А що б сказали афонські старці?

Питання взаємин церковної і світської влади завжди було питанням, яке впливало на хід історії народів, чи навіть цивілізацій – як от у випадку Візантійської імперії. Чого гріха таїти, світська влада завжди старається використати церковний авторитет у своїх цілях; а особливо в тих традиційних суспільствах, в яких Церква займає значне положення.

Український варіант не став винятком, а радше тим, що підтверджує дане твердження. Напередодні виборів різні політичні сили звертаються за «допомогою» до Церкви. Ну що ж, формально це їхнє право. Але як себе має повести Церква?

Так ось якщо Церква чи її подвижник благословляє «свого» кандидата на важку місію служіння своєму народу, то вона б мала йому пригадувати і ті принципи, які вона сповідує – євангельські – підчас сповнення останнім подвигу управління.  І це справді подвиг, бо ця праця нелегка. Вона передбачає подолання багатьох перешкод, трудностей.

А втім, кожна серйозна праця передбачає колосальних зусиль, іноді й таких що людина може й зневіритися у своєму покликанні. Зрештою, кожне покликання «підтверджується» Богом через Його спілкування з людиною. Іноді воно може бути через події життя, що досить часто стають підказкою її життєвого шляху, своєрідними вказівними знаками. Проте їх треба вміти відчитати, а це, зі свого боку, потребує певного духовного бачення, сильної віри, дару видіння.

І ось коли людина не може сама відчитати певні події свого життя, а все ж помічає, що якісь властиво знаки їй даються, тоді необхідно звернутися до свого духовного батька, який зможе їх відчитати. Більше того, духівник має обов’язок вказати на них і розтлумачити їх тій особі якій давалося благословення на подвиг. А вже особливо тим, які мають публічне служіння.

Так ось. Як на мене, певні знаки відбуваються в модерній історії сучасної України. І добре, якби ті, хто когось на щось благословляв дали тому тлумачення…