Про духовне і лише. Бо духовне є визначальним для решти. Про духовних осіб. Бо вони по кутиках вимололи Україну, а нині відкрито і велично взивають до Господа «Боже великий єдиний! Нам Україну храни!» В Українській Греко-Католицькій церкві кожного 15 лютого, на Стрітення Господнє відзначають День богопосвячених осіб. Місія богопосвячених велика, особливо у час вихваляння багатства як найбільшого, а то й єдиного джерела добра, щастя. Ті, хто покликаний Богом, на власному прикладі показують щоденно хибність тези про всесильність матеріального. На тих, кого покликав Він, орієнтуються, за ними йдуть.

Про духовне і лише. Бо духовне є визначальним для решти. Про духовних осіб. Бо вони по кутиках вимололи Україну, а нині відкрито і велично взивають до Господа «Боже великий єдиний! Нам Україну храни!» В Українській Греко-Католицькій церкві кожного 15 лютого, на Стрітення Господнє  відзначають День богопосвячених осіб. Місія богопосвячених велика, особливо у час вихваляння багатства як найбільшого, а то й єдиного джерела добра, щастя. Ті, хто покликаний Богом, на власному прикладі показують щоденно хибність тези про всесильність матеріального. На тих, кого покликав Він, орієнтуються, за ними йдуть.
Життя богопосвячених осіб не завжди гладке та рівне. На їхню місійну долю випадало всяке, особливо всякого було вже за нашої пам’яті. Важко охопити одним поглядом все те, що наш народ і наша Церква пережили за той час. Згадаймо лише про дві світові війни, які перекотилися через нашу землю, низку окупацій, переслідування вірних, голодомор, що поглинув майже одну чверть населення нашого краю та численні більшовицькі репресії, які винищили національну інтелігенцію. А в Українській Греко-Католицькій Церкві чи не кожен піддавалася «впливам». Чого тільки вартує Львівський псевдособор 1946 року, від якого розпочався відлік трагічного і водночас героїчного періоду в історії Української Греко-Католицької Церкви. Ми вже знаємо дещо із життя Митрополита Андрея Шептицького та Патріарха Йосипа Сліпого. Але по долі пройшлися не лише їхній. Тримає Бог на землі як живих свідків для свідчень не одного.
    … Якось я зазнайомилася із отцем Йосафатом, священиком невеличкого гірського села Царківня, що у Долинському районі на Івано-Франківщині. Йому уліті минуло дев’яносто 94 роки, а його життя – то ціла епоха. Окреме століття, яке бачило і знало різного, в тому числі і грізного. Народжений у 1917 році,  “автограф Бога на землі” прожив як один день. Чого тільки йому не випадало, але щоденна молитва у кутику воскресала отця, давала наснаги і сили для людей, робила його Божим чоловіком. Я чула про отця Йосафата вже давно. Казали, що десь там, далеко у горах, є старий монах, який лікує. До нього з’їжджалися усі, хто мав проблеми із здоров’ям, бо священик низько схиляючись на головою болящого, просив у Всевишнього зцілення.
Заходжу в дім, бачу священика. Отець Йосафат питає, звідки я, що роблю, як діти. Прижартовуючи, заводить у свій храм, де все, чим живе Божа людина. Отут портрет святого Йосафата Кунцевича. А тут і я замолоду, - оповідає. А це ікона Пресвятого Серця Ісусового, улюблена священика. Це мої габіти. А то місце для сповіді. А то Гошівська Божа Матір: чи чули Ви про неї. І… гітара та скрипка. Каже, що грає і нині.  І далі заглиблюється в історію.
Розповідає, як ішов до Бога. Поіменно згадує всіх, хто йому по життєвій дорозі трафлявся. Демонструє відзнаки, здебільшого від церковного начальства. Ось і від Верховного архієпископа Бенедикта Шістнадцятого нагорода за видатні праці і старання – відзнака Святого Хреста за Церкву та Понтифікат. Пригадує, що мав покликання ще з дитинства. Пробув у Гошівському монастирі п’ять років, заки прийшла радянська влада. Ігумен Шепітка попередив молодих монахів, щоб вони розходилися, бо можуть за таке арештувати. Вирішує в рідному селі Царківні навчати церковному співу. Першу Службу Божу разом із парафіянами співав у Вербну неділю, а в понеділок отримав повістку на військкомат. Пригадує, як реагували у військовому комісаріаті на його довідку, “що оцей хлопець вихований в монастирі, є духовно вихований і не зможе виповняти красноармійські обов’язки. Проте через двадцять днів довелося все-таки їхати “на виконання красноармійського обов’язку” аж у Воронізьку область. У Середніх Корчах (село таке у Воронезькій області) у штрафбатальйоні будував мости. Він, тоді ще Ілля Лесів, дяк із Поляниці Михайло Пінах та Михайло Гордій з Ямниці. І славлять Господа у співі. Але й там такого не можна. Від поляка Тиміцького дізнається, що за ними стежать. Через тиждень без суду забрали до Новосибірська. Не зовсім розуміє: за що. Оголошує голодування. Не допомагає. Оголошує друге. Подіяло. “Лесів! Із речами на вихід!”, - почув через якийсь час. Зголоджений, хворий із п’ятьма кілями хліба і трьомастами грамами тюльки прямує на Вкраїну. По дорозі і той нехитрий скарб тратить, проте світ не без людей. Допомагають хлібом (двома буханками), з яким доїхав аж до Моршина.  А з Моршина і до Царківні … скільки там тої дороги. Знову вчив співу. Знову тюрма, жартує – “дали лише сім років”. Підпільна у Стрию гімназія. Зрада. Тривале переховування. Одягання габіту. Бере собі  собі у духовники Йосафата Кунцевича, неоднозначну релігійну постать. Тепер вже Йосафат про пам'ять святого Йосафата, який попри все є для кожного християнина взірцевим апостолом єдності та невтомним місіонером, чиїм іменем названо Василіянський Чин. І робота, робота і ще раз робота. По всій окрузі отець Йосафат як священик: села Витвиця, Станківці, Царківня. Всюди пішки і всюди було всяке. І те “всяке” як на долоні: Службу відправляли  навіть в городі, під отою яблінкою, підказує. До церкви перебралися аж за Горбачова. І знову робота: церкви по селах дерев’яні, старенькі. І має отець мрію – нову муровану вибудувати. Хтось пожертував на цеглу, хтось підсобив деревом, та й почали будувати. Вийшов великий статний храм на честь Різва Матері Божої. Всі свої доклалися. Микола Штурмак розписував й іконостас робив. “1996 року Божого закладено наріжний камінь Різдва Матері Божої за отця пароха Йосафата І.Лесіва закінчено будову храму 2001 року”, - читаємо на пам’ятній дошці. Жартую, може б взявся за кафедральний собор. Каже, що і Царківня доклалася до будівництва кафедрального собору.
Питаю, що опісля такого «світлого» життя у своїх науках говорить. Про любов до Бога і ближнього свого. І не дивуюся, бо саме Бог то є Любов. Та й справді, Господь питатиме не про метрику хрещення, не про науковий диплом, не про інші цінності, але лише про любов, що зробили ми з любові і для любові. Любов насамперед потрібна отут, поміж нами живими: в піст і на Великдень, на Восьме березня й у першотравневі дні. І мені на дорогу з любов’ю: «Будьте веселі, ні за чим не жалійте, не злостіться, не переживайте, не будете хорувати і будете довго жити!».
«Моє велике бажання – бути людиною!» – сказав напередодні свого ювілею Блаженіший Любомир Гузар. Осіб, які б на нас робили приємне враження, хочеться довкола як вдень, так і серед пітьми. Особливо – на столичних Банковій та Грушевського. Я б наприклад на  всі відповідальні посади призначила парафіян, які виросли на молитві, які слухали Слово Боже вустами отця Йосафата, яких би на служіння Боже і людське благословив сам отець. Бо своїм християнським життям на тих, до кого доторкнувся, справив колосальне моральне враження. Після зустрічі із отцем відходимо кращими однозначно. Такі люди, як отець Йосафат, для України більша цінність і портебність, ніж нафта, газ та решта корисних копалин. На їхніх, здебільшого, по кутах, молитвах, Україна складалася. Їхніми вустами Бог чув про Україну, а нині до Всевишнього моляться про Україну духовну. А ми, смертні, прості, світські, одним словом, парафіяни, прибігаємо до нього, просимо благословення, шукаємо утіхи для зраненого серця та спраглої душі. Господи! Оберігай таких, як отець Йосафат, даруй йому многая і благая літа! Молімося разом, працюймо разом, а Господь Бог буде нас благословляти!
…Яким має бути священик, апостол нових часів, посередник між Богом і нами? В православних, католиків і протестантів. В мусульман й іудеїв. У всіх віруючих, незалежно від їх віри. Та й, зрештою, у тих, хто ще шукає духовника. Місіонер, котрий покликаний нас робити кращими чи просто людьми? Напевно, це має бути особлива людина. Це така людина, яка є безумовним авторитетом у нас. Яку ми слухаємо і максимально чуємо, а наше “чуття” перетворюється в “єдину родину” довкола священика. Це людина, до якої ми охоче приходимо у радості, прибігаємо у горі і його устами просимо у Весвишнього за содіяне. Ми довіряємо себе у таїнстві хрещення, ми разом з ним вінчаємось і його вустами відходимо у інший світ. Особливість такої людини у його величі. А велич святого отця у його мудрості Христовій.