Наприкінці 70-х та першій половині 80-х вже минулого століття ледь не щодня доводилось чути в радянських випусках новин повідомлення інформаційного агентства ТАС про партизанів-сандіністів, що в Нікарагуа боролися проти уряду диктатора Самоса, та про Фронт національного визволення ім. Фарабундо Марті у Сальвадорі. Зазвичай повідомлення закінчувались пафосними заявами генсека та уряду СРСР про підтримку нікарагуанському та сальвадорському народам у їхній революційній боротьбі за незалежність.

Наприкінці 70-х та першій половині 80-х вже минулого століття ледь не щодня доводилось чути в радянських випусках новин повідомлення інформаційного агентства ТАС про партизанів-сандіністів, що в Нікарагуа боролися проти уряду диктатора Самоса, та про Фронт національного визволення ім. Фарабундо Марті у Сальвадорі. Зазвичай повідомлення закінчувались пафосними заявами генсека та уряду СРСР про підтримку нікарагуанському та сальвадорському народам у їхній революційній боротьбі за незалежність. До всього слід ще додати «введення радянських військ у Афганістан» та «бойкот літніх олімпійських ігор в Москві 1980» провідними західними та ісламськими державами. Все разом супроводжувалось антиколоніальною риторикою та закликами «визволення поневолених народів від капіталістичного ярма». Саме тоді, у кризовому 1980-му був вбитий архиєпископ Сан-Сальвадору Оскар Арнульфо Ромеро, окропивши власною кров’ю престіл каплиці та проливши на себе Христову Кров щойно освячених св. Дарів.

Політична ситуація в тодішньому Сальвадорі в багатьох випадках нагадувала наш актуальний соціально-політичний стан в Україні: країною керували десяток багатих олігархів, які розпродували залишки національних багатств транснаціональним компаніям, прирікаючи власне населення на злидні та голодну смерть. На черзі була т. зв. «аграрна реформа» - розпродаж останнього, що залишилось в місцевого населення. Звісно в політичному сенсі ситуація від української різнилася з точністю до навпаки. Хунта, що була на чолі держави, презентувала праві, націоналістичні партії. (Для порівняння в Україні основу олігархату становлять колишні очільники обкомів, райкомів компартії, комсомольських організацій, верхівки радянських силових структур та їхні нащадки, яким батьки-комуністи забезпечили належну освіту у кращих університетах Європи й США.) Їм протистояли різноманітні ліві угрупування починаючи, від громадських та профспілкових організацій, соціалістичних та комуністичних партій, закінчуючи воєнізованими структурами на кшталт згаданого вище Фронту національного визволення ім. Ф. Марті. (Для порівняння в Україні основу націоналістичних організацій становить в переважно бідна частина суспільства, здебільша сільського походження.) На боці місцевого убогого населення було низове парафіяльне духовенство, різні чернечі згромадження, в першу чергу оо. Єзуїти, які активно працювали над формуванням т. зв. «базових спільнот» - груп, в яких вивчали Святе Письмо крізь призму питань справедливості, визволення від гріха, в тому числі визволення різних форм залежності і рабства. Цими групами керували активні миряни, з яких формувалися не лише дієва частина парафіяльних спільнот, але різні напівполітичні, правозахисні, профспілкові та студентські християнські організації, які виступали в обороні беззахисної бідноти. Така активна діяльність духовенства була викликана широкомасштабною діяльністю латиноамериканського богословського руху, відомого під загальною назвою «теологія визволення», який об’єднав різні схожі за змістом т. зв. «теології родового відмінку» на кшталт «теології розвитку», «теології революції», «феміністичної теології» та «чорної теології». Силою обставин їхніми союзниками стали політичні партії, які свою ідеологію вибудовували на марксистській ідеологічні платформі.

Звичайно, олігархам імпонувала пасивна церква, яка не втручатиметься в їхню грабіжницьку діяльність, що більше «благословлятиме» її своєю мовчазною присутністю на різних урядових заходах. Тож підпорядковані олігархам «ескадрони смерті» (аналог українського «Беркуту» та створених на їхній основі нових підрозділів) та загони національної гвардії здійснювали каральні акції, терористичні напади на священиків та лідерів громадських організацій.

Цікаво, що в церковних колах Ромеро вважали представником консервативної частини духовенства, яка зберігала мовчазну позицію невтручання. Тож частина прогресивного духовенства на початках була певною мірою розчарована призначенням Оскара Ромеро архиєпископом Сан-Сальвадору. Однак після вбивства його товариша, ченця-єзуїта (належав до організації «Священики за третій світ», ідейно сформованої на основі «теології визволення») Ромеро став радикально на бік пригнобленої убогої частини суспільства. Він починає бойкотувати державні заходи. Однак більшість сальвадорських єпископів на чолі з єпископом військового ординаріату укладають «Декларацію» на користь правлячих країною олігархів, закликаючи до «христового походу проти комуністів». Єпископську «Декларацію» засудила «Християнська федерація сальвадорських селян», звинувативши їх у підтримці організованого державою насильства, яке досягає піку у 1979 р., коли сили національної гвардії та поліції жорстоко розправились з мирною демонстрацією, вбивши більш двох десятків людей на площі перед самим кафедральним собором в Сан-Сальвадорі. Між вбитими був один священик, якого Ромеро знав ще з дитячих літ, а відтак особисто уділяв йому єрейські свячення. Цікаво, що події фільмувала американська телекомпанія, однак цього було не достатньо, щоб усунути фальшиві звинувачення супроти Ромеро щодо політичної співпраці з комуністами. Після цих подій архиєпископ намагається знайти підтримку у Ватикані, однак папа Йоан Павло ІІ доволі холодно приймає його. Останнього можна до певної міри зрозуміти: виходячи із власного досвіду та досвіду країн, що опинились в орбіті марксистської ідеології, він за природою не міг сприймати жодної співпраці церкви із прокомуністичними структурами, тому заперечував «теологію визволення» як «антитеологію».

Під кінець 1979, коли молоді офіцери-патріоти здійснили державний переворот, прогнавши диктатора Карлоса Ромеро (парадокс, в диктатора було те саме прізвище!). В архиєпископа Ромеро з’явилась надія, позаяк молоді офіцери обіцяли провести низку позитивних реформ, включно із амністією для партизанів. Але дуже швидко стало зрозуміло, що країною далі керують олігархи, які поступово відтіснили молодих військових від державних справ. (Як це нагадує українські постмайданні реалії!) Повернувся з небуття колишній очільник сальвадорської поліції Роберто д’Обюссон за винахідливість в тортурах названий «Майор Паяльна Лампа». Останній очолив напівлегальні збройні формування і, ймовірно, що саме він був архітектором вбивства архиєпископа Сан-Сальвадору. 

Практично за місяць до вбивства, Оскара Ромеро нагороджують титулом почесного доктора Католицького університету в Лювені.  Цікаво, що в цьому університеті навчались щонайменше два представники «теології визволення», а саме: Каміло Торрес Рестрепо, колумбійський священик, якого вважають одним із засновників «теології визволення»; перуанський священик Ґуставо Ґутьєррес, автор книги «Теологія визволення» (1971), що свого часу студіював у Лювені  психологію.

Як і смерть так і похорони архиєпископа Оскара Ромеро виявились трагічними: під час богослужіння в кафедральному соборі детонували декілька вибухових пристроїв, почалась стрілянина, внаслідок чого кілька десятків чоловік загинуло. Похорон архиєпископа-мученика став початком розгортання тривалої громадянської війни.

Існує думка, що «теологія визволення» була проектом радянського КДБ. Швидше всього це перебільшення. Хоча з іншого боку важко повірити, щоб радянська агентура не скористалася марксизмом як «троянським конем» в лавах прогресивних священиків Католицької Церкви. Іван Павло ІІ таки щось знав, бо окрім переданої архиєпископом Ромеро статистики про згиблих священиків, володів статистикою і від інших єпископів з Латинської Америки. Навряд чи нікарагуанські та сальвадорські партизани були безневинними ягнятами.

В контексті паралелей між актуальною ситуацією в Україні та подіями в Латинській Америці наприкінці минулого століття часто виникає питання: чи існують умови для появи українського варіанту «теології визволення». Блаженніший Любомир Гузар (коли пишуться ці рядки, надійшло повідомлення, що блаженніший переставився до Вічності) висловився з цього приводу скептично:  по-перше, надто глибокою є пам'ять про зло, завдане Україні марксистською ідеологією та комуністами; по-друге, українці за ментальністю надто пасивні. З другим варто не погодитись, якщо пригадати, що Степан Бандера був сином греко-католицького священика Андрія Бандери, який загинув як мученик, сповняючи свій священичий обов’язок. Однією з найменш досліджених тем в історії Греко-Католицької Церкви є тема військових капеланів у підрозділах ОУН-УПА. Цікаво, що латиноамериканські та кубинські партизани мали той самий червоно-чорний стяг революції, що й ОУН та партизани УПА.  Греко-католицький єпископат на чолі з митрополитом Андреєм Шептицьким під час війни також опинилися у непростій ситуації: з одного боку Євангеліє, з іншого боку беззахисний народ. Якщо священик бере в руки зброю – це поразка Євангелія та християнства назагал. Мученицька смерть – перемога Євангелія. Єпископи й більшість священиків обрали друге.

Цілком можливо, що в середовищі Греко-Католицької Церкви міжвоєнного періоду, особливо в період Другої Світової Війни  були зачатки чогось, що можна було б охарактеризувати як українське «богослов’я визволення», принаймні тема визволення, без сумніву, мала місце. Це також належить категорії прогалин в дослідженнях історії Греко-Католицької Церкви та богослов’я. Утім латиноамериканські богослови мали одну суттєву перевагу: їхнє богослов’я було натхненне документами ІІ Ватиканського Собору. Сьогодні ж папа Франциск зняв «санкції», запроваджені його попередниками супроти «теології визволення», а також розблокував процес мученика Оскара Ромеро, що завершився беатифікацією останнього в 2015 році. Звичайно, українським церквам ще далеко навіть до того рівня активності, який існував в Греко-Католицькій Церкві в добу митрополита Андрея, не кажучи про латиноамериканських священиків та мирян 60-х – 80-х років минулого століття. Наразі в українських церквах плекають ортодоксію, оспівують «перлини східних Отців», красу богослужень та українських традицій, натомість ортопраксис визначається кількістю мучеників.