПЦ говорив мені: “Об’єднаємося і займемо п’яте місце після Константинопольської, Александрійської, Антіохійської та Єрусалимської Церков”. Але я не думаю, що РПЦ поступиться своїми нинішніми позиціями на користь православних України. Отож, визначення місця в диптиху, яке буде належати Українській автокефальній православній церкві,— справа майбутнього, а справа сьогодення — творення самої Церкви.
— Судячи з вашої розповіді, становлення УАПЦ не позбавлене складнощів. Гадаю, що читачам було б цікаво знати більш детально про чинники, які сприяють розвитку вашої Церкви чи стоять на його перепоні.
— Почну з останнього. Перебіг процесу відродження нашої Церкви переконує в тому, що його успіх залежить від рівня демократичності влади. Ви знаєте, що тривалий час УАПЦ не реєструвалась органами влади, хоча існували її парафії. Звичайно, я розумію, що Церква повинна була конституюватися, перш ніж дістати офіційне визнання. Але таке невизнання, до певної міри, стримувало її становлення. Непорозуміння з владою стримують його й понині. Наведу кілька прикладів. У Західній Україні, як відомо, до складу органів влади ввійшло багато людей, що симпатизують греко-католикам, отже наші віруючі в ряді випадків стикаються з нерозумінням з їхнього боку, особливо коли йдеться про вирішення суперечок, що виникають між ними та греко-католиками. Або ж інше. До сьогодні Патріарх Мстислав та керівні органи Церкви не мають приміщення, де могли б достойно розміститися патріарша резиденція та органи управління УАПЦ. Тому Патріарх змушений час від часу від’їздити до США, а не перебувати постійно на Україні. Все це утруднює життя Церкви.
Мені вже доводилося говорити про протистояння процесові відродження УАПЦ з боку інших церков, які свого часу також були об’єктом утисків і мали б знати всю їх руйнівну силу. Звичайно, якщо говорити про таке протистояння з боку РПЦ, а точніше тієї її частини, що нині складає Українську православну церкву, то слід мати на увазі, що її віруючі не винні в тому, що церковний курс для них прокладають архієреї, котрі знаходяться в полоні імперських ідей. Саме ці керівники консолідуються з адміністративно-командними структурами, до районного рівня включно, і намагаються протистояти розбудові нашої Церкви. Союзні ж структури використовують ці дві сили для збереження Союзу в старому його розумінні, перешкоджаючи справі утвердження національного суверенітету, зокрема й у сфері релігійного життя.
Заважає нам також слабкість вертикальних структур влади. Це призводить до того, що на рівні району, наприклад, у трактовці законів, що тією чи іншою мірою впливають на життя Церкви, зберігається помітний елемент суб’єктивізму. А чиїсь особисті смаки, як відомо, не сприяють утвердженню рівноправ’я між віруючими різних церков.
На темпах відродження нашої Церкви благодійно, особливо напочатку, позначилися зусилля НРУ, Товариства української мови ім. Т. Г. Шевченка “Просвіта”, всіх демократичних сил, яким не байдужа незалежність України. Свою частку сюди внесли й народні депутати, які обстоювали наші інтереси в парламенті. І нові партії демократичного спрямування сприяли тому, що УАПЦ дісталася сьогоднішніх успіхів. Однак тут є свої складнощі. Ці партії як політичні структури об’єднують однодумців, проте їх члени є віруючими чи симпатиками різних церков, а це часто призводить до різнобою між рішеннями їх центральних органів та діяльністю місцевих осередків. Але основним чинником, що сприяє відродженню і зміцненню УАПЦ, є воля і прагнення віруючого православного люду до самостійного врядування церковних справ на Україні.
— І, нарешті, останнє. Хрестоматійним уже стало твердження, що церква в нашому суспільстві відокремлена від держави, але ніколи вона не буде відокремлена від самого суспільства, його проблем. Церква — це люди. У зв’язку з цим постає питання про соціальне значущу діяльність вашої Церкви.
— Сьогодні ще важко сказати про пріоритети в соціальному служінні нашої Церкви. Вона, як уже зазначалося, перебуває у стані становлення, має слабкі фінансові можливості. Але добре вже те, що розвиток нашої Церкви припадає на такий час, коли фактично не існує штучних перепон до її служіння світові, коли вона може займатися тим, що їй до снаги і що відповідає призначенню Церкви Христової, а не змушена витрачати зусилля лише на санкціоновані владою акції.
Різноманітні форми служіння суспільству підкаже саме життя, їх віднайдуть наші парафіяни, братства та сестринства. Їхня співпраця з віруючими інших конфесій та Церков у справі служіння суспільству, людині, на мій погляд, сприятиме згладжуванню існуючих конфліктів і народжуватиме взаєморозуміння, взаємоповагу, внесе свій вклад у формування суспільства, в якому пануватимуть громадянська злагода, мир, спокій і добро.
Єпископ (нині архієпископ) АНТОНІЙ (в миру Масендич Іван Іванович) народився 1961 р. на Львівщині. Після закінчення Івано-Франківського медичного училища та служби в армії був прийнятий на роботу до Володимирського єпархіального управління. У серпні 1982 р. з благословення архієпископа Володимирського і Суздальського Серапіона пострижений у чернецтво, згодом посвячений у сан диякона. Екстерном закінчив Московську духовну семінарію, служив у Володимирській, Новосибірській та Ставропольській єпархіях. 1990 р. возведений у сан архімандрита. В червні того ж року перейшов у юрисдикцію УАПЦ і призначений митрополичим адміністратором Рівненської єпархії УАПЦ. У вересні 1990 р. посвячений у сан єпископа Рівненського й Острозького, а згодом призначений керуючим справами патріаршої канцелярії. У 1991 р. обраний постійним членом Патріаршої Ради УАПЦ.
Людина і світ. - 1991. - №10. - С. 14-18.
