Злий не скаже тобі: «Давай повбиваємо їх усіх!»

Це однаково спрацьовує всюди, і в суспільному житті, й у політичному, і в духовному. Особливо в духовному, бо він є фундаментом усіх інших наших «життів».

Зло підкрадається завжди у гарній обгортці, оперує розумними фразами, логічно обґрунтовує, аргументує і апелює завжди до високого. Злий не скаже тобі: «Давай повбиваємо їх усіх!» Ні. Він скаже: «Ви ж не хочете, щоб ці дітки з генетичними вадами чи вадами розвитку, які й так довго не проживуть, мучились і страждали? Будьте милосердні — припиніть їхні муки, перервіть вагітність! Звільніть їх від цього страшного життя. Звільніть себе!» Або: «Ви ж не хочете, щоб ваші близькі помирали довго і в болях. Хіба ви можете спокійно дивитись, як вони страждають? Будьте милосердні — припиніть цю агонію. Один укол. І вони вільні. Ти вільний!»

Зло заколисує наші сумління, лагідно й ніжно нас підводить до краю прірви, а стрибаємо у неї вже ми самі, та ще з таким шаленим ентузіазмом, що страх би зібрав, але і його вже теж немає. Людство стурбоване перенаселенням, продовольчою кризою, кліматичними змінами, епідемією COVID-19, але воно не боїться ані докорів сумління, ані Бога. Світ переймається тим, що не буде чого залишити нащадкам, замість перейматися тим, що нащадків не залишиться. Ті самі люди, які розчулюються над вуличними песиками й котиками, збирають кошти на порятунок австралійських коал від пожежі, — не кліпнувши оком дозволяють по частинах вирвати із себе життя, яке з’явилося не через кліматичні зміни на планеті, а як наслідок дуже конкретної активності тих же людей.

Вибір. Уся Польща зараз кричить про «право мати вибір», яке від них «забрали». Але це не так. Якщо щось і забрали, то це право уникати наслідків уже зробленого вибору. Бо за все треба відповідати. Усі причини мають наслідки.

Раніше я би сказала, що немає необхідності усе це «розжовувати», бо всі дорослі люди, які досягли статевої зрілості, а також ті, що не прогулювали біологію в школі або хоч би вміють читати чи користуватися інтернетом, знають, які ще наслідки може мати статевий акт між чоловіком та жінкою (тепер і це вже треба конкретизувати), крім задоволення. Тож якщо ми, дорослі люди, свого часу вирішили мати секс, то маємо також нести відповідальність за потенційні наслідки. Двоє дорослих людей дали шанс «статися» ще одній людині. І вона не винна ані у своїй появі, ані в тому, що імовірно може народитися з вадами, синдромами та іншими проблемами. Але карають за це чомусь саме її — цю найбеззахиснішу у світі істоту, чий життєвий шлях і так може виявитися коротким.

А тим часом в Україні, попри те, що, відповідно до ст.3 Конституції «людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю», штучне переривання вагітності згідно із ч.6 ст.281 ЦКУ може здійснюватися за бажанням жінки і може бути проведене при терміні вагітності до дванадцяти тижнів, а в передбачених законом випадках — до двадцяти двох тижнів. Аборт в Україні — один із методів контрацепції. Вбивство на потребу і фактично без обмежень. Зло не спить. Воно нашіптує, що це всього лише скупчення клітин. Але не скаже, що у цього скупчення вже є серце, яке б’ється; що навіть тоді, коли не видно, хлопчик це чи дівчинка, — це вже закладено, як і колір очей, волосся та зріст; що цей «згусток клітин» уже зараз має риси своїх батьків, хоча це буде помітно лише мірою дорослішання. Він не стане людиною колись там: він уже нею є. Від моменту зачаття це людина. Як котик є котиком, а дельфінчик — дельфінчиком. Бо не може у двох представників одного біологічного виду зачатися інший вид, а народитися — ще інший. Інакше щоразу був би рендомний сюрприз від природи наприкінці вагітності, парафразуючи Пушкіна: «Народилось дитинча — то дівчатко, то хлопча, то пацюк, то жабенятко, то невидане звірятко». Тому що так не буває! І навіть деформоване хворобою тільце — це людина, і будь-який генетичний тест це доведе. І ця людина має право на турботу, любов, медичну опіку та супровід до останнього подиху, на гідну природну смерть. Ця дитина має право померти в обіймах люблячих батьків, а батьки мають обов’язок бути поруч до останньої миті. Так, це боляче, і дуже страшно, тому що не можеш нічого вдіяти; але коли вже нічого не можна зробити — завжди можна любити. Навіть якщо це буде коротка мить.

Для сучасної людини це чомусь пік цинізму і жорстокості: чекати на дитину довгих 9 місяців, знаючи, що вона прийде у цей світ, можливо, на коротку мить, бо її стан не передбачає довгого і безтурботного життя. Але той-таки світ вважає гуманним виривати дитину з лона матері по частинах, або викликати передчасні пологи, внаслідок яких дитина помиратиме в муках, задихаючись через недорозвинені легені… Дуже гуманно, дуже по-людськи… Гітлер би розчулився, якби міг!

Так, я знаю, що є інший сценарій розвитку подій, коли батьки роками піклуються про дітей із вадами розвитку і це дуже дорого, психологічно виснажливо і надзвичайно важко. Я це знаю. І я знаю такі сім’ї. І я бачу, як вони щодня роблять вибір на користь своїх дітей, бо вони вирішили бути відповідальними, дорослими людьми. У них нелегке життя, але вони вміють бути щасливими і роблять щасливим життя своїх дітей. Бо вони так вирішили. І це рішення вони прийняли у нашій країні, яка піклується про своїх громадян (чи хворих, чи здорових) ще менше, ніж сусідня Польща. А Польщу накрило хвилею ненависті, бо зло не спить. І ми не повинні.

Світ занадто довго вдивлявся у прірву, і тепер ця прірва вже дивиться на кожного з нас. Якщо не пручатися і продовжувати бути пасивними спостерігачами, то й нас затягне. Бо зараз ми вибираємо серед дітей: ось цю беремо, а цю «викинути». А потім ті, що пройшли селекцію, вибиратимуть серед нас… І не факт, що виберуть саме тих, хто так активно бореться нині за «право мати вибір». Зрештою, чому будуть. Уже обирають. Евтаназію ж також узаконили…