$25 тисяч, машини та «повага» за перехід до УПЦ МП. Як окупанти ліквідовують приходи ПЦУ, УГКЦ та протестантів
Анна Балакир
ПЦУ: погрози, побиття, арешти
Донбас
«Сьогодні спілкувався з літнім парафіянином одного з храмів тимчасово окупованої Донеччини. Ледве додзвонився до мене на один із месенджерів. Розповів, що в храмі, який Московський патріархат нещодавно захопив і привласнив собі, так званий настоятель на проповіді змусив віруючих «вголос» відректися від мене і від Православної церкви України. 90% людей просто мовчали, бо вони памʼятали, що я разом зі своїми друзями-меценатами побудував і оздобив цей храм. Більшість віруючих я хрестив, вінчав, ще й викладав християнську етику в місцевій школі. Знайшлися деякі, які відмовилися», — написав у себе на фейсбук-сторінці в грудні цього року Сергій Горобцов, митрополит Донецький і Маріупольський ПЦУ.
2014 року владика виїхав із Донецька в Тельманівський (тепер Бойківський) район області. Цю місцевість свого часу заселили депортованими під час акції «Вісла» українцями із Заходу України та Польщі. Там тоді ще УПЦ КП мала багато парафій. Під окупацію район потрапив наприкінці вересня 2014 року. У той час якось митрополитові зателефонували друзі й попередили: «Владико, за вами вже поїхали, терміново треба виїжджати».
Що він і зробив. І вчасно. Одразу після його втечі з єпархіального управління приїхали невідомі, пограбували, шукали якусь документацію, українські прапори.
У Донецькій єпархії ПЦУ офіційно зареєстровано 136 парафій. На тимчасово окупованій території залишилося 60% з них. Сьогодні всі церкви ПЦУ зачинені, опечатані, близько 30% захоплені РПЦ МП, каже митрополит.
«У вересні цього року двох наших священників заарештували. Це були останні парафії нашої єпархії, які проводили служіння. Перед цим на служби підсилали працівників ФСБ. Ті стежили, що казатиме священник, що проповідуватиме. Причому священники ні до чого не закликали, нічого не говорили проти місцевої влади, бо вони не самогубці», — продовжує владика Сергій.
За словами диякона, які переказує владика, перед арештом до них приїхали представники МДБ «ДНР» і ФСБ. На священників наділи кайданки. Спершу їх вивезли в СІЗО в Донецьку, потім через кілька днів на територію Росії. Відбувся суд, їх посадили. Ніхто не знає, де вони і що з ними.
Священникам інкримінують незаконне проведення таїнств та обрядів. «Незаконним у них вважається те, що служили українською мовою, бо будь-які прояви української національної свідомості там вважаються екстремізмом», — каже Сергій.
Митрополит розповідає, що його священників не раз схиляли до переходу в РПЦ МП. Пропонували гроші, від 25–30 тисяч доларів, машини, гарні храми, повагу. Потім почали залякувати тим, що заберуть статутні документи, а священникам заборонять відвідувати храми.
«Насамкінець залякували позбавленням волі, — додає владика. — У 2015–2016 роках були випадки побиття священників. Одного прийшли залякувати й дуже побили. Але повз проходили жінки, побачили, що їхнього священника бʼють, і заступилися. В отця був цукровий діабет. Після побиття йому треба було вколоти інсулін, але він не мав його. Звернувся до лікарні. Лікарі знали, що це українських священник, і свідомо не дали йому вчасно препарат. Він помер».
Організовували класичні й беззмістовні «підстави». Наприклад, кілька років тому секретареві Донецької єпархії, який перебував у Донецьку, зателефонували й сказали українською: «Отче, ми телефонуємо на прохання владики і просимо вас про обряд освячення автівки».
«Ці люди поставили умову — зробити освячення не на території храму, а десь в іншому місці. Отець Андрій погодився. Вони запитали, скільки це коштуватиме. Він відповів, що в нашій церкві немає такси. Приїхав на місце. Там стояла нова автівка без номерів. Вийшли жінка і двоє чоловіків. Взяли благословення, щебетали українською. Отець Андрій освятив машину. Після цього вони в конверті дають гроші, мовляв, беріть-беріть, це благодійність. Він кладе їх у кишеню. У цей момент один із чоловіків надягає йому на руки кайданки. Священника везуть у відділок міліції, тримають там дві доби.
Потім приїздить зрадник — представник у справах релігії «ДНР» Сергій Гавриш. І каже: «Якщо зараз не перейдете до Московського патріархату, то з вами говоритиму не я, а козаки або міліція». Поки він там сидів, його всіляко вульгарно залякували, тиснули. Але не зламали й через якийсь час випустили».
Владика Сергій каже, що так само з 2014 року тиснули на парафіян, особливо на активних, які допомагали з ремонтами й співали в церкві.
«Спершу їх брали на олівець. Потім до них почали приходити працівники МДБ «ДНР» і казали: якщо ходитимуть до церкви, їх позбавлять пенсії, а ще вони знають, де їхні діти й онуки, і їм буде погано. А якщо перейдуть до Московського патріархату, все в них буде чудово, — додає митрополит. — Когось залякали, хтось повірив. Хтось казав, що краще взагалі до церкви не ходитиме, ніж до їхньої. У нас було багато парафіян із районів, де жили переселені із Заходу України та Польщі українці. Навряд чи вони перейдуть до московської церкви. Радше молитимуться кожен собі вдома. А більшість наших священників із мого благословення виїхали, щоб зберегти життя своїх родин і позбавити феесбешників задоволення знущатися над ними».
Крим
У Криму за останні 10 років фактично не залишилося дієздатних парафій ПЦУ. Самопроголошена влада відібрала їхні храми. Зо два місяці тому ще один священник виїхав із півострова, бо до нього додому стали надходити повістки з військкомату, виник ризик бути мобілізованим до російського війська.
«Всі ці десять окупаційних років ПЦУ в Криму здійснювала молебні українською мовою і молебні за державу Україну та її військо. Це єдина релігійна структура, яка не пішла на співпрацю з окупантами і не здійснила жодної реєстрації за російським законодавством.
ПЦУ єдина церква, яка не пішла на співпрацю з окупантами у Криму і не здійснила реєстрації за російським законодавством
За це досі зазнає утисків і гонінь. Останнім кричущим фактом стало те, що в травні цього року захопили Кафедральний собор рівноапостольних князя Володимира та княгині Ольги в місті Сімферополі», — каже кримчанин, головний редактор видання «Кримська світлиця» Андрій Щекун.
Пан Андрій додає, що, попри тиск і спроби вербування, жоден священник ПЦУ не перейшов на бік ворога, в УПЦ МП чи РПЦ. Більшість покинула окупований Крим через небезпеку для себе та своїх родин. Андрій Щекун не конкретизує, скільки сьогодні на півострові залишилося священників ПЦУ та як збираються для молитви парафіяни, щоб не привертати уваги окупаційної влади.
УГКЦ: депортація з мішком на голові
Раніше в Мелітопольському районі Запорізької області було троє священників УГКЦ. 25 листопада минулого року з Мелітополя першим депортували 67-річного отця Петра Креніцького. Перед цим до його двору заїхала машина, невідомі зачинили за собою ворота й почали бити священника. Потім отцю Петру наказали зібрати трохи речей. Одягнули на голову мішок і посадили в машину.
Довезли до свого крайнього блокпоста. На камеру зачитали, що він депортований, бо його церква не підтримує політику Москви. Священник ішов кілька кілометрів, потім хтось підвіз його до Кам'янського, де був перший український блокпост.
Ще через тиждень з окупованого Мелітополя довелося тікати двом іншим священникам УГКЦ — Олександру та Леоніду. Перед цим до отця Олександра Богомаза сім разів приходили на допит спецслужби. Останній раз закінчився депортацією. У церкві Різдва Пресвятої Богородиці, де служив отець, повиламували замки, що могли повиносили, забрали бус, на який збирали цілою громадою.
«Після нашої депортації парафіяни і далі сходилися на молитву щодня, вранці й увечері, у церкву Святої Анни, яку ми збудували в районі Новий Мелітополь. Самі проводили богослужіння. Коли був інтернет, то консультувалися зі мною, — розповідає отець Петро, який зараз на Закарпатті. — Цього року на свято Зіслання Святого Духа в церкві зібралося близько 40 людей. На службу прийшли озброєні військові й прочитали офіційну заборону нашої церкви на території Запорізької області, мовляв, вона не підтримує політику Москви.
Поводилися дуже грубо, почали перевіряти паспорти. Одна бабця знепритомніла. Можливо, це допомогло, бо ті трохи заспокоїлися. Люди почали зустрічатися по домах. А в неділю їздять до Херсонської області, бо там наша церква офіційно не заборонена. Рішення про заборону залежить не лише від місцевої влади, а й від тамтешніх православних священників, їхнього ставлення до УГКЦ. Хоча їхній благочинний у Мелітополі мені казав: «Вам нічого не буде». Але сталося інакше».
У листопаді минулого року в Бердянську арештували священників УГКЦ Івана Левицького та Богдана Гелету. Перед цим вони проводили мирні мітинги в центрі міста, на яких молилися за мир. Місцева влада каже, що їх катують і тримають у 77-й колонії Бердянська.
Протестанти: «Відлупцювали прикладами і повезли розстрілювати»
Протестанти Донеччини, які відмовилися переходити під російську юрисдикцію, сьогодні збираються на молитву нелегально. Єпископ із Горлівки Євген Ляшенко 2014 року опинився в окупації. Згодом виїхав, перед цим евакуював через лінію фронту дві тисячі людей.
«Спершу росіяни нам нічого не робили. Казали: коли закінчаться бойові дії, буде одна православна церква Московського патріархату. Потім нас почали арештовувати. Через це частина вірян виїхала. У всіх церков на Донеччині забрали реєстрацію. Сказали перереєструватися під російськими прапорами. Хто не погоджувався, того змушували передавати право на користування майном.
До священників, які не мовчали, які називали цю війну злочинною і засуджували путінський режим, вривався спецназ, їх заарештовували, комусь вдалося в останній момент втекти, хтось зараз під судом. Наші люди, які там залишилися, зневірилися і вже звикли так жити. Також відчуваю, що нам немає про що розмовляти. Люди легко піддаються інформаційній обробці», — розповідає Євген Ляшенко.
Відомий маріупольський пастор-пʼятдесятник і військовий капелан Геннадій Мохненко каже, що церкви, які не готові співати Путіну «алілуя», називають зло злом, а окупацію окупацією, не мають там шансів на життя.
«У них відбирають приміщення, забороняють зібрання. Тому існує підпілля. Християни збираються на квартирках, моляться за повернення України і багато роблять для цього, — розповідає Геннадій Мохненко. — Ще 2014-го одному нашому пастирю заборонили збирати людей на служіння. Він не слухався. Тоді до нього прийшли з автоматами, відлупцювали прикладами і вже повезли розстрілювати.
Дорогою хтось сказав: «Давай спершу завеземо до московського батюшки. Нехай він вирішить, розстрілювати чи ні». Московський піп після дебатів із пастором сказав: «Гаразд, у тебе багато діточок. Маєш 24 години, щоб зникнути звідси». Церкви, які перейшли під російську юрисдикцію, — це бюро ритуальних послуг. Бо там немає правди, етичної оцінки. Люди приходять поспівати псалми, помолитися за все хороше проти всього поганого. До них приїжджають російські єпископи. Такі свого часу підтримували гітлерівський режим, тому я їх називаю «рейх-єпископи». Але більшість протестантських церков просто припинили служіння в Маріуполі».
З Геннадієм Мохненком розмовляю по телефону, коли він везе допомогу військовим в Авдіївку. Пастор зайняв патріотичну позицію 2014 року, сьогодні він активний волонтер.
Раніше канал Russia Today знімав про чоловіка фільми і називав «героєм нашого часу», адже Мохненко відомий тим, що заснував найбільший на території колишнього Радянського Союзу дитячий реабілітаційний центр «Республіка Пілігрим» і мережу реабілітаційних центрів для дорослих. Виховує 3 біологічних дітей і 32 прийомних. 2022-го окупанти вбили його прийомну доньку.
Сьогодні «Церкву добрих змін» Геннадія Мохненка охоче використовують у російській пропаганді.
«Навесні цього року представник Росії в ООН Василь Небензя заявив у Раді Безпеки, що вони знайшли в Маріуполі дитячий табір, який готує із семи років терористів. Тобто це мій дитячий центр, — додає пастор. — І остання історія з Маріуполя. Людей зупинили для перевірки. В однієї жінки взялися перевіряти телефон. Серед контактів знайшли мій номер. Її арештували і кудись відвезли. Що з нею, нікому невідомо. Я навіть не знаю, хто ця жінка. Швидше за все, навіть не з моєї церкви».
Сьогодні приміщення «Церкви добрих змін» захоплене росіянами. Пастор каже, що окупанти живуть у його приватному будинку. З дитячих таборів зробили казарми, дитячий реабілітаційний центр перетворили на офіс.
