Проповідницьке слово Його Блаженства Любомира кардинала Гузара мудре й високе. Його заворожено слухають навіть невіруючі чи адепти інших релігій. Йому довіряють навіть ті, хто вважає довіру рисою необачних. Коли слово бере цей чоловік молитви, замовкають імениті інтелектуали. Проте кожен може переконатися, що цей єрарх не менш промовисто навчає нас багатьма обставинами свого життя.

Треба було мати неабияку мужність, щоб дати згоду Патріархові Йосифу Сліпому висвятити його, єромонаха Любомира, на єпископа (1977 р.).  Це робилося напівтаємно, всупереч волі Папи Павла VІ, але з вірою в незнищенні права своєї Церкви і святі мотиви учасників цього втаємниченого дійства. Це була мужність, що її породжує примат чистого сумління.

Проте треба було мати й неабияку внутрішню покору, щоб упродовж майже дев’ятнадцяти років смиренно очікувати визнання Папою його свячень, не вдаючись до таких звичних у світському житті бунтів і протестів. І коли врешті-решт бл. Папа Іван-Павло ІІ підтвердив його єпископський сан, Кир Любомир міг спокійно дивитися і в очі вірян своєї Греко-Католицької Церкви, вірність якій він так наочно підтвердив, і в очі Папи, що представляв усю Римо-Католицьку Церкву, яким він не завдав шкоди. Це приклад філігранного розв’язання взаємовиключних дилем.

1996 року Кир Любомир прийняв під свою оруду Церкву, яка, скажімо так, не була найлегшою в управлінні за мірками нинішнього часу. Зіткана з різних сегментів, вона важко знаходила консенсус ледь не в усіх ділянках церковного життя. Далеко не все йшло по-святому і в середовищі духовенства. А тому не раз чулися серед вірних домагання, щоб Глава Церкви покерував «твердою рукою», караючи нерадивих. Цього вимагали засвоєні комуністичні стереотипи й наша гнівлива людська природа. Проте Блаженніший Любомир добре знав, що справді відповідальною і смиренною може бути лише вільна людина. І що до свободи потрібно зростати – поволі й поступово. Бо, як любив повторювати Митрополит Шептицький, «Божі млини мелють поволі». І в цій довірі до невпинності Божих млинів – велика духовна сила нашого Патріарха-емерита.

Проте той же Блаженніший Любомир невтомно спонукав свою Церкву, коли йшлося про відновлення її традиційних структур і створення нових. Консолідував свою роботу Синод Єпископів, запрацювали тематичні сесії Патріаршого Собору УГКЦ та щорічні монаші собори під загальною назвою «Преображення у Господі». Після жвавих соборових дискусій активізувалося греко-католицьке мирянство. Церква, що в попередні комуністичні десятиліття вимушено була «Церквою мовчазною», нарешті повною мірою відновила свій публічний пастирський голос. Під орудою Патріарха Любомира було сформульовано цілу низку концепцій, якими Церква намагалася осмислити нові особливості свого буття, і врешті визначено головну місію Української Греко-Католицької Церкви у нинішній час: «Святість об’єднаних людей у паломничанню на шляху до церковного сопричастя, щоб здійснити волю Христа-Спасителя».

Таке вміння невтомно сіяти, поки сприятливою є погода, і водночас дати сходам поволі зійти, не порушуючи природного ритму, є ознакою доброго Господаря, в якого є чому навчитися.

Авторові цих рядків випала нагода бути свідком того, як вирішувалася доля знаменитого вибачення, що згодом прозвучало з уст Патріарха Любомира у Львові 27 червня 2001 року в його привітальному слові до Його Святості Папи Івана-Павла ІІ: «…Історія минулого століття нашої Церкви знала й темні і духовно трагічні моменти. Вони полягали в тому, що деякі сини й дочки Української Греко-Католицької Церкви, на превеликий жаль, свідомо й добровільно заподіяли кривду своїм ближнім з рядів свого рідного народу чи інших народів. За них усіх у Твоїй присутності, Святий Отче, від імені Української Греко-Католицької Церкви бажаю просити прощення у Господа, Творця й Отця нас усіх, а також у тих, кого ми, сини і дочки цієї Церкви, в будь-який спосіб скривдили. Щоб не тяжіла над нами жахлива минувшина і не затруювала наше життя, ми радо прощаємо тим, хто в будь-який спосіб кривдив і нас…».

Можна було легко передбачити, що знайдуться в нашій Церкві достойники, які побоюватимуться, що таке вибачення буде передчасним, хибно сприйнятим, не досягне сподіваної мети. І вони справді були. Проте я можу засвідчити, як Кир Любомир – цей лагідний та вирозумілий Пастир – рішуче і з притиском наполіг, щоб це вибачення таки прозвучало у тексті привітання.

Рішення Блаженнішого Любомира відійти від безпосереднього кермування Церквою було сприйнято багатьма людьми в Україні як ознаку великої втоми первоєрарха і як прагнення відійти на заслужений відпочинок. Не один уявляв собі його, самотнього, в монашій келії, де він у тиші доживатиме свого віку. Натомість ця начебто напівзгасла зоря несподівано вибухнула чи не найяскравішою зіркою українського інтелектуального небосхилу. Не минає тижня, щоб у найрізноманітніших медіях не з’явилося нове слово Блаженнішого. Журналісти полюють за ним, бо знають: все, що скаже цей мудрий вісімдесятилітній старець, буде неодмінно людьми вислухане чи прочитане. А недавня його стаття «Про свободу» («Дзеркало тижня. Україна» №6, 15 лютого 2013), що називається, «заткнула за пояс» багатьох світських інтелектуалів, які віддавна осмислюють проблеми свободи.

Нарешті, згадаю про свідчення Блаженнішого Любомира, яке є чи не найбільш значущим у той час, коли Україна нестримно поринає у безумство владо- і грошолюбства. Здавалося б, у цю епоху головним переможцем і єдино можливим носієм успіху є людина корúсті. Проте коли до зали заходить оцей скромний чернець, шанобливо встають зі своїх місць усі владоможні й сановиті. Коли хочуть назвати імʼя справжнього українського авторитета, люди називають не обвішаних нагородами й віллами владоможців, а оту скромну людину молитви. І цим парадоксом нинішній наш ювіляр – дай, Боже, йому многих і довгих літ! – творить очевидне диво, бо завдяки йому гріх не стає незаперечним законом нашого життя. Завдяки йому ще, може, назбираються у нашому доброму, але безталанному народі оті біблійні п’ятдесят чи бодай десять праведників (пор. Бут. 18:23–33), задля молитви яких і змилосердиться Господь над цілим краєм.