Життя церковне сповнене міфів і легенд. А ще маленьких і чималеньких таємниць. Втім, вони є індивідуальні, а є загальні, а точніше спільні.

Один з таких міфів – незліченні багаства у священників, про те, що живуть як в казці, на всьому готовому, у теплі і комфорті, та й роботи особливої немає. Службу в церкві відслужив і відпочивай цілий тиждень. Хочеш – лежи на дивані, а хочеш поїдь чи піди на рибалку. Хочеш їж, а хочеш – пий. І не лише тільки чай-каву, але і щось міцніше, і побільше, і почастіше.

Історії про багатства батюшок йдуть від царських часів. Спершу від бідноти, а потім вже революціонерів різних штибів. Згодом їх підхопила та гіперболізувала радянська атеїстична пропаганда. Як наслідок – сформований, і складно викорінюваний стереотип, що всі священники не просто багатії, а підпільні мільйонери. Як мінімум.

На підтримку цієї тези добре попрацювали всі ті паші-мерседеси, та і дехто з духовенства рангом поменше, і не лише з УПЦ МП. Просто про них не писали, або ж майже не писали.

Проте дійсно заможних священників не так і багато.

Витрати священника, особливо того, хто лише починає священичий шлях, чималі. Почнімо з того, що на виду. Все облачення за свої кошти.

Лише один комплект священичого богослужбового облачення коштує не менше 6 тисяч грн., а таких комплектів має бути сім: жовтого, синього, фіолетового , червоного, зеленого, чорного та білого кольорів.

До цього ще треба додати рясу та підрясник – не менше 5 тисяч грн за комплект, а їх має бути два, один носиш, інший запасний.

Хрест наперсний (самий простий) деревʼяний від 250 грн, а металевий не менше 6-8 тисяч. Скуфія від 500 грн.

Сума лише на священичий одяг може йти на десятки тисяч грн. Хоча в декогого і в доларах. І це не враховуючи витрат на хрест требний, євхаристичний набір, вінці вінчальні, кадило, вугілля для кадила, ладан, і т.д.

Звісно, більшість з переліченого, і не переліченого, мала би надавати парафія. Однак, це суто теоретично. А якщо практично, то церкви різні: багаті і бідні, нечисельні і чисельні, норовливі і гостинні, великі і малі, та й традиції у них різні. В одних вважають, що потрібно щоб у церкві був свій власний комплект всього необхідного для проведення богослужінь, а є такі, де вважають що це настоятель має все привозити з собою, та ще й потім коли піде, щоб усе що привіз залишив на парафії.

А ще треба привітати з Днем народження і Днем янгола благочинного, секретаря єпархії, Владику, інших знайомих владик, отців з якими товаришуєш, ювілярів, місцевих керівників світської влади, впливових депутатів і т.д.

Та й про власну родину теж слід подбати.

А з зарплатами у церквах рідко коли все більш-менш нормально. Найчастіше її немає, або суто символічна.

В різних громадах різні співвідносини з настоятелем. Або священник отримує фіксовану зарплату, або все що отримає від треб, або ж комбінований варіант. Частково зарплата, частково прибуток від треб. Бувають випадки коли священнику допомагає єпархія. Але це виняток.

Добре коли служиш у єпархіальному соборі, і архієрей не жадібний. Тоді є фіксований оклад. Або коли є солідний спонсор. Коли ні, то доводиться бігати по «халтуркам» як казав один нині спочилий Владика, тобто по требам які йдуть поза церковною касою. Але ж тут і конкуренція велика.

Добре коли працює дружина. В декого зі священників саме вони виступають меценатами.

Тож часто отцям доводиться працювати поза церквою. Заробляти на підсобному чи фермерському господарстві, займатися ремонтами автівок або помешкань, тощо.

Якщо сильно пощастить, то можна знайти роботу в школі, ПТУ чи виші, займатися перекладами, проводити паломницькі тури та екскурсії.

Тому й доводиться священикам дотримуватися мудрості Цицерона «Omnia mea mecum porto» і все що необхідно для служби мати завжди своє і завжди з собою.