Буває так — читаєш документ, підписаний серйозними людьми, а відчуття таке, що перед тобою чи то зразок витонченого «стьобу», чи то чернетки невідомого досі роману Хеллера. Сміятися? Чи може, навпаки? Глави наших Церков і релігійних організацій, що входять до Всеукраїнської Ради Церков, насправді вважають, що тільки на НЕК із захисту суспільної моралі вся наша надія? Що без неї і її досі малопомітної, але тим не менш, одіозної діяльності ми загрузнемо в потоках інформаційного бруду, розпусти, насильства,

Буває так — читаєш документ, підписаний серйозними людьми, а відчуття таке, що перед тобою чи то зразок витонченого «стьобу», чи то чернетки невідомого досі роману Хеллера. Сміятися? Чи може, навпаки? Глави наших Церков і релігійних організацій, що входять до Всеукраїнської Ради Церков, насправді вважають, що тільки на НЕК із захисту суспільної моралі вся наша надія? Що без неї і її досі малопомітної, але тим не менш, одіозної діяльності ми загрузнемо в потоках інформаційного бруду, розпусти, насильства, всілякої ворожнечі? Та й самі ЗМІ постраждають разом зі своїми глядачами-читачами, тому що скасування НЕК прямо веде до державної цензури?

З одного боку, здавалося б, до цієї думки варто прислухатися — коли мова заходить про моральність, церковникам і карти в руки. Але — НЕК? Так це ж, вибачайте, і є той самий орган державної цензури. В особі цього комітету вона живе і процвітає вже багато років. А якщо на стані суспільної моралі це майже ніяк не позначається — то це не означає, що цензури немає, це означає, що ця структура, як і багато-багато інших органів державної бюрократії, м'яко кажучи, неефективна.

Але це не бентежить наших шановних глав Церков і релігійних організацій. Адже питання моралі — дуже зручний привід для такої бажаної для них співпраці Церкви і держави. Скільки б не повторювали офіційні церковні особи, що «Церква відокремлена від держави, але не відділена від суспільства», маємо прямо протилежні прагнення — Церква з усіх сил намагається зростися з державою, хоч як-небудь, хоч би й з найбільш одіозними і незграбними його інститутами, на зразок НЕК з захисту моралі. Мимоволі закрадається підозра, що по-іншому працювати з суспільством вона не хоче і не вміє.

В історії з НЕК із захисту моралі мені цікава зовсім не НЕК — вона, здається, взагалі мало для кого цікава. Чи потрібен взагалі окремий державний орган, який займається саме цензурою і мораллю — питання суперечливе, різні країни його вирішили по-різному, і в будь-якому випадку, це не тема цієї статті. Мені цікава позиція Всеукраїнської ради Церков, яка завзято кинулася на захист цього органу з сумнівною ефективністю і суперечливою суспільною значимістю. Що це за «чудовий союз»? Якщо чесно, то в мене склалося враження, що підстава для нього цілком лінгвістична. Як книга «Знамениті сіднички мого братика» потрапила в поле зору НЕК винятково через слово «сіднички» в назві (мені важко уявити, чим ще ця смішна книжка могла зацікавити поборника моралі), так і Церкви вирішили солідаризуватися з НЕК лише через слово «мораль» у її назві.

Вся справа в тому, що українським конфесіям дуже хочеться співпрацювати з держструктурами. Навіть тим із них, у кого «симфонія» начебто й не є неодмінною частиною традиції. Навіть незважаючи на те, що з нашою державою в її нинішньому вигляді неможливо співпрацювати — можна тільки виконувати замовлення, коли їх зволять дати. Незважаючи на те, що сама організація і внутрішній стан державної машини ніяк не поміщається в одному смисловому полі зі словом «мораль», що вона дискредитована на всі боки, і громадянин сприймає її в кращому випадку, як неминуче зло. Не дивлячись на те, що Церква на цьому тлі з легкістю може мати в суспільстві авторитет — у першу чергу, якраз в царині моралі — набагато відчутніший, ніж будь-який представник політичної еліти, будь-яка політична сила, НЕК або всі вони разом узяті.

Але вона розтринькує цей потенціал на сумнівні союзи. Зокрема, використовуючи горезвісну «мораль» як привід. Дійсно, навіщо витрачати власні сили, якщо є вже готові потужності державної машини. Верхівка ієрархії наших Церков складається з людей, кому за 40 років. З абсолютної точки зору — це правильно: обережність, життєвий досвід, мудрість та інші чудові ознаки зрілості. Але в нашій ситуації з’являється одна обтяжуюча обставина: всі вони — випускники радянської школи. З молоком альма-матері ввібрали вони деякі викривлені уявлення про суспільне буття і визначену ним свідомість. Часи змінилися, змінилися погляди, був прийнятий постриг, рукоположення, але важка спадщина тоталітарного виховання вряди-годи ненароком дає про себе знати. Наприклад, упевненістю в тому, що все в суспільному бутті залежить від всесильної саморегульованої державної машини, яка «почує кожного» і нікому нічого не подарує.

Свою державну машину ми традиційно і заслужено не любимо. Безвідносно до того, хто там нині президент або хто саме засідає в конкретно взятому кабінеті. Серед них багато симпатичних людей, серед цих дрібних чиновницьких сошок. Вони не лиходії, не хабарники, не корупціонери — вони просто професіонали, що для чиновника завжди означає «конформісти». Інші в машині не затримуються. Не тільки в нашій — у будь-якій бюрократичній машині. Наша ж від європейських відрізняється тільки кількістю бруду всередині своїх механізмів і тим, що саме цей шар бруду, а не якісь там закони і міркування про блага громадян, задає програми, за якими ця машина працює.

Той, хто солідаризується з цією машиною, погоджується й зі способом її роботи. Наприклад, церковники, стаючи грудьми на захист НЕК в її нинішньому вигляді, підписуються під тим, що робота цього органу їх влаштовує. Незважаючи на те, що результати цієї роботи, м'яко кажучи, скромні до непомітності. З чого можна зробити парадоксальний, ні, абсурдний висновок: ситуація з нерегульованою (а)моральністю нашого інформаційного буття задовольняє членів ВРЦіРО.

Але ж на словах вони стверджують зовсім протилежне! І їх — на словах — бентежить аморальність, яка роз'їдає нашу державну машину. У всякому разі, їм не хочеться, щоб експертизу «на порно» робили в МВС — адже й дитині відомо, як легко «порішати питання» в наших правових відомствах. Що ж, до честі наших релігійних лідерів, вони швидше воліють неефективність, аніж хабарництво. Але невже це єдина альтернатива? Чи це в нас такий національний спорт — вибирати саме з двох зол?

Патетичне питання «то що ж — нічого не робити?» тільки збиває нас з пантелику. Тому що відповідь на це питання принципово перебріхували в радянській школі і продовжують перебріхувати зараз, стверджуючи, що «держава і суспільство не повинні протистояти один одному».

Повинні, на жаль. Тому що державна машина не саморегулюється, не регулюється ніким і нічим зсередини — тим, хто «всередині», все загалом подобається. Її роботу можна коригувати тільки ззовні. У нормальних умовах — це і є роль суспільства і його цивільних інститутів.

Але Церква не поспішає шукати опори і союзництва серед нас, тобто в суспільстві. Її можна зрозуміти — суспільства ж бо немає. Суспільство, як відомо, народжується у спілкуванні. Для того, хто це розуміє, «фейсбучні революції», наприклад, не стали несподіванкою, адже соціальні мережі — це спілкування в чистому вигляді, тобто можливість домовлятися, солідаризуватися, ставати співтовариством і нарешті, діяти. Характерно, що у деяких представників Церков це відкриття викликало не захоплення новими можливостями спілкування та організації в співтовариства, а волання про «електронний концтабір» і «мережевих хом'яків». Висновок очевидний — Церковне керівництво боїться спілкування. Незважаючи на те, що спілкування, здавалося б, закладене в самій природі Церкви. Їх можна зрозуміти: спілкування — явище багато в чому стихійне, ним нелегко керувати бюрократичними методами, до яких звикла сучасна Церква. Бюрократії простіше мати справу з іншою бюрократією. Тому «священноначаліє» вибирає собі в союзники держструктури, а не нас із вами. І їм мимоволі доводиться робити вигляд, що з нашою державною машиною загалом все нормально, з нею можна працювати, вона не така вже й страшна.

Можна, наприклад, зустрічатися з президентом, незалежно від того, як він там «накерував» і чого наговорив — треба ж «вести діалог із владою». І ніхто не скаже прямо і чесно, що це не діалог — тому що немає жодного видимого результату цього «діалогу». Це імітація, яка створюється заради прес-релізу: зустріч президента і релігійних лідерів відбулася. Тобто, релігійні лідери в черговий раз виступили акторами другого плану у виставі влади «Почую кожного». Запитайте їх, про що вони там говорили, чого просили або, страшно писати, вимагали, що їм пообіцяли (бодай пообіцяли!) Почуєте те саме, що потрапило в прес-релізи — «розмова була змістовною й цікавою». Жодної конкретики. Приклад того, як держава та її правляча партія чує голос Церкви та її лідерів — доля прохання ВРЦіРО не приймати закону про мову в його нинішньому вигляді. Або клопотання з приводу Луценка і Тимошенко. Думаю, в ту ж топку полетить прохання не скасовувати НЕК. Влада в черговий раз покаже «попáм», що в гріш не ставить їх разом з їхніми проханнями. Що ж, у цьому не буде нічого нечуваного — цю саму фігуру влада показує цілому народові України, чому ж із «попáми», нехай навіть у дуже високих чинах, вона повинна чинити по-іншому?

Але може чергова ґуля, набита в цьому «діалозі», нарешті, вкаже шановним керівникам Церков, де не треба шукати союзників. І вони здогадаються, де слід було б пошукати.

Смішно про це писати, але факт є фактом: коли якісь «православні хоругвоносці» звертаються у всі інстанції з приводу «образи почуттів віруючих», влаштовують ходи і пікети на захист себе від ІПН, чіпів, автокефалії і панків, вони ведуть себе як нормальний інститут громадянського суспільства, яке вони ж і зневажають (можливо, їх це образить — але я не винна). Бо саме так і повинні вирішуватися питання в демократичній країні: якщо громадянин відчуває себе ображеним, ущемленим у правах або бачить порушення закону, він особисто або через близьку за духом громадську організацію може і навіть повинен звернутися до прокуратури або в суд.

В ідеалі, — в тому, коли Церква не боїться власних вірних, — вона цілком може обійтися без зрощування з держструктурами. І вже звичайно, в такій тонкій справі, як захист моралі, їй варто було б триматися подалі від державної машини, чия аморальність — «притча во язицех». Церква — і сама, і за допомогою близьких до неї НУО — цілком спроможна займатися реальним, практичним захистом моралі, а в тому числі, так, цензурою і відстеженням порушень «морального» закону (яким би вже кривим він не був) — конвертуючи свій легендарний «авторитет»у щось суспільно значуще. Серед своїх вірних, через ЗМІ, через громадські організації. А там і союзники з невоцерковлених підтягнуться — різні пильні громадянки на кшталт згаданих на сайті НЕК «Н.» і «С.» І жодних докорів у клерикалізмі — оскільки це буде «приватна думка» Церкви та/або рішення суду, а не казенний «неодобрямс», прийнятий під тиском церковних кіл.

Проблеми дві. Перша — а судді хто? Питання компетентності експертів досить болюче. Але не більш, ніж друге питання — як зробити так, щоб твої аргументи і вмовляння були почуті, правильно зрозумілі, прийняті до відома? Невміння представників Церкви говорити з людьми загальновідоме. Але цьому можна навчитися — було б бажання. Цьому доведеться вчитися — якщо, звичайно, Церква дійсно претендує на «суспільний авторитет», а не тільки використовує цю фразу як аргумент у торгах із державою.

Насправді проблема компетентності експертів цілком вирішувана. Невже мало грамотних і адекватних людей серед вірних українських Церков? Аж ніяк. Неголені галасливі мужики зі здоровенними натільними хрестами і баби, закутані в чорне по самісінькі фанатично палаючі очі — це шарж на сучасного православного християнина. Який чомусь не знаходить адекватної оцінки у «священноначалія» християнських Церков.

А де ж інші — чисто поголені, з помитим головами, з повними кишенями дипломів і готові працювати на благо своєї Церкви?

Насправді вони не така вже рідкість. Але складається враження, що розумні і грамотні люди вселяють Церковним бюрократам підсвідому неприязнь. Так само, як обтяжені критичною свідомістю громадяни вселяють страх і недовіру державній владі. Чому? Через те, що ними складніше керувати? Тому, що їх доведеться переконувати? Сперечатися з ними? Що вони, не дай Боже, виявляться праві, і доведеться з ними погодитися? Від того, що мати справу з розумною і критичною людиною завжди складніше, ніж з черговим «громадянином Д.», якого обурює "книга про сіднички"? Так, у наших Церквах чимало людей досить освічених і грамотних для того, щоб допомагати будувати церковне життя, допомагати Церкві проникати в суспільство, допомагати спілкуватися. Але церковна бюрократія воліє вибирати з них або напівбезмовних виконавців, або тих, що при владі.

Спілкуватися завжди складніше, ніж наказувати і карати. Церква намагається стати законом, оскільки вона не може (у всякому разі, поки що) стати тим, чим вона є за визначенням — спільнотою. Між іншим, у тих окремих — парафіяльних — випадках, коли їй вдається досягти цього природного для себе стану (так, вдається, причому зовсім не так уже й рідко), вона досягає чималих успіхів — і в катехизації, і у взаємодопомозі, і у вихованні , і в боротьбі з абортами, і в загальній моральній атмосфері приватного життя, і в багато-багато чому іншому. Проблема в тому, що ці успіхи не систематичні. Це питання чистого везіння — зі священиком, з катехитом, з дияконом чи парочкою активних парафіян. Політика ж церковної бюрократії залишається інертною, вона не спрямована на діалог і співпрацю з суспільством, навіть з тією його частиною, яку складають вірні цієї ж Церкви.

Якщо тільки вони не є представниками влади.

Катерина ЩОТКІНА