Цікаві духовні закони. Коли двоє сваряться та розривають між собою відносини, а час розриву служить для подвійної цілі: або сприяє поглибленню конфлікту, або найшвидшому його вирішенню. Так воно функціонує і в стані, що називаємо церковним розколом. Великим досягненням екуменічного руху є ствердження, що два уламки (насправді їх вже є більше) колись Єдиної Церкви творять Єдине Тіло Христове. Але, фактично, ми вже звикли жити в роз’єднанні. Конфесійний поділ, який існує тепер, настільки увійшов в наше мислення, що ми вже звично зі спокійною совістю стверджуємо: існуємо «ми» і «вони», є «їхній» єпископ і «наш» єпископ чи  священик …  Є «наші», і «їхні».

Насправді, це не зовсім так. Якщо ми є одне Тіло, що лише через свої рани видимо роз’єднане, то не існує такого чіткого поділу на «наше» і «їхнє». Тобто, дурниці, вибачте за слово, що творять «вони» - творимо  «ми», бо ці є до певної міри спільними. Тому ми не можемо, наприклад, лише насміхатися з того, що творять «вони», і від того відмежовуватися.  За влучним виразом Достоєвського «ми всі у всьому трохи винуваті». Отже «їхнє» і «наше» просто не існує. Якщо «їх» єпископ говорить, пробачте знову, дурницю, я маю йому сказати: «Ні! Ти говориш не те!». Як мають право, ба, зобов’язані(!), те саме в разі потреби «вони» сказати нам.

Інакше екуменізму не буде. Це все будуть лише зустрічі з нещирими посмішками, взаємними звинуваченнями і т .д. Тут духовна напруга дуже конкретна – або в сторону поглибленого відчуження, або кроки до зближення. А   перед Богом  ми однакові…