Щодо релігійно-церковних суб’єктів “глобального” виміру, які теж перебувають “поза” і “понад” системою координат “українського світу” та дистанційовані власною геополітичною позицією від подійного епіцентру дійсності сучасної України, досвід якого для нас є безпосереднім, то і для них щонайперше п’ятий вектор допомоги є логічно правильним. Загалом з цих позицій різниці між третім, четвертим та п’ятим вектором немає, бо допомога стосується “постраждалих внаслідок бойових дій на сході України”[1]. Архиєпископ Клаудіо Ґуджеротті, Апостольський Нунцій в Україні в інтерв’ю для Радіо Ватикану розповів, що “серед гуманітарних викликів, які доводиться долати, є реабілітація постраждалих дітей, допомога одиноким матерям, велика кількість самотніх похилих віком людей, які залишилися без опіки після того, як працездатне населення залишило зону конфлікту, нестача медикаментів, діти, що не мають можливості ходити до школи”. Понтифік особисто пожертвував значну суму на допомогу постраждалим від бойових дій в Україні, але цим його допомога стражденним людям не вичерпалась, і, як зазначає 6 квітня 2016 року Апостольський нунцій в Україні у відеоблозі для “Живого телебачення”: “Святіший Отець вважає, що лише військовим шляхом буде важко вирішити ситуацію. Тому виступив з ініціативою, щоб допомогти цим людям. Однак його бажання допомогти не обмежиться лише матеріальною допомогою. Це є набагато ширший контекст. Перший і найважливіший контекст – щоб світова спільнота говорила про Україну, бо зараз тиша, наче всі проблеми вже вирішено. І ця тиша нівелює увагу всього світу до України”[2]. Як бачимо, Римо-Католицька церква у своїй офіційній риториці загалом висловлюється як релігійна інституція глобального рівня, що турбується людиною, незалежно від її дійснісної, національної, державної, політичної ідентичності. Державно-політичні кордони з глобального рівня видаються неважливими, незначними, незначимими.

Отже відмінність “глобального” виміру від “русскоміровського” полягає саме у неважливості державно-територіальних кордонів для першого, за якими знаходяться “вороги священної імперії” для другого. Тому риторика глобального виміру підкреслено узагальнено-миротворча й не спускається до рівня пошуку ворогів, з якими треба вступати у запеклу боротьбу та яким слід приписувати яскраві ярлики-позначники. Ця риторика  наполегливо “примирлива”, спрямована на діалог з будь-якими “впливовими” й “поважними” суб’єктами. У цьому плані красномовною є допомога Римо-Католицької Церкви, яка теж зорієнтована в основному на “постраждалих від війни в Україні мешканців”[3]. Як до речі і заклики “до миру в Україні і припинення війни” звернені не до країни-агресора чи підросійських бойовиків, а висловлюються Папою Римським “взагалі” до всіх, абстраговано від конкретних обставин та подійного контексту[4]. Навіть у своєму традиційному Різдвяному послання "Urbi et Orbi" Папа Франциск побажав миру усім народам і особливо тим, які нині зазнають страшні страждання від воєн, згадавши в цьому контексті і про Україну[5].

Нічого дивного у такому підході немає, адже з глобального виміру Понтифіка турбує не конкретна війна в Україні, а світова війна, що загрожує людству загалом. Так з метою запобігання саме цій глобальній загрозі розробляється католицька стратегія утвердження миру.  Тактичні кроки “до зупинення жахливої «поетапної світової війни», яку переживає людство”, пропоновані Понтифіком: “зустріч між особами, примирення між народами, заанґажування на користь справедливості”[6]. Рецепт – “діяти на користь миру, живучи досвідом ненасильства”. З метою “досягнення цілісного роззброєння, подолання страху, підтримки щирого та відкритого діалогу” задля спільного добра. Саме діалог, вважає понтифік, є дієвим шляхом, але “успішність діалогу вимагає вміння давати  й отримувати, починаючи від наших відмінностей у шуканні спільного добра, а досягнувши угод – стійко їх дотримуватися”[7].

Отже – діалог. Але задамось питанням: з ким на глобальному рівні провадити такий діалог? Діалог з будь-ким, очевидно не буде успішним, бо ж суб’єкти, включені у дієвий діалог, повинні розуміти один одного, спиратись на спільні знаменники у його веденні (цінності, предмет), та, що чи не найбільш важливо – бути відповідальними за порозуміння та наслідки такого діалогу, а для цього вони принаймні повинні мати якусь спільну мету й перебувати у спільній дійсності, прагнучи таку змінити у бажаному для усіх напрямку. То ж з ким готовий Понтифік провадити діалог заради миру? Зокрема і заради миру в Україні? Нелогічно для нас, але, мабуть, логічно з рівнів “понад” координатами “українського світу” та контексту сучасної української дійсності - з Патріархом РПЦ Кірілом[8]. І такий підхід Понтифіка мав би турбувати (на нашу думку) ті церковні інституції, що перебуваючи безпосередньо в українській дійсності, підпорядковані “глобальному” Римо-Католицькому центру прийняття рішень.

Зустрівшись на Кубі 13 лютого 2016 року Папа Франциск та Патріарх РПЦ Кіріл висловили сподівання, що їхня зустріч “зможе зробити вклад у примирення між греко-католиками і православними там, де існує напруження. Сьогодні очевидно, що метод «уніатизму», притаманний минулому, в значенні приєднання однієї спільноти до іншої, відриваючи її від своєї Церкви, не є способом, що дає змогу відновити єдність. Однак, християнські спільноти, що з’явилися в таких історичних обставинах, мають право існувати та здійснювати все те, що є необхідним для задоволення духовних потреб своїх вірних, одночасно, прагнучи жити в мирі зі своїми сусідами”. Не знаємо, наскільки був врахований церковний інтерес, скажімо, УГКЦ, при ухваленні Понтифіком рішення розв’язувати проблеми “уніатизму” у згоді з точкою зору Кіріла. Бо церковний інтерес РПЦ, як і політичний інтерес “Русского міра” (Російської імперії) Кіріл таки застеріг. Очевидний баланс точок зору в умовах цього діалогу будується на врахуванні інтересу “глобального” та “русскоміровського” рівнів, представлених позиціями РКЦ та РПЦ як поважних суб’єктів, що вважають себе авторитетними ухвалювати рішення щодо долі інших. Дисбаланс стає помітним лише з нашої точки зору – з позиції безпосередніх учасників сучасної української дійсності.

Але, як бачимо, “глобальний” рівень у його зорієнтованості на сучасний діалог з метою формування мирного майбутнього, виявляється байдужим до історичного досвіду окремих спільнот віруючих, їх специфічних інтересів та ідентичності. Ба, більше, він нехтує багатьма конкретними обставинами, дистанціюючись від контексту безпосередньої дійсності з метою розвинути діалогічний дискурс з обраними для цього поважними суб’єктами. Щодо цих поважних суб’єктів, то, як не дивно з наших позицій, Понтифік вважає таким, зокрема й у вирішенні проблем в сучасній Україні, патріарха РПЦ Кіріла.

На зустрічі ж у Кубі видається логічно несуперечним, що репрезентант “глобального” рівня й репрезентант “русскоміровського” виміру спільно вболівають “з приводу протистояння в Україні, що вже спричинило багато жертв, завдало незліченні страждання мирним мешканцям та привело суспільство до важкої економічної та гуманітарної кризи”. А заклик “всіх сторін конфлікту” “до розсудливості, суспільної солідарності та до діяльного будування миру” сприймається з вуст релігійного ідеолога й легітимізатора збройної агресії проти України в боротьбі за “єдіноє отєчєство – Русскій мір” відвертим блюзнірством й цинізмом. Розуміємо, що Понтифік щиро вірить у доцільність налагодження взаємокорисного й братнього діалогу з Кірілом, адже вбачає в РПЦ ту церковну інституцію, з якою слід налагоджувати екуменічну взаємодію. Тому Папа Франциск та Кіріл спільно “заохочують наші Церкви в Україні трудитись над досягненням суспільної гармонії, утриматися від участі в протистоянні та не підтримувати його подальший розвиток”[9], вкладаючи в поняття “гармонії” якийсь свій, утаємничений від нас, навряд чи спільний для обох, зміст.

Бо розуміння цієї “гармонії”, сформульоване в координатах “глобального” чи “русскоміровського” виміру згідно з провідними парадигмами світорозуміння, їм притаманними, має на увазі зовсім різні предмети. І кожен з цих позначуваних таким гарним словом “гармонія” у вимірі безпосередньої української дійсності не набуватиме змісту “гармонії” в координатах “українського світу”. Адже для глобального рівня “гармонія” – це безкінечний діалог з поважним суб’єктом задля майбутнього порозуміння (формально-процесуальний підхід). Для “русскоміровського” – підпорядкування й впокорення (“прінуждєніє к міру”) бунтівної “окраїни”, що є частиною “канонічєской тєріторіі” “свящєнной православной русской імпєріі” (системо-усталюючий підхід). В перенесенні на українську дійсність це означатиме: 1) безкінечні балачки зі стороною-агресором та гра у піддавки агентам її впливу і неупинні поступки незалежністю й інтересами “українського світу” на вимоги “поважних” суб’єктів під дружні оплески глобальної спільноти з приводу поступового налагодження “гармонії” світового устрою в процесі діалогу; 2) безумовна капітуляція агресору та втрата будь-яких перспектив на власне гідне життя, зрада очікувань і сподівань цілої української спільноти заради майбутнього укріплення й наступної світової експансії антигуманної тоталітарної російської імперії. Як бачимо, перший варіант “гармонії”, до якої нас закликають, застерігає інтерес гравців глобального рівня в перспективі можливості досягнути ідеалістичної мети у далекому майбутньому. Другий – інтерес Російської імперії з її ретроспективно-міфічним уявленням про мету як відновлення “Єдіного православно-русского отєчєства”. Жоден варіант не застерігає інтересів “українського світу” й не враховує нашу безпосередню дійсність. І “глобальний” і “русскоміровський” вимір жертвують втіленим життям – сучасною Україною задля досягнення власних цілей.

Нам зрозуміло, чому Синод РПЦ схвалив у Санкт-Петербурзі 16 квітня 2016 року і зустріч Кіріла з Папою, і підписання Гаванської декларації з її інтерпретацією війни в Україні[10]. Хоча ця декларація відразу викликала подив і розчарування у віруючих УГКЦ, що таки відчули себе заручниками глобально-політично-релігійної гри[11]. Позиція Понтифіка правильно розуміється як “не від світу цього”, через що її не можна оцінювати з точки зору конкретної дійсності. Однак відзначається безумовний вплив на текст Гаванської декларації[12] саме такого суб’єкта інтересів як РПЦ, який застосовує маніпулятивні методики (двозначність, підміну понять, зміщення проблеми) в інтерпретації власної ролі у сучасних українських подіях. Ось як це в перші дні сприймається очільником УГКЦ: “пункт 26 цієї Декларації є найбільш контроверсійний. Створюється таке враження, що Московська патріархія або вперто не признається, що є стороною конфлікту, тобто відкрито підтримує агресію Росії проти України, як до речі і освячує військові дії Росії в Сирії як «священну війну», або звертається передусім до свого сумління, закликає себе саму до розсудливості, суспільної солідарності та до діяльного будування миру… Саме слово «конфлікт» тут є темним і радше схиляє читача думати про те, що в нас є «громадянський конфлікт», а не зовнішня агресія сусідньої держави. Сьогодні загальновідомим є той факт, що якби на українську землю з Росії не прибували її військовослужбовці та не постачалася важка зброя, якби РПЦ освячувала не ідею «руского міра», а передачу контролю Україні над її власними кордонами, то ні анексії Криму, ні цієї війни взагалі б не було. Саме такої суспільної солідарності з українським народом та діяльного будування миру ми очікуємо від підписантів цього документа”[13]. Але з часом УГКЦ відмовиться від таких публічних висловлювань і оцінок, адже їм доведеться вкладатись у той ліміт значень і сенсів, що обмежується офіційною позицією керівного центру - РКЦ.

Звичайно, кожен рівень має власну логіку ведення діалогу, власну дискурсивну доцільність, власних поважних суб’єктів, точка зору яких враховується для прийняття рішення щодо висловлювань та дії. Але, як ми те демонстрували вище, Понтифік й Патріарх Кіріл є суб’єктами, що мислять і діють у різних вимірах. Але Україна очевидно і для першого і для другого – є лише територією для здійснення власного місійного призначення. Та з позицій нашої української дійсності виглядає нелогічним, що суб’єктом, точку зору якого щонайперше враховують, є церковна інституція, що репрезентує агресора й послідовно застерігає його інтерес, а не той суб’єкт, що потерпає від агресії й намагається врятувати власне життя та “український світ” у його дійснісних координатах. Нам видається, що ревні захисники життя, навіть ще ненародженого (в утробі матері), мали б турбуватись і збереженням дійсного втіленого життя, що вже розвинулось, утвердилось, зросло і дало гідні плоди.  Стати на захист не агресора, що намагається знищити Україну та українців, а підтримати того, хто захищає своє життя та свій світ, прикриваючи і глобальний вимір від експансивних зазіхань імперського диктатора та його ревних, зокрема і церковно-виражених, прислужників.

Та Папі Римському, який має однією з провідних стратегічних ліній екуменічний діалог з РПЦ, важко зорієнтуватись в дійснісних обставинах сучасної української ситуації. Інтерес цього глобально-релігійного суб’єкта знаходиться “поза” виміром нашої дійсності й “понад” координатами “українського світу”. Тому папський нунцій і має можливість вільно пересуватись як Україною, так і захопленими територіями, бо це все – лише територія його місійного служіння без очевидних кордонів. І він спокійно зустрічається в захопленому бойовиками Луганську з шанованими там підросійськими псевдоурядами представниками “канонічєского православ’я” – священиками УПЦ МП[14], здійснює служби в окупованому Донецьку[15]. Поїздки папського нунція на непідконтрольну Україні територію, де він відслужує месу, є можливими завдяки зближенню Ватикану і Москви на рівні “геополітичних” церковних гравців, для яких “український світ” в його дійснісних координатах та державних кордонах не є значимим.

Отже, якщо з точки зору “русскоміровського” рівня координати “українського світу” є хибними, бо Україна – лише територія для духовної опіки, частина “священної православної російської імперії”, що противиться підпорядкуванню Єдиному центру – Москві, а тому дійсність її потребує виправлення (“примирення” як “прінуждєніє к міру заблудшего брата”), то з точки зору “глобального” рівня координати “українського світу” незначимі, а особливості нашого безпосереднього буттєвого досвіду й відповідні потреби та інтереси – лише окремий випадок загальної глобальної проблеми, до якого треба застосовувати загально-універсальні механізми врегулювання без врахування конктерної специфіки. Якщо в першому випадку світоглядні координати “українського світу” треба знищити, виправити, підпорядкувати, то в другому – ними можна знехтувати заради глобальних інтересів, скажімо – налагодження екуменічного порозуміння із іншим поважним з точки зору Ватикану геополітично-церковним суб’єктом – РПЦ.

[1] Нунцій в Україні про потреби постраждалих внаслідок бойових дій на сході країни // Радіо Ватикану.  04/04/2016 // http://uk.radiovaticana.va/news/2016/ ; http://risu.org.ua/ua/index/all_news/community/charity/63007/

[2] http://risu.org.ua/ua/index/all_news/catholics/apostolic_nunciatura/63013/

[3] “Зібрані в європейських церквах 6 мільйонів євро будуть спрямовані на програми гуманітарної допомоги для постраждалих від бойових дій на Донбасі”. “Кошти будуть перераховані 25 грудня, у день католицького Різдва. Гроші, зібрані на заклик Папи Римського у церквах по всій Європі для допомоги постраждалим від конфлікту на Сході України, будуть спрямовані на потреби понад двох мільйонів українців, насамперед у Донецькій, Луганській, Харківській та Дніпропетровській областях”. Гроші будуть спрямовані на забезпечення їжею, житлом, медикаментами та засобами гігієни постраждалим від тривалого конфлікту на Сході України //  http://press.vatican.va/content/salastampa/en/bollettino/pubblico/2016/12/23/161223c.html

[4] Для прикладу: “Дорогі брати й сестри, у надії, дарованій нам воскреслим Христом, ще раз закликаю до звільнення всіх людей, викрадених у зонах збройних конфліктів” // Папа закликав до звільнення людей, викрадених у зонах збройних конфліктів // Радіо Ватикану. 10/04/2016  // http://uk.radiovaticana.va/news/2016/04/10/ 

[5] У Різдвяному посланні "Urbi et Orbi" Папа побажав відновлення миру на сході України // РІСУ. 25 грудня 2016 // http://risu.org.ua/ua/index/all_news/world_news/65567/

[6] Папа: Поетапну світову війну можна зупинити милосердям // Радіо Ватикану. 13/04/2016 // http://uk.radiovaticana.va/news/2016/04/13/

[7] Там само. Показовою є і наступна риторика: “припинення війн є остаточною метою людської особи та спільноти”. Зазначивши, що «ігнорувати чи приховувати конфлікти» є даремним, Понтифік підкреслив, що слід їх признати, щоб “не потрапити у пастку, втративши загальну перспективу”. Адже лише признавши існування конфлікту, можна його подолати. Але, як християни, пригадує Папа, ми можемо подолати війни та конфліктні ситуації лише тоді, коли “вважатимемо братами і сестрами наших ближніх”. Сьогодні чи не найбільшою перешкодою є “стіна байдужості”, яка стосується не лише людей, але й “природного довкілля”. Але заанґажування у подолання байдужості буде успішним тільки тоді, коли ми, “за прикладом небесного Отця, будемо здатними застосовувати милосердя”, яке в політиці називається словом “солідарність”.

[8] http://risu.org.ua/ua/index/all_news/confessional/interchurch_relations/62495/

[9] http://risu.org.ua/ua/index/all_news/confessional/interchurch_relations/62495/

[10] Синод РПЦ шкодує, що в УГКЦ розкритикували Гаванську декларацію // РІСУ 18 квітня 2016 // http://risu.org.ua/ua/index/all_news/confessional/interchurch_relations/63114/

[11] «Зустріч, яка не відбулася?» – Блаженніший Святослав // Інформаційний ресурс Української Греко-Католицької Церкви. 13 лютого 2016 // http://news.ugcc.ua/interview/zustr%D1%96ch_yaka_ne_v%D1%96dbulasya__blazhenn%D1%96shiy_svyatoslav_75960.html

[12] Спільна декларація Папи Франциска і Кирила, Патріарха Московського і всієї Русі // Радіо Ватикану 12 лютого 2016 // http://uk.radiovaticana.va/news/2016/02/12 /1208124

[13] Там само.

[14] У Луганську відбулася зустріч митрополита Митрофана з апостольським нунцієм Римо-Католицької Церкви в Україні Клаудіо Ґуджеротті  18 грудня 2016 // http://news.church.ua/2016/12/20/u-lugansku-vidbulasya-zustrich-mitropolita-mitrofana-z-apostolskim-nuncijem-rimo-katolickoji-cerkvi-v-ukrajini-klaudio-gudzherotti/

[15] “Сьогодні в нашому донецькому приході святого Йосипа була чудова служба! До нас приїхали в гості Папський нунцій архиєпископ Клаудіо Гуджеротті та єпископ Ян Собило. Вдруге за цей рік, незважаючи на всі труднощі й небезпеки, вони змогли до нас приїхати”… Посол Ватикану відвідав окупований Донецьк 18 грудня 2016 // http://risu.org.ua/ua/index/all_news/catholics/rcc_in_ukraine/65492/